32

Наступний день зустрів Сашу зовсім не так, як попередні години перед світанком.
Напад залишив після себе лише втому. Дихати стало легше, голова вже не паморочилася, а киснева маска давно зникла з її обличчя. Лише слабкість нагадувала про те, що сталося перед світанком.
За вікном повільно згасав день.
У палаті панував той особливий безлад, який буває тільки перед випискою. На стільці лежала складена ковдра, у спортивній сумці вже майже не залишилося вільного місця, а батько вкотре перевіряв кишені, боячись щось забути.
—Тату, якщо ти вдесяте перевіриш свою кишені,то ми або точно щось загубили, або ти просто не хочеш їхати, —тихо сказала Саша з легкою усмішкою.
Батько на мить завмер, тримаючи в руках складені папери.
—Я просто хочу бути впевненим, —буркнув він, не дивлячись на неї.
—У чому? Що ти взяв із собою всю лікарню?
Він нарешті підняв погляд і коротко видихнув, майже усміхнувся.
—Що ми нічого не забули.
Саша застебнула блискавку на сумці й перекинула її через плече.
—Я нічого не забула. Я навіть диво не забула.
—Диво?
—Те, що я ще жива і їду додому.
Ці слова зависли в повітрі на секунду довше, ніж мали б.
Батько відвів погляд першим.
—Не жартуй так.
—А як мені ще жартувати? —спокійно відповіла вона. —Я прожила два жахливі дні і ж нарешті їду звідси.
—І правильно, — тихо сказав батько. —Поїдемо додому. Відпочинеш. Хоч трохи виспишся у своєму ліжку.
—А ще я хочу нормально поїсти, —оживилася Саша. —Якщо ще хоч раз побачу лікарняну кашу, то мені знову стане погано.
Батько тихо засміявся.
—Добре. Що замовиш?
—Усе.
—Це не відповідь.
—Добре... Борщ. Твої жахливі млинці.
Батько театрально образився.
—Вони не жахливі.
—Вони підгорілі.
—Це різні речі.
—Для тебе — може. Для мене — однаково.
Він похитав головою.
—От одужаєш, тоді сама й готуватимеш.
—Домовилися.
Саша усміхнулася.
Так щиро, що він мимоволі усміхнувся у відповідь.
Цієї усмішки йому не вистачало останні дні.
Вона поправила волосся, взяла сумку і ще раз озирнула палату.
Ліжко.
Тумбочка.
Крапельниця, яку вже прибрали.
Усе це раптом стало чужим.
І добре.
Вона більше не хотіла сюди повертатися.
—Ну що? —запитав батько.
—Поїхали додому.
Вони вийшли в коридор.
Медсестра, яка чергувала весь день, усміхнулася їм.
—Бережіть себе.
—Обов'язково, —відповіла Саша.
—І без пригод, —додала медсестра.
—Постараюся, —підморгнула вона.
Вони вже майже дійшли до виходу з відділення.
Попереду був ліфт.
Саша навіть натиснула кнопку виклику.
Двері вже почали розсуватися.
—Сашо... Зачекайте.
Вона обернулася.
Коридором швидким кроком ішов її лікуючий лікар.
У руках він тримав світло-бежеву папку.
Від одного погляду на його обличчя усмішка повільно згасла.
Він зупинився поруч.
Перевів погляд із Саші на її батька.
—Щойно прийшли результати пункції.
Запала коротка тиша.
—Якщо можете... зайдіть, будь ласка, до мене в кабінет. Це не займе багато часу.
Саша повільно знизила плечима.
—Ну не знаю... тату, може ти сам підеш,а я почекаю внизу?
Батько одразу похитав головою.
—Ні, —сказав він тихіше, ніж зазвичай. —Разом.
Саша на мить закусила губу, дивлячись на відчинені двері ліфта, які вже майже зачинилися, ніби там, за металевими стулками, ще залишався шанс просто поїхати вниз і не повертатися в цей коридор.
—Це ж ненадовго, так? —запитала вона, уже без тієї легкості в голосі, яка була хвилину тому.
