Розділ 11

Алія

Не може бути! Наздогнали? Так швидко... Невже все було марно?

 Я вирвалася з рук солдатів, що стояли на моєму шляху. Вкусила одного за руку, другого — вдарила в пах. Таверна наповнилася криками, зчинився галас. За моєю спиною щось гримнуло об підлогу, люди верещали. Я майже дісталася відкритих дверей. Вони мене не зловлять, не зараз! Озирнувшись, побачила, як найманці, не зрозумівши, що відбувається, схопилися за мечі й вступили в бій з людьми герцога. Ось чому мене так швидко відпустили! Столи й лавки летіли врізнобіч, кружки й пляшки розбивалися об підлогу, розливаючи вміст. 

 Ось вона, мить! Я зможу втекти.

 Шукала поглядом Данте в цьому хаосі, але навколо — тільки тіні та метушня. 

Тікати без демона? Чи далеко я зможу піти сама?

 Одна з пляшок із зеленим вмістом пролетіла через усе приміщення, вдарила когось із відвідувачів і розбилася на підлозі. Простеживши за нею, я здригнулася: біля пляшки лежав Данте. Він... не дихав?

 Серце пропустило удар, а холодна тривога стиснула груди. Ні! Він не міг померти! Поглянула на відчинені двері. Я не могла просто так піти. Кинувши останній погляд на вихід, я опанувала себе й почала пробиратися до Данте, ухиляючись від тих, хто ще бився. Обійшовши кілька столів, впала на коліна поруч із ним. Руками намацала пульс, як того навчила мама. Серце билося, хоч і слабко, Данте тяжко дихав. Швидко оглянула його на наявність поранень, але їх не було.

— Ну ж бо, вставай! — прошепотіла, легко струснувши його за плечі, та він не реагував.

Провела рукою по його спині й намацала щось. Нахилившись ближче, побачила дротик з отрутою, що стирчав у нього біля лопатки.

— Хай йому грець! — вигукнула я, забувши про манери для леді, але мене це вже не хвилювало.

— Ле-е-еді... — хтось протягнув над самісіньким вухом. — Думаю, вашому нареченому буде чим зайнятися в сімейному житті.

 Я підняла голову й зустрілася поглядом з одним із солдатів, що супроводжував мене до герцога. Якби могла — спопелила б його на місці.

— Я не знала, що вам можна без наказу.

— Що?

— Думати, — відповіла я, помітивши, як його ніздрі роздулися від люті.

— Підіймайтеся! Вас уже зачекалися! — він націлив на мене меч. — І без «ігор». Не думаю, що вашого нареченого сильно засмутить, якщо ви прибудете в іншому стані.

— В якому ж?

— У бездиханному, — зловісно прошепотів він, посміхаючись.

Я здригнулася, а він вишкірився ще ширше.

— Отож-бо. Вставайте негайно!

Чоловік махнув головою, і кілька солдатів підхопили Данте за руки й потягли до виходу.

— Думаю, цей демон стане гарним подарунком герцогу.

 Я завмерла. Чиїсь руки залізною хваткою підняли мене з підлоги й потягли за собою. Бійка в таверні вже затихла — найманці й відвідувачі розбіглися, залишилися тільки солдати, кілька з яких приходили до тями. Поки ми йшли до карети, я швидко перерахувала їх. Десятеро. Це кінець.

 Мене тягнули, мов ляльку, я не пручалася, лише безпомічно озиралася навколо, намагаючись швидко придумати бодай якийсь план. Паніка точно не допоможе — батько з дитинства вчив мене, що навіть у найскрутнішій ситуації треба зберігати холодну голову й замикати емоції, мов у скриню, до слушного часу. Моя рука торкнулася кишені. Дормілуна. В деяких випадках ця квітка входила до складу антидотів. Чи могла вона подіяти зараз? Часу на роздуми не було.

 Поки нас вели до карети, я непомітно запустила руку в кишеню й намацала бутони, які зірвала біля боліт. Їхні пелюстки були м'якші за оксамит. Відчувши їх під пальцями, моє серце закалатало швидше. Тільки б встигнути. Я мала ще одну надію: соки квітки, можливо, залишилися в крові демона після того, як я промивала йому рану. Це могло не дати Данте впасти в глибоке забуття.

 Ми наближалися до карети, коли я швидким, непомітним рухом подрібнила пелюстки квітки в руці. Руки тремтіли не від страху, а від напруги. Данте був недалеко, без свідомості, і його тягнули, мов трофей. Підслухавши розмову солдатів, я зрозуміла, що його прив'яжуть до коня, а не вестимуть зі мною в кареті. І це все ускладнювало.

 В останній момент, коли солдати послабили хватку, щоб відкрити дверцята карети, а ті, хто тримав Данте, повернули в інший бік, я різко зробила кілька кроків, вирвавши руки з їхніх лап, нахилилася й провела пучками пальців по губах демона, вкладаючи йому в рот розтерту квітку.

— Давай, Данте, прокидайся, — прошепотіла я, майже не дихаючи.

 Солдати схопили мене за руки й почали щось кричати, але я не слухала — тільки дивилася на демона.

 Ну ж бо. У демонів кров гарячіша, ніж у нас, та й властивості трав діють на них швидше. Якщо квітка повинна подіяти, це станеться швидко. Принаймні, якщо я все правильно запам'ятала зі слів матері.

 Спочатку нічого не відбулося, і холодний піт покрив мою шкіру. Але за кілька секунд груди демона повільно здійнялися, а очі злегка сіпнулися. Солдати, що тримали його, навіть не помітили змін. А мене вже тягли до карети.

— Відкрий очі, Данте! — крикнула я, намагаючись вирватися із залізної хватки.

 Ще кілька кроків — і мене мали заштовхати до карети. Данте здригнувся і різко розплющив очі. У його погляді блиснула звіряча лють. Нашийник на його шиї, здавалося, на мить засвітився. Демон рвучко підняв голову — солдати оторопіли. За мить він уже кинувся вперед, зриваючи їхню хватку, мов крихкий ланцюг. Їхні крики, змішані з моїм різким вдихом, розірвали тишу.

— Якого біса?! — вигукнув один із солдатів, намагаючись вихопити меча. Але Данте не залишив йому шансів — одним ударом відкинувши вбік.

 Солдати, що тримали мене, кинулися на Данте, а за ними й ті, хто вже встиг відійти до коней. Та це вже не мало значення. Вони не могли зрівнятися з демоном, що щойно прокинувся. Дуже-дуже злим демоном.

 Данте одним рухом змітав їх, мов тріски, розкидаючи по землі. Кілька солдатів відлетіли й вдарилися спинами об карету, яка з гуркотом перекинулася. Ті, хто ще лишався при тямі, намагалися відступити.