40,1

Лікарня — це єдине місце, яке завжди викликало в Саші паніку й неспокій. Хоч розум знав, що вона хвора і що саме тут їй можуть допомогти, серце щоразу стискалося, щойно вона переступала поріг лікарняного корпусу.
Тут усе нагадувало про те, через що їй уже довелося пройти.
Білі стіни.
Різкий запах антисептика.
Тихі кроки медперсоналу коридорами.
Звук апаратів із палат за зачиненими дверима.
І найгірше — очікування.
Очікування результатів.
Очікування лікаря.
Очікування того, що скажуть наступного разу.
Сьогодні Саша зникла за дверима кабінету лікаря вже близько двадцяти хвилин тому.
А Матвій досі сидів на стільці навпроти кабінету й дивився на двері.
Він навіть не помітив, скільки разів за останні кілька хвилин подивився на годинник.
—Двадцять хвилин, —тихо сказав він.
Михайло, який сидів поруч, підняв голову.
—Так.
—Чому так довго?
—Може, лікар просто детально її оглядає.
Матвій кивнув, але його це не заспокоїло.
—Я знаю. Просто після розповіді Лізи що було цієї ночі,я не можу всидіти на місці. Та й ще температура —38,1.
Михайло кілька секунд мовчав, дивлячись на двері кабінету.
—Я теж переживаю.
—Було б Вас не тягнуть за собою з Києва. Ви хотіли спокійно погостювати у нас,а тут з самого порогу таке. Мені то байдуже,а от ви...
Михайло перебив його легким помахом руки.
—Не кажи дурниць.
Матвій подивився на нього.
—Я серйозно.
—І я серйозно. Ми приїхали не просто в гості.
—Але ти і Люда навіть не встигли нормально відпочити після дороги.
—Матвію, — Михайло трохи нахилився до нього. —Якби ми залишилися вдома й знали, що Саша тут у такому стані, я б собі цього не пробачив.
Матвій опустив очі.
—Вона стільки всього пережила...
—Знаю. Але ти не менше за неї все це пережив, — тихо продовжив Михайло. —Я бачу, як ти на неї дивишся. Ти боїшся не просто за її здоров’я. Ти боїшся знову її втратити.
Матвій кілька секунд мовчав.
Пальці самі собою стиснулися в кулак, а потім повільно розслабилися.
—Боюся, — нарешті визнав він. —Дуже. Ну що ж,така моя доля... Мію втратив, однак Сашу не можу...
Він не договорив.
Останні слова зависли між ними важким тягарем.
Михайло подивився на нього, але не став одразу відповідати. Він знав, про кого Матвій говорив. Знав, наскільки болючою для нього була ця втрата і скільки років він носив її в собі.
Матвій провів долонею по обличчю й тихо видихнув.
—Я вже один раз не зміг уберегти дружину, але Сашу я не віддам!
Матвій на мить заплющив очі, ніби ці слова далися йому важче, ніж він хотів показати.
Михайло поклав руку йому на плече.
—І не віддаси.
Матвій подивився на нього.
—Я зроблю все, що зможу.
—Я знаю.
—Навіть якщо доведеться ночувати тут, сидіти біля неї цілодобово, шукати ще гроші...
—Ми будемо шукати, — спокійно перебив Михайло. —Разом.
Матвій кивнув.
—Дякую.
—За що?
—За те, що приїхав. За те, що не залишив нас самих.
Михайло ледь усміхнувся.
—Ти б на моєму місці зробив те саме.
Матвій хотів щось відповісти, але в цей момент двері кабінету відчинилися.
Обидва чоловіки одразу підвелися.
Саша вийшла разом із медсестрою.
Матвій зробив крок назустріч.
—Сашо.
—Я тут, тату, —тихо відповіла вона.
Він швидко окинув її поглядом.
—Як ти?
—Нормально.
Медсестра тихо похитала головою:
—Ну, «нормально» — це вона вам зараз так каже, — медсестра ледь усміхнулася. —Насправді вона дуже слабка. Температура тримається, тому лікар призначив їй антибіотик внутрішньовенно.
Матвій одразу насторожився.
—Антибіотик?
—Так. Не лякайтеся, — спокійно пояснила медсестра. —Зараз це профілактика ускладнень. Її організм ослаблений, тому лікар не хоче ризикувати. Зараз прокапаємо препарат, це займе приблизно пів години.
Матвій подивився на доньку.
—І ти мовчмш,що тебе знову приєднають до крапельниці? — у голосі Матвія прозвучав докір, хоча він намагався говорити спокійно.
Саша винувато опустила очі.
—А що я мала сказати, виходячи з кабінету? Тату,у мої вени знову зараз запхають голку? — Саша спробувала усміхнутися, але усмішка вийшла втомленою. —Ти б почав хвилюватися ще більше. Не люблю голки, але життя змушує до них звикати.
Матвій подивився на неї з болем.
—Не треба до такого звикати, Сашо.
—А що мені залишається?
—Залишається жити, — тихо відповів він. —І робити все, що кажуть лікарі, щоб одного дня ти могла забути про ці голки.
Саша мовчала.Медсестра повільно повела її коридором до процедурної.
Саша зробила кілька кроків, а потім озирнулася на батька.
—Тату...
—Що?
—Не дивись на мене так.
Матвій ледь нахилив голову.
—Як?
—Наче мене зараз заберуть кудись далеко.
—Я просто дивлюся.
—Ти хвилюєшся.
—Звичайно, хвилююся.
Саша тихо усміхнулася.
—Я ж повернуся через пів години.
—Я знаю.
—Тому чому ти так дивився, ніби мене ведуть на щось страшніше за крапельницю?
Матвій на мить замовк.
Він хотів відповісти жартом, але не зміг.
