Розділ 12

Данте

Я простягнув руку до Алії, сидячи верхи на коні.

Вона не рухалася. В зелених очах читався сумнів. Дівчина стискала плащ, ніби він міг захистити її, і зиркала на мій оголений торс.

О, маленька пані, невже ситуація здається тобі незручною?

Я мало не розсміявся. Дійсно, опинитися в одному сідлі з напівголим малознайомим чоловіком — ситуація, яка може зіпсувати репутацію принцесі.

Що вона обере? Довіритися демону чи потрапити в руки вартових?

Її сором можна було відчути на відстані, але часу в неї не залишилося.

За рогом пролунав гучний тупіт ніг.

З провулка вибігли ще солдати.

Не ті, що служили герцогу — місцева варта. Але Ромуальд був надто впливовим, щоб вони стали на його шляху. Вони побачать людей герцога — і приєднаються до них.

Алія розширила очі, в них блиснув страх, і в наступну мить вона зробила вибір.

Вона стрибнула до мене.

Я легко підхопив її, міцно притиснув до себе, щоб не впала.

— Сподіваюся, ти не розіб’єшся, принцесо, — пробурмотів я, хапаючись за поводи.

Кінь рвонувся вперед.

Позаду пролунали крики:

— Ловіть їх!

Я пришпорив коня, змушуючи його мчати швидше.

Місто проносилося повз нас розмитими плямами світла та тіней. Люди в паніці кидалися в сторони, швидко забиралися геть з дороги, деякі верещали від несподіванки.

Вершники гналися за нами, здіймаючи гуркіт та голосно вимагаючи зупинитися: іменем короля, герцога та богів. На моє щастя, мені було начхати на усіх вищеперерахованих.

— Ворота! — вигукнула Алія, її голос дзвенів від напруги.

Попереду виднілася міська брама — висока, важка, укріплена, освітлена кількома смолоскипами.

Біля них стояла варта.

— Зупиніть їх! — почувся рев когось із переслідувачів.

Я вишкірився.

Вартові кинулися до важеля, який опускав решітку перед виходом із міста.

Не встигнуть.

Я нахилився ближче до її вуха й прошепотів:

— Тримайся міцніше.

Алія здригнулася, але слухняно вчепилася руками в гриву коня, її спина напружилася, притискаючись до мене.

Коли до воріт залишалося не більше десяти метрів, один із вартових ступив вперед, вихоплюючи меч.

Я смикнув поводи, змушуючи коня різко змінити напрямок. Тварина зрозуміла мій намір, і в останню мить розвернулася, гримнувши копитами по кам’яному покриттю.

Варта не встигла перегрупуватися.

Кінь різко рвонувся вперед — просто крізь них. Мені щастило — ця тварина виховувалася для боїв.

Один із вартових відскочив убік, другий, менш везучий, опинився під копитами, глухо скрикнувши.

Алія закричала, стискаючи гриву так, що кісточки пальців побіліли.

Ми вискочили за ворота. Позаду лунав крик, але я більше не слухав. Ми вирвалися.

Ми заглибилися в ліс, залишивши позаду місто, варту, крики та переслідувачів.

Коли я більше не чув погоні, смикнув поводи, зупиняючи коня біля струмка.

Алія мовчки зіслизнула з нього, ледь не падаючи на ослаблі ноги. Я теж зліз, але поки вона розминала затерплі м’язи, поплескав коня по шиї.

Тварина була втомлена. Його боки ходили ходором, а піт виступив між ребрами темними плямами.

— Іди, — пробурмотів я, погладжуючи його по гриві. — Напийся.

Кінь з готовністю нахилив голову до води, зачерпуючи губами прохолодну рідину.

Я провів рукою по його боках, а потім різко, зі злістю, почав знімати з нього все, що на ньому було.

Сідло полетіло в траву. Потім повід. Вуздечка.

Я не міг більше дивитися на ці ремені, не міг терпіти навіть їхнього вигляду.

Вони нагадували про метал, що стискав мою власну шию.

Про рабство.

Про те, що навіть після всього, що сталося, я все ще не був вільним.

— Що ти взагалі робиш? — Алія здивовано подивилася на мене, потім на коня, який ворухнув вухами, відчувши себе нарешті вільним від вуздечки.

Я не обернувся.

— Далі ми не їдемо.

Вона застигла, ніби не до кінця розуміючи почуте. Перепитала тихіше:

— Як це не їдемо?

Я мовчав.

— Мені треба до Срібних Піків!

Я розвернувся до неї й гаркнув:

— Ми домовлялися до міста!

Вона сіпнулася від мого голосу, а я зробив крок уперед, стискаючи кулаки.

— Ти мала знайти собі найманців, принцесо, і відпустити мене. Чи не ти збиралася заприсягнутися, що я здобуду волю?