Розділ 5

Демон

Я дивився на неї й не міг втримати вискал. Жалюгідна. Вона нагадала мені метелика, що занадто захопився світлом і обпік собі крила. Її колись дороге, блискуче вбрання тепер брудне, порване, зіпсоване болотом. Ось тобі й аристократка.

Але найсмішніше — не її вигляд. Найсмішніше те, що вона зараз сказала.

Я схрестив руки на грудях і з цікавістю спостерігав за нею.

— Ну давай.

Вона кліпнула очима, ніби не зрозуміла. У темряві печери її погляд здавався ще більш розгубленим, а в очах бриніли сльози. 

Ох, дівчинко, дійсно думала, що це подіє на мене? Думала, що я розчулюся? Що я повірю людині? Аристократці?

Божевільна.

Я кивнув у бік виходу.

— Давай, не тягни час. Виходь і втопися в болоті. Мені від того буде набагато легше.

Я відчував, що ті, хто біг за нашою маленькою принцесою, вже відступили. Розумні. Вони чудово знали, що на болотах небезпечно. Якщо вона зараз вийде — довго не протягне. Бруд засмокче її, як і всіх дурних створінь, що заходять сюди без підготовки.

Але, на мій подив, дівчина не злякалася. Навпаки. Вона спалахнула, як маленький вогник, що нарешті отримав кисень. Її очі метнули блискавки, руки стиснулись в кулаки, і вона ображено видихнула:

— Безсердечний!

Мої губи розтягнулися ще ширше.

— І тільки зараз ти це зрозуміла?

Вона замовкла. Задумалась. На її обличчі відобразилася справжня мука, ніби вона намагалася знайти правильні слова, які змогли б мене переконати.

Але мені байдуже.

Мене не цікавлять її переживання, її страхи, її відчай. Мене цікавить лише одне — воля.

Колись работорговці говорили, що всі раби рано чи пізно ламаються. Що, пройде час, і я змирюся, як інші. Що покірність стане другою натурою, і я більше не пробуватиму бігти.

Але вони помилялися.

Минуло багато років, і я досі шукав можливість схопитися за будь-який шанс, щоб вирватися. Не зламався. Не зламався тоді, коли мене били, коли катували, коли пригнічували магією рабських нашийників, не даючи навіть поворухнутися. Не зламався й зараз.

— Я можу заприсягнутися, що відпущу тебе, — раптом промовила вона, змінюючи тактику. Її голос тремтів, вона хлюпала носом. Боялася, хоч і силилася сховати страх. — Іменем матері.

Я хмикнув й підійшов до лавки навпроти неї, неквапливо сів, розтягуючи крила вздовж стіни. Вони знову боліли, рани, що не могли загоїтися, свербіли, але я вже звик до цього відчуття.

— Людські клятви нічого не варті.

Вона здригнулася, обхопила себе руками за плечі. Дрібно затремтіла. Від страху чи від холоду.

Потім швидко витерла сльози, що скотилися по її щоках. Різкий рух, ніби намагалася стерти не лише вологу, а й саму слабкість.

Я глибоко вдихнув, і знову відчув цей тонкий манливий аромат персика. 

Безодня!

Одразу ж відвернувся, втупився у напівтемряву печери, удав, що мене не цікавить ні вона, ні її плач, ні її дурні спроби мене переконати.

Краєм ока все ж помітив, як вона повільно підняла золоті браслети.

Ті самі, які я самовільно вирішив не лишати смердючому Кнуру.

Вона покрутила їх у руках, погладила пальцями візерунки, ніби намагалася знайти в них відповіді. Мені ж цікавіші рослини, що прикривали вхід у печеру. За ними виднілося, як присмерк повільно поступався місцем нічній темряві.

Сріблясте світло місяця зазирало в печеру через отвори в кам’яній стелі, вихоплювало з темряви її червоно-руде волосся, роблячи його колір схожий на вино. Або на кров...

Я звів очі до стелі.

Звідки вона дізналася про це місце?

І чи знала, хто будував такі схованки?

А та квітка? Звідки аристократка взнала про рідкісні болотні квіти?

Може, у них у домі була рабинею демониця, яка навчила її розбиратися в травах? Не вірити ж мені, що її мама поралася з квітами!

Скосив погляд на неї.

Задумлива принцеса. Сиділа понурена та нещасна, наче кошеня, яке викинули надвір у зливу. Все крутила у руках браслети, немов сподівалася знайти в них відповідь на питання, які боялася озвучити.

— Виведи мене хоча б з боліт, — зненацька попросила вона. Її голос трохи тремтів, але вона намагалася звучати твердо. — Доведи до найближчого міста. Я найму собі охорону з людей, а тоді відпущу тебе.

Я зітхнув, задумливо дивлячись на неї.

Природа щедро нагородила її красою, та явно обділила мізками.

Вона що, не зрозуміла, що може мені наказувати? Що їй достатньо просто сказати "веди мене в місто", і магія нашийника змусить мене коритися? Вона навіть не намагалася скористатися своєю владою. Натомість домовлялася зі мною, як рівна з рівним.

Божевільна.

Я дивився на неї довше, ніж слід було б. Світло місяця відбивалося у її волоссі, очі блищали — чи від місячного сяйва, чи від залишків сліз.

Спробував згадати від кого вона тікала. Вони щось казали про герцога... 

Цю мерзенну погань я знаю. Хоча так і не потрапив до його "колекції".

Чув багато про його забаганки. Він любив усе незвичайне. Чужі культури, рідкісних тварин, магічні створіння. І ще він обожнював полювати на рабів, на демонів, які не могли чинити опір, тільки тікати від нього, рятуючись від зброї та ікол псів. 

Його особистий "рабський звіринець", мабуть, найбільший у королівстві. Декому щастило — він тримав їх у клітках лише для демонстрації. Дехто отримував гіршу долю — ставав трофеєм для розваг чи полювання.

Яку долю він підготувавд ля цієї дівчини?

І як вона взагалі могла втекти?