—Бо для мене будь-яка лікарняна процедура з тобою — це страшно.
Саша дивилася на нього кілька секунд, а потім тихо сказала:
—Тату, я не зникну.
—Я знаю.
—Тоді посміхнися.
Матвій спробував усміхнутися.
—Так краще?
—Трохи.
Михайло, який увесь цей час стояв поруч, похитав головою.
—Сашо, ти зараз ще й батька заспокоювати будеш?
—А хто, якщо не я?
—Ми з ним дорослі люди.
—Саме тому за вами треба стежити.
Михайло засміявся.
—Ну все. Значить, сили в тебе ще є.
Саша ледь усміхнулася.
—Трохи. Дядько Михайло...
—Що?
Саша на мить зам'ялася, а потім тихо сказала:
—Ви тільки не дозволяйте татові сидіти тут усі ці пів години й накручувати себе.
Матвій одразу повернув голову до неї.
—Сашо.
—Що?
—Я все почув.
—Я саме цього й хотіла.
Михайло усміхнувся.
—Не хвилюйся. Я простежу.
—Дякую.
Медсестра зупинилася біля дверей процедурної.
—Ну що, ходімо?
Саша кивнула.
—Ходімо.
Вона вже хотіла зайти, але Матвій раптом покликав:
—Сашо.
Дівчина обернулася.
—Що?
Він кілька секунд дивився на неї, ніби хотів сказати щось важливе, але зрештою лише тихо промовив:
—Я буду тут.
Саша усміхнулася.
—Я знаю.
—Пів години.
—Пів години.
—І потім додому.
—Додому.Добре. Давай іди до лікаря. Він чекає.— посміхнулася Саша і разом зі медсестрою зникла за дверима процедурної.
Матвій ще кілька секунд стояв нерухомо, дивлячись на двері, які щойно за нею зачинилися.
Наче міг крізь них побачити Сашу.
Михайло поклав руку йому на плече.
—Ходімо.
Матвій не одразу відреагував.
—Куди?
—Ти ж сам казав, що треба повідомити лікаря про гроші.
Матвій кивнув, але погляд від дверей не відвів.
—Знаю.
—Тоді ходімо. Вона все одно буде там не менше пів години.
Матвій нарешті відступив від дверей.
—Добре.
Вони повільно рушили коридором.
Кілька кроків Матвій ішов мовчки, а потім раптом зупинився.
—Михайле.
—Що?
—Ти чув, що вона сказала?
—Про те, щоб я не давав тобі накручувати себе?
—Так.
—Чув.
Матвій похитав головою.
—Вона сама ледве стоїть на ногах, температура тримається, слабкість... а переживає, щоб я не хвилювався.
—Це Саша.
—Вона завжди така.
—Тому й треба бути поруч.
Матвій кивнув.
Вони дійшли до кабінету лікаря.
Матвій постукав.
—Заходьте.
Чоловіки зайшли всередину.
Лікар саме переглядав записи, зроблені після огляду Саші. Побачивши Матвія й Михайла, відклав папери.
—Ну що?
Матвій сів навпроти.
—Ми хотіли поговорити щодо лікування.
Лікар кивнув.
—Слухаю.
Матвій на секунду замовк.
—Ми знайшли гроші.
Лікар уважно подивився на нього.
—Знаю. Саша вже сказала. Це чудова новина. Отже ми можемо готувати план лікування?
Матвій кивнув.
—Саме про це ми й хотіли з вами поговорити.
Лікар відсунув від себе документи й уважніше подивився на нього.
—Добре. Тоді давайте спокійно все обговоримо.
Михайло сів поруч із Матвієм.
—Нам потрібно знати, що буде далі.
Лікар кивнув.
—Насамперед ми продовжимо те лікування, яке вже розпочали. Зараз головне — стабілізувати її стан. Температуру потрібно тримати під контролем, стежити за аналізами, показниками крові та реакцією організму на препарати. Можливо через тиждень ми можемо готувати першу хіміотерапію. 
Матвій завмер.
Кілька секунд він просто дивився на лікаря, ніби намагався осмислити почуте.
—Через тиждень? — перепитав він.
—Якщо її стан дозволить, —уточнив лікар. —Я не хочу називати точну дату зараз, тому що все залежатиме від аналізів. Нам потрібно побачити, як організм відреагує на теперішнє лікування.
Матвій повільно кивнув.
—А якщо температура не спаде?
—Тоді хіміотерапію доведеться відкласти до моменту, коли ми зможемо безпечно її розпочати.
—Але відкладати небезпечно?
Лікар не став одразу відповідати.
—У її випадку нам важливо знайти баланс. Ми не можемо просто почати інтенсивне лікування на фоні інфекції або значного ослаблення організму. Це може бути небезпечно.
Михайло нахилився вперед.
—Тобто зараз найважливіше — підготувати її організм?
—Саме так.
Матвій стиснув руки в замок.
—А якщо все буде добре?
—Якщо температура стабілізується, аналізи дозволять і загальний стан покращиться, ми почнемо підготовку до хіміотерапії.
—І тоді лікування піде за планом?
—Так.
Матвій опустив очі а Михайло дістав з сумки пакет з грошима і поклав його на стіл.
Лікар перевів погляд на пакет, а потім знову подивився на Михайла.
—Тут достатньо?
Михайло кивнув.
—На перший етап лікування — так. А далі будемо вирішувати за ситуацією.
Матвій мовчки дивився на пакет.
Ще кілька днів тому ці гроші здавалися недосяжними. Він навіть не знав, де їх шукати, кому телефонувати, що продавати, у кого просити допомоги. А тепер вони лежали перед лікарем — звичайний пакет, звичайні папери, звичайні цифри.
Але для нього це були не просто гроші.
Це була можливість.
