Розділ 6

Демон

— Добре, доведу, — я нахилився ближче, впираючись ліктями в коліна.

Вона підняла голову. Великі очі сповнилися надією.

Дурненька.

— Але, — додав крижаним тоном, уважно спостерігаючи за її реакцією, — якщо ти мене не відпустиш, я тебе вб’ю. І ніякі охоронці тобі не допоможуть.

З насолодою спостерігав, як її обличчя змінюється. Надія згасла, наче свічка під поривом вітру, а в очах з’явився страх. Вона різко закрила рот, ніби хотіла щось сказати, але в останню мить передумала.

Розумниця.

Більше вона не заперечувала, не благословляла себе ще якоюсь клятвою, не намагалася переконати мене у своїх добрих намірах. Просто відвернулася й мовчки сховала браслети десь у складках своєї пошарпаної сукні.

Правильний вибір.

Деякий час ми сиділи у тиші, дослухаючись до нічного життя боліт. Десь далеко пролунав протяжний крик нічного звіра, у воді щось плюскотіло, а вітер колихав високі трави.

Хмари затягнули небо, місячне світло зникло, і печера поринула у темряву. Нам доведеться дочекатися світанку тут.

Я почув, як у принцеси стукають зуби. Зовсім не по-аристократські. Вона скрутилася, підтягнувши ноги, намагалася загорнутися в залишки сукні, щоб хоч якось зігрітися.

Я чекав наказу, але вона не сказала жодного слова. Не просила про допомогу, не вимагала нічого. Лише дрібно тремтіла.

Коли її тремтіння почало мене дратувати, я встав.

— Куди ти? — злякано запитала вона, спостерігаючи, як я прямую до виходу.

— Наберу хмизу, поки не почалася злива.

— Мені піти з тобою? — вона навіть спробувала піднятися, але так трусилася, що ледве трималася на ногах.

Я зневажливо пирхнув.

— Сиди тут, принцесо. Не вистачало мені ще виловлювати тебе з болота.

Після цього вийшов. Вона не заборонила.

Я відійшов на деяку відстань від печери й озирнувся.

З темряви на мене дивилася нічна пташка. Вона вивчала мене, ніби оцінюючи, а потім змахнула крилами та полетіла.

Колись я міг так само.

Але я навіть не пам’ятав те життя, в якому мої крила були сильними та здатними підняти мене в небо. Мене позбавили спогадів, як робили з усіма рабами, адже так набагато простіше керувати нами. Опоїли алхімічними еліксірами — жалюгідною пародією людей на нашу, демонічну, магію.

Задумавшись, я зробив ще один крок вперед.

Раптом нашийник стиснувся. Увіп'явся в шкіру та перекрив дихання.

Від несподіванки я впустив хмиз, схопився за металеве кільце на шиї та похитнувся назад. Щойно переступив невидиму межу — тиск зник.

Я вилаявся, бажаючи смерті не лише работорговцям, а й усім людям.

Опустивши погляд, згріб хмиз, що лишився у дозволених мені межах перебування.

Далі я відійти не міг.

Зціпивши зуби, я повернувся назад.

Почувався псом, якого тримають на ціпку.

Вернувся у печеру ще зліший, ніж ішов. Не глянув на дівчину, одразу взявся організовувати багаття. Склав гілля, провів руками над ним — волога миттєво випарувалася, і вже за секунду спалахнуло яскравим полум’ям.

— Магія… — ошелешено видихнула вона, посунувшись ближче до тепла.

— Просто вогонь, — кинув я сухо, тримаючись від неї на відстані. Вона гадки не мала якою насправді була магія і на що я був здатен, якби мої крила були б цілі.

Вона простягнула руки вперед, мовби намагалася схопити більше жару.

Деякий час у печері чувся лише тріск палаючих гілок.

Аж раптом вона знову вирішила заговорити:

— Як тебе звати?

Я здивовано підняв голову.

Ну точно пришелепкувата.

— Я раб. У мене немає імені.

— Але ж це незручно, — вона знітилася й опустила погляд. Тіні від вогню танцювали на стіні за нею. — У кожного має бути ім’я. Мене звуть Алія.

Я посміхнувся, але без жодного натяку на теплоту. Навіть не збирався запам'ятовувати її ім'я.

— Зазвичай мене називали породженням безодні, мерзенним створінням, падаллю та монстром. Якщо тобі подобається щось із цього, можеш користуватися. А якщо ні, вигадай щось своє.

Вона спантеличено кліпнула, потім знову перевела погляд на багаття й замовкла.

Я вже вирішив, що на цьому тема закрита.

Аж раптом за кілька хвилин вона тихо промовила:

— Мама казала, що ім’я має пасувати людині.

Людині.

Я ледве не пирхнув. Вона забула, що говорить з демоном?

— Мені здається, що тобі пасуватиме Данте. Що думаєш?

Я подивився на неї через полум’я.

Данте…