Розділ 17

Алія

Ми з Данте та Брайсом йшли тихим містечком. Демон був надто напружений, ніби очікував на засідку кожної миті. Брайс час від часу розповідав якісь історії зі свого життя, і мені здалося, що йому хотілося потоваришувати з Данте, але той мовчав і тільки ще міцніше стискав щелепи.

 Зітхнула і мимоволі згадала нашу зустріч з торговцем, що сталася кілька годин тому.

 Я йшла містечком, розгублено шукаючи де купити все необхідне, аж раптом почула, як мене покликали. Обернулася і побачила знайоме обличчя. Брайс був не менш за мене здивований нашій зустрічі. Спочатку я злякалася, але він не ставив зайвих запитань. Можливо, взагалі не знав, що мене шукають. Мені навіть не довелося багато брехати: сказала, що їду до нареченого зі своїм охоронцем. А щоб побачити його швидше, вирішили скоротити шлях. Однак карета, на якій ми їхали, поламалася дорогою, і довелося йти пішки до найближчого містечка, яким виявилося це місце. А Брайс розповів, що він запізнюється на ярмарок і також завтра вранці вирушає в дорогу, а ще виявилося, що ми їдемо в одному напрямку.

 Я згадала, що коли Брайс був у нашому місті, він часто купував у мами трави та настоянки. Добре ставився до нас і пригощав різними смаколиками. А коли мама померла, він кілька разів купував ліки вже у мене. Ніколи з ним не було ніяких проблем, тому я вирішила йому довіритися.

 Хто ж знав, що, коли я запропонувала йому подорож разом, виявиться, що з ним буде ще стільки людей? Але забирати назад свою пропозицію не наважилася. Який би не був Данте грізний і дужий, чим більше людей — тим безпечніше, тим паче в Некралісі. Ну і, звісно, віз. Ноги так пекли, що я майже плакала. Каблуки стерлися, а на п'ятах боліли криваві мозолі. Я, звісно, раніше багато ходила лісами, але не стільки, скільки за ці дні. Особливо в такому невідповідному одязі.

Тож рішення прийняла майже без вагань. Щоб подужати цю дорогу, мені була потрібна допомога.

 Брайс допоміг мені швидко придбати одяг для мене й Данте, показавши потрібну крамницю. Мешканці з підозрою косилися на мене, а я дужче куталася в плащ. Мій одяг був більше схожий на ганчір'я. Про бруд, вигляд мого волосся та запах тіла я взагалі не хотіла думати. Звісно, що люди на мене так дивилися.

 Ми швидко забігли до продуктової крамниці, і я набрала провізії з собою. Тут також Брайс допоміг, доніс усе до будинку, де ми мали ночувати завдяки його пропозиції, та викликався супроводжувати мене до Данте.

Реакція демона була очікуваною, але йому не залишалося нічого, окрім як прийняти моє рішення. 

 Можливо, згодом з'ясується, що це була моя помилка, але я сподівалася, що якщо мій план з демоном спрацював, то й тепер чиню не дуже по-дурному. Я почала перебирати плащ у руках. Чи могла я помилитися? Здригнулася, згадавши, як мене намагалися запхати в карету. Ні, я маю хоч комусь довіряти в цьому світі, інакше просто збожеволію. Тож почну із себе. Я довіряю собі та своїм рішенням. Стисла руки в кулаки і пішла впевненіше.

 День вже перетікав у вечір, коли ми наблизилися до будинку. Одразу впав у вічі великий віз, що стояв біля входу, та кілька коней у стайні. Зсередини було чутно уривчасті голоси. Я кивнула Данте й побачила, як він смикнув плащ на собі та, зітхнувши, зайшов усередину.

У головній кімнаті вже зібралася невелика компанія людей. Першим, кого ми побачили, був сивочолий чоловік. Він стояв біля каміна, схрестивши руки на грудях, і хмурився. Його обличчя здавалося напруженим, а зморшки на лобі глибокими. Погляд чоловіка змінився, коли він побачив нас: насторожений, підозріливий, такий, ніби ми прийшли щось у нього вкрасти.

— Прийшли таки. — пробурчав він, не зводячи з нас очей.

Поруч із ним у кріслі сиділа жінка. Вона виглядала слабкою. Її шкіра була блідою, майже такою самою, як і волосся, заколоте на потилиці, а темні кола під очима свідчили про те, що хвороба довго виснажувала її тіло. Вона тихо кивнула нам на знак вітання, але не промовила жодного слова.

По кімнаті, мов вітер, бігав енергійний хлопчик років восьми. Він зупинився, коли побачив Данте, і з цікавістю почав підходити до нього.

— Не наближайся до них! — суворо гримнув на нього сивочолий.

 Данте трохи напружився, але нічого не сказав. Він опустив очі на хлопчика, ніби намагаючись зрозуміти, ким той був насправді: просто допитливою дитиною чи потенційним ворогом, який може стати небезпекою. Я намагалася побачити ситуацію очима демона, який роками був рабом у людей. Ось він дивиться на хлопчика і, можливо, роздумує, чи це ще тільки дитина, чи вже початок тієї темряви, з якою йому доводилося стикатися?

 Хлопчик ще раз глянув на Данте, почервонів і побіг до жінки, яка втішливо погладила його чоло рукою.

 Трохи далі, біля вікна, стояли двоє чоловіків. Один із них — високий, мовчазний, з кам’яним виразом обличчя. Його темне довге волосся було зібране у хвіст. Він лише зрідка кивав чи розводив руками, відповідаючи на репліки другого.

Інший —  здавався повною протилежністю. Невисокий, білявий, з лукавими очима. Його погляд швидко ковзнув по мені та затримався.

— Оце так! Яка красуня до нас завітала! — підморгнув він, підходячи ближче. — Що цей діамант робить у такому місці, як це містечко?

Я помітила, як його погляд нахабно затримався на моєму декольте. Мої пальці мимоволі стиснулися в кулак.

— Я тут проїздом, як і ви, — тихо, але рішуче промовила я.

Він нахабно усміхнувся, нахилившись ще ближче.

— Хто знає, можливо, доля звела нас тут разом.

Я вже хотіла щось відповісти, коли відчула, як до мене наблизився Данте.

Чоловік, кинувши погляд на демона, позадкував.

— Гаразд, гаразд, я жартую, не ображайся, — сказав він, роблячи кроки назад із піднятими руками.

Данте не сказав ані слова, але його погляд був досить красномовним, щоб змусити чоловіка замовкнути та більше не наближатися.

— То ви пропонуєте йти з вами через Некраліс? — запитав сивочолий, пильно дивлячись на мене.