Розділ 16

Данте

Я сперся на дерево, заплющив очі й відчув, як втома накрила мене з головою.

Тіло було важким, думки сповільнювалися. Усе, що мене оточувало — тепло сонця, що хилилося до обрію, легкий вітерець, віддалені звуки поселення — віддалялося, розмивалося.

Темрява підкралася непомітно.

А потім прийшов біль.

Я не бачив їхніх облич, лише відчував дотики — грубі, жорсткі руки, що хапали мене за плечі, за крила. Рвонувся вперед, але ланцюги тільки сильніше вп’ялися у тіло.

— Тримайте міцніше, — пролунав різкий наказ.

Металевий запах крові змішався з їдким ароматом якихось зіль.

І раптом — хрусь.

Біль пронизав мене від самого хребта до кінчиків пальців. Я закричав. Щось гаряче стікало по спині. Я не міг дихати, не міг навіть поворухнутися, бо наступна хвиля болю накотилася, коли кістка, що ще секунду тому була частиною мене, здалася.

Знову хрускіт.

Мої крила.

Хтось нахилився до мене. Запах шкіри, заліза й алхімічних реагентів забив ніздрі.

— Іди на дно Безодні, — просичав я, крізь пелену перед очима розрізнивши на його комірці герб герцога Ромуальда.

Чоловік лише насмішкувато видихнув, а потім застібнув щось холодне на моїй шиї.

Нашийник. Затягнув його дужче.

— Наступний, — гукнув алхімік кудись убік.

Відчинилися двері, і мене потягли геть.

Я різко розплющив очі. Дихання було важким, серце калатало десь у горлі. 

На моєму лікті сиділа маленька пташка. Вона нахилила голову, подивилася на мене чорним блискучим оком і проспівала кілька нот. Я дивився на неї, намагаючись заспокоїтися, розмежувати сон і реальність. Але потім пташка щось відчула, різко стрепенулася, розправила крила й злетіла.

Мої власні крила смикнуло гострим болем.

Я мимоволі торкнувся їх рукою й підвів погляд.

Від поселення йшла Алія. І вона була не сама.

Я підхопився на ноги, зчепивши пальці в кулак. Що відбувається? Спершу подумав, що за нею женеться хтось небезпечний, але вони йшли разом. Розмовляли. Уважно вдивився в незнайомця.

Він був невисоким, худорлявим, із рідкою світлою борідкою та русявим кучерявим волоссям. Ішов, ніби його підкидала земля — легко підстрибуючи. На обличчі широка усмішка, погляд спрямований на принцесу.

Але в ньому не було нічого схожого на впливового аристократа. Ну і що це за стрибун? Невже це і є її наречений? Все було так просто?

Я прискорив крок, наближаючись до них.

— Безодня, — тихо видихнув я, упираючи погляд у чоловіка. Але звернувся до Алії, намагаючись не гарчати: — Хто це?

— Данте, все добре, це друг, — радісно запевнила вона.

Я не відвів погляду від незнайомого стрибуна. На ньому був хороший, хоч і не дорогий одяг. Його очі сповнилися захоплення, коли він подивився на мене.

І раптом простягнув руку:

— Мене звати Брайс, я торговець і...

Я вискалився, демонструючи ікла:

— Забери руку, поки я її тобі не спалив.

Чоловік завмер. Його очі злякано розширилися.

Алія поспішно схопила його за руку й опустила її.

— Я ж попереджала, він трохи нервовий, — винувато посміхнулася вона, а потім повернулася до мене: — Данте, це мій давній знайомий. Він купував рідкісні трави в моєї мами. І зараз він допоміг мені купити одяг та їжу.

О, то він ще й благодійник. Я кинув на нього прискіпливий погляд.

Знайомий. Торговець.

Стрибун скинув із плеча сумку й спробував простягнути її мені. Але, зіштовхнувшись із моїм поглядом, швидко передумав і просто поставив на землю, відійшовши на крок.

Алія продовжила говорити:

— Йому також треба на той бік Некралісу, і він дуже поспішає, тому я запропонувала пройти з нами через ліс. Думаю, так буде безпечніше.

Я ошелешено перевів погляд на неї.

Думати це точно не її.

— Принцесо, а чим таким цікавим ти думала, коли вирішила, що мені буде простіше оберігати двох людей, аніж одну тебе?

Я намагався говорити максимально чемно, але всередині закипав. Алія на мить розгубилася, збентежено зиркнула на Стрибуна, ніби шукала в нього підтримки. А той, здається, тільки цього й чекав.

— Я не один, пане Данте! — весело доповів він. — Зі мною ще один торговець із сім’єю та два охоронці. Ми затрималися в місті та можемо не встигнути на ярмарок, а якщо не купимо товар, то...

— Я тобі не пан, — обірвав я його гомін. Стрибун одразу ж закрив рота, явно не знаючи, як на це реагувати, а я повернувся до Алії, яка стояла з виглядом людини, що вже готувалася переконувати мене всіма можливими методами.

— Ми ж збиралися йти самі, щоб було швидше, — нагадав я.

— Але так буде безпечніше, — не розгубилася вона. — У них є охоронці.

— А ще віз.

— Саме так! — її голос навіть підвищився. — Я розумію, що ти сильний і витривалий, але я не була підготовлена до такої подорожі. Брайс пообіцяв, що тобі дадуть коня.

Я завмер.

— Коня?

Моя свідомість відмовлялася це обробляти.

Я? Верхи? Давно звик, що людям зручніше змушувати мене бігти поруч із возом, як пса, ніж дозволити хоч на мить відчути щось подібне до комфорту.

Повільно перевів погляд на Стрибуна. Той швидко закивав, ніби боявся, що я зараз його з’їм. Алія продовжила, ніби нічого незвичного в цьому не було:

— Виїдемо завтра на світанку. А до цього ми побудемо в селі. Нам дозволять помитися й переночувати в будинку, в який пустили Брайса.

Я ще не вирішив, що про все це думати, коли вона тицьнула пальцем на те, що лежало біля моїх ніг.

— А тепер вдягнися нарешті!

Я зітхнув, нахилився до сумки, розв’язав її. Очікував рвантя, ганчір’я, яке ледве трималося купи, але…

Я витягнув сорочку. Вона була чистою. Просто доброю, міцною сорочкою з льону. Навіть майже мого розміру. Потім штани і взуття.