Лікар кивнув.
—Так. Недовго.
Але його «недовго» прозвучало так, що батько ледь помітно напружився.
Вони відійшли від ліфта.
Коридор раптом став довшим.
Кроки — повільнішими.
Саша йшла поруч із батьком і час від часу поправляла ремінець сумки, ніби це було найважливіше, що зараз існує.
—Я ж казала, що ще встигну побути в лікарні довше, ніж планувала, —тихо сказала вона, намагаючись усміхнутися.
—Не починай, —відповів батько, не дивлячись на неї.
—Що «не починай»? Я просто…
Вона не договорила.
Бо вони вже стояли перед дверима.
Дерев’яними.
З табличкою, яку вона бачила вже сотні разів, але сьогодні вона чомусь здавалася іншою.
Лікар відчинив двері.
—Прошу.
Кабінет був такий самий, як завжди: стіл, стільці, шафа з папками, комп’ютер.
Але повітря всередині було іншим.
Тяжчим.
Саша сіла першою. Потім батько.
Лікар не одразу відкрив папку.
Він поклав її на стіл.
Долоні не поспішали.
Погляд — теж.
І саме це змусило Сашу вперше за день перестати дихати так легко, як раніше.
—Я отримав результати пункції,— спокійно сказав він.
—Нічого нового я не почую.— посміхнулася Саша.—Я вже все знаю. Лейкемія, лікування що чекає, місяці життя, смерть. Усе вже так зрозуміло.
Лікар не відповів одразу.
Він лише трохи нахилив голову, ніби зважував не слова, а її стан.
Батько поруч напружився ще більше.
—Сашо… —тихо почав він.
Але вона не дивилася на нього. Вона дивилася на папку.
Ніби якщо не відвести погляд, то нічого нового всередині не з’явиться.
Лікар повільно відкрив її.
Шурхіт сторінок у тиші кабінету прозвучав надто голосно.
—Річ не в тому, що ви вже знаєте діагноз, —спокійно сказав він. —І не в тому, що ви його прийняли або не прийняли.
Він зробив паузу.
Саша ледь помітно стиснула ремінець сумки.
—Ми отримали уточнені дані, —продовжив лікар. —Пункція підтвердила третю стадію. Але також показала… додаткові зміни в кістковому мозку.
Батько різко вдихнув.
Саша нахилила голову.
—Які ще «додаткові»? —запитала вона тихо.
Лікар не відводив погляду.
—Ризик агресивнішого перебігу, ніж ми очікували спочатку. Це означає, що стандартний протокол потрібно змінювати.
Кілька секунд у кімнаті не було звуку.
Навіть годинник на стіні ніби сповільнився.
Саша моргнула.
Один раз.
Другий.
—Ви жартуєте?— спитала вона майже спокійно.
Але в голосі вже не було тієї впевненості, яка була хвилину тому.
—Ні, —відповів лікар.
Це слово впало коротко.
Без прикрас.
Без шансів на неправильне тлумачення.
На секунду батько розгубився, але потім впевнено сказав:
—Цей ризик нічого не змінює...ми не передумали лікуватися! Правда,Сашо?
Батько посміхнувся,хоч вже все стискалося від страху. Саша нічого не сказала.
Вона навіть не подивилася на батька.
Її погляд залишився прикутим до аркушів у руках лікаря.
Наче саме там, між рядками медичних термінів, уже був написаний увесь її залишок життя.
—Сашо... —знову тихо покликав батько.
Вона повільно перевела на нього очі.
Такі порожні, що йому стало страшніше, ніж кілька хвилин тому.
—Третя стадія... —ледь чутно повторила вона.
Не як запитання.
Як вирок.
Лікар обережно схилився вперед.
—Так. Але це не означає, що ми не будемо боротися. Ми змінимо схему лікування, призначимо додаткові дослідження. У вас є шанси...
—Шанси...
Саша дивно всміхнулася.
Куточками губ.
Без жодної радості.
—Усі так кажуть...
Вона повільно підвелася зі стільця.
Батько теж піднявся.
—Доню...
Вона зробила крок назад.
