Розділ 14

Алія

 Я дивилася на Данте і бачила, як вперше його маска незворушності тріснула. Мої слова потрапили в ціль. Усередині стиснулося серце, але я намагалася не звертати уваги на свої відчуття. Мені було гидко від самої себе та від того, що я прошу демона допомогти проти його волі, і для цього довелося натиснути на кілька болючих точок. Але для мене це шанс на виживання. Для нього — шанс стати вільним і все згадати. Тому я вважаю це гарною платою за допомогу мені. 

 Рід розповідав мені про алхіміка, який працює на нього. Колись ми пів дня провели на галявині біля річки, розмовляючи про магію. Я розповідала про трави, а Рід — про алхімію. Тоді він згадав і про отрути, які масово використовувалися проти ворогів королівства. Пам’ятаю, як здригнулася від цього, а він обійняв мене і заспокоїв, сказавши, що до кожної отрути є протиотрута, і це один із головних законів алхіміків. 

 Алхімік Ріда раніше працював на короля і знає всі види отрут і протиотрут. Коли я спитала, навіщо йому алхімік, який працює з отрутою, він відповів, що в лісах біля його маєтку завелися якісь звірі чи щось гірше, і він вирішив скористатися отрутою, але такою, щоб не нашкодити іншим тваринам. Пам’ятаю, як це мене вразило. Те, що він піклувався про інших… А потім була наша перша ніч… 

— Добре. 

 Я здригнулася від різкого голосу демона, який змусив мене повернутися з роздумів. 

— Тільки якщо ти дійсно впевнена, що зможеш здобути протиотруту, — тихо додав Данте, не відводячи від мене уважного погляду. 

— Зможу, — стиснула руки в кулаки. 

 Навіть якщо Рід не зможе допомогти, я щось вигадаю і створю протиотруту сама. Що б не сталося, я виконаю свою обіцянку. Бо що в мене є, окрім власного слова та гідності? Нічого. І я не збиралася обманювати Данте.

 Демон зітхнув. 

— Зараз ми не можемо їхати трактами, — заговорив він, відвернувшись і дивлячись, як кінь пощипує траву біля струмка. — Нас шукатимуть там і в найближчих містах. Доведеться обрати інший шлях. 

— Який? 

 Подув холодний вітер, і я щільніше закуталася в плащ. Ну чому я купила тільки його? Глянувши на Данте, зітхнула. Потрібно було купити йому щось з одягу, скільки ж можна ходити без сорочки та взуття? Цікаво, йому взагалі буває холодно? 

 Я згадала, як притискалася до його гарячої шкіри спиною, сидячи на коні, і відчула, як мої щоки спалахнули. Ніколи раніше я не їздила на одному коні з кимось. Навіть із Рідом. 

— Є один варіант, — Данте перевів погляд на мене, і я помітила, як випнули його жовна. — Некраліс. Небезпечний, так. Але там нас точно не шукатимуть. 

 Некраліс. Я багато чула різних чуток про нього. Перекази про ліс були моторошними, сповненими старих легенд про прокляття, диких звірів і тих, хто ніколи не повернувся. Але чи був вибір? Данте правий, наш шлях як на долоні. Та чи зможемо ми вибратися з Некралісу? Чи не стане він ще більшою пасткою для нас? 

— Якщо підемо через Некраліс, у нас буде перевага і хоч якийсь шанс дістатися Срібних Піків, — демон зітхнув. — Мені ця ідея подобається не більше, ніж тобі, але якщо в тебе немає іншого варіанту… — Він розвів руками. 

 Мені здалося, чи Данте став більш приязним? Якщо його ім'я і приязність взагалі можна поставити в один рядок. Він ніби намагався бути на моєму боці. Це відчуття було новим і трохи насторожувало, адже раніше він був лише рабом, підкореним чужій волі. Ну, бодай, пам’ятав тільки це.

— Добре.

 Іншого вибору не було, і відтягувати рішення не мало сенсу. Мій живіт голосно забурчав. Я схрестила руки на ньому, немов хотіла заглушити звук. Данте, помітивши це, лише хмикнув. 

— Добре, — повторила я, — Але спершу нам треба зайти в якесь поселення. Купити провіант і… — Кинула погляд на його оголений торс, та швидко відвела очі. — І одяг. Ми не можемо йти далі в такому вигляді. 

 Я очікувала саркастичний коментар, але Данте лише кивнув. Невже прикусив язика, чи справді намагається бути більш приязним? 

— Є одне місце неподалік лісу. Можемо купити все там і одразу рушити далі.

 Я провела рукою по прикрасах. Добре, що ще щось залишилося для обміну з торговцями. Але чи вистачить цього до кінця нашого шляху?

— Гаразд. Що нам потрібно робити?

— Відпустимо коня.

 Я подивилася на нього округливши очі від подиву.

— Відпустимо? Але ж... — почала я, але демон не дав мені договорити.

— Кінь привертає увагу і він може допомогти нам виграти трохи часу.

Я підняла брову. 

— Пустимо його в інший бік та замаскуємо наші сліди. Коли вони знайдуть коня, ми перебуватимемо у вигідніший позиції ніж можемо бути з ним.

 Кивнула, хоча мені було шкода тварину, але я намагалася довіряти демону, наскільки могла це собі дозволити. Як мінімум якщо нас схоплять, то погано буде обом. 

 Данте погладив та відпустив коня, і той побіг у протилежний бік від того, куди одразу рушили ми.