33,1

Дощ майже припинився.
Лише зрідка важкі краплі зривалися з гілок дерев і глухо падали на мокру землю.
На кладовищі було тихо.
Тільки вітер повільно гойдав верхівки старих сосен та шелестів вінками.
Ліза йшла на кілька кроків позаду.
Вона не поспішала.
Не говорила ні слова.
Вона знала — зараз Саші потрібна не розмова.
Їй потрібно побути з мамою.
Саша повільно підійшла до знайомого пам'ятника.
Зупинилася.
На фотографії мама усміхалася так само, як і майже десять років тому.
Наче час для неї зупинився.
А для тих, хто залишився жити, він ішов далі.
Дуже повільно.
І дуже боляче. Дві доньки біля могили найріднішо́ї  людини стояли мовчки.
Кожна зі своїми спогадами.
Кожна зі своїм болем.
Ліза повільно перевела погляд на Сашу.
Вона бачила, як сестра дивиться на мамину фотографію, ніби намагається запам'ятати кожну рису її обличчя.
Наче боялася, що навіть цей портрет одного дня почне стиратися з пам'яті.
Ліза тихо відійшла ще на кілька кроків.
Не тому, що не хотіла бути поруч.
А тому, що розуміла — зараз між Сашею і мамою не повинно бути нікого.
Навіть її.
Саша залишилася стояти перед пам'ятником.
Вона повільно простягнула руку й провела кінчиками пальців по холодному каменю.
Потім глибоко вдихнула.
—Привіт,мамо!
Голос зрадницьки затремтів.
Саша опустила очі.
На мить їй здалося, ніби вона знову маленька дівчинка, яка прибігла до мами після невдалого дня в школі.
Тільки тепер мама мовчала.
І відповіддю була лише тиша.
Саша важко ковтнула.
—Я... я так давно з тобою не говорила.
Вона ледь усміхнулася крізь сльози.
—Тобто... говорила. Але не вголос.
Її очі знову піднялися до фотографії.
—А сьогодні мені дуже потрібно, щоб ти мене вислухала. Дуже.
Саша опустилася на коліна.
Мокра земля одразу промочила тканину чорних штанів.
Вона навіть не звернула на це уваги.
Зараз це не мало жодного значення.
Її тремтячі пальці обережно торкнулися холодного граніту.
Наче вона хотіла хоч так відчути мамину присутність.
Вона ще раз глибоко вдихнула.
Але повітря все одно застрягало десь у грудях.
—Мамо...
Лише одне слово.
І сльози, які вона так старанно стримувала від самого ранку, знову покотилися по щоках.
Вона більше не витирала їх.
Не ховала.
Не соромилася.
Бо тут не потрібно було бути сильною.
Тут можна було просто бути донькою.
Донькою, якій дуже бракувало своєї мами.
—Мамо...мамо... мені так бракує тебе...
Її голос обірвався.
Саша схилила голову.
Сльози одна за одною падали на мокру землю.
—Чому тебе зараз немає поруч?..
Вона заплющила очі.
—Чому саме зараз, коли ти потрібна мені найбільше?
Вітер тихо шелестів соснами.
Наче уважно слухав кожне її слово.
—Я завжди думала... що вже навчилася жити без тебе.
Саша гірко всміхнулася.
—Виявилося, ні.
Вона провела долонею по холодному каменю.
—Просто раніше я не дозволяла собі про це думати.
Її плечі здригнулися від плачу.
—Мамо... мені страшно...
Ці слова прозвучали майже беззвучно.
—Дуже страшно.
Вона притулилася чолом до пам'ятника.
—Я не хочу помирати...
Її голос зламався.
—Я не хочу залишати тата... Лізу...
Саша заплакала ще сильніше.
—Я ж тільки почала жити...
Вона зробила кілька нерівних вдихів, намагаючись заспокоїтися.
Та сльози не зупинялися.
—Я так втомилася, мамо...
Вона заплющила очі ще міцніше.
—Так втомилася від цього тягаря...
Від постійного страху.
Від лікарень.
Від аналізів.
Від очікування.
Від думки, що одного дня все може закінчитися.
Вона похитала головою.
—Я більше не хочу бути сильною...
Ці слова ніби самі вирвалися з її серця.
—Хоча б ненадовго...
Цей уривок плавно підводить до моменту, коли Саша згодом притулиться чолом уже до самої землі біля могили, після чого може пролунати грім і початися подальший розвиток сцени.
—Мамо...
Саша вже не стримувала сліз.
—Я не знаю, що мені робити...
Її пальці міцніше стиснули мокру траву.
—Учора, коли лікар сказав мені правду... мені здалося, що весь світ просто зупинився.
Вона важко вдихнула.
—Я так злякалася...
Голос затремтів ще сильніше.
—Я ніколи в житті не боялася так, як зараз.
Саша повільно опустила голову ще нижче.
—Мені лише двадцять...
Вона заплющила очі.
—Це ж так мало, мамо...
По її щоках безперервно котилися сльози.
—Я не хочу, щоб тато знову проходив через це. Не хочу, щоб Ліза знову плакала через мене.
Вона ковтнула клубок у горлі.
—Не хочу бачити жалість у чужих очах...
Її плечі здригнулися.
—Я просто хочу жити... Так, як усі. Прокидатися вранці.Пити каву. Закохуватися. Сваритися.Миритися. Сміятися без причини.Будувати плани...
Вона гірко всміхнулася крізь сльози.
—Невже я так багато прошу?..
Саша повільно опустилася ще нижче.
І цього разу вже притулилася чолом до сирої землі біля маминого пам'ятника.
Її волосся розсипалося по мокрій траві.
—Допоможи мені...
Прошепотіла вона.
—Будь ласка...Я більше не знаю, де взяти сили...
Її слова розчинилися в тиші.
На кілька секунд усе навколо ніби завмерло.
Навіть вітер стих.
Саша так і залишалася, притулившись чолом до сирої землі.
Заплющені очі. Тремтячі плечі.
