Розділ 8

Алія 

Темрява навколо. Але я бігла. Босі ноги торкалися брудної, мокрої землі, одяг чіплявся за колючі кущі, гілки боляче били по обличчю.

— Мамо, мамо! — кричала з усіх сил.

Мені потрібно встигнути… Я міцніше стиснула в руці свіжозірвані трави та квіти. Спіткнулася об корінь дерева й упала, збивши коліна та лікті до крові. Намагалася підвестися, але не змогла.

— Мамо, мамо! — закричала ще дужче. — Не помирай! Почекай!

Щось різко струснуло мене за плече, і перед очима з’явилася печера та Данте. Я сиділа на підлозі, а коліна пекли від болю.

— А казала, що не заснеш, — хмикнув демон і відійшов убік. — Вставай, мусимо йти, якщо, звісно, ти не передумала тікати й усе ще хочеш повернутися до...

— Ні! — перебила я його й різко підвелася.

Витерла мокре від сліз обличчя й швидко закріпила шпилькою волосся, щоб не заважало.

Крадькома зиркнула на демона. Чи кричала я вголос? Чи чув він? Данте стояв незворушний, наче статуя, відсунувши вбік плющ і дивлячись на світанок.

Обсмикнувши те, що залишилося від сукні, я підійшла до нього.

— Я готова.

Данте кинув на мене короткий погляд, хмикнув і пропустив уперед.

Вийшовши з печери, я побачила, що дощ уже скінчився, а зелень потопала в густому білому тумані. Моє серце пропустило удар від страху. Чи зможемо ми вибратися з боліт при такій видимості?

Але залишатися тут було не менш небезпечно.

Данте пішов уперед.

— Іди за мною слід у слід. Хоча можеш йти, як хочеш. Потонеш у болоті — і я стану вільним, — кинув він і повільно рушив далі.

Я стиснула руки в кулаки й пішла по його слідах, намагаючись не відставати.

Чи думала я, що буде непросто налагодити контакт із демоном, коли зроблю свою пропозицію? Ні. Але треба було передбачити, що демони, перебуваючи в рабстві, навряд чи довірятимуть людині на слово. Я прикусила губу. Що ж я могла запропонувати натомість? У мене не було часу вигадати кращий план. Тож маємо те, що маємо.

Данте йшов упевнено й повільно. Чи то для того, щоб я встигала, чи йому теж було важко розгледіти правильний шлях у тумані.

Несподівано з кількох боків почулися голоси. Я завмерла на місці. Люди герцога? Вже шукають мене? Потрібно було виходити ще до світанку...

Демон зробив кілька кроків, потім озирнувся й кинув на мене важкий погляд. Неначе питав: «Чого стоїш? Довго тебе чекати?»

Я отямилася й закрокувала швидше. Як на зло, ранковий туман почав поступово розсіюватися. Ще кілька хвилин тому я б раділа цьому, але зараз він більше допомагав, ніж заважав.

Голоси то наближалися, то віддалялися. Ми петляли вузькими стежками, сходили з них і знову поверталися. Мокра від нічного дощу трава й кущі чіплялися за мою шкіру та одяг. Мене трусило від холоду, але я не зупинялася.

По дорозі зірвала кілька квіток дормілуни й сховала в потаємну кишеню. Хай будуть поруч на всяк випадок. Мама з дитинства вчила мене робити запаси рідкісних інгредієнтів — це не раз рятувало життя, коли рахунок ішов на хвилини.

Здалеку долинув гавкіт собак. Усередині мене ніби все похололо.

Данте озирнувся, і я побачила, як на його обличчі випнулись жовна. Демон явно теж занервував. Поганий знак, дуже поганий.

Ми пришвидшилися. Я майже бігла, намагаючись не відставати, бо його кроки стали ще ширшими.

Собаки загавкали зовсім поруч, і я, злякавшись, оступилася, майже впавши в болото. Та сильні руки Данте вхопили мене за плечі й поставили на місце.

Його очі палахкотіли вогнем. Я прикусила губу й знизала плечима. Ніздрі демона розширилися, і мені здалося, що зараз із них повалить дим.

Дим!

Я зробила Данте різкий жест рукою — почекати. Оглянулася, обережно підійшла й зірвала кілька трав: полин та чебрець, вибираючи найсухіші, наскільки це було можливо. Потім показала демону букет у своїй руці.

Він підняв брову. Я закотила очі.

— Підпали, — прошепотіла я.

Очі Данте округлилися. Він узяв трави й поклав їх на землю. Провів долонею — мить, і трава загорілася, а потім згасла, почавши тліти.

Я зраділа. Це навіть краще — вистачить надовше. Можливо, до того часу, як туман розвіється й люди побачать дим. А поки що цей запах мав збити собак зі сліду. Ми виграли собі кілька хвилин, а може, й більше.

Данте хмикнув, оглянув мене, потім розвернувся й пішов далі. Я поспішила за ним.

Невже нам вдасться? Я боялася навіть думати про це.

Гавкіт собак ставав усе тихішим, а згодом і зовсім стих.

Ми деякий час ішли в тиші. Туман майже розсіявся, тому демон крокував упевненіше, бачачи шлях чіткіше.

Голоси переслідувачів не було чути, лише пташки радісно співали, вітаючи ранкове сонце. Ліс наповнював густий солодкий аромат квітів і трав, немов тут розлили вино чи мед замість болотяної вологи.

Мій шлунок забурчав, і я знову відчула голод. Ні, це відчуття нікуди й не зникало, просто в моменти стресу притуплювалося. А зараз, коли, здавалося, ми відірвалися від погоні, воно знову далося взнаки.

Проходячи повз кущ, я зірвала кілька грон червоних ягід. Декілька простягнула Данте.

— Що це? Ти вирішила мене отруїти? — скривився він, вивчаючи ягоди поглядом.

— Вони їстівні! Ось, дивись. — Я поклала кілька ягід до рота й почала жувати.

Солодко-кислий сік огорнув мої смакові рецептори, і я ледь стрималася, щоб не застогнати від насолоди.

Данте кілька секунд дивився, як я з жадібністю, зовсім не гідною «принцеси», поглинаю ягоди, і вже зиркаю на останнє гроно, яке він тримає в руках, наче смердючу ганчірку.

Потім він зітхнув і одним махом зірвав усі ягоди зубами. По його підборіддю стік червоний сік, і я мимоволі здригнулася від цієї картини, уявивши на його місці кров.

Його вуста викривилися в злій усмішці, наче саме цього ефекту він і прагнув досягти. Розвернувся й пішов далі.

Я зітхнула. Ну от, невже не можна нормально контактувати? Невже всі демони такі? Чи їх зробили такими люди?