Чайки над двором

Який твій улюблений птах? А тварина? А колір? А число? Віру завжди ставили в глухий кут такі запитання. Не було у неї улюбленого кольору, улюбленого числа, дня тижня чи тварини. Хіба що улюблений птах був.

Зберігала Віра у заповітній шафі своєї пам’яті, на таємній поличці, спогад про чайок, що ширяли одного дня над двором її дитинства.

Тоді вона була зовсім маленькою дівчинкою, сиділа вдома, хворіла. Був якраз той благословенний час, коли батьки були на роботі, а вся квартира — у повному розпорядженні Віри.

Самотність її не гнітила, їй було добре наодинці із собою. Говірка й жвава, Віра все одно із задоволенням проводила час сама. Так вона відпочивала. Навіть близькі, рідні люди — тато, мама — просто присутністю в одній квартирі, не те що в одній кімнаті, — заважали їй, обтяжували, сковували. Добре було лежати й мріяти на великому батьківському дивані. Добре було читати, гратися. А коли набридало бути одній, Віра виходила у двір і миттю збирала навколо себе всю місцеву дітвору.

Отож, сиділа Віра вдома, хворіла, й через це не могла вийти на вулицю. Робити їй було нічого, ніяк не могла вигадати, чим себе зайняти, що, справедливості ради, рідко траплялося з вигадливою Вірою. Зате вона тоді точно знала, який у неї найулюбленіший, точніше, найнеулюбленіший, колір і місяць. Не любила вона сірий. Усе було сірим: кімната, денне світло, що сірим потоком лилося з вікна, настрій, небо. Найгірше було небо. Віра притислася носом до шибки й дивилася на небо, а воно, здавалося, повільно опускалося, придавлюючи своєю сірою масою вулицю, будинки, машини, людей і пустельний, теж сірий, двір.

А місяць був — листопад, найсіріший і найтоскливіший з усіх. Чомусь тоді Вірі здавалося, що коли вона помре, а вона ж колись помре, бо всі помирають, Віра це вже знала, то обов’язково в листопаді. Можливо, навіть другого числа, але це було не точно.

Все довкола завмерло, застигло, лише небо невблаганно опускалося, залишаючи все менше простору.

Аж раптом, в одну мить, невловиму, як усі інші миті, все змінилося. День змінив свій колір, набув звуку, наповнився рухом і життям. А весь двір наповнився чайками — так, білими морськими чайками, що взялися у Віриному дворі посеред великого міста невідомо звідки, й хвилями опускалися з білого й галасливого через них неба на сірий асфальт порожнього двору.

Віра застигла, широко розплющеними, немигаючими очима дивилася на чайок. Світ, наче за помахом чарівної палички доброї феї, змінював колір: із тоскливо-сірого перетворювався на радісно-білий. Білий колір — як чисте полотно: малюй на ньому, що душа забажає, кидай на нього фарби, покладаючись лише на своє бажання й відчуття світу.

Але це диво тривало ще кілька хвилин, що маленькій Вірі здалися годинами, й зникло. Так само раптово, як з’явилися, чайки дружно, одна за одною, злетіли вгору й зникли у високому, бездонному тепер, ледь блакитному небі.

Звідки вони взялися у Віриному дворі? Що там робили? «А чи були взагалі чайки у дворі?» — думала потім Віра й обережно розпитувала про чайок сусідів. Та жодного очевидця так і не знайшлося, на великий жаль маленької Віри.

Може, й не було ніяких морських птахів, що кружляли перед вікном у сповільненій зйомці? Може, й небо кольору не міняло? Може, це Віра змінилася?

Щось таки справді невловиме змінилося всередині Віри, пофарбувавши все довкола у яскравіші кольори радості й надії. І повірила вона, як і личить Вірі, що всередині себе можна знайти будь-які фарби, якими можна розфарбувати найбезнадійніший сірий день у будь-який яскравий колір, який тільки забажаєш.

І ще, відтоді на запитання: «Який твій улюблений птах?», Віра, не задумуючись, відповідала: «Чайка». Бо чайки, як тепер Вірі було безперечно відомо, приносять на своїх крилах усі кольори веселки. І свободу. І шум моря. І вітер змін.