Сльози змішувалися з дощовою водою, просочуючи темну землю.
Ліза стояла осторонь.
Вона бачила лише схилену постать сестри.
Не чула, про що саме вона говорить.
І не намагалася почути.
Це була розмова, яка належала тільки їм двом.
Мамі й доньці.
Раптом над кладовищем прокотився глухий грім.
Він був таким сильним, що здригнулося навіть повітря.
Саша мимоволі підняла голову.
Подивилася на важкі сірі хмари.
По її щоках усе ще текли сльози.
—Це ти?..
Ледь чутно прошепотіла вона.
Звісно, відповіді не було.
Лише вітер знову пройшовся між соснами.
Саша сумно всміхнулася.
—Дурненька...
Тихо сказала сама до себе.
Потім знову перевела погляд на фотографію.
—Я все одно буду говорити.Навіть якщо ти мені не відповіси. Бо мені дуже потрібно, щоб ти мене почула.
Саша глибоко вдихнула, намагаючись заспокоїти тремтіння в голосі.
—Знаєш... я завжди думала, що коли знову прийду до тебе, то говоритиму зовсім про інше.
Вона сумно всміхнулася.
—Розкажу, що в мене все добре. Що я виросла. Що тато вже навчився пекти нормальні млинці...
Крізь сльози вона тихо хмикнула.
—Хоча ні... цього так і не сталося.
Усмішка згасла майже одразу.
—Я хотіла сказати тобі, що стала щасливою.
Вона опустила очі.
—А замість цього приїхала зі страхом.
Її пальці сильніше вп'ялися в мокру землю.
—Мамо... скажи... чому це знову зі мною?
Голос затремтів.
—Невже я зробила щось не так?
Саша похитала головою, ніби сама відганяла від себе цю думку.
—Ні... я знаю, що це нерозумно.
Вона ковтнула клубок у горлі.
—Просто мені так хочеться знайти хоч якусь відповідь.
Її погляд знову зупинився на маминій фотографії.
—Я дуже боюся болю. Боюся лікування. Боюся знову побачити сльози тата. Боюся, що Ліза знову перестане спати через мене.
Вона на мить заплющила очі.
—І знаєш, чого я боюся найбільше?
По щоці скотилася нова сльоза.
—Що одного дня вони навчаться жити без мене.
Саша тихо схилилася нижче.
—Я не хочу, щоб це колись сталося... Хочу жити...
Раптово вона відчула, як щось тепле торкнулося верхньої губи.
Саша спочатку не звернула уваги.
Механічно провела пальцями під носом.
Потім повільно опустила погляд на долоню.
Кров.
Яскраво-червона.
На мить вона завмерла.
—Ні...
Ледь чутно прошепотіла вона.
Ще кілька крапель важко впали на мокру землю.
Саша швидко витерла ніс рукавом.
Але кров не зупинялася.
Перед очима раптом усе ніби попливло.
Вона кілька разів повільно моргнула.
—Не зараз...
Прошепотіла майже беззвучно.
—Будь ласка... тільки не зараз...
Вона хотіла підвестися.
Сперлася рукою об землю.
Та сил чомусь не вистачило.
Світ навколо почав втрачати чіткість.
Шум вітру став далеким.
Наче долинав крізь товщу води.
Саша повільно опустила голову.
Цього разу вже не на пам'ятник.
А на вологу землю біля могили.
Холодна трава торкнулася її щоки.
—Мамо...
Ледь ворухнулися її губи.
—Мені... трохи...
Вона не договорила.
Очі самі заплющилися.
За кілька метрів Ліза все ще стояла мовчки.
Вона бачила лише, що Саша схилилася нижче.
Подумала, що сестра знову плаче.
Що їй просто потрібен ще трохи часу.
Тому не стала підходити.
Дала їй можливість побути наодинці з мамою.
Минуло ще кілька довгих секунд.
А Саша більше не ворухнулася.
Ліза ще трохи постояла нерухомо.
Вона дивилася на схилену постать сестри й думала, що та просто не може заспокоїтися.
Що зараз виплачеться.
Ще трохи поговорить із мамою.
І вони поїдуть додому.
Та минула хвилина.
Потім ще одна.
Саша так і не ворухнулася. Зірвався сильний вітер,однак Ліза терпляче стояла нерухомо, хоч холод уже пробирав її крізь куртку.
Вона лише міцніше обхопила себе руками.
«Нехай побуде ще трохи...» — подумала Ліза.
Вона знала, скільки років Саша носила в собі цю розмову.
Скільки невимовлених слів накопичилося за майже десять років.
Вітер ставав дедалі сильнішим.
Верхівки сосен тривожно шуміли.
Десь удалині знову загуркотів грім.
Ліза машинально підняла комір куртки.
Її погляд знову повернувся до сестри.
—Саш?..
Тихо покликала вона.
Відповіді не було.
Ліза не занепокоїлася одразу.
Подумала, що Саша просто не почула її крізь шум вітру.
—Сашо... Поїхали вже... холодно. Ми застудимось...
Засунувши руки в кишені куртки, Ліза зробила кілька кроків уперед.
—Сашо?.. —ще раз покликала вона.
Цього разу в її голосі вже з’явилася тривога.
Сестра не відповіла.
Ліза зупинилася.
Щось усередині неї різко стиснулося.
Не так.
Щось було не так.
Вона швидко підійшла ближче.
—Сашо...
Її голос став тихішим.
Вона побачила, як волосся сестри лежить на мокрій землі, як чорний одяг зливається з темною травою.
—Сашо, подивися на мене...
Ліза опустилася поруч на коліна, зовсім не думаючи про холодну землю під собою.
Вона обережно торкнулася плеча сестри.
—Сашо?..
Жодної реакції.
Серце Лізи почало битися швидше.
—Ні... ні, тільки не це...
Вона обережно перевернула Сашу на бік.
Її обличчя було блідим.
Занадто блідим.
На верхній губі залишилися сліди крові, які змішалися з дощовою водою.