Можливість не стояти осторонь.
Можливість боротися за Сашу.
Лікар відкрив документи й уважно перевірив суму.
—Добре. Тоді з фінансового боку ми можемо починати готуватися.
Матвій нарешті підняв очі.
—Лікарю...
—Так?
—Я хочу, щоб ви не економили на її лікуванні.
Лікар кілька секунд дивився на нього.
—Матвію Григоровичу, ми й не збираємося.
—Я серйозно. Якщо потрібно буде більше — ми знайдемо.
Михайло одразу підтримав:
—Знайдемо.
Лікар кивнув.
—Я вас почув. Але хочу, щоб ви теж мене почули. Лікування — це не тільки гроші. Навіть якщо ми маємо всі необхідні препарати, результат залежить від того, як Саша переноситиме терапію.
Матвій кивнув.
—Я розумію.
—Хіміотерапія може бути важкою. Можуть бути слабкість, нудота, зниження показників крові, підвищення температури, ризик інфекцій. Ми будемо контролювати її стан постійно.
Матвій провів долонею по обличчю.
—Іще.— додав лікар.—Мені не подобається сьогоднішній настрій Саші.
—Тобто? — Матвій одразу насторожився.
Лікар відкинувся на спинку крісла й на кілька секунд замислився, підбираючи слова.
—Вона намагається виглядати спокійною. Навіть жартує, коли їй важко. Для сторонньої людини може здатися, що вона просто втомилася. Але я бачу інше.
Михайло нахмурився.
—Що саме?
—Вона дуже виснажена морально. І фізично теж. Сьогодні під час огляду я кілька разів питав її, чи вона рада,що батько знайшов.
—І?— Матвій повторив уже тихіше.
Лікар подивився спочатку на нього, потім на Михайла.
—Вона відповіла, що рада. Але майже одразу додала: «Тепер хоча б тато перестане шукати гроші й зможе поспати». Я спитав чи вона розуміє щоб мати шанс на життя потрібно боротися? Вона на моє питання відповіли питанням.
—Яким? —тихо запитав Матвій.
Лікар кілька секунд мовчав.
—Вона запитала мене: «Знаєте,Ви що щоб боротися за життя, треба мати його сенс?» Матвіє Григоровичу, невже у Вашої доньки немає нічого такого за що вона хоче жити?
Матвій завмер.
Він не одразу зрозумів, що саме почув. Лише дивився на лікаря, а потім повільно перевів погляд на свої руки. Він розгубився.
—Або заради когось ?— майже пошепки додав лікар.
—Що Ви маєте на увазі?
Лікар кілька секунд дивився на Матвія.
—Я маю на увазі, що іноді людині легше боротися, коли вона відчуває, що комусь потрібна. Коли знає, заради кого хоче прокинутися завтра. Коли в неї є людина, до якої вона хоче повернутися.
Матвій повільно підняв голову.
—У неї є сім'я.
—Я знаю.
—Є я. Є Ліза. Є люди, які її люблять.
—Я не сумніваюся, Матвію Григоровичу. Але я питаю не про те, чи є люди, які люблять її. Я питаю, чи є в Саші зараз щось або хтось, заради кого вона сама хоче жити. Можливо у неї є хлопець?
Матвій кілька секунд мовчав.
Питання лікаря застало його зненацька.
Він навіть не одразу знайшов, що відповісти.
—Хлопець?.. —перепитав він.
—Так.
Матвій опустив очі.
—Я... не знаю. Мабуть ні,бо я б знав. Правда? Колись вона казала що не хоче закохуватися поки…
Матвій замовк.
Він не договорив.
Бо раптом згадав одну з їхніх недавніх розмов. Саша сиділа на кухні, дивилася у вікно й говорила, що не хоче ні до кого прив'язуватися. Тоді він сприйняв це просто як її страх після всього пережитого.
А тепер слова лікаря змусили його подивитися на них зовсім інакше.
—Поки що? —уточнив лікар.
Матвій повільно похитав головою.
—Поки не одужає. Бо не хоче додавати у список ще людину яка буде з нею страждати.
Лікар уважно подивився на Матвія.
—Вона так і сказала?
—Не зовсім такими словами, — Матвій потер долонею підборіддя. — Але я її зрозумів саме так. Вона боїться, що якщо хтось до неї прив'яжеться, то разом із нею проходитиме через усе це.
Михайло тихо видихнув.
—Вона думає, що робить людям краще, коли тримає їх на відстані.
—Схоже на те, —відповів лікар.
Матвій опустив погляд.
—Вона завжди була такою. Якщо їй погано, вона намагається зробити вигляд, що все нормально. Якщо хтось переживає через неї — починає заспокоювати вже цю людину.
—Я це помітив, — сказав лікар. —Але зараз це може стати проблемою.
Матвій одразу підняв голову.
—Чому?
—Тому що лікування вимагатиме від неї дуже багато сил. Не тільки фізичних. Якщо вона переконана, що повинна пройти через усе сама, вона може замикатися в собі. А нам важливо, щоб вона говорила, коли їй страшно, коли боляче, коли вона не справляється.
—Вона не хоче бути тягарем, —тихо сказав Матвій.
—Саме це я й почув у її словах.
Михайло нахилився вперед.
—То що нам робити?
Лікар на мить замислився.
—Не змушувати її шукати якийсь «сенс життя» прямо зараз. Це не те питання, на яке людина повинна відповісти під час хвороби. Зараз їй достатньо мати маленькі причини прокинутися завтра.
—Які? —запитав Матвій.
—Побачити сестру. Поговорити з вами. Вийти на вулицю. Випити улюбленого чаю. Послухати музику. Подумати про те, що буде після лікування. Навіть просто дочекатися ранку.
Матвій мовчав.
