Розділ 22

Данте

Ліс довкола ставав дедалі щільнішим і з кожною хвилиною все більше загортався у присмерк. Гілки дерев ніби тягнулися до нас, намагаючись затримати. Дорога під колесами воза поступово зникала під шаром заростей, і коні нервово сопіли, переступаючи через коріння. У повітрі висів туман – він підіймався з-під землі, обвивав дерева, клубочився між кущами, ніби щось живе.

Некраліс не був нам радий.

Я стиснув поводи, вдивляючись у напівтемряву між стовбурами. Тиша була неправильною. У лісі ніколи не буває так тихо.

– Щось ти якийсь напружений, демонюго, – хмикнув світловолосий найманець, який тримався поруч із возом. – Боїшся, що тебе якась болотна відьма потягне у хащі?

– А тобі там зручно патякати з-за моєї спини. Може вперед поїдеш? – спокійно відповів я, не відриваючи погляду від лісу.

Він огризнувся:

– Ти тут саме для того, щоб охороняти від такої ж нечисті як ти сам.

Не знаю на що сподівався найманець, та я більше не заговорив. З воза почулося бурчання Сивого:

– От не люблю зухвалих рабів. Такий і проти господаря піде.

Вже думав щось кинути у відповідь, але раптом почулася тиха репліка Алії. Вона говорила вбік, ніби сама до себе:

– Деяких господарів не зашкодило б провчити.

Я пирснув зі сміху, але раптом щось змусило мене озирнутися.

І тоді я побачив її. 

Між стовбурами, у напівтемряві, стояла постать. Нерухома. Висока, тонка, ніби навмисне кимось витягнута. Вона нагадувала людину, але щось у її силуеті було химерним. Ніби стара зламана лялька, кінцівки якої були неправильно прикріплені до тіла. Очі... або те, що мало б бути очима, дивилися просто на мене.

Я не ворухнувся. Стиснув поводи. Кінь під мною заіржав і зробив кілька неспокійних кроків назад. Повільно відвернувся, не даючи тіні зрозуміти, що я її помітив. Зробив це, підкорившись якомусь інстинкту, що жив всередині. Чуття підказувало, що краще не провокувати місцевих жителів. Тоді у нас буде шанс пройти.

Коли я знову глянув убік, там уже нікого не було.

Галявина, на якій ми зупинилися, була невеликою. Я мовчки обійшов табір, прислухаючись. Ліс дихав, наповнений незримими поглядами.

І раптом потім почув шепіт. Тихий, примарний, ніби сам ліс заговорив до мене.

"Чужинці… ти привів чужинців".

Я зупинився, напружуючись, вдивився у темряву між деревами.

— Хто ти? — запитав пошепки.

"Вони мають померти", — пролунало ближче.

Щелепи стиснулися самі собою. Я повільно опустився на одне коліно, провівши долонею по землі.

— Дайте пройти, — попросив майже нечутно. — Ми підемо не завдавши шкоди і зникнемо назавжди.

"Зрадник!"

Майже одразу я відчув, як у самому нутрі лісу щось змінилося. Стало важчим. Густішим. Попереду не було нічого доброго.

— Демоне, ти там що, землі поїсти вирішив?

Я різко випростався. Найманець стояв біля воза, склавши руки на грудях, самовдоволено скрививши рота.

Я не відповів і попрямував до Алії. Вона влаштувалася біля вогнища й простягла мені шматок хліба. Сів поруч, але навіть не глянув на їжу.

— Ти маєш їсти, — сказала вона.

Я промовчав. Вона насупилася, озирнулася, переконуючись, що нас ніхто не слухає, а тоді нахилилася ближче й тихо запитала:

— Чи демони їдять щось інше?

Я перевів на неї погляд і криво посміхнувся. Постійно забуваю з ким маю справу. Зазвичай люди, у яких є можливість купити демона-раба знають як з ними взаємодіяти, або ж додумуються розпитати торговця.

— Ти ніколи не думала, чому демонам лише пошкоджують крила, але не відрізають?

Вона здивовано кліпнула.

— Відрізати було б простіше…

— Саме так. Поки є крила, ми черпаємо силу з природи. Можемо жити і творити магію. Загалом ми можемо їсти людську їжу, але не потребуємо її. 

Я кивнув на хліб у її руках.

— Їж сама.

Вона повільно опустила руку, задумавшись, а потім запитала:

— А сон вам потрібен?

— Так, менше ніж людям, але потрібен. Це час, коли тіло відновлюється, засвоюється магія, врівноважується енергія.

Краєм ока побачив як дівчина смішно смикнула носом. Вона глянула на багаття, поправила рудий локон, що вибився з зачіски. Перейшла на шепіт:

— То як тоді люди змогли протистояти вам?

— Людей багато, — знизав плечима та спохмурнів. На це питання у мене не було відповіді, лиш мої вигадки. — Можливо, війна — це ваша стихія.

У її пирханні відчув невдоволення. Вона підтиснула ноги під себе, поклала на коліна підборіддя. Насуплено засопіла.

— Ти ніколи не думала, що історія вашого виду, це історія війн, принцесо?

Вона не відповідала дуже довго. Багаття хрумтіло деревиною, підкидало до чорного неба яскраві іскорки, наче бажало запалити нову зірку, але вони за мить загасали та губилися у повітрі. Люди тихо перемовлялися, не наважуючись говорити голосніше за тріск вогню, ніби теж відчували загрозу, яка ходила у тінях.

— Ти тепер завжди будеш називати мене принцесою? - спитала Алія після паузи.

— Це ж не образа.

Вона скосила на мене погляд.

— Від тебе звучить як лайка.

Я лише хмикнув, дивлячись у полум’я.

Вогонь кидав золоті відблиски на її обличчя, коли вона повернулася до мене і спитала:

— Ми ж зараз у безпеці?

Я не відповів, хоча відчував, як вона терпляче чекає на відповідь.

Безпека… Вона так наївно це запитала, ніби я міг дати їй упевненість, яку вона шукала.

І що сказати? Що Некраліс не відпустить нас просто так? Що темрява в його глибинах уже пробуджується, і ми зробили крок у пастку? Вона нічим не могла допомогти, а зайві тривоги їй не потрібні.

Алія не дочекалася відповіді й тихо зітхнула:

— Марно було сподіватися, що нам пощастить.

Вона витягнула маленьку пляшечку з маззю, піднялася на ноги.

— Треба ще обробити крила. Дозволиш?

Я мовчки кивнув.