—Сашо! Боже...
Ліза торкнулася щоки сестри,що була неприродно холодною.
У грудях усе обірвалося.
—Сашо... ні... чуєш мене?..
Її голос тремтів.
Вона обережно поплескала сестру по щоці.
—Сашо, відкрий очі... будь ласка...
Жодної відповіді.
Ліза відчула, як до горла підступає паніка. Вітер перетворився на справжній ураган.
Він рвав гілки дерев, здіймав із землі мокре листя, змушував вінки тихо поскрипувати.
Небо знову розітнув глухий грім.
Ліза майже не чула його.
Усе навколо перестало існувати.
Була тільки Саша.
—Чуєш мене?.. Будь ласка... —схлипнула вона, обережно підтримуючи голову сестри.
Її руки тремтіли.
Вона притиснула Сашу до себе, намагаючись хоч трохи захистити від холодного вітру.
—Не лякай мене... Я тебе прошу... Сестричко...
Ліза глянула на фото мами.
З-під крапель дощу їй назустріч дивилася знайома усмішка.
У Лізи защеміло серце.
—Мамо... —прошепотіла вона, ледве стримуючи ридання. —Будь ласка... не зараз...
Вона ще міцніше притиснула Сашу до себе.
—Не забирай її... Тільки не її...
По щоках безупинно текли сльози.
—Ти вже пішла від нас...не за́бирай хоч Сашу...
Її голос зірвався. Обличчя Саші досі залишалося неприродно блідим.
Ліза тремтячою рукою прибрала мокре пасмо волосся з її чола. Кров поступово переставала текти, але її сліди все ще залишалися біля носа й на верхній губі.
—Сашо... чуєш мене?.. —майже беззвучно прошепотіла Ліза.
Вона обережно витерла кров рукавом своєї куртки.
—Будь ласка... відкрий очі...
Ліза схилилася нижче, прислухаючись до дихання.
Тихе.
Ледь помітне.
Але було.
Вона заплющила очі лише на мить, відчувши полегшення, яке одразу змішалося зі страхом.
—Слава Богу...
Її голос затремтів.
Вона міцно тримала сестру, ніби боялася, що варто лише відпустити — і Саша знову кудись вислизне.
—Ти ж обіцяла повернутися...—прошепотіла Ліза.
—Пам'ятаєш? Перед тим, як ми вийшли з дому... ти сказала татові, що повернешся...
По її щоках текли гарячі сльози.
—Не змушуй мене брехати йому...
Вітер усе ще люто свистів між деревами.
Раптом Саша ледь помітно здригнулася.
Її пальці слабо ворухнулися.
Ліза завмерла.
—Сашо?..
Вона затамувала подих.
Повіки Саші ледь здригнулися.
Наче вона намагалася прокинутися після дуже глибокого сну.
Її губи ледве ворухнулися.
Ліза нахилилася зовсім близько.
—Що?.. Я не чую...
Ледь чутний шепіт зірвався з Сашиних губ.
—...мамо...
Ліза відчула, як по спині пробіг холод.
Вона ще міцніше стиснула руку сестри.
—Я тут, Сашо... Це я... Ліза...
Саша повільно зробила глибший вдих.
Її повіки здригнулися ще раз.
І дуже повільно почали відкриватися.
Сіре небо над нею ще трохи розпливалося.
Контури дерев були нечіткими.
Шум вітру долинав ніби здалеку.
Саша кілька разів повільно моргнула.
Намагаючись зрозуміти, де вона.
Погляд ковзнув по мокрих соснах.
По сірому небу.
По маминому пам'ятнику.
І нарешті зупинився на Лізі.
Заплаканій.
Наляканій.
—Лізо?..
Її голос був таким тихим, що більше нагадував подих.
Ліза не стрималася.
По її щоках знову покотилися сльози.
—Господи... Сашо...
Вона обережно притиснула сестру до себе.
Так міцно, як боялася зробити ще хвилину тому.
—Ти мене так налякала...
Саша повільно заплющила очі.
Ніби навіть це обіймання вимагало від неї сил.
—Вибач...
Ледь чутно прошепотіла вона.
—Я... не хотіла...
Ліза похитала головою.
—Не говори зараз нічого.
Вона обережно торкнулася долонею холодної щоки сестри.
—Як ти себе почуваєш?
Саша не відповіла одразу.
Прислухалася до себе.
Голова була важкою.
У вухах ще тихо шуміло.
Перед очима залишалася легка мла.
—Трохи... паморочиться...
Вона ковтнула. Потім торкнулася пальцями до носа.
Пальці одразу стали вологими.
Саша повільно подивилася на них.
Кілька темно-червоних плям.
Вона важко видихнула.
—Кров...
Ліза швидко похитала головою.
—Уже майже зупинилася.
Вона дістала з кишені паперову хустинку й обережно витерла Саші верхню губу.
—Не рухайся різко.
Саша слухняно завмерла.
Вона ще кілька секунд дивилася кудись повз сестру.
Наче думками все ще була не тут.
—Що сталося?.. —тихо запитала вона.
Ліза сумно всміхнулася крізь сльози.
—Це я в тебе хотіла запитати.
Саша заплющила очі.
Повільно.
Намагаючись згадати.
—Я пам'ятаю... що говорила з мамою...
Вона зробила коротку паузу.
—Потім... кров...
Її пальці мимоволі торкнулися скроні.
—А далі...
Вона завмерла.
Ліза уважно подивилася на неї.
—Що далі?
Саша дуже повільно відкрила очі.
У них було щось незвичне.
Не страх.
Не розгубленість.
А якась тиха, майже дитяча ніжність.
—Далі... стало тепло...
Ліза мовчала.
—Дуже тепло...
Саша ковтнула.
—Наче мене хтось обійняв.
По її щоці знову покотилася сльоза.
—Я не бачила маму...
Вона похитала головою.
—Але...
Голос затремтів.
—Я відчувала її.
Ліза затамувала подих.
—Як?
