Розділ 15

Данте

Ліс зустрів нас тихим шелестом листя, далекими криками птахів і запахом вогкої землі. Сонце ще було високо, пробиваючись крізь гілки, і золотисте світло падало на стовбури дерев, мов розлитий мед.

Я йшов упевнено, відчуваючи кожен корінь під ногами, кожен порух вітру, що грався у верхівках дерев. Простір тут був не пустим — він жив, дихав разом зі мною. Земля пульсувала глибоко під ногами, її ритм можна було вловити, якщо достатньо добре прислухатися.

Природа ніколи не брехала, ніколи не намагалася обдурити. Якщо запитати її правильно, вона підкаже шлях.

Я майже не думав про напрямок — просто йшов туди, куди вела мене земля.

Алія мовчки крокувала слідом. Іноді я кидав на неї погляди.

Дівчина більше не виглядала напруженою, її плечі трохи опустилися, крок став розслабленішим. Вона все ще насторожено придивлялася до мене, але страху, який я відчував раніше, стало менше.

Мій план діє.

Вона почала довіряти мені. Не повністю, не настільки, щоб справді відпустити, але вона вже не бачила в мені лише загрозу.

— Як ти орієнтуєшся? — її голос порушив тишу.

Я не спинився, але трохи повернув голову, аби глянути на неї.

— Ти ж не бачиш доріг, карт у тебе немає, але ти йдеш так, ніби знаєш цей ліс усе життя.

Я посміхнувся краєчком губ.

— Я відчуваю простір.

Алія насупилася.

— Як?

Я знизав плечима.

— Не знаю, як пояснити. Для мене все навколо живе. Дерева, вітер, земля — усе говорить, якщо знати, як слухати.

Я торкнувся рукою шорсткого стовбура найближчого дерева.

— Варто запитати, і природа відповідає.

Вона дивилася на мене здивовано, навіть трохи зацікавлено.

— Це магія?

— Можна сказати і так.

Вона знову замовкла, замислено кусаючи губу.

Я був певен, що розмова на цьому закінчилася. Аж раптом угорі скрикнув птах, прорізаючи спокійний шум лісу різким, коротким звуком. Алія здригнулася, стрімко озирнулася, а коли зробила ще крок уперед, то зачепилася за коріння. Вона змахнула руками, намагаючись встояти, але я вже встиг простягнути руку й схопити її. Дівчина відновила рівновагу й одразу ж нервово відсмикнула руку, відвела погляд, ніби соромилася. Я сховав посмішку.

— Це лише птах, — спокійно сказав. — Якщо за нами буде погоня, я це відчую.

— Дякую, — тихо мовила вона, пригладжуючи волосся.

Я ледь помітно нахилив голову. Навіть тут, посеред лісу, поруч із рабом, вона хотіла мати гарний вигляд.

Мовчання затягувалося, але Алія раптом задумливо промовила:

— Це так дивно.

Я трохи сповільнив ходу й кинув на неї погляд.

— Що саме?

Вона не відразу відповіла, лише оглянулася навколо, ніби намагаючись знайти пояснення своїм думкам.

— Я про те, що демони, які прийшли у наш світ, щоб його завоювати, відчувають природу краще за нас, людей.

Я різко відвернувся, щоб вона не побачила, як моє обличчя смикнулося від ледь стримуваного гніву.

Прийшли, щоб завоювати? Я не пам’ятав цієї історії. Все, що стосувалося демонів, мого народу й навіть мене самого, було сховане за мороком.

Але я знав одне: ті, хто сунулися до людей, були або слабаками, або ідіотами. І вони прирекли наступні покоління на рабство й страждання.

Мені довелося зробити кілька глибоких вдихів, щоб приборкати полум’я всередині.

— Можливо, це дійсно через магію, — зрештою промовив я, озираючись до неї. — У людей її немає.

Алія зупинилася. Я подумав, що вона хоче сперечатися, але вона присіла, почала щось виглядати в траві. Зупинившись, роздратовано глянув униз. Ну що там іще?

Придивився. У траві сиділо чорне жабеня з яскраво-червоними лапками. Я миттєво зрозумів, що це.

— Обережно, вона отруйна.

Алія ж лише усміхнулася та навіть не підвела до мене погляду.

— Знаю.

Вона просто спостерігала за створінням, не торкаючись його.

— Її отрута може вбити коня або людину за лічені хвилини, якщо потрапить у кров, — сказала вона, ніби розмовляла сама із собою. — Але якщо правильно очистити цю отруту й змішати з водоростями, можна створити засіб, що рятує від лихоманки.

Я задумливо обвів її поглядом.Виявилося, що вона дійсно щось тямила у лікуванні. І навіщо такі знання аристократці? Раніше мені доводилося зустрічати панянок, яких більше турбували модні сукні та коштовності, вони цікавилися балами та чутками, але не довідниками з отрут.

Алія ще трохи поспостерігала за жабеням, а потім повільно випросталася.

— Йдемо.

Вона рушила вперед, а я ще раз глянув на маленьку чорну істоту в траві.

Незабаром ліс почав рідшати, а дерева — відступати, відкриваючи вид на поселення, що розкинулося попереду. Це було не місто — радше велике село на кілька десятків будинків із солом'яними дахами. Без мурів, без охорони. Тут не було високих кам'яних стін, що могли б зупинити загрозу, але й солдатів на варті теж не видно.

Я підняв руку, зупиняючи Алію.Прислухався.

Вітер ніс запах свіжого хліба, деревини, трохи кінського гною. Я вдихнув глибше, намагаючись вловити щось стороннє.

Нічого. Жодної небезпеки.

Я кивнув принцесі, даючи знак, що можна йти. Але замість того, щоб рушити вперед, вона раптом випросталася й заявила:

— Я піду сама.

Я ошелешено вирячився на неї.

— Куди сама?

— Туди. Це ж село. Там не має бути солдатів чи когось небезпечного.

Я насупився.

— Навіть якщо я не чую нікого, це не означає, що там безпечно.

Алія вперла руки в боки, дивлячись на мене з тим виразом, що, мабуть, змушував прислугу враз кидатися виконувати її накази.

— Данте, ти привертаєш надто багато уваги. Твої крила, нашийник і ще твої… — вона зробила жест у бік мого торса, але швидко відвела очі. — Загалом, увесь ти привертаєш надто багато уваги.

Я ледь помітно скривився.

— І який у тебе план, принцесо?