Розділ 20

Данте

Я не помітив, як заснув. Важкий, тягучий сон затягнув мене в темряву, і вперше за довгий час у ньому не було болю, жаху чи минулого, яке приходило в кошмарах.

Коли я розплющив очі, в кімнаті було темно. Я повільно повернув голову, відчуваючи, як тіло ще не повністю слухається. І тоді побачив її. Алія спала в кріслі поруч. Я здивовано витріщився на неї.

Дурне дівчисько. Лишила мене спати на ліжку, а сама примостилася на незручному кріслі?

Я підвівся, зморщивши лоба. Вона скрутилася клубочком, її рука звисала через підлокітник, на обличчі застиг спокійний вираз. Жодної напруги, жодного страху. Просто спокій.

Вона була така… безпорадна зараз.

Я провів долонею по обличчю, струснув головою. Потім нахилився й легко підняв її на руки. Алія ворухнулася, ледь нахилила голову мені на плече.

А потім…

Тихо усміхнулася. І прошепотіла крізь сон:

— Ріде, коханий…

Я завмер. Секунду просто дивився на неї, ніби намагався усвідомити почуте. А потім повільно опустив її на ліжко. Вкрив ковдрою. І мовчки вийшов надвір.

Нічне небо розкинулося над містом безкраїм океаном із мільйона сяючих точок. Зірки світилися так яскраво, що, здавалося, можна простягнути руку й торкнутися їх.

Я вдихнув прохолодне повітря. Воно було свіжим і вологим. Навкруги тиша. Але тиша, яка не здається порожньою. З міста ще долинали поодинокі звуки: десь грюкнули двері, хтось щось пробурмотів спросоння, скрипнув віз.

А за містом…

За містом починався ліс. Я прислухався. Відчув шелест листя, легкий рух трави, дзенькіт нічного жука.

І раптом зрозумів.

Крила боліли менше. Я повільно провів долонею по одному з них. Все ще різало, все ще нило. Але не так, як завжди. Мазь працювала.

Це усвідомлення змусило мене знову підняти голову й подивитися на зоряне небо. А потім я зітхнув і заплющив очі…

Світанок огортав світ м’яким сріблястим світлом. Небо на обрії забарвилося в ніжно-рожеві та блакитні відтінки, а сонце ще тільки починало визирати з-за лінії горизонту, заливаючи місто спокійним світлом, що ледь пробивалося крізь віконце.

Я сидів у кріслі, спостерігаючи, як прокидається принцеса. Спочатку вона ледь поворухнулася, бурмочучи щось невиразне, потім розплющила очі, кліпнула кілька разів, наче звикала до світла. Зробила повільний вдих, потягнулася, витягнувши руки над головою, а потім кулачком потерла очі.

Та за мить її тіло напружилося. Вона різко сіла, озирнулася, вражено роздивляючись кімнату, а потім подивилася на мене.

Я мовчки схрестив руки на грудях. Її очі округлилися. Вона зірвалася на ноги, подивилася на ліжко, на себе, наче не могла зрозуміти, що тут сталося.

Я скривився.

— Якщо будеш так ставитися до рабів, у тебе будуть проблеми, — кинув я з легким роздратуванням.

Вона відвела погляд.

— Це ти так переживаєш за мене?

— Мені на тебе байдуже. Але рабам, до яких ти будеш так ставитися, буде непереливки.

Вона насупилася.

— Чому це? Що поганого в тому, що я буду спілкуватися ввічливо?

Я зітхнув, підвівся з крісла й зробив крок уперед. Присів навпочіпки біля неї. Алія не очікувала цього. Вона миттєво підтиснула ноги до грудей, обійняла їх руками, наче намагалася захиститися від мене.

— Принцесо, ти дійсно не розумієш порядки світу, в якому живеш?

Вона спохмурніла:

— Я не розумію, чому хороше ставлення навіть ти приймаєш за щось погане? Невже тобі приємніше було, якби я наказувала тобі, а не просила? Чи тягала б тебе усюди за собою?

Я подивився на неї уважніше. Дійсно не розуміє.

Вона виглядала збентеженою і водночас розгніваною, ледь прокинулася, а вже наїжачилася. Я зітхнув.

— Добре, я розповім тобі трохи про цей світ, принцесо.

Вона не відводила від мене погляду.

— Ми, демони, — раби. І не можемо жити серед людей як рівні. Такий уже усталений порядок. І будь-яка твоя спроба це змінити призведе тільки до того, що люди навколо будуть цьому протистояти. Твоя наївна доброта лише провокуватиме їх на більш жорстокі вчинки. Якби на моєму місці опинився хтось слабший, ті найманці забили б бідолаху, поки ти десь тинялася.

— Неправда! — Алія підвищила голос, обурено глянувши на мене, наче я тільки-но сказав якусь жахливу дурницю. — Я можу показати на своєму прикладі, як треба ставитися до живих створінь!

Вона глибоко вдихнула.

— Ти ж так само живий, як і я. Тобі так само боляче, у тебе є думки, бажання та почуття! Я не хочу тебе пригнічувати.

— Не хочеш? — я повільно піднявся на ноги.

Алія в ту ж мить відсахнулася. Відсунулася по ліжку назад, до стіни, втиснувшись у неї, наче це могло її захистити.

Я одразу ж відступив. Змушуючи себе говорити тихіше, вказав на свою шию.

— А ти знаєш, що рабу не можна відходити від господаря далеко?

Вона здивовано кліпнула. Опустила погляд на нашийник, неначе вперше його помітила, повела плечима.

— А як же раби, яких купують як хатніх робітників?

— Тоді їх прив’язують до місця, — я говорив спокійно, майже байдуже. — До будинку чи хліва, у якому вони мають стирчати.

Алія напружилася, але мовчала. Я дивився їй просто у вічі, не відводячи погляду.

— Твій улюблений герцог Ромуальд прив’язує рабів до стовпа посеред лісу, щоб вони могли бігати лиш по його володіннях, коли на них полюють. І не моли ніякої змоги врятуватися.

Вона різко зблідла. Її губи стиснулися в тонку лінію, пальці зімкнулися в кулаки, біліючи від напруги. Я подумав, що її зараз знудить. Але вона лише зробила короткий вдих, ніби змушуючи себе залишатися стриманою.

— Я ж, принцесо, прив’язаний до тебе. І якщо ми віддаляємося, нашийник починає душити мене.

Алія кліпнула.

— Я… — вона розгублено опустила очі. — Я не знала… не думала про це…

Вона дійсно не знала. Розгублена, спантеличена. Я дивився, як вона стискала руки, як плечі напружилися, а губи ледь здригнулися.