Саша на мить заплющила очі, ніби знову поверталася в ту коротку мить.
—Не знаю...
Вона ледь усміхнулася крізь сльози.
—Це було так... ніби в дитинстві.
Наче мама поклала руку мені на голову...
Наче сказала без слів, що все буде добре.
Саша притиснула долоню до грудей.
—І мені... зовсім перестало бути страшно.
Ліза нічого не відповіла.
Лише міцніше стиснула її руку.
—Потім я почула твій голос...
Саша подивилася на сестру.
—І прокинулася.
Між ними запала тиша.
Навколо все ще шумів вітер.
Десь удалині знову загуркотів грім.
Та тепер він уже не здавався таким страшним.
Ліза обережно провела долонею по Сашиному волоссю.
—Ходімо додому...
Тихо сказала вона.
—Тато чекає.
Саша повільно повернула голову до маминого пам'ятника.
Довго дивилася на знайому усмішку на фотографії.
Потім ледь чутно прошепотіла:
—Дякую, мамо...
За що саме — вона й сама не могла пояснити.
За спогад.
За тепло.
Чи просто за відчуття, що навіть через десять років любов нікуди не зникає.
Саша ледве підвелась з допомогою Лізи. Перші хвилини ноги майже не слухалися її.
Світ усе ще трохи похитувався.
Вона мимоволі сильніше вхопилася за Лізину руку.
—Обережно... —тихо сказала Ліза, підтримуючи сестру за талію. —Не поспішай.
Саша лише кивнула.
Вона зробила один крок.
Потім другий.
На третьому зупинилася.
Заплющила очі й глибоко вдихнула.
—Знову паморочиться? —стривожено запитала Ліза.
—Трохи...
Саша піднесла руку до чола.
—Уже краще... Просто... слабкість.
Ліза уважно подивилася на неї.
Обличчя Саші й досі залишалося дуже блідим.
—Сядь на хвилинку.
—Ні...
Саша похитала головою.
—Якщо зараз сяду, то вже не захочу вставати. Ти поїдеш додому,а я залишуся тут.
Вона спробувала всміхнутися, але усмішка вийшла зовсім слабкою.
—Біля мами... І буду тут, поки світ не зупиниться для мене...
Ліза різко зупинилася.
—Не кажи так.
У її голосі вперше за весь день прозвучала твердість.
Саша опустила очі.
—Вибач...
—Ні. Не вибачайся.
Ліза обережно взяла її обличчя в долоні.
—Просто не говори більше таких слів.
Саша мовчала.
Вона бачила, як тремтять Лізині губи.
Як сестра відчайдушно намагається не заплакати знову.
—Ти навіть не уявляєш, що я зараз відчула, —тихо сказала Ліза. —Коли підійшла до тебе... а ти не рухалася...
Її голос урвався.
Вона на мить заплющила очі.
—Я подумала... що вже не встигла.
У Саші стиснулося серце.
—Лізо...
—Ні.
Ліза похитала головою.
—Я ніколи в житті так не боялася.
Вона глибоко вдихнула.
—Я сиділа біля тебе... просила тебе прокинутися... просила маму не забирати тебе...
По щоці знову скотилася сльоза.
Саша повільно простягнула руку й витерла її великим пальцем.
—Я не хочу, щоб ти плакала...
—А я не хочу тебе втрачати.
Запала тиша.
Лише вітер шумів у соснах.
Саша перевела погляд на мамин пам'ятник.
—Знаєш... коли я сказала, що залишуся тут...
Вона важко ковтнула.
—Я не тому, що хочу померти.
Ліза мовчки слухала.
—Просто... біля неї мені вперше за довгий час стало спокійно.
Вона подивилася на фотографію.
—Наче вона справді була поруч.
Ліза теж повернула голову до пам'ятника.
—Я думаю...
Вона ледь усміхнулася крізь сльози.
—Вона була б дуже незадоволена, якби ти вирішила залишитися тут.
Саша здивовано подивилася на сестру.
—Чому?
—Бо вона завжди сварила нас, коли ми сиділи на холодному.
Попри втому, з губ Саші зірвався тихий сміх.
Короткий.
Майже беззвучний.
—Це правда...
—І зараз сказала б: «Вставай. Земля мокра. Застудишся».
Саша тихо похитала головою.
—Мама завжди про таке говорила...
—От бачиш.
Ліза міцніше підтримала її під руку.
—Тому слухайся її.
Саша ще раз подивилася на пам'ятник.
Довго.
Ніби прощалася.
Потім ледве помітно кивнула.
—Добре, мамо...
Вона сказала це зовсім тихо.
—Я поїду додому.
І, спираючись на Лізу, повільно рушила стежкою до виходу з кладовища.
Позаду залишалися мокрі сосни.
Сіре небо.
І могила, біля якої вона залишила частину свого болю.
А попереду її знову чекало життя.
Страшне.
Невідоме.
Але життя.
І сьогодні вона знову обрала саме його. Лише вперед.
Крок за кроком.
Не озираючись щохвилини.
Не тому, що біль залишився позаду.
Ні.
Він ішов поруч.
Але тепер уже не тягнув її назад.
Саша ще раз краєм ока подивилася на мамин пам'ятник.
Сльози знову підступили до очей.
Та цього разу вони були іншими.
Спокійнішими.
Наче разом із ними з душі повільно виходила важка, багаторічна туга.
Вона тихо стиснула Лізину руку.
—Дякую, що не заважала мені...
Ліза ледь усміхнулася.
—Це була ваша розмова.
Я не мала права втручатися.
Саша мовчки кивнула.
Вони повільно йшли алеєю між старими деревами.
Вітер уже не здавався таким різким.
Грім віддалявся все далі.
Дощ остаточно стих.
Лише мокре листя тихо шаруділо під ногами.
На виході з кладовища Саша ще раз озирнулася.
Десь далеко, між соснами, виднівся мамин пам'ятник.
Звідси він здавався зовсім маленьким.
Саша ледь усміхнулася.
