Розділ 10

Данте

Далі йшли мовчки.

Я відчував, що вона втомилася — її дихання стало глибшим, кроки важчими, але вона не скиглила, не просила перепочинку. Вперто йшла вперед, стиснувши кулаки, ніби могла так змусити себе рухатися далі.

Зрештою, перед нами виросли перші будівлі поселення.

Місто було типовим для людських королівств — тісне, галасливе, переповнене запахами їжі, бруду й поту. Високі стіни облягали його, ніби захищаючи від зовнішнього світу, але насправді лише створювали пастку для тих, хто тут жив.

Брама була відчинена, але охоронці не дрімали. Вони стояли з обох боків, ліниво розглядаючи всіх, хто входив і виходив. Один із них відвернувся, не звернувши на нас уваги, інший затримав погляд на принцесі, наче оцінюючи її вартість. Але тканина плаття приховувала прикраси, а я йшов поруч, виглядаючи досить загрозливо, щоб не виникло бажання підходити ближче.

Ми пройшли без зупинок.

Я прислухався, уловлюючи найгучніші місця міста. Вуличні торговці кричали про свій товар, у кузнях дзенькали молоти, а трохи далі, в західній частині, звучав п’яний сміх і брязкіт кухлів.

— Нам у таверну, — кинув я. — Там будуть найманці.

Принцеса озирнулася, ніби боялася, що хтось може накинутися на неї з-за рогу. Але заперечувати не стала.

Проте замість того щоб одразу піти в таверну, вона звернула до ряду торгових крамниць.

Я зупинився і підняв брову, спостерігаючи, як вона швидко вибирає плащ, кидає продавцю одну зі своїх прикрас і виходить, натягнувши на себе нову річ.

Зупинилася переді мною, ніяково потупила погляд.

— Треба ж і тобі щось купити…

Я хмикнув.

— Мені все одно. Йдемо.

І рушив далі...

Поки йшов, відчував їхні погляди шкірою.

Жінки дивилися з цікавістю. Хтось затримувався очима на моїх оголених грудях, хтось оцінював плечі, крила, гострі риси обличчя. Одна з них навіть лизнула губи, коли я проходив повз.

Чоловіки ж дивилися інакше — зі зневагою, деякі навіть із презирством. Для них я був або конкурентом, або нижчою істотою, яка не мала права ходити серед людей без кайданів.

Мене це не хвилювало.

— Пані, а як цей красень у ліжку? — раптом проспівала одна з жінок, сміючись до своїх подруг.

Принцеса аж підстрибнула. Фиркнула, відвернулася і пришвидшила крок, наче хотіла втекти від розмови.

Позаду було чути смішки, а в моєму напрямку кидали млосні погляди ті самі панянки.

— Це огидно, — пробурмотіла дівчина.

Я посміхнувся.

— Так, принцесо, ти мені теж не подобаєшся.

Вона різко зупинилася й обурено глянула на мене.

— Та я не про тебе! А про… ліжко без кохання.

Я тихо розсміявся.

— Ти точно жила в якійсь іншій реальності. Це правда світу, принцесо. Кохання — для казок, а в житті всім потрібні гроші та хтось, хто буде зігрівати постіль.

— Я готова спати на холодному!

— Ну, це твій вибір.

Таверна була низькою, широкою будівлею, з дверей якої виривався шум голосів, сміх і запах алкоголю. Вивіска хиталася від вітру, а на ній було намальовано щось схоже на розлитий кухоль пива.

Всередині було ще гірше.

Повітря тремтіло від гучних розмов, тютюнового диму та запаху пролитого алкоголю. У кутку кілька чоловіків грали в карти, хтось голосно сварився через програш. Біля барної стійки стояли кілька кремезних фігур, вбраних в обладунки — найманці.

На сцені якась дівчина співала пісню, її слабкий голос був майже повністю заглушений загальним галасом.

Принцеса зупинилася на порозі, явно не маючи жодного бажання заходити всередину.

Я лише зловтішно посміхнувся.

— Ну що? Готова знайти собі охоронця?

Вона переступила з ноги на ногу, намружила лоб, здається, навіть порахувала подумки до десяти, а тоді вперто рушила вперед. Я здивовано слідкував за нею поглядом. Принцеса підійшла до групи найманців, які стояли біля барної стійки. Їхні погляди ковзнули по ній із цікавістю, але не з повагою.

Я ж крокував слідом і сів на високий табурет трохи осторонь, узявся спостерігати за дійством з іронічною посмішкою.

Вона спробувала пояснити ситуацію, в якій опинилася, але її слова заглушив гучний сміх одного з чоловіків. Він був високим, м’язистим, із рудою бородою та голосом, що міг би перекрити навіть грім.

— І куди ж це така пані прямує одна-однісінька? — примружився він.

— Мені потрібно, щоб мене провели до Срібних Піків, — відповіла вона, намагаючись триматися впевнено.

Найманці перезирнулися, на їхніх обличчях з’явилася насмішка.

— Чому панянка не доєднається до обозу? — поцікавився інший, коротко стрижений і зі шрамом через брову. — Наші послуги коштують дуже дорого, і заробляємо ми не прогулянками з дівчатками.

— Моя подорож дуже важлива і в мене є гроші, — обережно відповіла вона. — Мені потрібен індивідуальний супровід.

Я похитав головою. О, принцесо, ти не вмієш торгуватися.

— Ну ж бо, дівчинко, — руда борода розтягнув губи в посмішці. — Показуй монети, і краще щоб вони виявилися золотими. Ми маємо знати, що у тебе взагалі є чим платити.

Вона трохи повагалася, а потім дістала зі складок плаща прикраси.

Найманці перезирнулися, але замість захоплення на їхніх обличчях з’явилося нове вираз — скептицизм.

— Гарні, — буркнув шрамований, — але звідки нам знати, що вони не крадені?

Вона напружилася, на мить закусила губу.

— Я… — вона зітхнула й швидко випалила: — Мій наречений заплатить вам ще більше. Він мене дуже кохає, і якщо ви допоможете, він відплатить золотом.

Я прикрив очі, стримуючи посмішку.

Найманці не поспішали вірити її обіцянкам.

— Це добре, — протягнув рудий. — Але дорога туди, куди ти йдеш, небезпечна. Ми ризикуємо, а ризик коштує дорого.

— Вам заплатять…

— Ми хочемо завдаток, — урвав він її.

Я побачив, як його очі перескочили на мене.