Розділ 8. Четвер , який усе змінив

Спочатку Софія не хотіла йти.

Не тому, що не любила подруг.

Навпаки.

Вона дуже за ними сумувала.

Просто між бажанням і можливістю зараз була ціла прірва.

Раніше їй вистачало двадцяти хвилин, щоб зібратися.

Душ.

Волосся.

Макіяж.

Улюблена сукня.

І вона вже готова.

Тепер двадцять хвилин іноді йшли лише на те, щоб знайти другу шкарпетку Анютки.

— Ти підеш, — сказав Максим.

Софія подивилася на нього.

— Ти навіть не питаєш?

Він усміхнувся.

— Ні.

— А якщо я не хочу?

— Тоді я скажу, що ти хочеш, просто ще не згадала.

Вона засміялася.

І цей сміх був таким знайомим.

Таким, яким вона сміялася раніше.

Вона довго стояла перед шафою.

Дивилася на речі.

На одяг, який колись носила.

На сукні, які чекали свого часу.

І раптом зрозуміла, що боїться не самої зустрічі.

Вона боялася побачити себе колишню.

Ту Софію, яка кудись поспішала.

Яка мала плани.

Яка знала, чого хоче.

Але вона все ж зібралася.

Коли подивилася у дзеркало, спочатку хотіла щось виправити.

А потім зупинилася.

І усміхнулася.

Бо побачила не ту Софію, якою була раніше.

А нову.

Ту, яка пройшла через багато.

Ту, яка стала мамою.

Ту, яка все ще була собою.

Подруги зустріли її обіймами.

— Нарешті!

— Ми вже думали, що тебе треба ловити з дитячим візочком.

Софія засміялася.

І зрозуміла, як сильно їй цього не вистачало.

Просто поговорити.

Не про сон.

Не про харчування.

Не про дитячі речі.

А про себе.

Спочатку вона почувалася трохи незвично.

Наче залишила частину себе вдома.

Наче постійно мала перевіряти телефон.

Але поступово відпустило.

Вона пила каву.

Сміялася.

Слухала історії подруг.

І раптом відчула:

вона повертається.

Не назад.

А до себе.

— Знаєш, чого нам не вистачало? — сказала одна з подруг.

— Чого?

— Твоїх ідей.

Софія усміхнулася.

— Яких?

— Усіх.

Вона засміялася.

— Я зараз максимум придумую, як встигнути приготувати вечерю до того, як Анютка прокинеться.

— Не вірю.

Подруга подивилася на неї.

— У тебе все ще той самий погляд.

— Який?

— Наче ти вже щось придумала.

Вони ще довго говорили.

І саме тоді одна з подруг згадала:

— До речі, я тобі не розповідала.

— Що?

— Мій дядько зараз шукає цікаві проєкти для інвестицій.

Софія здивовано підняла очі.

— Інвестицій?

— Так.

Подруга посміхнулася.

— Я розповіла йому про твою мрію.

Софія завмерла.

— Про яку?

— Про власну студію.

На кілька секунд вона не знала, що сказати.

Бо ця мрія.

Та сама.

Яку вона колись носила в голові щодня.

Яку відклала.

Яку сховала десь далеко.

Раптом знову стала реальною.

— Я не знаю…

Софія нервово посміхнулася.

— Я давно про це не думала.

Подруга подивилася на неї.

— Софіє.

Пауза.

— Ти можеш скільки завгодно переконувати інших, що змінила мрію.

Але себе ти не обдуриш.

Дорогою додому Софія багато думала.

Вона не бігла одразу відкривати бізнес.

Не будувала плани за одну ніч.

Але всередині з’явилося щось давно забуте.

Передчуття.

Натхнення.

Віра.

Коли вона зайшла додому, Максим уже спав.

Вона тихо підійшла до нього.

Подивилася на нього.

Потім зайшла до кімнати Анютки.

Донечка спала.

І Софія подумала:

«Невже можна мати і це, і це?»

Любити свою дитину.

Любити сім’ю.

І все одно мати свої мрії.

Тієї ночі вона вперше за довгий час відкрила ноутбук.

Не для того, щоб щось шукати для Анютки.

Не для побутових справ.

А для себе.

Вона написала одне слово:

Студія.

І усміхнулася.

Бо іноді достатньо одного маленького кроку.

Щоб повернутися до себе.