І майже беззвучно прошепотіла:
—Я ще приїду...
Потім опустила очі й зробила крок уперед.
Ліза нічого не сказала.
Лише ще міцніше обійняла сестру за плечі.
Разом вони мовчки рушили до автобусно́ї зупинки.
Попереду їх чекав дім.
І тато, який навіть не здогадувався, як близько сьогодні був до ще одного страшного болю.
******
Ранок видався незвично тихим.
Після нічного дощу повітря стало прохолодним і свіжим. Крізь тонкі фіранки до кімнати повільно просочувалося м'яке сонячне світло, малюючи на підлозі золотаві смуги.
Саша вже не спала.
Вона лежала, дивлячись у білу стелю.
Голова ще була трохи важкою після вчорашнього, але почувалася значно краще. Лише слабкість нікуди не зникла.
У квартирі панувала тиша.
З батькової кімнати долинало рівне, спокійне дихання. Після останніх двох днів він заснув лише під ранок.
Ліза теж уже встигла кудись вийти. Перед тим вона тихенько зазирнула до Саші, переконалася, що сестра спить, і, нічого не кажучи, пішла у своїх справах.
Саша повільно сіла на ліжку.
На мить заплющила очі.
Перед пам'яттю знову промайнуло вчорашнє кладовище.
Мамин пам'ятник.
Мокра трава.
Тепло, яке вона відчула, коли знепритомніла.
Вона тихо видихнула й ніби навмисно відсунула ці спогади.
Сьогодні була субота.
А це означало — робота.
Попри все життя тривало. На тумбі саме в цю́ мить завібрував телефон.
Саша здригнулася від несподіванки.
Вона потягнулася до нього й подивилася на екран.
«Рита».
На її втомленому обличчі з'явилася ледь помітна усмішка.
Вона провела пальцем по екрану.
—Привіт...
—Доброго ранку! —життєрадісно пролунав голос Рити. —Сподіваюся, я тебе не розбудила?
Саша тихо хмикнула.
—Ні. Я вже не сплю.
—От і чудово! Тоді слухай. Я зараз заїду до тебе.
—До мене?
—Ага. Просто в гості. Ми вже п'ять днів не бачились.
—Прям рекорд.— буркнула Саша.
—От бачиш! —засміялася Рита. —То я вирішила виправити цю несправедливість.
Саша ледь усміхнулася.
—І що, просто так?
—Саме так. А хіба мені потрібна причина, щоб приїхати до своєї подруги?
Саша на мить замовкла.
—Ну... ні. Заїжджай, тато ще спить,а Лізи десь немає. Я сьогодні рано прокинулася.
—От і прекрасно! — зраділа Рита. —Значить, посидимо удвох. Я дорогою ще в кав'ярню заскочу. Куплю щось смачненьке до чаю.
Саша тихо всміхнулася.
—Не треба витрачатися.
—Треба, —одразу заперечила Рита. —І навіть не сперечайся. Я вже вирішила.
Саша лише безпорадно похитала головою.
—Я тебе знаю...
—От і добре, що знаєш. Значить, хвилин через двадцять буду.
—Добре.
—До зустрічі!
—Бувай.
Саша повільно поклала телефон на тумбочку.
У квартирі знову запанувала тиша.
Вона ще кілька секунд сиділа нерухомо.
Дивно...
Ще вчора їй здавалося, що весь світ зупинився.
А сьогодні Рита так само весело сміялася в слухавку, ніби нічого не сталося.
Бо вона й справді нічого не знала.
Не знала про лікаря.
Про страшні слова, які Саша почула два дні тому.
Про поїздку на кладовище.
Про кров.
Про непритомність.
І про той дивний спокій, який вона відчула біля маминої могили.
Саша тихо потерла обличчя долонями.
—Хоч кілька годин... без розмов про лікарні...
Ледь чутно прошепотіла вона сама до себе.
Цього їй зараз хотілося найбільше.
Вона підвелася з ліжка й повільно попрямувала до ванної.
Попереду був новий день.
І вона дуже хотіла хоча б на кілька годин відчути себе звичайною двадцятирічною дівчиною, яка просто чекає в гості свою найкращу подругу.
Я́к Рита і сказала,за двадцять хвилин у двері пролунав дзвінок.
Саша саме встигла вмитися, переодягнутися в домашній одяг і поставити чайник.
Вона відчинила двері.
—Доброго ранку!
Рита, як завжди, увірвалася до квартири разом зі своєю усмішкою.
В одній руці вона тримала картонний піднос із двома великими стаканчиками кави, в іншій — паперовий пакет із випічкою.
—Я ж казала, що без смаколиків не приїду.
Саша мимоволі всміхнулася.
—Ти невиправна.
—Знаю.
Рита швидко роззулася й простягнула їй один зі стаканчиків.
—Обережно. Гаряча.
Саша вдихнула знайомий аромат кави.
—Дякую. Але я вже чай поставила...
—То чай нікуди не втече, —весело відмахнулася Рита. —Вип'ємо його пізніше. А зараз — кава. Я спеціально взяла твою улюблену.
Саша опустила погляд на стаканчик.
—Лате?..
—Ага. І подвійна порція карамелі. Не дивися на мене так, я пам'ятаю.
Саша тихо усміхнулася.
—Ти все пам'ятаєш.
—Звісно. Для чого ще потрібна найкраща подруга?
–Добре, ходімо на кухню,бо зараз тато прокинеться від запаху твоєї кави і тістечок. І тоді нам точно доведеться ділитися, —тихо засміялася Саша.
Рита прикрила рот рукою, щоб не розсміятися голосніше.
—А хіба це погано? Матвій Григорович має право на шматочок щастя.
—Має. Але він скаже, що йому нічого не треба, а потім непомітно з'їсть половину.
—О, значить, нічого не змінилося,— усміхнулася Рита.
Вони тихо пройшли на кухню.
Саша поставила стаканчик із кавою на стіл і сіла навпроти подруги. На кілька хвилин їй справді стало легше.