Потім ще один.
—Сашо, сядь, будь ласка, —спокійно попросив лікар.
Але вона ніби не чула.
Дихання стало частішим.
Пальці міцно вчепилися в ремінець сумки.
—Ні...
Прошепотіла вона.
—Ні... ні... ні...
Батько швидко підійшов ближче.
—Сашо, подивися на мене.
Вона різко похитала головою.
—Це неправда...
Слова звучали тихо.
Майже беззвучно.
Хоч сама вона чудово знала, що це правда.
Саме тому вони були такими страшними.
Підозра ще залишала місце для надії.
Підтвердження не залишило нічого.
Раптом вона різко розвернулася.
Смикнула двері кабінету.
І вибігла в коридор.
—Сашо! —крикнув батько, кидаючись за нею.
Лікар теж вибіг слідом.
Але вона вже бігла.
Не розбираючи дороги.
Повз медсестер.
Повз палати.
Повз людей, які здивовано оберталися їй услід.
Вона не знала, куди біжить.
Лише б подалі.
Подалі від того кабінету.
Подалі від тих слів.
Подалі від себе самої.
Вона звернула в інший коридор.
Потім ще в один.
Перед очима все розпливалося.
Сльози заважали бачити дорогу.
Вона вже не розуміла, на якому поверсі знаходиться, куди звернула, повз які двері пробігла.
Лише бігла.
Наче якщо бігти достатньо швидко, можна втекти від діагнозу.
Від третьої стадії.
Від смерті.
—Сашо! Доню!
Голос батька лунав десь далеко.
Вона не озирнулася.
Не могла.
Якби зараз побачила його, то остаточно зламалася б.
Раптом коридор закінчився.
Перед нею було велике панорамне вікно.
Поруч — широке підвіконня.
Ноги раптом стали ватяними.
Вона більше не могла бігти.
Саша майже впала на підвіконня.
Сіла, притиснувшись спиною до холодного скла.
Підтягнула коліна до грудей.
Обхопила їх руками.
Її всю трясло.
Так сильно, що зуби почали цокотіти.
Вона намагалася зробити вдих.
Потім ще один.
Повітря було.
Вона дихала.
Але відчуття було таке, ніби його однаково не вистачало.
—Ні... —прошепотіла вона.
Голос був чужим.
Зірваним.
—Будь ласка... ні...
Вона заплющила очі.
Перед ними знову виник кабінет.
Папка. Спокійний голос лікаря.
«Третя стадія...»
«Агресивніший перебіг...»
«Потрібно змінювати лікування...»
—Я не хочу...
Плечі почали здригатися від ридань.
Сльози текли безупинно.
Вона вже не намагалася їх стримати.
—Я не хочу помирати...
Це був майже дитячий шепіт.
Без захисту.
Без жартів.
Без тієї усмішки, за якою вона ховалася всі останні дні.
Лише страх.
Первісний. Голий.
Такий великий, що він не вміщався всередині.
Вона притиснула долоні до обличчя.
—Мені тільки двадцять...
Голос остаточно зірвався.
—Я не встигла...
Її трясло дедалі сильніше.
Вона вже не помічала, що сидить майже на самому краю підвіконня.
Не помічала холодного скла за спиною.
Не помічала нічого навколо.
Лише плакала.
Так, ніби разом зі сльозами з неї виходило все життя.
А десь далеко коридорами лікарні лунав схвильований голос батька.
—Сашо!
—Доню!
—Де ти?!
І з кожною секундою в його голосі ставало дедалі більше паніки. З ни́м теж біг лікар, він ма́буть не очікував такої реакції.  Працюючи понад тридцять років, він бачив різне.
Бачив людей, які кричали.
Тих, що мовчки дивилися в одну точку.
Тих, хто не вірив результатам і вимагав повторити аналізи.
Тих, хто плакав.
Тих, хто сміявся від безсилля.
Але такої реакції він не очікував.
Вона не заперечувала.
Не звинувачувала нікого.
Не сперечалася.
Вона просто... втекла.
Ніби в одну мить її психіка перестала витримувати вагу тих слів.
