30,1

Свідомість поверталася повільно.
Наче хтось дуже обережно витягував її з темної води.
Спочатку з'явилися звуки.
Тихе попискування монітора.
Чиїсь кроки в коридорі.
Шурхіт тканини.
Потім — холод.
Такий сильний, що від нього боліли навіть зуби.
Саша здригнулася.
Іще раз.
Її трясло.
Вона повільно розплющила очі.
Стеля палати.
Знайома.
Своя.
Вона вдома… ні.
У лікарні.
Пам'ять повернулася раптово.
Процедурна.
Біль.
Нудота.
Темрява.
Вона слабко вдихнула.
І відразу відчула щось під носом.
Тонку кисневу канюлю.
Саша насупилася.
—Лі… зо… —ледве чутно прошепотіла вона.
Поруч одразу щось ворухнулося. І наступної миті з'явилося обличчя сестри. Трохи заплакане і розмазане від втоми.
Ніби вона давно не спала і ще довше стримувала сльози.
Побачивши, що Саша відкрила очі, вона різко видихнула.
Так, ніби весь цей час не дихала.
—Господи… —ледь чутно прошепотіла вона. —Сестричко.
Ліза нахилилася ще ближче, ніби боялася, що якщо відсунеться хоч на сантиметр, то Саша знову зникне.
—Ти мене чуєш? — її голос затремтів. —Чуєш, так?
Саша повільно кліпнула.
Навіть цей рух вимагав сил.
—Чую…
Ліза видихнула, і в цьому видиху було все — страх, безсонна ніч, сльози, які вона весь цей час стримувала.
А потім вона обережно торкнулася її щоки.
—Ти мене налякала…
Саша хотіла відповісти, але новий напад ознобу прокотився тілом.
Її знову затрусило.
Зуби ледь чутно цокнули один об одного.
—Хо… холодно…
Ліза миттєво поправила ковдру.
Потім ще одну.
І все одно Саша тремтіла.
—Я знаю, сонце. Зараз… зараз.
Вона почала обережно розтирати її холодну долоню між своїми руками.
—Ти вся крижана…
Саша ледь усміхнулася.
—Зате… не гаряча…
На секунду Ліза завмерла.
А потім крізь сльози тихо засміялася.
—Ти непритомніла двадцять хвилин тому, а вже жартуєш.
—Значить… все не так погано… Поки жити можна...
Ліза ковтнула клубок у горлі й обережно провела пальцями по її волоссю.
—Ти просто неймовірна, знаєш?
Саша повільно кліпнула.
—Це… комплімент?
—Ні. Діагноз.
На губах Саші знову промайнула слабка усмішка.
Але майже одразу вона здригнулася від нового нападу ознобу.
Плечі затремтіли.
Пальці стали ще холоднішими.
—Мене… правда дуже морозить…
—Зараз покличу медсестру.
Наче почувши ці слова, двері палати тихо відчинилися.
Усередину зайшла медсестра.
Вона одразу помітила, що Саша прийшла до тями.
—О, добрий знак, —м'яко сказала вона, підходячи ближче. —Як ми себе почуваємо?
Саша кілька секунд думала над відповіддю.
—Як… людина, яку переїхав потяг…
Медсестра тихо усміхнулася.
—Значить, сили жартувати вже є.
Саша слабко поворухнулася під ковдрою.
—А ця річ… —вона ледь торкнулася пальцями тонкої трубочки під носом. —Обов'язкова?..
Медсестра перевела погляд на кисневу канюлю.
—Поки що так. Після непритомності у вас трохи впав рівень кисню, тому вирішили допомогти організму. Нічого страшного.
Саша повільно кліпнула.
—Тобто… я офіційно виглядаю дуже погано?
Ліза тихо пирхнула крізь втому.
—Сашо…
—Що? Я просто уточнюю…
Медсестра усміхнулася ще тепліше.
—Ви виглядаєте як людина, якій зараз потрібно відпочивати.
Вона підійшла ближче, обережно перевірила пульс і торкнулася зап'ястка.
—Морозить сильно?
—Дуже…
Ще один напад тремтіння прокотився тілом.
Медсестра трохи насупилася.
—Озноб після процедури та непритомності. Зараз принесу ще одну теплу ковдру.
—Третю? —ледве чутно запитала Саша.
—Якщо буде потрібно, то й четверту чи навіть десяту.
—Тоді.— ледь чутно прошепотіла Саша, —я скоро буду схожа на шаурму…
На кілька секунд у палаті стало тихо.
А потім Ліза засміялася.
Неголосно.
Втомлено.
І майже одразу прикрила очі рукою.
—Ну все… все… тепер я точно знаю, що ти приходиш до тями.