Без лікарів.
Без страшних думок.
Без поглядів, у яких вона бачила страх і жалість.
Просто Рита.
Просто кава.
Просто ранок.
Рита відкрила паперовий пакет і дістала дві булочки з корицею.
—Ось.
—Ти купила дві?
—Звісно.
—Ти ж знаєш, що я не дуже хочу...
Рита одразу підняла руку.
—Навіть не починай.
Саша тихо усміхнулася.
—Я просто сказала.
—А я просто знаю тебе. Ти зараз знову скажеш, що не голодна.
Саша опустила очі.
Бо Рита вгадала.
—Ти жахлива.
—Ні. Я уважна.
На мить між ними запала тиша.
Рита дивилася на подругу уважніше.
Не так, як дивилися лікарі.
Не так, як дивилися рідні.
Просто як людина, яка давно її знала.
—Ти точно добре себе почуваєш?
Запитання прозвучало спокійно.
Без страху.
Без тиску.
Саша на секунду завмерла.
Перед очима знову промайнула лікарня.
Слова лікаря.
Мамин голос у її голові.
Але вона лише зробила ковток кави.
—Так. Просто трохи втомилася.
Рита кілька секунд мовчала.
Потім кивнула.
—Добре. Не буду допитувати.
Саша здивовано подивилася на неї.
—Серйозно?
—Серйозно. Я можу бути нав'язливою, але не настільки.
Вона взяла свій стаканчик з кавою.
—Я в вівторок злякалася, коли Віталік ввечері сказав,що тебе забрала швидка допомога з готелю.— сказала Рита.
Саша посміхнулася ніби хотіла уникнути перевести все на жарт і не дозволити цій розмові стати серйозною.
—Та годі... Віталік, як завжди, перебільшує. Просто після сварки з Лізою мені стало трохи зле. Не хотіла щоб вона так дізналася що я покоївка. Передай вибачення Віталіку.
Рита уважно подивилася на неї.
Вона помітила, як Саша занадто швидко відвела погляд.
Як легко перевела все на жарт.
Наче це справді була просто маленька неприємність.
—Сашо...
—Що?
—Ти завжди так робиш.
Саша здивовано підняла очі.
—Як?
Рита зітхнула.
—Робиш вигляд, що все нормально, навіть коли це зовсім не так.
—А що мені казати? Правду?
—Ну у тебе начебто у середу мала бути пункція. То була чи ні?
Саша завмерла.
Пальці, які тримали стаканчик із кавою, трохи сильніше стиснули його.
На кілька секунд вона просто дивилася на Риту.
Вона не очікувала цього питання.
Не зараз.
Не так швидко.
—Була... —тихо відповіла Саша.
Рита одразу помітила, як змінився її голос.
У ньому більше не було тієї легкої усмішки, з якою вона ще хвилину тому говорила про каву й булочки.
—І?
Саша опустила погляд на стіл.
—Все нормально. Жива.
Рита сумно усміхнулася, але не відвела погляду.
—Я не про це питаю, Сашо.
Саша мовчала.
Вона знала цей тон Рити. Та не сварилася. Не тиснула. Просто чекала.
—Я знаю, що ти жива, — тихо сказала Рита. —Я бачу тебе перед собою. Але мені цікаво, як ти насправді.
Саша провела пальцем по краю стаканчика.
—Нормально.
—Знову це слово.
—А що?
Рита зітхнула.
—У тебе є два варіанти відповіді на все. «Нормально» або «нічого страшного».
Саша ледь усміхнулася.
—Може, тому що я не хочу всіх лякати.
—А може, тому що ти звикла все тягнути сама?
Ці слова зачепили її сильніше, ніж Саша очікувала.
Вона на мить відвела погляд до вікна.
За склом повільно висихали мокрі після дощу дерева.
—Вже є результати пункції... —тихо сказала Саша.
Вона зробила невелику паузу.
—Тобто... вони були ще в четвер.
Рита одразу зрозуміла, що щось не так.
Не через самі слова.
Через те, як Саша їх сказала.
Наче кожне з них давалося їй важче, ніж мало б.
—І що сказали лікарі?— обережно запитала Рита.
Саша опустила очі.
Кілька секунд вона просто дивилася на каву в своїх руках.
На маленьку краплю карамелі, яка залишилася на кришці стаканчика.
Будь-що було легше, ніж дивитися Риті в очі.
—Що все не дуже добре. Стадія підтвердилась… На мене чекає важке лікування і без гарантії що все буде добре, — тихо закінчила Саша.— І агресивний перебіг. Сказав лікар.
Рита завмерла.
Стаканчик із кавою так і залишився в її руках.
Вона кілька секунд просто мовчки дивилася на Сашу, ніби почуті слова ніяк не вкладалися в голові.
— Почекай... — тихо сказала вона. — Що означає... агресивний перебіг?
Саша гірко всміхнулася.
Не тому, що їй було смішно.
А тому, що вона вже втомилася пояснювати це сама собі.
—Це означає, що хвороба швидко прогресує... І часу на роздуми майже немає. Однак почати лікування наразі неможливо.
—Неможливо?.. — майже пошепки перепитала Рита.
Вона насупилася.
—Але чому?
—У нас немає коштів.Лікар обіцяв записати мене в державну програму... але це теж не робиться за один день.
На кухні запала важка тиша.
Рита повільно поставила стаканчик із кавою на стіл.
Вона не відводила погляду від Саші.
—Тобто... ти зараз просто чекаєш?
Саша ледь кивнула.
—Так. А що мені робити? Батько ж не може все продати,бо я собі не пробачу. У нього пенсія маленька, у Лізи заплата не краща. Тому я лише чекаю.
Саша знизила плечима. У Рити на очах одразу з'явилися сльози.
Вона швидко відвела погляд убік, ніби намагалася приховати їх, але не встигла.
—Сашо...
Її голос затремтів.
—Скільки?
