Розділ 3

Алія

Я підбігла до чоловіка, який стояв біля клітки з найбільшим демоном.

— Перепрошую, це ви тут... — я намагалася віддихатися й водночас зібрати думки, щоб правильно сформулювати свою вимогу.

Мене пронизала непевність. Я ж мала підійти спокійно, неквапливо. “Пані не бігають”, — пролунав у голові голос учительки з вишуканих манер.

— О, благородна пані, чого бажаєте? Компаньйона? Захисника? А може, іграшку для розваг?

— Я... мені... мені треба... — я кинула погляд на чоловіка.

Він виглядав неохайним, брудним, від нього тхнуло перегаром.

Я знала цей запах занадто добре. Він переслідував мене вже кілька років, ставши частим супутником мого батька після відставки…

— У мене є дуже швидкі демони — ідеальні для полювання. Або сильні — для будь-якої важкої роботи. Кажіть, що потрібно!

— Ні-ні! Мені потрібен охоронець.

Торговець щось бурмотів, а я озирнулася й глянула на демона.

Він уже підняв голову, і я зустріла його погляд. Сірі, мов дощові хмари, очі на мить прикували мене до місця.

Я швидко відвела погляд, оглянула його брудну клітку, стисла руки в кулаки й твердо промовила:

— Мені потрібен ось цей!

Торговець одразу ж почав сипати застереженнями.

У мене не було часу на суперечки.

— Я хочу цього!

Я озирнулася через плече.

Ну, давай же, швидше!

Але він знову почав затягувати — балачки, пояснення, зайві слова, які мені зараз були ні до чого.

— Скільки? — різко перепитала я, коли він знову завів свою пісню про небезпечність демона.

Не витримавши напруги, я зірвала з рук золоті браслети — подарунок того огидного старого — і кинула їх у руки торговця. Їхньої вартості вистачило б, щоб купити кількох демонів, у цьому я не сумнівалася.

— Тепер віддавайте його!

Я перевела погляд на демона й побачила, як він здивовано підняв брову.

Ритуал прив’язки відбувся швидко, надто швидко. Я боялася навіть думати, що мій план майже спрацював.

— Знайшли її! — раптом почувся грубий чоловічий голос.

Я здригнулася.

Ні, ні, ні!

Обернувшись, побачила, як мої троє конвоїрів мчали до мене, а з ними — ще кілька солдатів.

Відступила назад і вдарилася спиною об клітку. Голова запаморочилася, я майже не розуміла слів, коли один із них міцно схопив мене за руку.

Я сіпнулася, а потім, майже інстинктивно, повернулася до демона.

— Допоможи! Будь ласка!

Але він навіть не поворухнувся. Просто дивився.

— Рятуй мене! — зі злості й відчаю вигукнула я.

Невже все марно?

Але щось у його очах змінилося.

Демон здригнувся, зробив крок уперед і різко відірвав від мене конвоїра. Підкинув його, наче пір’їнку, і той з силою вдарився об клітку, знепритомнівши. Я не встигла й кліпнути, як інший чоловік полетів убік, перекинувши віз із їжею.

Третій витяг кинджал і кинувся на демона, але той ухилився. Я помітила, як лезо все ж торкнулося його засмаглої шкіри, залишивши довгий, хоча й не надто глибокий поріз.

Демон гарчав, вибив клинок із рук охоронця й завдав йому кілька стрімких ударів у тулуб і голову. Чоловік упав і більше не підвівся.

Я озирнулася.

Двоє інших побігли в напрямку королівських солдатів. Підмога.

— Біжімо звідси! Негайно! — крикнула я демонові.

Він здригнувся, і на мить мені здалося, що в його очах спалахнув вогонь. Його обличчя спотворила лють, і я вже подумала, що він ударить мене.

Але ні.

Він лише загарчав, стискаючи кулаки.

— Куди? — гаркнув він.

— За мною! — я здригнулася від його потужного голосу й кинулася вперед.

Я бігла, вкладаючи в кожен крок останні сили, але здавалося, що рухаюся надто повільно.

Сукня зачепилася за щось, і я рвонула її, не зупиняючись. Пролунав тріск, і тканина розірвалася.

Чудово. Це був мій єдиний одяг.

Тепер спідниця ледь прикривала коліна.

Каблук хижо захитався, загрожуючи зламатися.

Золоті туфлі створювалися для балів, а не для втечі містами й лісами.

Демон біг поруч. Його дихання залишалося рівним, а м’язи напружувалися, мов кам’яні. Він стискав зуби, й на його щелепах ходили жовна.

Розлючений. Прекрасно, Аліє. Ти поруч із розлюченим демоном. Це, звісно, краще, ніж люди герцога…

Я озирнулася.

За нами гналися. Їх було вже не злічити.

Я перевела погляд на демона і помітила, як по його руці стікав струмок крові.

Чи зможе навіть такий сильний боєць впоратися з усіма?

Навряд.

Ми звернули в провулок, що вів до лісу, і вже за кілька хвилин опинилися серед густих дерев. Сонце ще світило, але незабаром його мала змінити темрява. Ми зійшли зі стежки й почали пробиратися хащами.

М’язи палали, очі сльозилися, язик пересох. Я не взяла ні провіанту, ні змінного одягу — тільки гроші та прикраси. Мій крок сповільнився, я ледве йшла, раз у раз чіпляючись за гілки одягом і волоссям.

Демон мовчки крокував за мною. Я здригнулася від думки, що залишуся з ним наодинці в темному лісі. Але чи мала я інший вибір?

Краще демон у хащах, ніж той старий збоченець у ліжку.

Повітря стало прохолоднішим, наповненим запахом моху та водяних рослин. Ми були близько.

Ще кілька кроків — і переді мною розкинулося болото. Те саме, до якого ми ходили з мамою.

— Ти хочеш утопити нас у болоті? — люто прошипів демон.

Я обернулася.

— Якщо тобі так хочеться купатися, то я б не радила це місце. Твоя рана навряд чи подякує тобі.

Одна з його брів злетіла вгору. Я підборіддям вказала на його руку.

Демон прослідкував за моїм поглядом і, побачивши кров, насупився.

— Дрібниці, — пробурмотів він, оглядаючи місцевість.

Тут було тихо. Навіть дрібні звірі й птахи оминали це місце.

Я провела рукою по червоній квітці. Демон уловив мій жест і насупився ще більше.