Розділ 23

Алія

Жах, суцільний жах переповнював мене. І вина. За те, що я потягла всіх за собою в цей проклятий ліс. Поки навколо панував хаос, я не змогла зробити нічого корисного. Взагалі. Марна, наче лялька. Лише я винна в тому, що сталося. Без мене ці люди просто йшли б своїм маршрутом. Без мене Данте... Можливо, його купив би хтось кращий за мене, і він був би в більшій безпеці. Я подивилася на його розправлені, пошарпані крила. З них капала кров. Старі рани на спині знову кровоточили, до них додалися нові. І все це через мене! А якщо він загине? Через мене? Як я зможу жити з цим далі?

Перевела погляд на хлопчика, якого обіймала жінка. Він був дуже наляканий і плакав, витираючи сльози рукавами. Але час від часу кидав погляд на Данте, і в його очах я бачила захоплення, або може надію… 

Данте врятував людське дитя. Без наказу. Він не мусив його захищати, нашийник не примушував демона до цього. Але він прийняв рішення сам та захистив. 

Врятувати майбутнього ворога. Це... Це... У мене просто не було слів. Хіба я маю моральне право поневолювати його? Він заслуговує на свободу, як будь-хто, а я — просто дурна, що скористалася послугами раба. Мене нудило від самої себе.

— Аліє, ти мене чуєш?! — гаркнув Данте, а тоді наблизився й легко стиснув мої плечі. — Нам терміново треба покинути Некраліс! Ми потривожили його спокій, і він лютує. Те, що тільки-но було, — це лише квіточки. Далі буде набагато гірше.

 Я вірила йому. Темрява та напруга, що відчувалися фізично, тиснули з усіх боків. Якщо ці створіння — лише тінь того, що може прийти, то ми точно не вийдемо з лісу. Ніколи.

 Я поглянула в очі Данте й кивнула.

— Швидко згортаємо табір і забираємось геть.

— Удвох нам буде...

— Данте! — перебила я демона. — Ми увійшли всі разом — і вийдемо також усі!

На обличчі демона випнулись жовна.

—  Якщо через них у нас нічого не вийде, то потім не кажи, що я не попереджав.

Я стиснула губи в тонку лінію. Не могла залишити інших тут. Це була моя провина. Але, побачивши, як демон тільки-но врятував хлопчика, вже не вірила, що він здатен його покинути.

Я знову кивнула, і демон зітхнув.

— Швидко збирайте табір і запалюйте все, що може горіти. Смолоскипи, лампи, свічки — усе! Місцеві мешканці не люблять вогонь. З ним у нас є шанс вийти з лісу!

До мене швидко наблизився сивочолий.

— Ти, мала дурепо, це все через тебе! — він заніс руку до мого обличчя, але Данте перехопив її й викрутив назад.

— Не перекладай відповідальність за свої рішення на когось іншого. У тебе була своя голова на плечах, але ти все одно пішов за нами. Тож тепер не скигли. Хочеш вийти чи залишитися тут?

Данте грізно поглянув йому в очі. Сивочолий ще кілька секунд витримував погляд, потім вирвав руку і пішов до жінки, яка вже запалила кілька масляних ламп.

Я зловила на собі погляд Брайса, але швидко відвернулася. Відчуття провини стало ще нестерпнішим.

— Не зважай на них, принцесо, — сказав Данте, озираючись на ліс. — Не дозволяй нікому перекладати на тебе провину за чужі рішення. Щось я не бачив на них нашийників. Ти нікого силоміць не тягла. Вільні люди самі обирають, що їм робити та куди йти.

 Данте узяв коня, якого підвів Брайс, за вуздечку та трохи скривився.

— Він правий, — кинув Брайс, проходячи повз, і пришвидшив крок.

Усередині мене вирували суперечливі почуття, але часу на роздуми не було.

— Давай змажу крила, — сказала я Данте, дивлячись, як він зблід.

Йому явно було боляче.

— Не зараз, принцесо, сідай швидко у віз! — скомандував демон і заліз на коня.

Я більше не посміла нікого затримувати й зайняла своє місце. Жінка без слів подала мені лампу, і я мовчки взяла її.

— Ви двоє йдете позаду, і якщо побачите щось незвичне — одразу повідомляйте! Без вагань! — прикрикнув він. — Це стосується всіх! Вогонь — ваш щит, але ненадовго, тож, якщо щось побачите, одразу кажіть! — чітко промовив Данте. — Рушаймо!

Навколо було темно, навіть небо вкривали хмари, а крони дерев немов спеціально змикалися над нашими головами. Лише світло від наших вогнів освітлювало шлях.

Коні ледве слухалися, відчуваючи, що сама природа збунтувалася проти нас.

Я вдивлялася в усі боки, але майже нічого не бачила.

Усі мовчали. І ліс також. Жодного шурхоту, жодного звуку птахів чи тварин.

Ми пересувалися швидше, ніж у день, попри темряву. Усім кортіло якомога швидше вибратися з Некралісу.

Здавалося, ми їхали вже кілька годин без перепочинку, і я закуталася в плащ щільніше, усвідомивши, що різко похолодало. Мороз торкався шкіри, і вона вкрилася сиротами, з рота йшла пара, поруч стукотів зубами хлопчик.

— Прискорюємо ходу, будьте уважні! — скомандував демон і послав уперед вогняну кулю. Вона врізалася в щось невидиме, і одразу стало трохи тепліше.

— Що за чортівня? — вилаявся охоронець.

Але ніхто йому не відповів.

Пролунав гул, дерева стали скрипіти й вигинатися, коні заржали. Порив вітру майже загасив усі лампи.

Данте кидав вогняні кулі в різні боки, а коні несли нас уперед. Я схопилася за лаву, щоб не випасти з воза. Жінка тримала хлопчика, що кричав від страху, а я намагалася не закричати разом з ним. У возі залишилася лише одна лампа, що палала, і я побачила, як до неї підкрадається тінь.

— Данте! — гукнула я, і демон, розвернувшись, кинув у наш бік вогняну кулю. Вона врізалася майже біля мене в щось невидиме для моїх очей, і тінь перестала нависати над лампою.

Коні несли нас далі, віз підкидало на поворотах, і мені здавалося, що ще трохи — і ми зовсім перевернемося.

Раптом Данте притримав свого коня, а за ним і всі інші.

Я поглянула на нього, і наші очі зустрілися.

— Ми перейшли межу з Рудим лісом. Можна видихати.

Справді, холоду я більше не відчувала, і простір не тиснув на мене так, ніби хотів розчавити. Хмари потроху розходилися, відкриваючи небо, і навколо ставало значно світліше — тут панував ранок. Дерева вже не здавалися такими зловісними, а відстань між ними відчутно збільшилась. У повітрі витав аромат дощу, змішаний з духмяними травами. Десь далеко співала пташка. Ми вийшли. Подолали маршрут значно швидше, ніж планували. Звісно, ми збиралися зупинитися на довшу ночівлю та не планували мчати галопом. Але ми вийшли! Я поглянула в очі Данте й усміхнулась. Без нього нічого б не вийшло. Він врятував нас усіх.