—А якщо вона скаже, що нічого цього не хоче?
Лікар став серйознішим.
—Тоді повідомите мені. Особливо якщо вона почне говорити про смерть або про те, що не бачить сенсу жити. У такій ситуації потрібна буде не лише медична допомога, а й психологічна підтримка.
Матвій кивнув.
—Добре.
Кілька секунд у кабінеті панувала тиша.
Потім він тихо запитав:
—Лікарю...
—Так?
—Ви думаєте, вона може не захотіти лікуватися?
—Я не можу сказати цього зараз. Вона погодилася на лікування. Вона прийшла сюди. Вона терпить процедури. Вона погодилася на антибіотик. Це вже багато про що говорить.
Матвій трохи полегшено видихнув.
—Тобто вона бореться?
—Так. Але, можливо, зараз вона бореться більше заради вас, ніж заради себе.
Ці слова знову змусили Матвія замовкнути.
Він подивився на двері.
За ними була його донька.
Його маленька Саша, яка зараз сиділа в процедурній під крапельницею й, напевно, навіть не здогадувалася, про що вони говорять.
—Вона не повинна боротися заради мене, —тихо сказав Матвій.
—Саме так, —погодився лікар.
—Я хочу, щоб вона жила для себе.
—Тоді допоможіть їй це відчути.
Матвій кивнув.
—Я спробую.
—І ще одне, — додав лікар.
—Що?
—Не допитуйте її сьогодні про хлопця.
Матвій уперше за розмову ледь усміхнувся.
—Я й не збирався.
—Добре. Бо зараз їй потрібен батько, а не слідчий.
Михайло тихо засміявся.
Матвій теж усміхнувся, але його усмішка швидко згасла.
—Просто я хочу зрозуміти, що вона приховує від мене.
—Можливо, вона нічого не приховує, — сказав лікар. —Можливо, вона сама ще не знає, що відчуває.
Матвій повільно кивнув.
—Можливо.
Він знову подивився на годинник.
—Уже має пройти пів години.
Михайло встав.
—Ходімо до неї.
Матвій підвівся слідом.
—Так.
Вони вже підійшли до дверей, коли лікар знову їх зупинив.
—Матвію Григоровичу.
Матвій обернувся.
—Так?
—Не говоріть їй сьогодні про те, що я вам розповів.
Матвій нахмурився.
—Чому?
—Тому що вона може відчути, що за нею спостерігають. Нам потрібно, щоб вона довіряла нам.
Матвій кілька секунд подумав.
—Добре.
—Просто будьте поруч.
—Буду.
Вони вийшли з кабінету.
Коридор знову зустрів їх тією самою тишею.
Матвій одразу подивився в бік процедурної.
Двері були зачинені.
Він зробив кілька кроків і зупинився.
—Михайле.
—Що?
—А якщо в неї справді хтось є?
Михайло подивився на нього.
—Тоді, можливо, ти колись про це дізнаєшся.
Матвій ледь усміхнувся.
—А якщо ні?
Михайло поклав руку йому на плече.
—Тоді просто будь для неї тим, заради кого їй хочеться повернутися додому.
Матвій подивився на двері процедурної.
І тихо відповів:
—Я буду.
Він сів на стілець навпроти.
Цього разу не дивився на годинник.
Просто чекав.
Бо знав: через кілька хвилин двері відчиняться, і Саша знову вийде до нього.
А поки що йому залишалося лише чекати.
І вперше за весь цей ранок Матвій думав не про гроші, не про хіміотерапію і навіть не про температуру.
Він думав про одне.
Що змусить його доньку захотіти жити?
*****
Вони чекали.
Минуло вже більше пів години.
Матвій сидів на стільці навпроти процедурної, час від часу поглядаючи на двері. Він намагався не дивитися на годинник, як обіцяв собі кілька хвилин тому, але рука сама потягнулася до телефона.
Минуло сорок хвилин.
—Довго, —тихо сказав він.
Михайло сидів поруч і теж подивився на двері.
—Може, ще не закінчили.
—Їй казали пів години.
—Значить, треба трохи зачекати.
Матвій кивнув.
Але спокійним він уже не був.
Ще п'ять хвилин.
Потім ще.
Він підвівся.
—Я піду запитаю.
—Матвію...
—Я тільки запитаю.
Михайло теж встав.
Вони разом підійшли до дверей процедурної.
Саме в цей момент вони відчинилися, і назустріч вийшла медсестра.
Матвій одразу звернувся до неї:
—Вибачте... Саша ще там?
Медсестра подивилася на нього й одразу зрозуміла, про кого він.
—Так.
—Чому так довго? Все добре?
—Так, не хвилюйтеся.
Матвій видихнув, але тривога з обличчя не зникла.
—Тоді чому вона досі не вийшла?
Медсестра ледь усміхнулася.
—Вона заснула.
Матвій завмер.
—Заснула?
—Так.
—Прямо під крапельницею?
—Саме так.
Михайло тихо усміхнувся.
—Вона, мабуть, дуже втомилася.
—Дуже, — погодилася медсестра. —Організм виснажений, температура, ніч без сну... До того ж після ліків її сильно зморило. Вона заснула хвилин десять тому.
Матвій знову подивився на двері процедурної.
—А чому ви нам не сказали, що вона заснула?
—Я хотіла спочатку закінчити з процедурою, — пояснила медсестра. —Крапельниця вже майже закінчилася. Не хотіла її будити без потреби.
—Вона точно добре себе почуває?
Медсестра кивнула.
—Так. Зараз її стан стабільний. Дихає нормально, тиск у нормі. Просто дуже втомилася.
Матвій трохи розслабив плечі.
—То можна її забрати додому?
—Звичайно. Я зараз зніму систему, ще раз виміряю температуру і можете їхати. Але розбудити її буде проблематично...
