Розділ 5. Тиша між нами

Спочатку Софія думала, що це просто період.

Що треба трохи потерпіти.

Що коли Анютка стане старшою, все повернеться.

Вона знову матиме більше часу.

Вони з Максимом знову будуть тими самими.

Будуть довгі розмови на кухні.

Спонтанні прогулянки.

Вечори лише для них двох.

Вона вірила в це.

Бо любов нікуди не зникла.

Максим справді старався.

Він приходив додому.

Він допомагав, коли вона просила.

Він грався з Анюткою.

Він любив свою сім’ю.

І саме це найбільше заплутувало Софію.

Бо як можна сумувати за людиною, яка поруч?

Його робота ставала все більш напруженою.

Нові справи.

Клієнти.

Постійні дзвінки.

Відповідальність.

Він приходив додому втомлений.

І в його голові було одне бажання:

нарешті сісти.

Видихнути.

Побути хоча б трохи у тиші.

Він думав:

«Я весь день вирішую чужі проблеми. Вдома я просто хочу відпочити».

І він не помічав, що Софія весь день теж вирішувала проблеми.

Просто інші.

Її день починався раніше за всіх.

І закінчувався пізніше.

Годування.

Ігри.

Прибирання.

Приготування їжі.

Капризи.

Нові навички Анютки.

Тривоги.

Постійна готовність.

Вона не мала кнопки «вимкнутися».

Бо навіть коли дитина спала, вона слухала.

Чи не прокинулася.

Чи все добре.

Увечері вона чекала Максима.

Не тому, що не могла впоратися сама.

Вона могла.

Вона вже давно навчилася.

Але їй хотілося поділитися.

Розповісти.

Відчути, що вони знову команда.

— Ти знаєш, сьогодні Анютка сама встала біля дивана.

— Правда? — усміхався він.

— Так! Ти уявляєш? Вона така смішна була…

І вона розповідала.

Багато.

З деталями.

Бо для неї це був цілий день життя їхньої донечки.

Але поступово їхні вечори стали іншими.

Максим приходив.

Грався з Анюткою.

Вона радісно бігла до нього.

А потім він сідав.

Міг відкрити книгу.

Переглянути щось у телефоні.

Просто відпочити.

І Софія не сердилася.

Вона переконувала себе:

«Він втомився».

«Він багато працює».

«Йому теж потрібен час».

І вона справді так думала.

Одного вечора вона сиділа на підлозі біля Анютки.

Донечка складала іграшки.

Максим сидів поруч на дивані і читав книгу.

У кімнаті було тихо.

Затишно.

Але чомусь Софії стало сумно.

Вона подивилася на них.

На чоловіка.

На донечку.

На своє життя.

І раптом відчула:

вони ніби живуть разом.

Але кожен у своєму маленькому світі.

— Максим?

Він підняв очі.

— Так?

— Можеш трохи побути з нею?

Він одразу закрив книгу.

— Звичайно.

Він узяв Анютку.

Погрався.

Посміявся з нею.

Софія дивилася і посміхалася.

Бо він був чудовим татом.

Але через кілька хвилин він повернув донечку їй.

— Вона вже награлася.

І знову взяв книгу.

Вона нічого не сказала.

Бо не хотіла здаватися несправедливою.

Бо він же допоміг.

Бо він же не відмовив.

Але всередині залишилося маленьке відчуття.

Наче вона попросила не про допомогу.

А про присутність.

Так минали дні.

Тижні.

Місяці.

Вони все ще любили одне одного.

Все ще цілувалися перед сном.

Все ще обіймалися.

Але між ними з’явилася тиша.

Не та, у якій комфортно.

А та, у якій люди перестають говорити важливе.

Одного вечора Софія знову вкладала Анютку.

Вона дивилася на свою донечку і думала:

«Я щаслива».

І це було правдою.

Але друга думка прийшла слідом:

«Чому тоді мені так важко?»

Вона не знала відповіді.

Тоді.

Але саме це питання одного дня змусить її змінити все.