Саша слабко всміхнулася.
—Це… добре…
Медсестра теж не стримала усмішки.
—Почекайте хвилинку, принесу вам ще одну ковдру.
Вона вийшла.
Ліза знову сіла ближче.
Деякий час вони мовчали.
Саша важко дихала, а її пальці все ще були холодними.
—Лізо…
—М?
—Вибач... Що не змогла втриматися.
Ліза одразу похитала головою, навіть не даючи їй договорити.
—Не починай.
Саша слабко кліпнула.
—Я серйозно…
—І я серйозно, —тихо перебила Ліза. —Ти не “не втрималась”. Ти знепритомніла після процедури. Це різні речі.
Саша на мить заплющила очі, ніби ці слова не зовсім доходили.
—Але я… злякала всіх…
Ліза трохи нахилилася ближче, так, щоб Саша не могла відвести погляд.
—Ти нас злякала не тому, що зробила щось неправильно. А тому, що нам не все одно.
Це прозвучало просто.
Навіть буденно.
Але в цій простоті щось у Саші тихо “відпустило”.
Вона повільно видихнула.
—Я не люблю, коли ви так дивитесь…
—Як?
Саша на секунду замовкла, підбираючи слова.
—Як ніби… я можу зникнути, якщо не тримати мене очима.
Ліза не одразу відповіла.
Її пальці м'яко поправили край ковдри, ніби вона вигравала час.
—Ми дивимось так не тому, що ти можеш зникнути, —нарешті сказала вона. —А тому, що ти для нас реальна.
Саша ледь усміхнулася, але одразу здригнулася від холоду.
—Я зараз не дуже “реальна”, якщо чесно…
—Дуже навіть реальна, —спокійно сказала Ліза. —Просто замерзла версія тебе.
Саша тихо фиркнула.
—Погане оновлення.
—Тимчасове, —одразу додала Ліза.
У двері знову тихо постукали.
І майже одразу увійшла медсестра з додатковою ковдрою.
—Ось, як обіцяла. І трохи підігріта, —сказала вона, обережно накриваючи Сашу.
—Ви справді плануєте зробити з мене шаурму, —пробурмотіла Саша.
—Якщо це допоможе вам перестати тремтіти —так, —з абсолютно серйозним виглядом відповіла медсестра.
Ліза не витримала і тихо засміялася.
—У вас тут змова.
—Медична, —кивнула медсестра. —Найбезпечніша.
Вона перевірила показники на моніторі, ще раз поглянула на Сашу.
—Все стабільно. Тиск повільно вирівнюється. Але відпочинок обов’язковий.
Саша повільно кліпнула.
—Я вже відпочиваю…
—Це ви називаєте “відпочиваю”? —м’яко перепитала медсестра.
Саша трохи подумала.
—Ну… я лежу.
—Це хороший початок, —серйозно сказала медсестра і вийшла.
Двері зачинилися.
У палаті знову стало тихо.
Але це була вже інша тиша — не порожня, а жива.
Саша трохи сильніше закуталась у ковдри.
Тепер їх було кілька шарів, і холод повільно відступав.
—Краще? —тихо запитала Ліза.
Саша кивнула.
—Трохи…
Пауза.
—Мене просто… ніби “відпустило” не туди.
Ліза нахмурилася.
—Тобі запаморочення ще є?
—Менше… —Саша на мить задумалась. —Але я ніби не зовсім тут.
—Ти тут, —одразу сказала Ліза.
Саша ледь повернула голову.
—Ти впевнена?
—Абсолютно.
Вона взяла її за руку трохи міцніше.
—Дивись: ти холодна, ти бурчиш, ти жартуєш про шаурму. Це все дуже переконливі докази присутності.
Саша слабо всміхнулася.
—Сумнівна логіка.
—Але працює.
Саша заплющила очі і тихо видихнула, ніби дозволила собі нарешті не триматися.
Пальці в руці Лізи трохи ослабли — не відпустили, але вже й не стискали так, як раніше.
—Я просто… втомилась, —прошепотіла Саша. —Дуже.
—Я знаю, —тихо відповіла Ліза.
Вона обережно поправила ковдру, потім ще раз перевірила, чи Саша не відкрилася.
—Ти зараз не повинна нічого “тримати”. Лише лежати.
Саша ледь кивнула, не відкриваючи очей.
Світ ще трохи хитався, але вже не так різко. Швидше як хвиля, що відступає.
Дихання поступово ставало рівнішим. Вона навіть на кілька хвилин задрімала, як в двері тихо постукали.
Ліза одразу підвела голову.
—Увійдіть, —тихо сказала вона.
Двері відчинилися обережно, ніби людина за ними не була впевнена, чи має право заходити.
