Розділ 13

Данте

Я дивився на неї й бачив, як на її обличчі змінювалися емоції. Сумнів. Вагання.

Вона опустила погляд, відступила на крок. Якусь мить мовчала, розмірковуючи над тим, що робити.

Чи очікував я, що вона відпустить мене?

Ні.

Я чудово знав, як діють люди. Вони люблять владу. Навіть якщо не розуміють цього одразу.

Але щось усе ж ворухнулося глибоко всередині.

Щось, що я давно вважав мертвим. Слабка надія.

Я бачив багато людей за роки, проведені в рабстві. Жадібних, безжальних, байдужих. Але вона… Вона раптом здалася іншою. Дурне відчуття.

Я задумався.

Чи варто змінити тактику?

Можливо, натиснути на жалість? Змусити її повірити, що вона така добра й милосердна, що повинна відпустити мене?

Або, навпаки, нажахати її настільки, щоб вона злякалася мене до смерті й сама зірвала цей клятий нашийник?

Я не встиг вирішити.

Алія покусала губи, відвернулася, а потім тихо сказала:

— Я не можу відпустити тебе зараз. Мені дуже потрібно дістатися Срібних Піків. А без тебе це неможливо. Шукаючи нових провідників, я лиш втрачу час, а може і свободу.

Я зціпив зуби, кулак стиснувся сам по собі. Всередині спалахнув вогонь.

А на що я взагалі сподівався?

Проте наступної миті я змусив себе заспокоїтися.

Щось у її голосі підказувало, що в неї добре серце. Такі серця бувають у дівчаток, яких з дитинства вчать бути люб’язними, усміхатися, допомагати іншим та вірити у казки.

Тож добре.

Я ступив ближче, ховаючи руки за спину.

— Добре, поїдемо до Срібних Піків.

Алія ледь не підстрибнула.

Вона подивилася на мене з таким ошелешеним захопленням, що я навіть не втримав усмішки.

— Правда? Ти допоможеш мені?

— Я все ще твій раб. Іншого вибору в мене немає.

— Обіцяю, що звільню тебе, коли ми дістанемося місця!

Я кивнув, ховаючи справжні думки під маскою байдужості.

А в наступну мить принцеса задумливо схилила голову набік, ніби розмірковуючи над чимось.

Я мимоволі затримав погляд на її профілі. Рівний, витончений ніс. Легка напруга в губах, які, здається, ще не звикли виголошувати важкі рішення. Пасмо волосся вибилося з її заплетеної коси й тепер неслухняно лоскотало щоку.

— Ти ж нічого не пам’ятаєш, правда? — раптом запитала вона.

Я ледь не сіпнувся. Але стримався. Не варто зараз зриватися, якщо вирішив спробувати натиснути на її жалість.

Не усвідомлювати, ким я був до полону, — одне з найгірших катувань, яких я зазнавав. І все це — через людей.

— Так, — відповів я. — Люди стерли мені пам’ять, коли схопили.

Алія кивнула, немов почула щось очікуване.

— Мені казала про це мама.

Вона говорила спокійно, ніби ця інформація не змінювала мого життя, не перевертала всього догори дриґом.

А потім додала:

— А ще я знаю, як відновити твою пам’ять.

Я завмер. Забув, як дихати. Моє тіло не рухалося, лише очі були прикуті до її обличчя. Знущається?

Чи вперше за стільки років мені нарешті пощастило?

Може, мені просто почулося? Чи я все ще не отямився від проклятого дротика?

Алія помітила мій стан, і куточки її губ задоволено сіпнулися. Вона наче чекала саме на таку реакцію. Схрестила руки на грудях, а погляд її сповнився рішучістю.

— Щоб у тебе дійсно був стимул відвести мене до нареченого, крім свободи, я пообіцяю тобі ще й протиотруту від алхімічного зілля, яким тобі заблокували спогади.

Вона зробила паузу, дозволяючи мені усвідомити почуте.

— На мого коханого працює алхімік, і він виготовить це для мене.

Світ навколо розмився.

Я ще не знав, бреше вона чи ні.

Але зараз це було байдуже.

Якщо вона не брехала — я мав шанс повернути своє життя.

А якщо брехала…

Я переконаюся, що вона за це заплатить.