—Сашо! —ще раз гукнув батько, заглядаючи в черговий коридор.
Його голос уже хрипнув.
—Чорт... Де ти є, дитино моя..?
Голос зламався.
Він уже не кликав.
Він благав.
—Сашо... відгукнися...
У очах з'явилися сльози.
Він навіть не намагався їх стримати.
Не зараз.
—Будь ласка... —хрипко прошепотів він, майже до себе. —Тільки відгукнися...
Лікар швидко звернув до сходового майданчика, заглянув униз, потім угору.
Порожньо.
—Перевірте хол біля ліфтів! —кинув він медсестрі, яка вибігла назустріч. —І друге крило поверху.
—Уже!
Медсестра одразу побігла.
Батько вже не чув нікого.
Він біг далі.
Йому здавалося, що серце зараз вискочить із грудей.
Перед очима стояла лише одна картина.
Саша.
Перелякана.
Заплакана.
Зовсім сама.
—Доню...
Він різко звернув за ріг.
І завмер.
У самому кінці коридору, біля великого панорамного вікна, сиділа вона.
Спиною притиснувшись до холодного скла.
Підібгавши ноги.
Обійнявши коліна руками.
Її всю трясло.
Так сильно, що навіть здалеку було видно, як здригаються плечі.
Вона плакала.
Беззвучно.
Ніби вже не залишилося сил навіть на схлипування.
Батько відчув, як ноги раптом стали важкими.
Він не побіг.
Не зміг.
Лише повільно пішов до неї.
Боявся.
Боявся налякати ще більше.
Боявся сказати не те.
Боявся втратити її просто зараз.
Лікар теж підійшов, але, глянувши на дівчину, тихо зупинився.
Потім ледь помітно торкнувся плеча батька.
—Я залишу вас удвох.
Той тільки мовчки кивнув.
Він навіть не відвів погляду від доньки.
Лікар тихо відійшов.
Коридор спорожнів.
Залишилися тільки вони.
Батько повільно присів навпочіпки за кілька кроків від неї.
—Сашо...
Вона не відреагувала.
Дивилася кудись перед собою.
Ніби його тут не було.
—Доню...
Лише тепер вона здригнулася.
Повільно перевела на нього почервонілі очі.
Подивилася.
І в цю ж секунду знову заплакала.
Сльози покотилися ще сильніше.
—Тату...
Її голос був таким тихим, що він ледве почув.
—Я не хочу...
Вона захитала головою.
—Не хочу...
Він мовчки сів поруч.
—Тату, скажи що це лише сон. Кошмар. Скажи що я просто зараз прокинуся... —її голос зламався. —Скажи, що лікар зайде і скаже, що сталася помилка...
Вона дивилася на нього так, ніби справді чекала цих слів.
Наче він був єдиною людиною у світі, яка ще могла скасувати те, що сталося.
Батько відчув, як щось боляче стислося всередині.
Бо він хотів.
Боже, як він хотів сказати саме це.
Сказати, що все неправда.
Що результати переплутали.
Що завтра вони прийдуть сюди, і хтось вибачиться за помилку.
Що її життя не змінилося за одну хвилину.
Але він не міг.
І це було найжорстокіше.
Він повільно підняв руку й обережно торкнувся її волосся.
—Сашо...
Вона одразу заплющила очі.
—Не кажи «Сашо» таким голосом...
Її губи затремтіли.
—Я знаю цей голос, тату. Ти так говориш, коли все дуже погано.
Він опустив погляд.
Бо вона була права.
Вона знала його краще, ніж він хотів би.
—Я не можу сказати тобі, що це сон, —тихо промовив він.
Саша здригнулася.
Ніби навіть ці слова завдали їй болю.
—Але я можу сказати інше.
Він пересунувся ближче, але все ще залишав їй простір.
—Ти тут. Я тут. І ми не будемо проходити це окремо.
Вона похитала головою.
—Ти не розумієш...
—Розумію.
—Ні! —раптом голосніше сказала вона. —Ні, ти не розумієш!
