Розділ 18

Алія

 Ми зайшли до невеликої кімнати, де стояли маленький стіл, скриня для речей, ширма для перевдягання, крісло й одне-єдине невелике ліжко. Я відчула, як тепло заливає мої щоки. Як я про це не подумала раніше?

 Кинула швидкий погляд на Данте, але він здавався спокійним і зовсім не зніяковілим. Він лише швидко оглянув кімнату й байдуже промовив:

— Ти справді подумала саме про це? Я раб, Аліє. Ліжко не для мене, я можу спати навіть за дверима, якщо ти накажеш.

 Я ніяково усміхнулася й відвела погляд. Це дійсно так, але мені було байдуже, ким Данте був до цього моменту. Змусити його спати за дверима заради мого комфорту — надто жорстоко.

— Перепрошую, я на хвилинку!

 Двері відчинилися, і Брайс заніс кілька відер із паркою водою, а за кілька хвилин приніс щось схоже на великий дерев'яний таз і тацю з чимось, що парувало.

— Сподіваюся, ви пробачите моїх знайомих, — сумно посміхнувся він. — Вони просто недовірливо ставляться до незнайомців.

 Я кивнула, а Данте навіть оком не змигнув.

— Все гаразд, — сказала підбадьорливо давньому знайомому, і побачила, як у нього трохи поліпшився настрій.

— Добре, тоді відпочивайте! — сказав Брайс і зачинив за собою двері.

 Я подивилася на воду й знову зніяковіла, а Данте підійшов до крісла й почав знімати плащ. Коли тканина впала на підлогу, він повільно стягнув сорочку через голову, і я побачила, як зі старих ран на його спині біля крил сочилася кров. Скільки він терпить цей біль?

 Данте витягнувся на повний зріст і зітхнув.

До мене долинув смачний запах із таці, і мій шлунок голосно завурчав. Я була дуже-дуже голодна.

 Підійшовши до таці, я зняла з неї тканину й побачила тарілку наповнену пиріжками, кілька фруктів і глечик з водою.

 Взявши пиріжок, я піднесла його Данте.

— Їж, тобі треба набратися сил!

 Він обернувся й підняв брову.

— Ти можеш хоч раз зробити те, що я тебе прошу?

— Легко. Якщо накажеш.

 Я зітхнула й тицьнула йому в руку пиріжок.

— Мийся першим! — сказала, повертаючись до дверей.

 Швидко взявши ще один пиріжок із таці, я вийшла з кімнати.

 Насправді я залишила його не тільки, щоб він зміг помитися, мені потрібно було встигнути в крамницю. На ходу я швидко з'їла пиріжок. Мій шлунок просив ще, але часу вертатися не було. Попри погляди нових знайомих, я швидко покинула будинок і побігла в центр містечка. Сонце вже сідало, і я не була впевнена, чи встигну до закриття. Але тоді доведеться просити допомоги в тих людей... А після нашої зустрічі зовсім не хотілося бути їм чимось винною.

 Крамницю якраз зачиняли, коли я підбігала. Господиня вже знімала ліхтар із дверей, але, побачивши мене, обурено пробурмотіла:

— Ми вже не працюємо.

— Будь ласка, це терміново, — благально промовила я.

Жінка недовірливо подивилася на мене, але все ж відчинила двері.

— Ну добре. Що потрібно?

 Я купила все необхідне — бинти, мазі, кілька пляшечок із настоянками. Повертаючись назад, навмисне звернула на поляну й зірвала кілька потрібних трав.

 Коли повернулася, вже майже нічого не було видно. 

 Проходячи до нашої кімнати, знову побачила ту бліду жінку. Вона сиділа на тому самому місці й щось в’язала. Я не могла просто пройти повз. Підійшовши до неї, спитала:

— Як ви почуваєтесь? Я можу приготувати для вас ліки, можливо, вони допоможуть.

 Жінка підняла на мене свої блакитні, згаслі очі, але не встигла нічого відповісти, як у кімнату зайшов сивочолий чоловік, який холодно відповів замість неї:

— Її вже лікували найкращі чоловіки-цілителі. Жоден із них не зміг допомогти. Не думаю, що якась жінка зробить більше.

 Його слова зачепили мене, і я прикусила язика, щоб нічого не сказати. Звісно, хіба може жінка зробити щось краще за чоловіка? Як же мене дістало це. Жінка потрібна лише як прикраса чоловіка. У кого більше грошей, у того й “прикраса” краща. І роль її — сяяти й не затьмарювати чоловіка. А селяни зверталися до нас із мамою, бо не мали іншого вибору. Та й ціни в нас завжди були значно нижчими, ніж в крамницях. Чи приходили б вони до нас, якби мали гроші? Не певна. Як же в мені все палало. Я вже хотіла почати сперечатися, але в цей момент двері нашої кімнати відчинилися, і на порозі з’явився Данте. Його погляд був пильним, і хоча він нічого не сказав, я відчула, що він спостерігав за всім, що відбувалося й, певно, чув усе.

 Зітхнувши, попрямувала до кімнати.

 Данте вже був у нових штанах, а його шкіра й волосся — чистими. Але дерев'яний тазик стояв порожній, і обидва відра були наповнені гарячою водою, а на таці не зменшилося їжі.

 Я поглянула на демона й побачила, як на його обличчі випнулись жовна.

— Ти де була? — прогарчав він, дивлячись на пакунки в моїх руках.

 Я підійшла й спокійно поклала їх на стіл.

— Забула дещо купити.

 Дістала бутон дормілуни й кілька інших трав, змочила їх у гарячій воді та, взявши кілька пляшок, почала змішувати настоянки в потрібних пропорціях. Розтерла траву й квітку, додаючи інгредієнт за інгредієнтом у невелику глибоку тарілку, яку взяла з таці.

— Я думала, що вода вже охолола, — кинула погляд на Данте.

 Демон стояв, стиснувши руки в кулаки, не зводячи з мене очей.

— Я підігрів її.

 На мить мої руки завмерли, але потім я продовжила розтирати трави.

— Дякую.

— Так, принцесо, домовимося так, — він зробив крок у мій бік. — Якщо у твоїй голові виникають такі ідеї, як бігати кудись у чужому містечку ввечері, спершу говори про це мені!

 Я підняла очі на Данте, його ніздрі роздувалися, а очі палали вогнем. Демон злився.

— Тобі було потрібно помитися, а мені якраз…

— Ти взагалі думала, яка небезпека могла тебе спіткати? Одна беззахисна дівчина ввечері в незнайомому містечку! — загарчав Данте.

 Я опустила погляд. З його вуст це дійсно звучало небезпечно.