Відчуття життя, або що потрібно для щастя

Роки, проведені в дитячому садку, Віра все подальше життя згадувала з жахом. Хто і коли вирішив, що зріст і вік людини визначають рівень її інтелекту? Дві повні, пухкі й водночас якимось чином порожні всередині, як здавалося маленькій Вірі, жінки вершили долю двадцяти малюків п’ять днів на тиждень з восьмої ранку до шостої вечора. Найяскравішим враженням, пов’язаним із садком, було пекуче відчуття нестерпного сорому, коли байдужі виховательки одного спекотного весняного дня наказали роздягнутися до самих трусів і йти гуляти на подвір’я, на майданчик, закріплений за Віриною групою. Образа й приниження були настільки нестерпними, що того ж дня Віра втекла із садка. Вперше.

Вдома Вірі дісталося, але й привід, на її думку, був серйозний. Дорослі ж списали все на поганий характер і недобре виховання. Згодом Віра тікала зі садка вже без причини, просто з принципу: адже через її втечу бездушні виховательки відчували неприємні хвилини. Так вона бодай якось викликала в них людські емоції. Справедливості заради варто згадати: були й приємні моменти. Коли Віру забирала бабуся, вони йшли додому повз універмаг і продуктовий магазинчик, і бабуся майже завжди купувала їй гостинці: цукерки, пряники або стрічку для коси.

Великим полегшенням для Віри стала новина, що наступної осені в ненависний садок ходити вже не доведеться. На святковому ранку вона танцювала танець із бубном, і їй дозволили залишити бубон собі. Потім настало літо, й Віра з надією, цікавістю та певною осторогою чекала початку першого шкільного року.

У школі було цікаво, з’явилося багато нових людей, учителів і школярів. Але не пощастило з головним: учителька була сама, без напарниці, і виявилася точною копією дитсадківських виховательок: товста, груба, зла, неосвічена, ще й із додатковим тягарем у вигляді молодшого сина, пізньої дитини, розбещеного, боягузливого, підступного й дуже дурного хлопчика. Учителька змушувала всіх із ним дружити й запрошувати на дні народження. Через три роки, коли клас перейшов до середньої школи, із хлопчиком відбулася закономірна метаморфоза: із сурогатного «лідера» й відмінника він по-чарівному перетворився на аутсайдера, хронічного двієчника й невдаху — став тим, ким був насправді. І ще відбувся не так уже й погано: деякі взагалі, як казала Віра, перетворювалися на гарбузи, наче в казках.

Попри все, Вірі подобалося вчитися. Вона легко опановувала матеріал, отримувала хороші, а часто й відмінні оцінки, щоправда, за поведінку не раз мала «одиниці».

Одного геть недоброго дня все обірвалося. Віра тяжко захворіла. Наступний рік її життя стиснувся до кількох місяців. Хвороба була серйозна: маленька Віра пережила першу з двох клінічних смертей і неймовірне відчуття, коли бачила себе й інших людей згори, ширяючи в повітрі, немов фея. Нічого не боліло, й повертатися назад, у своє тіло на ношах, не хотілося.

Віру не залишили на другий рік: вона вибралася, навчалася вдома, коли могла вставати, й склала все пропущене екстерном.

Ще через два роки Віра злягла з іншою страшною недугою. І наступні два роки, на велике своє горе, провела в ліжку. Жахливі речі відкрилися їй між життям і смертю: не було жодного світла, коридору, тунелю, померлих родичів, що усміхнено зустрічали б, як писали в книжках. Вірі назавжди запам’ятався лише морок і відчай, біль і страждання безлічі душ, ув’язнених у безнадійному світі без барв і любові. Їхні крики й стогони ще довго звучали в її вухах під час нічних кошмарів.

Та й цю хворобу Віра пережила. Вона навчилася, завдяки їй, любити життя. Довго відновлюючись, днями лежала у ліжку, дивилася у вікно навпроти. Там, за вікном, відкривалася ціла всесвіт, у центрі якої жила тонка виноградна лоза. Віра спостерігала, як вона вкривалася листям, зав’язувала грона, втрачала листя, засинала й знову оживала. Найбільшим її бажанням стало видужати, щоб підвестися, дійти до лози, торкнутися її руками й увібрати її силу.

Так само, як засуджені перед стратою клянуться: якщо станеться диво й життя їм подарують, вони цінуватимуть кожну мить. Але, на жаль, мало хто виконує таку обіцянку самому собі.

А Віра не забула. Відтоді, як торкнулася виноградного стебла своїми тонкими, майже прозорими від хвороби пальчиками, вона жила так, ніби кожен день був останнім, і поспішала прожити за нього ціле життя. І життя виявилося прекрасним, попри неминучі прикрощі, втрати й біль, що трапляються кожному. Бо в цьому і є суть: жити всупереч усьому, радіти тому, що маєш, і легко відпускати те, що відходить. І пам’ятати: усе, що стається, стається на краще.

Знову Віра склала екстерном іспити за два пропущені роки й повернулася у свій колишній, але водночас уже новий для неї клас: за два роки все навколо змінилося. Лишилося тільки відчуття безмежного, всепоглинаючого бажання — жити.