Розділ 6. Киця-кицюня

— От навіть не знаю, — проказала пухенька гномиха — власниця невеликої сувенірної крамнички, з якою Діна колись навчалася в одному класі. — Не впевнена, чи таке продаватиметься. Вони, звісно, цікаві, але я ніколи нічим таким ще не торгувала.

— Ну то спробуй, чого там? — знизала плечима подруга, тримаючи в руках ще двох ляльок крім тієї, яку розглядала власниця. — Вони ж їсти не просять.

— А якщо за пару тижнів жодної не куплять, то просто повернете їх нам, — додала я, похитуючи возика, в якому Клавік потихеньку погрожував прокинутися.

— Гаразд, поставлю на вітрину, — на нашу величезну радість, здалася гномиха. — Якщо раптом що, то, Дін, зателефонуємо. Номер твій у мене був записаний десь.

— Домовились, — усміхнулася подруга, потискаючи руку колишній однокласниці.

Залишивши трьох дебютних «Трояндових дів» під реалізацію в першому магазині, ми із задоволеними писками вийшли на міські вулиці, твердо збираються ввечері відзначити цю справу якою-небудь смакотою, що не відноситься до продуктів-алергенів. Але це пізніше. А зараз я збиралася зробити ще одну важливу справу.

Магазин Дінкіної однокашниці був обраний нами ще й тому, що розташовувався в потрібному районі. Тому самому, де був будинок розпусти, в якому працювала дівчина, чиє тіло тоді знайшли. Отже, по-перше, ми вбивали двох зайців одним пострілом, по-друге, у мене була залізна відмаза на запитання, що я тут роблю, — якщо мені знову зустрінеться хтось знайомий.

Звичайно, бігти до будинку терпимості, штовхаючи перед собою візочка з малюком, було з тих речей, робити які як мінімум не варто. Тому подругу я залишила сидіти з дітьми на лавці посеред милого скверика на сусідній вулиці. Сама ж, злодійкувато оглядаючись на всі боки, попрямувала до вхідних дверей, у які квапливо постукала.

Так, навідуватися в такі місця мені було незвично. Але хоч принаймні зараз лише пів на першу дня, а основний потік клієнтів у подібні заклади має звичку бути ближче до ночі. Тож зараз тут мало бути не дуже багато відвідувачів.

— Доброго дня, — нервово посміхаючись, промовила я, намагаючись виглядати якомога привітніше.

— Вибач, у нас з тих, хто обслуговує і жінок, тільки Тая, а вона сьогодні не працює, — одразу ж відповіла мені яскраво нафарбована худорлява блондинка, невеликі груди якої піднімав корсет, надаючи їм вид тіста, що підійшло і ось-ось вивалиться з миски.

— Ні, ви не зрозуміли, я до вас у іншій справі! — панічно забурмотіла я, здається, почервонівши до кінчиків вух. Ну так, про ТАКИЙ варіант причини мого тут перебування, яка може спасти на думку працівницям борделя або перехожим, я якось необачно не подумала.

— Справді? — скептично гмикнула жінка, поправляючи на плечах стару шаль. — З якою ж такою справою можна приходити до будинку розпусти?

— Просто я шукаю одну дівчину, яка може у вас працювати. І якщо вона правда з ваших, мені б дуже хотілося з нею поговорити… якщо вона, звичайно, зараз не зайнята, — делікатно уточнила я, почувши звуки, що долинали з другого поверху, характерні для борделя, з якими одна з співробітниць, судячи з усього, обслуговувала рідкісного раннього відвідувача.

— І що ж це за дівчина? — поцікавилася куртизанка, зацікавлено чухаючи підборіддя.

— Висока, струнка, дуже вродлива, з величезними грудьми і довгим чорним волоссям, може його завивати, бо схоже, кучерики у неї все ж таки не «рідні», а саме завиті.

— Здається, я зрозуміла, про кого ти, — задумливо промовила жінка. — Ні, Емма у нас не працює, але часто сюди зазирає побазікати у вільний час. Дружить з парочкою наших… навіть з Ритою непогано ладнала.

— З тією дівчиною, яку нещодавно...

— Ага, — пирхнула куртизанка, потерши плечі, наче різко замерзла. — Ми тут досі шоковані, якщо ти не здогадалася. Нам взагалі тільки вчора видали тіло і нарешті дали її поховати.

— Так, моторошна історія, — пробурмотіла я, і сама потерши раптово завмерлі плечі. — То де Емму можна знайти?

— Вона працює у борделі на Вишневій алеї, будинок двадцять п'ять, — зітхнула жінка. — Який там у неї графік — не знаю. Та й вона зараз все частіше бере відгули, не може спокійно сидіти на місці із цими вбивствами.

— Ви сказали "вбивствами"? — уточнила я, насупивши брови. — Тобто, їх було більше за одне?

— Ти що, загубилася? — гірко реготала куртизанка. — Ні з ким не розмовляєш і газет не читаєш?

— Ніби як так, — нервово захихотіла я, незграбно почухавши маківку. — У мене просто дитина маленька, тут поспати не завжди виходить, усі думки в підгузках, і обговорюю тільки з сусідками всяку мамську побутовуху.

— А-а-а-а, розумію, проходили, — усміхнулася жінка з якоюсь несподіваною теплотою. — У самої донька, вісім років — живе з бабусею у селі неподалік столиці, гроші їм надсилаю. І як вона зовсім карапузом повзала — трохи з глузду з нею не з’їхала. Але все одно рада була. Загалом, останні місяці хтось жінок у місті вбиває. Вибирають молодих і красивих, часто повій, але іноді буває і просто бідних городянок. Пропадають, а за пару-трійку днів їх знаходять у такому вигляді, ніби перед тим, як убити, довго катували. Тож, до речі, май на увазі і пізно за можливості з дому не виходь. Та й засвітла намагайся одна поменше ходити, надто невеликими вуличками та спальними районами. Тобі берегти себе треба, ти своїй дитині потрібна.