Розділ 7

Данте

Тиша була майже приємною.

Тріск багаття, далекий шурхіт болотяних трав і дощових крапель, плюскіт води десь у темряві. Я прикрив очі, відкинув голову назад, торкаючись маківкою холодного каменю, і насолоджувався відсутністю чужих голосів, можливістю розправити крила без обмежуючих прутів клітки, та свободою хоча б у своїх думках.

Але потім її живіт порушив цю ідилію.

Бурчання було гучним, немов з голодної пащі звіра, і вирвалося в такій ідеальній тиші, що я ледь не розсміявся.

Неквапливо підняв на неї погляд.

Дівчина знітилася, щоки порожевіли так, що помітно було навіть у світлі вогню, і вона різко схрестила руки на животі, ніби могла цим зупинити звук.

— Ти що, навіть не поїла перед втечею? — саркастично підняв брову.

Вона не відповіла. Лише заплющила очі, ніби молилася, щоб це не повторилося.

Я хмикнув.

— Сподіваюсь, ти не думаєш, що я знайду тобі тут їжу?

— Я й не прошу, — вона підняла голову, все ще соромлячись, але з тією ж упертістю, яка проглядалася в ній з самого початку. — Але може ти міг би дістати хоч трохи води?

Я не ворухнувся.

Ззовні вже падав дощ. Я чув його тихий шепіт за межами печери, відчував, як прохолодне повітря, що проникало у нашу схованку, сповнюється запахом вологої землі та трав.

Я не квапився виконувати її бажання, а натомість задумливо схилив голову, оглядаючи її знизу догори.

— І як же ти збиралася тікати? — запитав, не знаючи що взагалі про неї думати. Начебто переді мною сиділа аристократка, вона вміло тримала спину, шкіра була світлою та ніжною навіть на вигляд, пахла чистотою та ледь помітно парфумом, але тікала через ліс наче маленька злодюжка.

Вона кліпнула, ніби не розуміючи, до чого я веду.

Я провів поглядом по її розірваній сукні, по обвітрених губах, по брудних руках, які стискали тонку тканину, ніби це могло її захистити.

— Без їжі. Без води. Без плану, — продовжив я. — Що ти думала робити далі?

Вона підтисла губи.

— Я не мала вибору, — тихо відповіла вона.

Я лиш хмикнув. Напевно, у її віці можна дивитися на світ через рожеву поволоку, боятися заміжжя, немов страти, думати, що так легко втекти від одного з найвпливовіших людей королівства. Мені ж її горе видається смішним.

— Завжди є вибір, принцесо.

Вона затримала погляд на мені, потім важко зітхнула й відвернулася. Вирішила, що такий невіглас, як я, не зможе зрозуміти її тонку натуру?

— Я не принцеса, — раптом твердо вимовила вона, хоча продовжувала дивитися вбік. — Я маркіза, моєму батькові дарували титул герцога.

— І яка різниця? — від мого питання вона навіть здригнулася, хитнула головою і зненацька видихнула: — Ти правий. Немає різниці. Але мені буде приємно, якщо ти називатимеш мене Алією.

Я вирішив не уточнювати, що мені байдуже до її почуттів. І я точно не той, хто збирався робити їй приємно.

Ще кілька хвилин мовчки спостерігав за нею, перш ніж нарешті піднявся на ноги.

— Лишайся тут. Я знайду тобі воду, поки ти ще не додумалася напитися з болота.

Не чекаючи відповіді, я пішов до виходу.

Повітря за межами печери було свіже, зволожене дощем. Воно охоче прийняло мене в обійми, наче коханка, яка довго чекала на зустріч, лишило на шкірі маленькі краплини, і це був перший приємний момент за весь день.

Я йшов босоніж, відчуваючи, як земля змінюється під ногами: гладкий камінь переходив у вологу глину, яка пружинила під стопами, потім і вона змінилася ніжною травою.

Нічні болота були гарними.

Не тією красою, що оспівують люди — яскравою, показною, кричущою. Їхня краса ховалася в глибинах, у відблисках світлячків, що мерехтіли серед трав, у повільному русі води, що віддзеркалювала хмари.

Поруч зростали великі болотяні рослини з широкими листками, на яких збиралися великі краплі. Деякі вже скочувалися вниз природними жолобами, які спрямовували потоки води до серцевини рослини.

Я знайшов найбільший листок, підставив під нього руку, і зібрана волога легко стікала мені в долоню. Зробив ковток, знову дозволяючи собі помріяти про зникнення клятого нашийника, але все ж мав повертатися.

Тепер залишалося знайти у чому принести воду принцесі. Озирнувшись, помітив під деревом щось темне, гладке. Підійшов ближче, нахилився й підняв.

Розколоте навпіл горіхоподібне насіння розміром з мій кулак. Його порожниста серцевина була достатньо глибокою, щоб утримати воду. Саме його я й використав.

Я повернувся до печери, стряхнувши з волосся краплі дощу.

Принцеса сиділа на тому ж місці, де й раніше, підібгавши ноги, загорнувшись у свої зіпсовані дорогі тканини.

Але тепер вона була мокрою.

Я стиснув щелепи. Вона виходила з печери, поки мене не було.

Ну і куди це вона забралася? У кущики ходила? Чи сама шукала собі воду? Невже не розуміє, що коли відійде далеко від мене, мені доведеться бігти на пошуки чи задихнутися? 

Я не став питати.

Мовчки підійшов, опустився навпроти неї й простягнув наповнену рідиною половинку горіха.

Принцеса здивовано підняла голову, поглянула на мене, потім на воду, ніби не вірила, що я справді приніс їй її.

Секунду вагалася — може, думала, що я підсипав отруту? — а потім усе ж взяла посудину.

Вона жадібно припала до неї губами, роблячи маленькі, обережні ковтки. Вода була холодною, чистою. По її підборіддю стікала крапля, але вона навіть не звернула на це уваги.

Потім зупинилася, ковзнула по мені поглядом.

— Ти хочеш?

Хитнув головою та схрестив руки на грудях, відкинувся назад, спостерігаючи.

Вона ще трохи затримала на мені погляд, ніби оцінювала, чи варто наполягати. Але замість цього просто взяла залишки води, поставила перед собою, обережно опустила в неї кінчики пальців.

Я скептично звузив очі.

— Вирішила ще й помитися?

— Ні, треба дещо зробити, — спокійно відповіла вона.  Вона дістала з підкладки сукні ту саму квітку, яку знайшла раніше. Акуратно занурила її у воду, потерла пальцями, змішуючи з рідиною, поки пелюстки не стали м’якими. Пояснила, не обертаючись: — Тебе поранено. Треба обробити поріз.