Розділ 2 До того, як з’явилася Анютка

До того, як у її житті з’явилася Анютка, Софія жила на великій швидкості.

Вона прокидалася не від дитячого плачу.

Не від будильника, який потрібно було переставляти кілька разів.
А від відчуття, що попереду ще один день, у якому може статися щось цікаве.

Їй подобалося це відчуття.

Відчуття руху.

Софія працювала помічницею директора у рекламній фірмі.

Для когось ця посада могла здатися просто організаційною.

Але для неї це було набагато більше.    Вона була людиною, яка знала, де народжується ідея.

Як із першої розмови з клієнтом створюється концепція.

Як кілька слів на папері можуть перетворитися на щось, що побачать тисячі людей.

Вона любила свою роботу.

Любила моменти, коли команда сперечалася, сміялася, шукала найкраще рішення.

Любила цей творчий безлад.

Бо саме з нього часто народжувалося щось прекрасне.

Її графік був шаленим.

Зустрічі.

Презентації.

Термінові дзвінки.

Відрядження.

Тімбілдинги.

Вечори, коли вона поверталася додому втомлена, але щаслива.

Вона могла вранці бути на важливій зустрічі, вдень вирішувати кілька проблем одночасно, а ввечері ще мати сили зустрітися з друзями.

Її часто запитували:

— Софіє, як ти все встигаєш?

Вона лише сміялася.

— Просто люблю те, що роблю.

І це була правда.

Щочетверга вона зустрічалася з подругами.

Це було їхнє правило.

Незмінне.

Навіть якщо хтось був зайнятий.

Навіть якщо тиждень видавався складним.

Вони знаходили час.

Кава.

Розмови.

Сміх.

Обговорення всього на світі.

Від серйозних планів до дрібниць, які через роки ставали найціннішими спогадами.

Софія завжди казала:

— У житті має бути місце не тільки для роботи.

Бо вона знала:

люди — це теж частина твого життя.

Окрім основної відпустки, у неї була ще одна маленька традиція.

Кожного року вона їздила відпочивати з батьками.

Не тому, що не могла дозволити собі інші подорожі.

Навпаки.

А тому, що дуже цінувала цей час.

Вона любила ці поїздки.

Довгі розмови в дорозі.

Ранкову каву.

Прогулянки новими місцями.

Батьки завжди дивувалися:

— Софіє, ти ж молода. У тебе стільки можливостей. Чому ти все одно їдеш із нами?

А вона відповідала:

— Бо колись я не зможу повернути цей час.

Але найбільша мрія Софії була не просто працювати у чужій компанії.

Вона хотіла створити свою.

Власну студію.

Місце, де люди не просто виконують завдання.

А творять.

Де кожен має право на ідею.

Де робота приносить не тільки результат, а й задоволення.

Вона навіть знайшла приміщення.

Уявляла, де стоятимуть столи.

Де буде зона для зустрічей.

Де команда питиме каву й обговорюватиме нові проєкти.

Їй здавалося, що до мрії залишився лише один крок.

Саме тоді у її житті з’явилася Ірина.

Молода дівчина, яка прийшла на стажування.

Спочатку вона дуже хвилювалася.

Робила нотатки на кожній зустрічі.

Боялася поставити зайве питання.

Софія одразу це помітила.

Одного дня вона сказала:

— Іро, ти можеш перестати боятися?

Дівчина розгубилася.

— Я щось неправильно зробила?

Софія усміхнулася.

— Ні. Просто хороші ідеї не народжуються у страху.

Ця фраза залишилася з Іриною назавжди.

З часом між ними виник не просто робочий зв’язок.

Софія стала для неї наставницею.

Вона вчила її бачити не тільки цифри й завдання.

А людей.

Бо саме це, на її думку, було найважливішим у будь-якій справі.

— Запам’ятай, Іро, — казала вона. — Можна створити красиву рекламу. Але справжня цінність — створити щось, що зачепить людину.

Тоді Софія ще не знала, що життя готує для неї зовсім інший проєкт.

Найважливіший.

Той, який не можна було запланувати.

Не можна було прорахувати.

І неможливо було контролювати.

Проєкт під назвою — сім’я.