Вона витерла сльози долонями, але вони продовжували текти.
—Я знала, що це може бути. Я знала! Я читала про це. Я розуміла, що буде лікування, що буде важко...
Вона зробила судомний вдих.
—Але поки це була тільки підозра... поки лікарі казали «можливо», у мене залишалася маленька надія.
Її голос став тихішим.
—А тепер її немає. Немає. Все перетворилося на попіл. Я задихаюся.
Він почув ці слова і на мить заплющив очі.
Не тому, що не знав, що сказати.
А тому, що знав.
Бо саме це він сам відчув у той момент, коли лікар відкрив папку.
До цього була боротьба з невідомим.
А тепер невідоме отримало ім’я.
Іноді найстрашніше — це не сама правда.
А мить, коли вона перестає бути можливістю і стає реальністю.
—Я знаю, доню... —тихо сказав він.
Саша подивилася на нього крізь сльози.
—Ні, —прошепотіла вона. —Не знаєш.
Вона похитала головою.
—Ти можеш сказати, що все буде добре. Можеш обійняти мене. Можеш сказати, що ми будемо боротися. Але ти не знаєш, як це... коли тобі двадцять, і раптом хтось бере твоє майбутнє і перекреслює його одним реченням.
Її голос знову затремтів.
—Я навіть не встигла пожити. І мабуть... вже не встигну. Ні́коли.
Він мовчав.
Не тому, що погоджувався.
А тому, що жодне слово зараз не могло бути достатнім.
Він повільно сів поруч із нею, просто на холодне підвіконня.
Не торкався.
Не поспішав обіймати.
Лише був поруч.
—Знаєш... —тихо сказав він після довгої паузи. —Ти маєш рацію.
Саша здивовано підняла на нього заплакані очі.
—Я не знаю, як це... коли тобі двадцять і ти чуєш таке.
Він гірко всміхнувся.
—Бо мені вже давно не двадцять.
Вона мовчала.
—Але я знаю інше, —продовжив він. —Я знаю, як це —боятися втратити дитину.
Його голос затремтів.
—І повір мені... я б без вагань помінявся з тобою місцями, якби тільки міг.
Саша заплющила очі.
Нові сльози покотилися по її щоках.
—Не кажи так...
—Кажу, бо це правда.
Він нарешті обережно взяв її холодну долоню.
—Я не можу забрати твою хворобу. Не можу прожити лікування замість тебе. Не можу зробити так, щоб цього не сталося.
Він важко ковтнув.
—Але я можу бути поруч кожну хвилину.
Саша похитала головою.
—А якщо... якщо я помру?
Це питання прозвучало так тихо, що майже загубилося в тиші коридору.
Батько завмер.
Він відчув, як серце пропустило удар.
Хотілося одразу сказати:
«Не помреш.»
Але він більше не хотів брехати.
Після сьогоднішнього.
Після цієї папки.
Після того, як вона сама попросила його говорити правду.
Він повільно вдихнув.
—Я не знаю, що буде завтра...
Саша опустила голову.
Наче саме ці слова й чекала почути.
—...але я знаю, що сьогодні ти жива.
Вона мовчала.
—І поки ти жива...
Він міцніше стиснув її руку.
—Ми не маємо права здатися раніше, ніж це зробить хвороба.
Вона різко подивилася на нього.
—А якщо вона сильніша за мене?
—Тоді ми будемо сильнішими за неї разом.
Саша нервово всміхнулася крізь сльози.
—Це звучить як фраза з фільму...
—Можливо.
Він теж ледь усміхнувся.
—Але інших слів у мене немає.
Запала тиша.
Довга.
Така, у якій було чути лише її нерівне дихання.
За великим вікном повільно сутеніло.
Люди поспішали додому.
Життя за межами лікарні тривало так, ніби нічого не сталося.
І тільки тут, біля холодного скла, для однієї двадцятирічної дівчини весь світ кілька хвилин тому перевернувся назавжди.
Саша повільно поклала голову батькові на плече.
Вперше за весь цей час.
І тихо прошепотіла:
—Мені дуже страшно...