—То не будіть.—сказав Матвій.—Я заберу її на руках.
Медсестра здивовано подивилася на нього.
—На руках?
—Так.
Михайло тихо усміхнувся.
—Я вже навіть не дивуюся.
Матвій кинув на нього короткий погляд.
—Що?
—Нічого. Просто ще годину тому ти казав їй, що вона вже доросла і сама може ходити.
—Може, — спокійно відповів Матвій. —Але зараз вона спить.
Медсестра ледь усміхнулася.
—Добре. Тільки зачекайте кілька хвилин. Я перевірю її стан.
Вона швидко повернулася до процедурної.
Матвій залишився біля дверей, не зводячи з них погляду.
Михайло став поруч.
—Ти справді понесеш її на руках аж до машини?
—Так.
—А якщо прокинеться?
—Тоді сама піде.
Михайло тихо засміявся.
—Оце вже більше схоже на тебе.
Матвій нічого не відповів.
Через кілька хвилин медсестра знову вийшла.
—Все добре. Температура трохи знизилася. Система вже знята.
Матвій одразу запитав:
—Вона прокинулася?
—Ні.
—Тоді можна?
Медсестра кивнула.
—Можна.
Вона відчинила двері ширше.
Матвій зайшов усередину.
Саша лежала на кушетці й міцно спала. Її обличчя було блідим, але спокійним. На руці залишився маленький пластир після голки.
Матвій підійшов ближче.
Кілька секунд просто дивився на доньку.
Потім обережно нахилився.
—Сашо...
Вона не прокинулася.
—Доню, ми додому.
Жодної реакції.
Михайло, який стояв біля дверей, тихо сказав:
—Міцно заснула.
—Бачу.
Матвій обережно підсунув одну руку їй під спину, другу — під коліна.
—Тільки обережно, —нагадала медсестра.
—Я обережно.
Він повільно підняв Сашу на руки. І на мить його серце защеміло, бо колись він носив її такою маленькою.
Ще тоді, коли вона ледве діставала йому до пояса.
Коли могла заснути просто в нього на руках, якщо втомлювалася після довгої дороги.
Коли він міг підхопити її на руки без жодного страху, що зробить їй боляче.
Тепер усе було інакше.
Саша стала дорослою.
Вона переживала хворобу, лікарні, процедури, біль і страх. Навчилася приховувати сльози й усміхатися тоді, коли їй зовсім не хотілося цього робити.
Але зараз, коли вона спала в його руках, Матвію на кілька секунд здалося, що час повернувся назад.
Вона знову була його маленькою донькою.
—Тату... —тихо пробумотіла Саша уві сні.
Матвій завмер.
—Я тут, доню.
Вона нічого більше не сказала.
Лише трохи поворухнулася й притулилася щокою до його грудей.
Матвій міцніше, але дуже обережно, притримав її.
—Спи.
Медсестра дивилася на них із теплою усмішкою.
—Вона вам дуже довіряє.
Матвій опустив очі на Сашу.
—Вона завжди мені довіряла.
—Тоді вам пощастило.
Матвій тихо видихнув.
—Це мені з нею пощастило.
Михайло відійшов від дверей.
—Ну що, ходімо? Бо якщо вона прокинеться тут, то ще й почне питати, чому ми так довго.
Матвій ледь усміхнувся.
—Нехай спить.
Він обережно вийшов із процедурної.
Коридор був майже порожнім.
Матвій ішов повільно, уважно стежачи, щоб не зачепити Сашу об двері чи стіну.
Михайло йшов поруч і ніс її сумку.
—Важка? —тихо запитав він.
Матвій похитав головою.
—Ні.
—Точно?
—Точно.
Він на секунду подивився на доньку.
—Вона легша, ніж повинна бути.
Михайло нічого не відповів.
Він зрозумів, що Матвій мав на увазі.
Від хвороби Саша помітно схудла. Навіть зараз, тримаючи її на руках, він відчував, наскільки крихкою вона стала.
—Вона одужає, —тихо сказав Михайло.
Матвій не подивився на нього.
—Повинна.
—Одужає.
—Повинна, —повторив Матвій уже твердіше.
Вони вийшли з лікарні.
На вулиці було прохолодно.
Матвій одразу помітив це й поправив на Саші куртку, щоб холодне повітря не торкалося шиї.
Саша навіть не поворухнулася.
—Дивись, — сказав Михайло. —Навіть не прокинулася.
—І добре.
Біля входу їх уже чекала машина.
Михайло відкрив задні дверцята.
—Куди її покласти?
Матвій похитав головою.
—Я сяду з нею.
—На руках?
—Так.
—Тоді я сяду за кермо.
Матвій обережно сів на заднє сидіння, не випускаючи Сашу з рук.
Михайло зачинив дверцята.
За кілька секунд машина рушила.
Матвій притулився спиною до сидіння й подивився на доньку.
Саша спала.
Її дихання було рівним і тихим.
Матвій провів пальцями по її волоссю.
—Спи, доню.
Вона ледь ворухнулася.
—Тату...
—Я тут.
—Ми... додому?
Матвій усміхнувся.
—Так. Додому.
Саша щось тихо пробурмотіла й знову заплющила очі.
Матвій подивився у вікно.
А потім знову на неї.
І вперше за останні години дозволив собі просто видихнути.
Хоча десь глибоко всередині все одно залишався страх.
Попереду були аналізи.
Лікування.
Хіміотерапія.
Нові лікарняні коридори.
Нові крапельниці.
Нові страхи.
Але зараз він не хотів думати про це.
Зараз він просто віз свою доньку додому.
Туди, де на них чекала Ліза.
Туди, де Саша могла прокинутися у своєму ліжку.
І хоча б на кілька годин забути про лікарню.
