Розділ 2

Алія

За моєю спиною зачинилися двері для прислуги, і я навшпиньках вийшла у двір. Оглянулася навколо — нікого. Те, що сутеніло, було мені на руку, але водночас залишалося дедалі менше часу. Треба було встигнути.

Я взяла кошик, що лежав біля розвішаної білизни, і прикрила ним обличчя, намагаючись надати своїй постаті невимушеного вигляду, коли проходила повз карету. Я була впевнена, що всередині або поруч неодмінно стояв хтось з охорони — вони не могли залишити її без нагляду.

— Ей, дівчино!

Я завмерла, ледь не випустивши кошик із рук. Невже мене впізнали? Не ворушилася й майже не дихала.

— Уже темно, тебе хтось послав у місто в такий час?

Мої плечі трохи розслабилися — не все було втрачено. Позаду почулися кроки, чоловік підходив ближче.

— Я ненадовго і недалеко, господиня веліла зірвати трохи свіжих ягід до вечері, — спробувала надати голосу тон нашої служниці Лінди.

— Он як. Я можу скласти тобі компанію! — голос пролунав зовсім близько, а в наступну мить чиясь долоня ковзнула по моїй талії і почала повільно спускатися нижче.

Я здригнулася, прикусила язика, щоб не скрикнути й не видати себе, і зробила кілька кроків уперед.

— Я б із радістю, але господиня покарає мене. Краще зачекайте тут, а я, як звільнюся, сама до вас підійду! — сказала й поспішила вперед. — Вибачте, мені наказано зробити це швидко!

Якщо він піде зі мною — все буде скінчено.

— Так навіть краще! Тоді чекатиму тут.

Я судомно видихнула, не сповільнюючи ходу, і прислухалася. Кроків позаду не було. Лише коли зайшла вглиб лісу, дозволила собі перевести подих.

Добре, що я вже бувала тут із мамою — ми збирали рідкісні квіти, які росли лише біля боліт. Найближче таке місце було саме в цьому лісі.

Я кинула кошик і випрямилася, поправляючи волосся, що вибилося з-під чепчика. Добре, що в останню мить узяла одяг Лінди — це було надзвичайно доречно. На жаль, часу розробити детальний план у мене не вистачило, тому зараз підбори дорогих туфель потопали у сирій землі, поки я поспішала в напрямку містечка.

Скільки часу мине, перш ніж вони помітять, що мене немає? Я пішла в жіночу кімнату й не повернулася. Чи встигну дістатися потрібного місця? Я прискорила крок.

Краще загубитися в лісі, ніж стати дружиною того старого збоченця.

Як за кілька днів усе могло перевернутися з ніг на голову?

Ще зовсім недавно я гуляла з Рідом, своїм коханим. Ми обіймалися, цілувалися, були щасливі. Йому довелося поїхати у справах, але він пообіцяв повернутися й одружитися зі мною. А потім… Потім до нашого маєтку прийшли посланці зовсім іншого чоловіка й заявили, що він обрав мене за дружину. Вони вручили коштовності, не давши навіть отямитися, не дозволили пояснити, що я вже заручена з іншим.

А батько… Батько прийняв цю пропозицію.

Я згадала, як він ударив мене, коли я благала зачекати Ріда, переконувала, що той приїде й усе пояснить. Але тато тільки більше лютував і зрештою зачинив мене в кімнаті. А наступного ранку мене вже везли каретою до мого несподіваного "нареченого".

Я скривилася й пришвидшила крок.

Що я знала про нього?

Старий, заможний дядько короля. Герцог, який славився жорстокими полюваннями на рабів і пристрастю до молодих жінок. Скільки у нього вже було дружин? Три? Чотири? Всі вони загадково зникли або померли, і чутки про це ширилися всім королівством. Я завжди жаліла цих дівчат… навіть уявити не могла, що сама стану однією з них.

Я бачила його лише раз — на одному з балів, куди мене іноді брав батько. Не те щоб я прагнула там бувати, але такі були правила.

Попереду з’явилися перші будинки містечка.

Я зупинилася, швидко стягнула з себе плащ та простий одяг служниці. Під ним ховалася одна з найдорожчих моїх суконь — біло-золотава, оздоблена тонким мереживом і перлинами, вона підкреслювала фігуру й спадала м’якими хвилями до щиколоток. Декольте було невеликим, але вишуканим. Я спробувала роздивитися сукню, переконуючись, що змогла вберегти її від бруду. Більшою мірою.

Сподіваюся, там, куди я прямую, буде не до розглядання мого вбрання.

Діставши з кишені хусточку, я обтерла туфлі настільки, наскільки це було можливо, а потім різким рухом зірвала чепець. Червоне волосся впало на плечі. Я швидко провела по ньому гребінцем і заколола коштовною шпилькою. Дзеркала в мене не було, тож доводилося сподіватися, що все виглядає достатньо охайно.

Так, у такому вигляді мене легко впізнають охоронці. Але іншого вибору не було — для того, що я збиралася зробити, одяг служниці не підходив.

Позаду почулися звуки.

Тріск гілок.

Я різко озирнулася.

У кущах, далеко від мене, щось заворушилося.

Погоня? Уже?

Не вагаючись, я відшпурнула одяг служниці в хащі й кинулася бігти.

Серце несамовито калатало.

Тільки б устигнути.

Іншого плану в мене не було.

Я мчала вулицями містечка, і підбори гучно вистукували по бруківці. Перехожі озиралися мені вслід, але я не дивилася на них. Якщо я не встигну — все буде скінчено.

Нарешті — перший, другий поворот, і я вибігаю на велику площу з клітками. Невільничий ринок. Єдиний на багато кілометрів навколо.

Як же мені пощастило, що саме в гостинному дворі поруч часто зупинялися всі, хто їхав дорогою до або з мого міста.

Я бігла вздовж кліток, не знаючи, як усе відбудеться. Не була впевнена, що мій план спрацює, і навіть не мала часу на роздуми.

Довкола було повно людей. Торговці щось вигукували, покупці уважно оглядали "товар", а сторонні глядачі розважалися, ніби це був цирк.

Лише раз у дитинстві я проходила повз це місце, але добре запам’ятала очі тих, кого тут продавали. З того дня я ненавиділа всі невільничі ринки королівства. Але що могла зробити маленька дівчинка? Тим паче коли її власний батько — генерал армії, який допомагав поповнювати ці клітки.

Навколо лунали гучні голоси, сміх, крики. Повітря було просякнуте їдким запахом чогось кислого й неприємного. Я метушливо переводила погляд з однієї клітки на іншу… і раптом завмерла.