Розділ 4

Алія

На щастя, він не залишився на місці, а пішов поруч. Я обійшла болото, звернула з тропи біля великого дерева, чий стовбур був набагато товщим за інші, і, підійшовши до масивного каменя, відкинула плющ, відкриваючи прихований прохід.

— Нам у цю діру? — здивовано прогарчав демон.

— Це невелика печера, — пояснила я. — Ми з мамою кілька разів тут перепочивали, коли збирали квіти.

Голоси переслідувачів наближалися. Демон кинув у їхній бік гострий погляд, пробурмотів щось собі під ніс і, не вагаючись, зайшов усередину. Я пішла за ним.

Швидко розправивши плющ, щоб прикрити вхід, озирнулася.

Печера була невеликою, але місця вистачало для кількох людей. Усередині стояли дві кам’яні лави, які, мабуть, спорудили ще задовго до нас. Крізь вузькі отвори у стелі вдень проникало сонячне світло, а вночі — місячне, тож тут ніколи не було цілковитої темряви.

Колись мама показала мені це сховище, а їй про нього розповіла стара травниця, в якої вона навчалася.

Я опустилася на кам’яну лаву й здригнулася. Вона була холодною, але краще вже сидіти, ніж бігти далі. Та й куди? У моєму плані була величезна діра…

Перевівши погляд, я зустрілася очима з демоном.

Він стояв навпроти, склавши руки на грудях, і уважно мене вивчав.

На його шиї виднівся металевий нашийник, що врізався в шкіру. Клеймо раба.

Мого раба.

Я сіпнулася від цієї думки й уже хотіла заговорити, але демон різко повернув голову в бік виходу й шикнув на мене.

Я завмерла.

Серце гучно калатало. Здавалося, цей стукіт лунав на всю печеру, ніби хтось бив у барабан.

Зовні почулися голоси. Вони були зовсім близько.

— Тут нікого немає! — прогримів один із переслідувачів. — Та й сліди майже зникли. Ще трохи — і стане темно. Нам би самим вибратися звідси, щоб не втрапити в болото.

Я затаїла подих і перезирнулася з демоном.

— Згоден, тут стає небезпечно. Вони не вийдуть із лісу живими після ночі. Згортаємо пошуки!

Я проковтнула клубок у горлі.

Невже пощастить?..

— Ти ж розумієш, що ми мерці, якщо її не знайдемо? — пролунав знайомий голос.

Я впізнала його. Один із моїх конвоїрів.

— Так. Але залишатися тут на ніч — самогубство, — озвався інший, з хрипким голосом. — Вранці прийдемо з підкріпленням і прочешемо ліс. Знайдемо її — живою чи мертвою. Герцогу Ромуальду треба доказ. Він не заспокоїться, поки не побачить, що його "здобич" спіймана або знищена.

Пролунав бридкий сміх.

Мене почало трясти.

Голоси поступово стихли, але думки ще не встигли скластися докупи.

Я кинула погляд на демона.

Він розглядав мене з цікавістю.

Ну звісно, він усе чув.

— Не хочеш нічого розповісти? — холодно запитав він.

Я здригнулася. Цього разу від злості, що прозвучала в його голосі.

— Мені потрібно, щоб ти супроводив мене до мого нареченого!

Брова демона злетіла вгору.

— Як я зрозумів, тобі було по дорозі з тими чоловіками. Вони, здається, саме цього й прагнули.

Я скривилася.

— Та не до цього.

На вустах демона з’явилася глузлива посмішка.

— А з вигляду не скажеш, що ти така велелюбна панночка. Оголоси весь список наречених.

Мої щоки спалахнули, а руки стиснулися в кулаки.

Що він узагалі про мене знає?

— Тільки один, — різко відповіла я. — А цей... він сам вирішив за мене. Але я не згодна! У мене вже є наречений, і він навіть не знає, що мене намагаються віддати іншому. Я хочу дістатися до нього, і тоді він зможе мене захистити.

Я перевела подих і продовжила:

— Мені потрібно, щоб ти став моїм охоронцем і допоміг подолати цей шлях. А потім я подарую тобі свободу. Мій наречений ще й щедро нагородить тебе.

Печерою прокотився гучний сміх.

— З чого ти взяла, що я взагалі на таке піду, людське дівчисько? — прогарчав він. — Де гарантія, що після того, як я приведу тебе до твого нареченого, ти не передумаєш мене відпускати?

Я втислася в лавку щільніше.

— Але я ж купила тебе! Я твоя господиня! — невпевнено прошепотіла я.

У ту ж мить демон жбурнув щось до моїх ніг.

Я опустила погляд і ще більше зблідла.

Мої браслети. Ті самі, якими я розплатилася за нього.

— Забирай, — холодно кинув він. — Зніми з мене цю штуку, і я піду своєю дорогою, а ти — своєю. Я й так допоміг тобі втекти.

Я дивилася на коштовності з недовірою.

— Але ж...

— Забирай, відпусти мене і купи когось іншого!

Очі наповнилися сльозами. Я підняла погляд на демона.

— Якщо ти мені не допоможеш, я накладу на себе руки, але не здамся цьому старому збоченцю. Без тебе я навіть не зможу вийти за межі містечка, як мене схоплять. Як і повернутися на ринок. Краще вже я помру тут…