Матвій ще раз подивився на неї й тихо прошепотів:
—Ми впораємося, доню.
Машина повільно віддалялася від лікарні.
А Саша продовжувала спати в його руках.
Поки машина повільно їхала знайомими вулицями, Матвій майже не говорив. Слова лікаря все ще крутилися в його голові.
«Чи є в неї щось або хтось, заради кого вона сама хоче жити?»
Він знову подивився на Сашу.
Вона спала, притулившись до нього, і навіть уві сні час від часу трохи морщила чоло, ніби їй щось заважало.
Матвій обережно поправив їй волосся.
—Ти навіть уві сні не можеш просто розслабитися, — прошепотів він.—Ти завжди все тримаєш у собі.
Саша ледь ворухнулася, але очей не розплющила.
Матвій замовк.
Він не хотів будити її.
Михайло за кермом поглянув у дзеркало.
—Спить?
—Спить, —тихо відповів Матвій.
Михайло ще раз глянув у дзеркало.
—Міцно?
—Дуже.
—Значить, організм своє бере.
Матвій кивнув.
Кілька секунд у машині було тихо. Лише рівномірний шум двигуна та звук шин по дорозі.
Михайло знову подивився в дзеркало.
—Ти все ще думаєш про слова лікаря?
Матвій не відповів одразу.
Його рука лежала на плечі Саші. Він легенько погладжував її крізь куртку, ніби боявся, що якщо перестане торкатися, вона кудись зникне.
—Так.
—Про те, чи є в неї заради кого жити?
—Так.
Михайло важко видихнув.
—Не забивай собі зараз голову.
—А як не забивати?
—Ти не можеш знати, що в неї в голові.
—Я її батько.
—Саме тому ти бачиш у ній доньку, яку хочеш захистити. Але вона доросла людина. У неї можуть бути свої страхи, свої думки, свої секрети.
Матвій опустив погляд на Сашу.
—Секрети...
Він тихо повторив це слово.
—Думаєш, у неї хтось є?
Михайло ледь усміхнувся.
—А ти чомусь дуже зацікавився. Ревнуєш?
Матвій скептично подивився на Михайла.
—Ревную? До кого?
—Не знаю. До якогось хлопця, якого ти ще навіть не знаєш.
—Я не ревную.
—Звичайно. Майже всі батьки так кажуть.
Матвій хмикнув.
—Я просто хочу знати, хто поруч із моєю донькою.
—Ось бачиш. Уже краще.
—Що краще?
—Це вже майже ревнощі.
—Михайле...
—Добре, мовчу.
Матвій знову подивився на Сашу.
Вона спала, не чуючи їхньої розмови.
—Я справді нічого не знаю, — тихо сказав він. —Вона останнім часом дуже змінилася.
—Хвора людина змінюється.
—Не тільки через хворобу.
Михайло на кілька секунд замовк.
—Що ти маєш на увазі?
—Вона стала... дорослішою. Наче за декілька місяців прожила стільки, скільки інші за цілі роки. Іноді дивлюся на неї й не розумію, що в неї в голові.
—Можливо, вона просто навчилася не показувати все, що відчуває, —тихо сказав Михайло.
Матвій кивнув.
—Можливо.
Він знову подивився на Сашу.
—Але раніше я хоча б розумів, коли їй страшно.
—А тепер?
—Тепер вона усміхається.
Михайло глянув у дзеркало.
—І це тебе лякає?
—Так.
—Чому?
Матвій кілька секунд мовчав.
—Бо іноді мені здається, що за цією усмішкою вона ховає щось таке, про що не хоче нікому говорити.
Михайло не став жартувати.
—Можливо, лікар правий. Їй справді треба з кимось поговорити.
—Зі мною вона говорить.
—Про все?
Матвій опустив очі.
—Ні.
—Тоді, можливо, не тисни.
—Я не тисну.
—Матвію, ти її батько. Ти можеш навіть просто запитати «як ти?» так, що людина відчує себе на допиті.
Матвій ледь усміхнувся.
—Я не настільки страшний.
—Ти зараз сам себе чуєш?
—Чую.
Михайло тихо засміявся.
Матвій теж усміхнувся, але ненадовго.
Потім його погляд знову впав на Сашу.
—Я просто хочу, щоб вона жила.
—Вона буде жити.
—Звідки ти знаєш?
—Не знаю.
Матвій подивився на нього.
Михайло спокійно продовжив:
—Але ми робимо все, що можемо. Гроші знайшли. Лікарі є. Лікування почнеться. Вона сама погодилася боротися.
Матвій провів долонею по волоссю доньки.
—Я хочу, щоб цього було достатньо.
—Може, й буде.
Саша тихо поворухнулася.
Матвій одразу нахилився до неї.
—Що, доню?
Вона ледь розплющила очі.
—Ми вже їдемо?
—Так.
—Довго?
—Ні. Скоро будемо вдома.
Саша знову заплющила очі.
—Ліза...
—Чекає на нас.
—Вона спала?
Матвій ледь усміхнувся.
—Сподіваюся.
—Вона не спатиме...
—Я знаю.
Саша тихо зітхнула.
—Тату...
—Що?
—Ти не хвилюєшся?
Матвій на секунду завмер.
Він подивився на Михайла, а потім знову на доньку.
—Ні.
Саша ледь усміхнулася із заплющеними очима.
—Брешеш. Твоє серце так гупає, що я його навіть крізь куртку чую.
Матвій на мить розгубився.
Михайло за кермом ледь помітно усміхнувся, але промовчав.
—Ти ще й у напівсонному стані мене контролюєш? —тихо запитав Матвій.
—Трохи, —пробурмотіла Саша.
—Тоді спи.
—Не хочу.
—Чому?
