Пролог 2

Рован

Година до великого падіння Темних та створення нової Імперії

Рован ніколи не забуде той момент, як його товариші побачили орду істот, яких неможливо вбити мечем. Вони були покриті непробивною бронею. На чолі цієї армії був сам Володар темряви, чия сила рівнялась із божественною.

Та молодий солдат був більш нажаханим тим, що навколо монстрів літали чорні тіні, які говорили і шепотіли щось своєму покровителю, а деякі пролітали поміж них, розглядаючи їх, ніби цікаві речі на ринку.

Коли він запитав в інших, чи вони бачать цей жах, то вони лише дивились на нього, як на божевільного, який втратив розум прямо на полі битви, не почавши бій.

У самій людській армії читався відчай. Один старий витяг амулет і почав молитись за свою душу богам світла. Хтось витяг пергамент і неймовірно швидко вишкрябував на ньому заповіт. Були такі, які почали істерично сміятись та казати: “Нас зрадили!”

Рован розумів, чому так трапилось. Тут були найстарші, які вже мали виходити на пенсію, та молодші, які показували найслабші результати під час підготовки. Люди з пораненнями, які ще могли битись, але мали закінчувати свою кар’єру військових.

Король з його свитою не терпить слабших, і їм потрібно було тягнути час на створення міцніших кордонів та підготовку нової армії. Тому вони тут.

Солдат підійшов до вже старого чоловіка з короткою бородою на чорному жеребці. Він був одягнений, як і всі вони, — легка срібна броня, яка не врятує від монстрів.

— Як ви погодились на це, знаючи, що на вас вдома чекає дружина і донька? Ви подумали про них? Ви подумали про нас? — хлопець був розлючений і дивився на свого командира, який лише погладив гриву свого коня.

— Король не дав мені вибору. Він почав погрожувати, — Рован не відповів нічого, бо знав, що цей чоловік ніколи не брехав. Це був його принцип життя, і він цьому вчив інших. — Краще підготуйся. Вони чекають, коли ми перші нападемо. Чим швидше ми це зробимо, тим швидше зустрінемо предків.

Молодому воїну нічого не залишалось, як піти до інших, які все більше почали метушитись. Хтось кинув зброю і почав тікати подалі від поля битви. Ніхто їх не зупиняв і нічого не говорив. Та вже коли вони були на шляху до безпечної зони, Рован помітив, що в них входили тіні, після яких вони кричали в паніці й відчаї і падали замертво.

Подивившись на своїх затихлих товаришів, він зрозумів, що для них це просто була магія Темних, тоді як він бачив, що відбувалось насправді. Та в наступну мить всі почали готуватись далі, коли хтось прошепотів: “Можливо, так на краще. Нехай спочивають з миром...”

В наступну мить, битва розпочалась.

Рован зненавидів всіх: Темних, які розпочали війну і жадали крові; командира — хоча того можна було зрозуміти; і короля, якому було все одно на звичайних військових. Звичайно, він не забув додати до цього списку тіней, яких бачив тільки він.

Якби абсурдно це не було, його позивний був “Тінь”. Можливо, через це доля вирішила зіграти божевільний жарт з ним перед смертю.

Незважаючи на те, що вони добре тримали оборону та бились, як могли, військові один за одним почали падати. Рован був злий і у відчаї, наймолодший з усіх присутніх. Останній, хто залишився живим у цьому пеклі.

Він стояв посеред спаленої землі і дивився на тіла, які ще декілька годин тому розповідали про плани на життя та про свої мрії. Вони знали, що виживуть не всі, але ніхто не міг подумати, що їх відправили на вірну смерть.

Його оточили тіні, посланники короля, та істоти, які мали людську подобу, але очі були повністю білі, тіло — ніби мертве, а на руках — чорні довгі пазурі. Прибічники темряви, які вийшли з підземного світу. Вони не жаліли нікого, бо хотіли смерті, відчаю.

Їхній король нашіптував їм жахливі речі і відправляв робити те, що хоче він. Вони, як маріонетки, підчинялись наказам і виконували їх. Для них основною задачею було мати під контролем усе людство.

Рован готувався до болючого кінця. Але його не чіпали — навпаки, з цікавістю розглядали. Точніше, не його, а кулон, який був поверх його нагрудника. Той, про який він вже забув.

Тиждень тому до нього підійшла дивна стара жінка, її волосся було повністю сідим, а руки зморшкуваті, виднілись лише кістки. Обличчя впалим, а саме тіло згорбленим. Один її вигляд міг злякати, але коли вона почала говорити, в її голосі чулись інші голоси.

— Я хочу віддячити тобі за службу та за те, що захищаєш мене і моїх онуків, — з цими словами, вона взяла своєю теплою рукою його і поклала на долоню, важкий кулон з темним, майже чорним камнем, якого обрамляли чудернадські срібні візерунки, тримаючи цю композицію цілісною і цікавою. 

Він так і не зміг розібрати, що на ньому зображено, чи то танцюючі люди, чи то дивні істоти, але подякував їй і прийняв цей подарунок. Сім’ї не мав, тому нікому було за нього молитись, а ця річ, могла йому дарувати надію та віру на краще.

Опісля того, дивна жінка зникла, але він міг поклястись, що чув декілька голосів, які шепотіли в унісон: “Зміни світ, стань тим ким ти мав бути, проведи їх до їхньої і своєї долі”

Зараз він відчував цей кулон, його силу, яка текла по його венах. Ким би не була та жінка — вона дала йому щось пов’язане з магією, через яку його не чіпали.