Він заплющив очі й обережно обійняв її.
—Я знаю, доню...
Його голос теж тремтів.
—Мені також страшно.
Але цього разу вони більше не плакали поодинці.
Це була не та тиша, яка означає спокій.
Це була тиша, що приходить після бурі, коли сил на сльози майже не залишається.
Саша сиділа нерухомо.
Її голова все ще лежала на батьковому плечі.
Вона дивилася кудись уперед, але нічого не бачила.
Лише відчувала, як він повільно гладить її по волоссю.
Як колись.
У дитинстві.
Коли після страшного сну достатньо було прокинутися, і весь жах зникав.
Тепер він не зникав.
—Тату... —майже беззвучно покликала вона.
—Я тут.
Вона довго мовчала.
Потім тихо запитала:
—А якщо... я не витримаю лікування?
Він на мить завмер.
—Тоді ми зробимо все, щоб ти витримала.
—А якщо мені захочеться здатися?
Він обережніше обійняв її.
—Тоді я триматиму тебе за руку доти, доки в тебе знову не з'являться сили боротися.
Саша заплющила очі.
—Обіцяєш?
—Обіцяю.
Вона глибоко вдихнула.
Цього разу без паніки.
Просто вдихнула.
Повільно.
—Я зараз так дивно себе почуваю... — прошепотіла вона. —Наче це відбувається не зі мною.
—Так буває.
— Мені здається, що якщо я зараз прокинуся, то все буде, як учора.
Він сумно всміхнувся.
—Хотів би, щоб так і було.
Знову настала мовчанка.
Десь неподалік відчинилися двері ліфта.
Хтось сміявся.
Хтось говорив телефоном.
Звичайний лікарняний вечір.
І тільки вони обоє вже були зовсім іншими людьми, ніж годину тому.
Саша повільно випросталася.
Витерла мокрі щоки рукавом.
Її очі ще були червоними, але погляд став трохи яснішим.
Вона тихо запитала:
—Лікар... ще чекає?
—Думаю, так.
Вона кивнула.
—Треба повернутися.
Батько уважно подивився на неї.
—Ти впевнена?
Саша заплющила очі лише на мить.
—Ні.
Потім повільно відкрила їх.
—Але тікати все життя я теж не зможу.
Вона спустила ноги з підвіконня.
Коли спробувала встати, коліна ледь помітно затремтіли.
Батько одразу підтримав її за лікоть.
Вона не заперечувала.
Лише тихо сказала:
—Не відпускай мене.
Він міцніше стиснув її руку.
—Не відпущу.
Ніколи.
Вони повільно рушили коридором.
Цього разу Саша не поспішала. Кожен крок давався важче, ніж попередній, але вона йшла.
Попереду знову були двері лікарського кабінету.
Позаду залишилася дівчина, яка ще годину тому вірила, що їде додому.
Назустріч ішла людина, якій тепер належало навчитися жити з правдою.
*****
Дорогою додому майже ніхто не говорив.
Автобус повільно котився мокрими вулицями, а за вікнами безперервно стікав дощ.
Краплі збігали по склу, змішуючи ліхтарі, будинки, людей у суцільні розмиті плями.
Саша сиділа біля вікна.
Поклавши лоб на холодне скло.
Її пальці машинально стискали ремінець сумки, а погляд був спрямований кудись далеко, туди, де вже не існувало ні дороги, ні міста.
Вона майже не моргала.
Батько сидів поруч.
Кілька разів він хотів щось сказати.
Запитати, чи не холодно їй.
Чи не стало знову погано.
Чи не хоче вона води.
Але щоразу мовчав.
Бо розумів — жодне з цих запитань зараз не мало значення.
Вони обоє програли сьогодні щось набагато більше.
Автобус здригався на кожній нерівності.
У салоні хтось тихо розмовляв.
Попереду маленька дитина сміялася, показуючи матері запітніле вікно.
Саша навіть не повернула голови. Вона дивилася на дощ і ніби бачила в ньому не краплі, а власні думки, що одна за одною розбивалися об холодне скло.
«Третя стадія...»