Саша повільно розплющила очі й подивилася на нього.
—Бо ти хвилюєшся.
—Я не хвилююся.
—Тату...
—Добре, — здався Матвій. —Хвилююся.
На її обличчі з'явилася слабка усмішка.
—Я так і знала.
—Але не треба тобі зараз про це думати.
—А про що думати?
Матвій на кілька секунд замислився.
—Про дім.
—Про Лізу?
—Про Лізу.
—Вона буде сердитися.
—Чому?
—Бо я змусила її не спати.
—Це вона сама вирішила не спати.
—Все одно скаже, що я винна.
—Тоді я скажу, що це моя провина.
Саша тихо засміялася.
—Ти завжди мене захищаєш.
—А хто ще буде?
Вона подивилася на нього.
Цього разу її усмішка зникла.
—Тату...
—Що?
—Ти не бійся.
Матвій нічого не відповів.
Саша поклала голову йому на плече.
—Я нікуди не збираюся.
Матвій завмер.
Кілька секунд він просто дивився на доньку, яка знову заплющила очі й притулилася до його плеча.
Ці прості слова чомусь боляче відгукнулися всередині.
Він обережно поклав щоку їй на волосся.
—Тоді й не збирайся, —тихо відповів він.
Саша ледь усміхнулася.
—Не збираюся.
—Обіцяєш?
Вона трохи помовчала.
—Обіцяю.
Матвій заплющив очі.
Він знав, що не можна вимагати від неї таких обіцянок. Не можна змушувати її гарантувати те, чого не може гарантувати жодна людина.
Але зараз йому було достатньо просто почути її голос.
Живий.
Теплий.
Поруч.
Михайло мовчки слухав їхню розмову, не втручаючись.
За кілька хвилин він тихо запитав:
—Сашо?
—М-м?
—Тобі зручно?
Вона трохи поворухнулася, але голову з плеча Матвія не підняла.
—Так.
—Точно?
—Мені на татових руках завжди буде зручно. Хоч скільки б часу ми їхали.
Матвій тихо усміхнувся.
—Тоді можеш спати.
—Не хочу.
—Чому?
Саша трохи підняла голову й подивилася на нього.
—Бо коли я сплю, ти думаєш про всяке.
Матвій здивовано підняв брови.
—І звідки ти це знаєш?
—Знаю.
—Ти зараз навіть очі ледве відкриваєш.
—Але все одно знаю.
Михайло тихо засміявся за кермом.
—Оце в тебе донька.
—Навіть не кажи, —пробурмотів Матвій.
Саша знову поклала голову йому на плече.
—Тату...
—Я слухаю.
—Коли ми приїдемо, не буди Лізу.
Матвій насупився.
—Чому?
—Вона всю ніч не спала. Нехай поспить.
—Ти зараз сама ледве тримаєшся.
—Тому й кажу.
—Сашо...
—Що?
—Ти спочатку подбай про себе, а потім уже про всіх інших.
Вона тихо усміхнулася.
—Не вмію.
—Навчишся.
—Не знаю.
Матвій провів долонею по її волоссю.
—Навчишся. Я тобі допоможу.
Саша нічого не відповіла.
Через кілька секунд її дихання знову стало рівним.
Вона заснула.
Матвій подивився на неї й тихо видихнув.
Михайло глянув у дзеркало.
—Заснула?
—Так.
—Добре.
—Михайле...
—Що?
Матвій трохи помовчав.
—Коли приїдемо, допоможеш мені занести її в квартиру?
—Звичайно.
—Тільки тихо.
—Я зрозумів.
Михайло знову перевів погляд на дорогу.
—А потім що?
—Покладемо її в ліжко.
—І ти сядеш поруч.
Матвій ледь усміхнувся.
—Звідки ти знаєш?
—Я тебе знаю.
— Можливо.
—І Ліза теж сяде поруч.
Матвій кивнув.
—Напевно.
Машина продовжувала їхати знайомими вулицями.
Через кілька хвилин попереду вже показався будинок.
Михайло пригальмував.
—Приїхали.
Матвій подивився на Сашу.
—Сашо.
Вона не прокинулася.
—Доню, ми вже вдома.
Вона лише трохи ворухнулася й міцніше притулилася до нього.
Матвій усміхнувся.
—Ну добре.
Михайло припаркував машину.
—Готовий?
—Так.
Він обережно вийшов із машини, не випускаючи Сашу з рук.
Михайло швидко обійшов автомобіль і відчинив двері будинку.
У квартирі було тихо.
Матвій зайшов першим.
І майже одразу з коридору з'явилася Ліза. А з нею і Люда. Ліза завмерла, побачивши батька на порозі.
На його руках спала Саша.
Бліда, втомлена, з головою, притуленою до його плеча.
Ліза одразу зробила крок назустріч. Люда дивилася на них трохи позаду, прикривши долонею рот.
—Вона що?.. — голос Лізи затремтів. —Що сталося?
Матвій одразу похитав головою.
—Нічого нового. Не лякайся.
—Вона що?— Ліза повторила вже тихіше, не зводячи погляду із сестри.
Матвій обережно поправив Сашину голову на своєму плечі.
—Заснула.
—Заснула? —Ліза недовірливо подивилася на нього.
—Так. У лікарні під крапельницею. Медсестра сказала, що вона дуже втомилася й організм просто взяв своє.
Ліза зробила ще один крок назустріч.
—Але чому вона така бліда?
—Бо слабка, — тихо відповів Матвій. —Температура була. Лікар призначив антибіотик. Зараз температура трохи знизилася.
Ліза перевела погляд на Михайла.
—Це правда?
Михайло кивнув.
—Правда. Її оглянули перед тим, як відпустити. Стан стабільний.
Ліза видихнула, але тривога з її обличчя не зникла.