—Ти питаєш, скільки мені лишилося чи скільки грошей потрібно? Я знаю відповідь на друге питання. З першим це до тата, це йому сказали ціну за моє життя. Яке питання тебе цікавить? Іди до нього! Щодо другого... Мені без лікування лишилося меньше трьох місяців.
Рита зблідла.
На мить їй здалося, що вона перестала чути все навколо.
Лише одне речення залишилося в голові.
Менше трьох місяців.
Вона дивилася на Сашу й не могла повірити, що ця дівчина сидить навпроти неї, тримає в руках каву і намагається говорити так спокійно, ніби вони обговорюють щось звичайне.
—Сашо...
Її голос зламався.
—Ти це зараз серйозно?..
Саша кивнула.
—Без лікування через кілька місяців мене може не стати... — тихо закінчила Саша.—Ось такі справи, подруго.
Саша похитала головою.
—Не треба так дивитися на мене, Рито...
Вона спробувала усміхнутися, але усмішка вийшла слабкою й сумною.
—Я ще тут. Бачиш? Сиджу з тобою, п'ю каву, навіть булочку твою не з'їла.
Вона кивнула на пакет із випічкою, ніби хотіла перевести все на щось просте.
Але Рита не усміхнулася. Наступної миті до кухні увійшов Матвій Григорович.
Він зупинився у дверях, ще сонний, у старій домашній футболці. Волосся було трохи скуйовджене після сну, а на обличчі залишився той втомлений вираз, який останні дні майже не зникав.
—Доброго ранку... —тихо сказав він.
Саша й Рита одночасно повернули голови.
Рита швидко витерла сльозу, яка все ж таки встигла скотитися по щоці, і спробувала зробити вигляд, що нічого не сталося.
Але Матвій Григорович помітив.
Він завжди помічав.
Особливо, коли справа стосувалася його доньок.
—Я щось пропустив? —запитав він, переводячи погляд із Рити на Сашу.
—Нічого. Рита просто заскочила з кавою і солодким. Просто сидімо.
Матвій Григорович ще кілька секунд стояв у дверях.
Він дивився на них уважно.
На Риту, яка занадто швидко відвела погляд. На Сашу, яка намагалася усміхнутися, але ця усмішка зовсім не доходила до очей.
Він знав свою доньку.
І знав, коли вона щось приховує.
—Просто сидимо?.. —тихо повторив він.
Саша опустила очі.
—Так.
—Матвіє Григоровичу, скільки коштує лікування?— швидко запитала Рита.
У кімнаті одразу стало тихо.
Настільки тихо, що було чути, як на кухні повільно цокає годинник.
Саша різко повернула голову до неї.
—Рито...
У її голосі прозвучало попередження.
Не злість.
Не образа.
Просто страх.
Вона не хотіла, щоб ця розмова відбувалася саме так. Не хотіла, щоб батько знову переживав. Не хотіла бачити той вираз його обличчя, який уже бачила багато разів.
Але Рита не відвела погляду.
Вона дивилася на Матвія Григоровича.
Не як людина, яка просто цікавиться.
А як людина, яка вже прийняла для себе якесь рішення.
Матвій Григорович повільно підійшов до столу.
Його обличчя змінилося.
Сонливість зникла.
Залишилася лише втома.
І біль.
Він перевів погляд на Сашу.
—Ти їй розповіла?
Саша мовчки опустила очі.
Цього було достатньо.
Він важко видихнув.
—Рито...
Він сів на стілець.
Кілька секунд дивився кудись перед собою, ніби збирався з силами.
—Там не одна сума.
Рита нахилилася трохи ближче.
—А приблизно?
—Рито, не хочу казати при Саші...
Саша гірко посміхнулася.
—Якщо не хочеш,то значить дороге. Скільки?
—Сімдесят тисяч гривень поки. Це лише початок. Маленька частина.
Саша заплющила очі.
—Це ж лише початок. Потім буде потрібно ще більша сума.—майже без голосу промовила Саша.
Рита мовчала.
Вона повільно опустила погляд на свої руки.
Сімдесят тисяч.
Лише початок.
Ці слова ніяк не вкладалися в голові.
Вона знала, що лікування онкології дороге.
Але не настільки.
Не для цієї сім'ї.
Вона знову підняла очі на Матвія Григоровича.
—І... у вас зараз немає таких грошей?
Він повільно похитав головою.
—Немає.
Відповідь була короткою.
І від того ще важчою.
—Я вже звертався туди, куди міг. Попросив про допомогу. Чекаємо.
Рита ковтнула клубок у горлі.
—А якщо...
Вона не договорила.
Бо сама зрозуміла, наскільки страшним було це запитання.
Матвій Григорович сумно усміхнувся.
—Якщо не встигнемо... значить, не встигнемо.
—Тату... —тихо озвалася Саша.
Він одразу замовк.
Не хотів, щоб донька знову чула ці слова.
На кухні знову запала тиша.
Рита дивилася на них обох.
На Сашу, яка сиділа незвично спокійна.
На її батька, який уже ніби змирився з тим, що доведеться боротися не лише з хворобою, а й із безгрошів'ям.
У грудях щось боляче стислося.
—Ми щось придумаємо, —тихо сказала вона.
Саша ледь усміхнулася.
—Ти завжди так кажеш.
—Бо це правда.
—Рито...
—Ні.
Вона похитала головою.
—Я не знаю як. Не знаю коли. Але ми не сидітимемо й не чекатимемо.
Матвій Григорович уважно подивився на дівчину.
В її очах не було жалю.
Лише рішучість.
Він уперше за останні дні відчув, що поруч із ними є ще хтось, хто не збирається опускати руки.
Саша тихо зітхнула.
—Тільки пообіцяй мені одне.
Рита перевела на неї погляд.
—Не починай жаліти мене.
Рита навіть не дала їй договорити.
—Не буду.
Вона простягнула руку через стіл і міцно стиснула долоню подруги.
—Але й дозволити тобі боротися самій я теж не можу.
Саша мовчки подивилася на їхні сплетені пальці.