Ці два слова ніяк не зникали.
Вони повторювалися знову і знову.
Спокійним голосом лікаря.
Чітко.
Безжально.
Їй здавалося, що варто лише заплющити очі — і вона знову опиниться в тому кабінеті.
Світло-бежева папка.
Стіл.
Напружене обличчя батька.
І той момент, коли життя розділилося на «до» і «після».
Саша повільно ковтнула.
У грудях знову важко стислося.
Вона мимоволі притиснула долоню до грудей, ніби це могло зменшити біль.
Батько помітив цей рух.
—Доню... тобі погано?
Вона ледь помітно похитала головою.
—Ні...
Голос прозвучав тихо й порожньо.
—Просто... думаю.
Він хотів сказати, щоб вона не думала про це зараз.
Хотів попросити хоча б на кілька хвилин відпустити страшні думки.
Але чудово розумів, що це неможливо.
Як можна не думати про те, що перевернуло все твоє життя?
Він лише обережно накрив її холодну руку своєю.
Саша не відсмикнула її.
Навпаки.
Ледь помітно стиснула його пальці.
—Бачиш... навіть дощ сьогодні ніби за мною плаче, —гірко всміхнулася Саша, повернувшись до батька. —Мабуть, він уже знає те, чого я так боюся...
Батько здригнувся від цих слів.
—Не кажи так.
—А як казати?— її усмішка згасла так само швидко, як і з'явилася. —Учора я думала, що найстрашніше — почути слово «лейкемія». А виявилося, що ні... Найстрашніше — коли тобі кажуть, наскільки все погано.
Вона знову перевела погляд у вікно.
Дощ не припинявся.
—Як жити далі..?
Це питання прозвучало так тихо, що майже загубилося серед шуму дощу й гуркоту автобуса.
Батько мовчав.
Не тому, що не хотів відповісти.
А тому, що не знав як.
Бо цієї відповіді не існувало.
Він лише міцніше стиснув її долоню
—День за днем, — нарешті тихо промовив він. — Крок за кроком.
Саша сумно всміхнулася.
—Це дуже легко звучить...
Вона повільно похитала головою.
—А в мене таке відчуття... ніби майбутнього більше немає.
Вона зробила коротку паузу.
—Я весь час щось планувала.
Хотіла закінчити навчання.
Знайти хорошу роботу. Закохатися.
Створити сім'ю...
Її голос поступово стихав.
—Хотіла просто жити...
Останні слова вона майже прошепотіла.
Батько відчув, як до горла підступає клубок.
Він бачив перед собою вже не дорослу доньку.
А ту маленьку дівчинку, яка колись бігла йому назустріч із розбитими колінами й була впевнена, що тато може полагодити абсолютно все.
А зараз...
Він не міг полагодити навіть її майбутнє.
—Послухай мене, —тихо сказав він.
Саша не повернула голови.
—Лікар сказав не про кінець.Він сказав про важче лікування. Це різні речі.
—А якщо він просто не захотів говорити все до кінця?
—Не думай про це.
—Я вже думаю...
Вона заплющила очі.
—І не можу зупинитися.
Автобус повільно загальмував на черговій зупинці.
До салону зайшли люди.
Хтось струсив із парасолі воду.
Хтось сміявся.
Хтось поспішав додому після роботи.
Світ жив своїм звичайним життям.
І від цього ставало ще болючіше.
Саша дивилася на незнайомі обличчя.
Кожен із цих людей кудись поспішав.
Будував плани.
Думав про завтрашній день.
А вона раптом перестала бути впевненою, що її «завтра» взагалі існує.
Вона тихо опустила голову.
—Я боюся, тату...
Він обережно притягнув її до себе.
Не силою.
Лише настільки, наскільки вона дозволила.
—Я знаю, доню.
—Дуже боюся...
Вона більше нічого не сказала.
Лише сиділа, притулившись до його плеча, поки автобус повільно віз їх додому крізь холодний вечірній дощ.
А дощ усе падав і падав.
Наче намагався змити той день, який уже назавжди залишився в їхній пам'яті.