Розділ 21

Алія

Сиділа у візку, стискаючи в руках краї накидки та не розуміла, як могла бути такою дурною. Виявляється, я нічого не знала про рабство. Воно набагато огидніше, ніж я собі це уявляла, якщо так можна взагалі казати.

Нашийник, який душить тільки тому, що ти відійшов занадто далеко...

Яке ж звірство! Мені було гидко від самої себе. Про що я думала, коли купувала раба? Тільки про себе, про власні бажання. Як... людина. Хотілося провалитися крізь землю від сорому.

Торкнулася кишені, в якій були заховані кілька пляшечок. Одна — з ліками для крил Данте. Можливо, він колись знову зможе літати. Чи знімає це з мене провину за те, що я вже кілька днів тримаю його в рабстві? Навряд чи. Але мені хотілося зробити для нього бодай щось, що не було обумовлено рамками нашої угоди. Угоди, в якій він, по суті, не мав вибору. Демон не міг відійти далеко від мене, нашийник не дозволив би. І щось підказує, що заподіяти шкоду з цієї ж причини він теж не зміг би. Тобто в нього просто не було іншого вибору. А я ще й зачепила його за найболючіше — свободу.   

Нудота підступила до горла, і я закашлялася. Як же гидко від самої себе. І коли я стала такою?

Усвідомлення своєї провини лежало на мені важким тягарем. Не знаю, чому саме зараз. Можливо, через розмову, а може, тому що я нарешті могла спокійно сидіти та думати, а не бігати лісами зі страхом, що паралізував усі інші думки крім про те, як втекти.

Цікаво, чи вбив би мене Данте, якби не нашийник? Я глянула на його гордовиту спину, яка повільно погойдувалася в такт ходи коня. Після стількох знущань з них людьми? Цілком можливо. А я навіть не говорила з демоном про це. Ані про те, скільки часу він пам’ятає себе рабом, ані про ці роки... Та чи розповів би він мені? Одній із людей? Може, він взагалі розмовляє зі мною лише через те, що я... господарка? Закрила обличчя руками. Як же соромно. Усе життя ненавидіти рабство й врешті-решт самій скористатися чужою неволею.

Згадала, як вранці прокинулася на ліжку, хоч і засинала в кріслі. Цікаво, чому він це зробив? Як раб чи друг? Як можна взагалі оцінювати вчинки того, хто перебуває у твоїй владі? Ти ніколи не дізнаєшся, які з його дій щирі.

Ці думки скоро могли звести мене з розуму, тому я вирішила облишити самокатування і перевести увагу на те, що відбувалося довкола.

Ми їхали повільно, але впевнено. Різких зупинок більше не було. Дерева росли щільніше, а трави ставали густішими, їхній духмяний аромат наповнював мої легені, і я згадала ті дні, коли ми з мамою довго гуляли лісами.

Якщо уважно придивитися, напевно я зможу розгледіти, що з корисного тут росте. Можливо, стане в пригоді...

— По яких справах їдете? — почула я голос жінки, що сиділа поруч.

Вона все ще мала хворобливий вигляд. Хлопчик, який сидів біля неї, постійно вовтузився та смикав її за одяг.

— До нареченого, — відповіла я, намагаючись усміхнутися, але всередині щось стислося.

— На весілля? — тихо посміхнувшись, спитала вона й погладила хлопчика по голові.

— Можливо.

— А родичі? Невже нікого з них не буде на весіллі?

Жінка говорила доброзичливо, було видно, що просто хотіла підтримати розмову. Може, їй було нудно подорожувати серед чоловіків тим більше коли поруч постійно був сивочолий. Але мені ці розпитування приносили неприємні відчуття. Просто тому, що не хотілося брехати. Та й взагалі я не продумала ніякої історії, не очікувала, що дійде до цього... Хоча я взагалі про це не думала. Ще одна діра в плані. Не план, а решето. Хотілося вдарити себе по чолу, але я стрималася.

— У мене є тільки тато, і він ще не знає про це...

Очі жінки широко розплющилися.

— Не знає? Ваш наречений знайомий із вашим батьком?

— Так, і дуже добре.

— І він не сказав йому про свої наміри одружитися з вами?

— Ні, але...

Мені не подобалася ця розмова, я хотіла її завершити. Слова жінки зачепили щось у душі.

— Він швидко поїхав у справах, просто не встиг сказати!

Жінка пильно подивилася на мене й зітхнула, відвертаючи голову.

— Повірте моєму досвіду, коли чоловік вирішує взяти жінку за дружину, він одразу йде до її батьків просити руки. Ви впевнені, що вас там чекають?

Я мало не вдавилася повітрям. Яка нахабність від жінки, яка й слова не може сказати при своєму чоловікові!

— Звісно, він розповідав, як ми будемо разом щасливо жити, як у нас будуть діти... Звісно, чекає! Як може бути інакше?

Моє серце стукало від обурення все швидше. Я глянула вперед і зустрілася поглядом із Данте. Довкола було тихо. Невже я розмовляла занадто голосно?

Відвела погляд і стиснула руки в кулаки.

Він мене чекає. Не можуть ті погляди, ті розмови, дотики бути несправжніми. Йому просто потрібно було терміново їхати. Він просто не встиг.

Думки проносилися в голові одна за одною, але, на щастя, жінка тільки кивнула і більше нічого не казала, лише час від часу кидала на мене співчутливі погляди.

Щойно ми зупинилися перекусити й дати коням відпочити, я стрілою вилетіла з обозу.

Нарешті, зможу трохи відпочити від цих співчутливих поглядів.

Я відійшла від обозу й почала придивлятися до різноманітних трав. Деякі з них були мені знайомі, а деякі бачила вперше. Присіла й почала розглядати їх ближче.

Данте підійшов до мене й простягнув шматок хліба з сиром.

— Що сталося?

Я встала й узяла в нього їжу, відвертаючи голову в інший бік.

— Нічого, просто говорили.

Данте промовчав.

— Будь обережна й далеко не відходь, — кинув він мені й зітхнув.

— Не хвилюйся, я пам'ятаю про нашийник, — відповіла, кинувши на Данте зніяковілий погляд відчуваючи сором.

Демон закотив очі.

— Я не про це. Прислухайся. 

Я нашорошила вуха, а потім запитально глянула на нього. 

— Нічого не чую. 

— Я теж. — Він стиснув кулаки. — У цьому й проблема.