Розділ 19

Данте

Я стояв у кімнаті, дивлячись на зачинені двері, за якими тільки-но зникла принцеса з пиріжком у руках. 

Ця дівчина була дивною. Я бачив безліч людей — жадібних, підступних, жорстоких. Бачив таких, що сміялися, коли ламали кістки рабам, і таких, що з однаковою байдужістю купували персні та живих людей на ринках. Але ця…

Ця примудрялася дивувати мене знову й знову.

Подивився на таз й два відра з водою. Алія явно серйозно підійшла до питання гігієни. Задумливо глянув на воду, а потім перевів погляд на власне тіло.

Невже вона вирішила послухатися жіночок із попереднього міста й перевірити раба на роль грілки на ніч?

Я скривився, але потім згадав, як Алія говорила про це — із явною огидою — і заспокоївся. Проте думка була кумедною.

Я швидко вмився, витерся шматком полотна й нарешті дозволив собі розслабитися, сівши в крісло.

Очі самі собою заплющилися на мить. Але варто було тільки прислухатися, як я почув чоловічі голоси. Десь за стіною розмовляли два торговці — Стрибун і його старший товариш.

— Ну і що, що в неї демон? — невдоволено бурмотів другий. — Один демон проти такого натовпу нечисті? Що він зробить?

Я зловтішно посміхнувся. Один демон, кажеш?

Вони навіть не уявляли, що створіння, які тепер населяли Некраліс, не завжди були лихими. Люди зробили їх такими. Я сам не знав, звідки в мені була ця впевненість, але вона жила десь глибоко, під темним мороком, що затуляв мою пам’ять.

— Нам треба купити товар! — голос Стрибуна звучав нервово, але впевнено. — Якщо приїдемо під кінець ярмарку, доведеться брати останнє, а я планував поїхати через Срібні Піки до столиці! Там треба виставити найкраще.

— Найкраще, — пробурчав старший.

Я уявив, як він зводить густі, насуплені брови, підперши підборіддя кулаком.

— Усім треба найкраще. У перший день ярмарку ми могли б купити краще… але ризик! Я звик до спокійного ведення справ. Якби я постійно ризикував, то вже опинився б на дні.

— І тут я згоден із тобою, але... — Стрибун зробив паузу, а потім різко випалив: — Знаєш, якщо хочеш, то роби гак за лісом, а я ризикну.

— Ну чого ти одразу? — Сивий (так, хай буде Сивий) набурмосився ще більше. Його голос став глухішим, у ньому навіть почулося щось схоже на дитячу образу: — Домовилися вже йти, то підемо.

Але далі в його голосі з’явилося відлуння страху.

— Та демон мені не подобається. Не довіряю йому! Бачив, як зиркав?

— Він раб Алії, вона контролює його.

— Ця дівчинка і комахи не скривдить, ще життя не бачила. Їй би сидіти вдома, біля чоловіка та няньчити дітей, а вона носиться... — фиркнув Сивий. — Вона, напевно, гадки не має, як треба поводитися з рабом. Жорсткіше треба! Тільки посмів заговорити без дозволу, треба його одразу чавити, а то знахабніє!

Я стиснув щелепи. У горлі забриньчала гаряча лють.

Відкривши очі, озирнувся. А де взагалі принцеса? Прислухався, але її не відчував. Нашийник не душив мене, отже, далеко вона не пішла. Проте куди ж поділася?

Не з тим же нахабою на сіновал, сподіваюся?

Я скривився ще сильніше. Цього мені не вистачало! Як тоді здам її тому нареченому?

Людські чоловіки схиблені на праві першості. Майбутній чоловік має отримати дівчину чистою, наче це якась торгівельна угода.

Я не розумів, чому це взагалі когось хвилює, але так було в людей заведено. Дослухався ще раз, вловив знайомі голоси — найманці були у дворі.

Отже, вона пішла сама.

Я опустив погляд на воду. Вона вже охолола. Алії ще митися в ній після мене. Я мало не пирснув зі сміху.

І в моїй уяві з’явилася сцена: мій колишній господар, граф Товін, з його жирним животом, блідим обличчям, маленькими пацючими очима, знімає свій шовковий халат і обурюється, що вода, в якій перед цим мився його ж раб, уже не така гаряча, як йому хотілося.

“Як посмів цей брудний демон занапастити мою ванну?! О, яке жахливе приниження! Негайно наповніть мені нову!”

Я навіть уявив, як він, босий і товстий, вибігає на двір й кричить на слуг, розмахуючи руками, а потім…

Все ж не втримався й тихо засміявся.

Ця картина була такою абсурдною, що на мить я навіть забув про власний гнів.

Ну що ж, піду наберу для Алії нову воду. Заразом треба уважно роззирнутися навкруги, і зрозуміти з ким я буду їхати через Некраліс.

Я взяв відра та попрямував на двір. На моєму шляху, як на зло, трапився Стрибун. Він вийшов з кімнати і розмовляв з місцевим, але варто було мені з’явитися, як він різко обірвав розмову й витріщився на мене. Погляд у нього був… дивний.

Мені навіть здалося, що захоплений.

— Де тут набрати води? — буркнув я.

Брайс спохопився, нервово стріпнувся, а потім швидко махнув рукою в бік криниці.

— Он там!

Я навіть не глянув, бо так чудово відчував простір, що вже давно знав, де саме шукати воду. Брайс свердлив мене поглядом ще кілька секунд, а потім знову метушливо заговорив:

— Але ж її треба нагріти!

Я закотив очі.

— Та що ви! — уїдливо посміхнувся. — Алія обожнює купатися в крижаній воді. Шкода льоду немає, щоб додати.

Я навіть удавано притиснув руку до серця, зобразивши щирість. Стрибун розгублено закліпав. Я не став чекати, поки його маленький мозок переварить сарказм, вилив брудну воду й рушив до криниці.

Я підняв друге відро з водою, коли з-за рогу вийшли найманці.

Відразу кинув на них оком.

Один — вищий, темноволосий, з вузькими очима й спокійним виразом обличчя. Другий — трохи нижчий, з пшеничним волоссям, нахабною усмішкою й тим типом обличчя, яке так і просилося під кулак.

Я вже чув їх раніше. Але тільки зараз помітив, що перший, темноволосий, не сказав ані слова за весь цей час, відколи ми тут.

Я скоса придивився до нього й побачив, як він швидко показує щось руками.

Мова жестів.

Німий.

Шкода, що другий ні.