Розділ 9

Данте

Ми нарешті вибралися з боліт.

Повітря тут було іншим — сухішим, чистішим. Груба волога, що чіплялася до шкіри й насичувала одяг, лишилася позаду разом із небезпечними трясовинами. Але легше від цього не стало.

Я прикрив очі, вдихнув глибше, намагаючись зрозуміти, куди йти.

Світ людей був як рана на тілі землі — його неможливо було не відчути. Повітря там було важке, наче просякнуте димом, металом і потом. Там, де починалися міста, земля вмирала, а магія втікала у надра, ховаючись від тих, хто її спотворював.

Ще раз втягнув носом повітря знову, намагаючись уловити тонкі відтінки ароматів, шепіт землі, що могла підказати, де знаходиться найближчий людський мурашник.

Позаду себе почув тихий стогін.

— Ну і вигляд у мене… — пробурмотіла принцеса, оглядаючи себе.

Вона водила руками по зіпсованій сукні, струшувала бруд з рукавів, намагалася розплутати скуйовджене волосся.

Я криво усміхнувся.

Шкодує через ганчір’я.

Ось що її хвилювало зараз, коли вона ледве вирвалася з лап герцога, коли вони все ще в небезпеці, коли вона навіть не знає, що буде далі.

Дурненька принцеса.

За кілька секунд я нарешті відчув.

Людський сморід, ледь вловний, але все ж чіткий. Дим, гаряче залізо, розбавлений еліксирами алхіміків, бруд каналів, запах поту та брехні, що витав у повітрі над будь-яким людським поселенням.

Місто.

Відкрив очі й мовчки показав рукою напрямок.

— Туди.

Принцеса не сперечалася, не ставила питань. Вона просто кивнула й рушила слідом за мною.

Дорогою я пірнув у власні думки.

Останнім часом моя пам’ять була дірявою, мов зотліла тканина. Дякую за це алхімікам.

Я наче знав, що колись бачив інші міста, де мешкали демони. Що вони були зовсім не такими. Але коли намагався згадати, що саме робило їх інакшими, то в голові залишалася лише примарна картинка, силуети на обрії, які я не міг роздивитися ближче.

Вони ніби віддалялися, коли я простягав до них руку.

Це зводило з розуму.

Я змусив себе не думати про це.

Зараз важливо було одне — втекти.

А потім… потім розібратися.

Я скоса зиркнув на принцесу.

Вона мовчала, йти з нею поруч було нудно, а тому я вирішив хоч трохи себе розважити.

— Вони кинули чималі сили на твій пошук, — кинув я недбало. — Чого від тебе хоче герцог Ромуальд?

Вона напружилася, обхопила себе рукою поперек живота, ніби намагалася прикритися.

— Він хоче взяти мене за дружину.

Я скривився.

— Це я зрозумів. Але чого він так вчепився у тебе, якщо ти проти? Що в тобі такого цікавого?

Принцеса зціпила зуби.

Я помітив, як її погляд потемнів, вона різко відвела очі, ховаючи в них гнів.

— Тобі що до цього?

І раптом відчув якесь дивне бажання її позлити. Мені неочікувано сподобалося, як вона сердиться.

Коли її спокійна маска затріщала, коли вона стиснула руки в кулаки, коли в очах спалахнув гнів, ніби іскра в попелі.

Я скривив губи в посмішці.

— Можливо, думаю над тим, щоб здати тебе герцогу, — кинув байдуже. — А натомість отримати нагороду.

Сам чудово знав, що ніякої нагороди там не буде. Лише біль, знущання й, можливо, смерть. Герцог славився своїми "забавами", і для такого, як я, у нього знайшлася б особлива клітка.

Але вона, здається, не зрозуміла, що я просто граюся.

Принцеса різко зупинилася.

Я відчув її страх ще до того, як вона відступила назад, віддаляючись від мене на крок.

— Ти цього не зробиш, — її голос затремтів. — Ти мій раб.

Трохи нахилив голову, і милувався її переляканим поглядом, розтягуючи губи у хижій посмішці. Та все ж мусив визнати:

— Не зроблю. Мені однаково огидні і ти, і герцог.

Розвернувшись, я продовжив шлях, не звертаючи уваги на те, як вона мнеться на місці. Навіть не сумнівався, що вона побіжить слідом.

Так і сталося.

Ледве зробивши кілька кроків, я почув, як вона поспішно наздоганяє мене. Маленькі благородні панянки не звикли залишатися самі посеред дикої землі.

Вона йшла поруч, якусь мить мовчала, а потім раптом ображено промовила:

— Ти мене навіть не знаєш. Я не зробила тобі нічого поганого, то чому ти такий жорстокий до мене?

Я ледь стримав смішок.

— А з чого б мені бути приязним хоч до однієї людини? — відповів, глянувши в її бік. — Ви знищили демонів, ловите та вбиваєте тих, що ховаються. А деяких робите рабами. І, чесно кажучи, смерть видається мені набагато кращою за життя в нашийнику.

— Не кажи так, — її голос затремтів. — Поки ти живий, у тебе є шанс боротися.

Я різко зупинився, розвернувшись до неї. У горлі заклекотала лють:

— Шанс? Шанс, що раптом я зустріну таку людину, яка мене відпустить? Вибач, я не вірю у воскресіння мертвих, єдинорогів та добрих людей.

— Але я відпущу тебе! — вигукнула вона. — Я ж заприсяглася!

— Людське слово нічого не варте.

Ми кілька секунд мірялися поглядами. В її очах металося обурення, впертість і щось ще, чого я не міг поки розгадати.

А потім вона гордовито відвернулася і рушила вперед.

Я провів її поглядом, окреслюючи ним гарну фігуру, і відсторонено відзначив, що на місці герцога також, мабуть, полював би за такою.

Зітхнув і пішов слідом.

— Твій коханий справді зможе тебе захистити? — знову заговорив від нудьги. Давно у мене не виникало бажання говорити з людиною.

Вона не повернула голови.

— Я вийду за нього заміж, і герцог мене не дістане.

Я пирхнув.

— Дуже сумнівно. — потім із цікавістю запитав: — А ти взагалі впевнена, що твій коханий чекає на тебе? Що він не побоїться вступитися за тебе перед герцогом?

— Впевнена.

— Якщо він не син короля, я б дуже добре подумав. Скоріше за все, він сам видасть тебе герцогу.

Принцеса напружилася, але я не зупинився.