І вперше за цей ранок відчула, що той тягар, який ще вчора здавався нестерпним, хоча б на мить став трохи легшим.
Рита поїхала через сорок хвилин, обіцяючи забрати Сашу о напів другу. Батько мабуть вже знав що Саша працює покоївкою у готелі від Лізи, однак нічого їй не сказав.
Він лише мовчки спостерігав.
Можливо, чекав, поки вона сама розповість.
Можливо, просто не хотів тиснути на неї ще більше.
Саша це відчувала.
Вона бачила, як він іноді затримував на ній погляд.
Як хотів щось запитати, але зупинявся.
І вона була йому за це вдячна.
Бо зараз у неї не було сил ще й пояснювати, чому вона приховувала роботу.
Чому не сказала, що після всього, що пережила, знову пішла працювати.
Чому погодилася на роботу, де ніхто не знав про її минуле.
Їй просто хотілося хоч десь бути не «хворою Сашею».
Не дівчиною, яку всі жаліють.
А просто Сашею.
—Я заїду за тобою о пів на другу, — ще раз нагадала Рита, стоячи вже біля дверей.
Вона натягнула куртку й подивилася на подругу.
—І навіть не думай мені казати, що сама доберешся.
Саша ледь усміхнулася.
—Я ще нічого не сказала.
—Але я тебе знаю.
—Ти стала занадто добре мене знати.
—Саме тому й приїжджаю.
Рита на мить замовкла.
Її усмішка стала теплішою.
—Сашо...
—Що?
—Ти сильна. Але не настільки, щоб усе робити сама.
Саша хотіла щось відповісти, але не знайшла слів.
Тому лише кивнула.
—Добре.
Рита уважно подивилася на неї, ніби хотіла переконатися, що вона справді почула.
Потім обійняла її.
Не жалісливо.
Не обережно, як обіймають хвору людину.
А просто по-дружньому.
Так, як завжди.
—Побачимося скоро.
—До зустрічі. Доречі завтра твій день народження. Ми забронювали столик у кафе.— сказала Рита.
—Не треба...я мабуть,не свякуватиму. Нам не зручно.
Миттєво усмішка на обличчі Рити згасла.
—Чому не святкуватимеш? —тихо запитала вона.
Саша опустила очі.
—Не хочеться...
Рита уважно дивилася на подругу.
—Це через те, що сталося?
Саша ледь кивнула.
—Рито... мені зараз якось не до свят. Чесно.
Вона сумно всміхнулася.
—Я навіть забула, що завтра мій день народження.
Рита важко зітхнула.
—А ми з дівчатами вже все організували. Столик забронювали ще кілька днів тому. Хотіли зробити тобі сюрприз.
Саша винувато подивилася на неї.
—Вибач...
—Не вибачайся.
Рита похитала головою.
—Просто... мені дуже хочеться, щоб ти хоча б на кілька годин перестала думати про лікарні.
Саша мовчала.
—Там не буде нічого гучного, —продовжила Рита. —Просто свої. Я, ти, Віталік, ще кілька наших. Посидимо, поп'ємо чаю, поїмо торт. І все.
—Рито...
—Будь ласка.
У голосі подруги вперше з'явилося прохання.
—Не відмовляйся зараз. Якщо завтра вранці зрозумієш, що зовсім не можеш — добре. Я ні слова не скажу. Але не приймай рішення сьогодні.
Саша довго мовчала.
Потім тихо видихнула.
—Добре. Тоді можливо я зможу запросити тітку Зіну? Вона зрадіє.
Це було так несподівано, що Рита навіть кліпнула.
Потім її обличчя одразу просвітліло.
—Звичайно! —усміхнулася вона. —Навіть не «можливо», а обов'язково запроси.
Саша невпевнено всміхнулася.
—Не знаю, чи вона погодиться...
—Та чому ж ні?
—Бо скаже, що молоді мають святкувати без неї.
Рита тихо засміялася.
—А ми їй скажемо, що вона теж молода.
Саша вперше за весь ранок щиро всміхнулася.
—Оце ти вмієш переконувати.
—Звісно. Тим більше, тітка Зіна тебе дуже любить. Вона буде щаслива провести цей день поруч із тобою.
Усмішка Саші повільно згасла.
—Саме тому й хочу її запросити...
Вона на мить замовкла.
—Не знаю чому... але мені хочеться, щоб завтра поруч були всі, кого я люблю.
Рита відчула, як знову стислося серце.
Вона чудово зрозуміла, що стояло за цими словами.
Але не дозволила собі заплакати.
Лише взяла Сашу за руку.
—І будуть.
Саша підняла на неї погляд.
—І ти теж будеш.
—Обов'язково.
Запала коротка тиша.
Потім Рита легко торкнулася пальцем Сашиного носа.
—Але є одна умова.
—Яка?
—Завтра ти хоча б один раз усміхнешся.
Саша тихо фиркнула.
—Лише один?
—Добре... хоча б п'ять.
—Це вже складніше.
—Значить, працюватимемо над цим.
Саша похитала головою.
—Невиправна...
—Зате вперта.
Вони ще раз обійнялися.
—До пів на другу, —нагадала Рита, уже беручись за ручку дверей.
—До пів на другу, —кивнула Саша.
—І будь готова. Не змушуй мене чекати.
—Постараюся.
—Не «постараюся», а «буду готова».
Саша усміхнулася.
—Добре. Буду готова.
—От і домовилися.
Рита востаннє махнула рукою Матвію Григоровичу.
—До побачення!
—Щасливо, доню, —тихо відповів він.
Двері зачинилися.
У квартирі знову стало тихо.
Саша ще кілька секунд стояла в передпокої, дивлячись на зачинені двері.
Потім повільно видихнула.
Попереду була робота.
А завтра — день народження.
Уперше в житті вона не чекала його з нетерпінням.
Але десь глибоко всередині з'явилася маленька, майже непомітна надія, що, можливо, хоча б на кілька годин вона справді зможе забути про страх.
І цього зараз було достатньо.