—А вона прокидалася?
—Так, — відповів Матвій. —Дорогою кілька разів. Навіть встигла мене контролювати.
—Як це?
Матвій ледь усміхнувся.
—Сказала, що чує, як у мене серце гупає, і що я хвилююся.
Ліза крізь тривогу усміхнулася.
—Ну, це точно Саша.
Люда підійшла ближче.
—Покладіть її в кімнаті. Нехай поспить.
—Саме це й хотів зробити, —відповів Матвій.
—Людо,не керуй у цьому домі.— буркнув Михайло.—Ти тут лише гостя.
Люда скептично глянула на свого чоловіка.
—Я тут лише гостя? —перепитала Люда, звузивши очі.
Михайло одразу зрозумів, що сказав зайве.
—Я не це мав на увазі.
—А прозвучало саме так.
Ліза тихо усміхнулася, намагаючись не розсміятися вголос, щоб не розбудити Сашу.
—Тихіше ви обоє, — прошепотіла вона. —Вона ж спить.
Люда перевела погляд на Сашу й одразу пом'якшилася.
—Добре. Мовчу.
Михайло кивнув.
—Оце правильно.
—Не користуйся моментом, —тихо буркнула Люда.
Матвій ледь усміхнувся, але нічого не сказав. Він обережно рушив коридором до Сашиної кімнати.
Ліза пішла за ним.
—Тату, давай я відчиню.
—Добре.
Вона швидко відчинила двері й відступила вбік.
Матвій зайшов до кімнати.
Тут було тихо.
Ліжко залишалося розправленим, на подушці лежала ковдра, яку Саша вранці навіть не встигла нормально поправити.
Матвій підійшов до ліжка й обережно нахилився.
—Доню...
Саша не прокинулася.
Він повільно поклав її на матрац, спочатку підтримуючи голову, а потім обережно витягнув руки.
Саша ледь ворухнулася й тихо зітхнула.
Матвій одразу завмер.
—Тихо, — прошепотіла Ліза. —Нехай спить.
Він накрив Сашу ковдрою до плечей.
Кілька секунд просто стояв біля ліжка.
Потім торкнувся її чола.
—Тепла, —тихо сказав він.
Ліза підійшла ближче.
—Температура?
—Не знаю. Медсестра сказала, що трохи знизилася.
—Давай ще раз поміряємо, коли прокинеться.
Матвій кивнув.
—Добре.
Ліза подивилася на сестру.
—Вона справді нічого більше не казала?
—Казала, що не хоче, щоб ти не спала через неї.
Ліза тихо видихнула.
—Звичайно...
Вона сіла на край ліжка й обережно поправила Сашине волосся.
—Навіть хвора думає про всіх, крім себе.
Матвій подивився на неї.
—Лікар теж це помітив.
Ліза підняла очі.
—Що він сказав?
Матвій на секунду замовк.
Він згадав прохання лікаря не говорити Саші про їхню розмову.
—Що їй зараз потрібен спокій.
Ліза уважно подивилася на батька, ніби відчула, що він чогось недоговорює.
Але не стала питати.
—Добре, — тихо сказала вона. —Нехай спить.
У дверях з'явилися Михайло й Люда.
—Поклали? —запитав Михайло.
Матвій кивнув.
—Так.
Люда зайшла в кімнату й тихо поставила Сашину сумку на стілець.
—А де її речі з лікарні?
—Я все забрав, — відповів Михайло.
—Добре.
На кілька секунд усі замовкли.
Саша спала.
Її дихання було рівним.
І після всього, що сталося за останні години, ця тиша здавалася майже незвичною.
Матвій ще раз подивився на доньку.
—Нехай спить.
—А ти? — запитала Ліза.
—Що я?
—Ти теж майже не спав.
—Я нормально.
Ліза скептично подивилася на нього.
—Тату.
—Що?
—Не починай із Сашиного «нормально».
Михайло тихо засміявся.
—Ось тепер ти отримав по заслугах.
Матвій глянув на нього.
—Дуже смішно.
Ліза ледь усміхнулася.
—Іди хоча б чай випий.
—Спочатку посиджу тут.
—Я посиджу.
—Ні.
—Тату...
—Лізо, я просто хочу побути поруч.
Вона замовкла.
Подивилася на нього, потім на Сашу.
—Добре.
Матвій сів на стілець біля ліжка.
Ліза залишилася поруч.
Михайло тихо прикрив двері, залишивши їх удвох.
Але перш ніж вийти, озирнувся на Матвія.
—Якщо що — поклич.
Матвій кивнув.
—Добре.
Двері тихо зачинилися.
У кімнаті знову стало тихо.
Матвій дивився на Сашу.
Вона спала так спокійно, ніби сьогодні не було лікарні, крапельниці, температури, розмов про хіміотерапію і страшних слів про боротьбу за життя.
Ліза сиділа біля сестри й тримала її за руку.
—Вона точно дуже втомилася, —прошепотіла вона.
—Так.
—Тату...
—Що?
Ліза подивилася на нього.
—Ми ж її витягнемо?
Матвій не відповів одразу.
Він подивився на Сашу, потім на Лізу.
І тихо сказав:
—Витягнемо.
—Ти впевнений?
Матвій стиснув губи.
—Ні.
Ліза здивовано подивилася на нього.
—Тоді чому так кажеш?
Він перевів погляд на доньку.
—Бо вона повинна це почути. Навіть якщо я сам боюся.
Ліза кивнула.
І вперше за весь день дозволила собі покласти голову на плече батька.
Вони сиділи мовчки.
А Саша спала.
І поки в будинку нарешті настала тиша, ніхто з них ще не знав, що найближчі дні принесуть їм нові випробування.
Але сьогодні вони були разом.
І цього поки що було достатньо.