На порозі стояв батько. На мить він не зайшов повністю — ніби щось зупинило його між коридором і палатою.
Погляд одразу зачепився за ліжко.
За Сашу.
Вона лежала під кількома ковдрами, так, ніби її намагалися не просто зігріти — а повернути до життя шар за шаром. Під носом тонка киснева канюля, прозора й майже непомітна, але саме вона змусила його серце різко стислося.
—…Саша? — обережно видихнув він.
—Заходь, тату.— сказала Ліза. —Ти прийшов хвилина у хвилину як обіцяв. Ти що якийсь телепотер у часі?
Саша повільно розплющила очі і усміхнулась на жарт сестри.
—Наш тато може стати будь ким.—тихо відповіла Саша. —Заходь, тату,я ж не так вже страшно виглядаю. Правда ж, Лізо?
Батько зачинив за собою двері і пройшов до ліжка молодшої доньки. Ліза трохи відсунулась подалі, даючи можливість батькові сісти на край ліжка.
Батько повільно сів на край ліжка.
Кілька секунд він просто дивився на Сашу.
На бліде обличчя.
На ковдри.
На прозору трубочку під носом.
І чим довше дивився, тим більше в його очах з'являлося занепокоєння.
—Доню… —тихо сказав він. —Що сталося?
Саша хотіла відповісти відразу, але голос ще не слухався.
Вона лише слабко всміхнулася.
—Нічого… особливого… Все добре, тату.
Батько кілька секунд мовчав.
Нічого доброго в цій картині він не бачив.
Його донька, яка завжди намагалася посміхатися навіть тоді, коли їй було погано, зараз лежала бліда, загорнута в кілька ковдр, з киснем під носом і таким виснаженим поглядом, що від цього стискалося серце.
—Це не дуже схоже на «все добре», —тихо сказав він.
Саша винувато всміхнулася.
—Ну… відносно…
—Сашо.
У його голосі не було суворості. Тільки тривога.
Ліза тихо видихнула.
—Після процедури їй стало погано. Впав тиск, була сильна нудота… і вона знепритомніла.
Батько різко перевів погляд на старшу доньку.
—Що?
Саша ледь скривилася.
—Не так драматично, як звучить…
—Ти непритомніла?
Вона кілька секунд дивилася на нього.
Потім дуже повільно кивнула.
У палаті стало тихо.
Батько провів рукою по волоссю, ніби намагався впорядкувати думки.
—Господи…
Він знову подивився на Сашу.
—І ти лежиш тут і кажеш, що все добре?
—Я… вже прийшла до тями. Значить все добре. А це тільки для перестрахування.— сказала Саша вказавши на …кисневу канюлю під носом, ніби це була якась дрібниця, що випадково прилипла до неї.
—Це тільки для перестрахування, —закінчила вона тихо, майже винувато. —Я вже тут. Я з вами.
Батько не відповів одразу. Він лише дивився — уважно, ніби намагався знайти в її обличчі межу між “вже краще” і “ще небезпечно”.
Ліза трохи нахилилася вперед, підтримуючи розмову, щоб не зависла ця важка пауза.
—Вона прийшла до тями, стабілізується. Лікар казав, що це реакція після знеболення і процедури. Тиск просто впав.
Батько повільно кивнув, але його погляд усе ще тримався на Саші.
—Тобі боляче зараз? —тихо запитав він.
Саша трохи подумала, ніби звірялася з тілом.
—Не так… як було, — сказала вона. —Зараз більше… слабкість.
—І холод, —додала Ліза одразу.
—І холод, — погодилася Саша з ледь помітною усмішкою.—Я під трьома ковдрами, почуваюсь  як… —Саша на мить примружилася, ніби шукала правильне слово, — як шаурма, яка передумала бути їжею.
На секунду в палаті зависла тиша.
А потім Ліза не витримала й тихо засміялася, прикривши рот долонею.
—Ти це спеціально робиш, так? —видихнула вона крізь сміх і втому.
Батько спочатку навіть не зреагував. Лише дивився на доньку, ніби перевіряв, чи справді вона настільки прийшла до тями, щоб жартувати.
І тільки потім куточок його губ ледь здригнувся.
—Шаурма… —повторив він тихо. —Дуже оптимістичне самовідчуття.
Саша слабко знизала плечима під ковдрами.
—Ну… я ж стараюся бути корисною для сімейного гумору.
—Лікар сказав коли будуть результати?-спитав батько у Лізи тихо.
Ліза на секунду перевела погляд із батька на Сашу, ніби зважуючи, як саме це сказати, щоб не додати зайвого хвилювання.
—Поки що ні, —тихо відповіла вона. —Лікар сказав, що частину аналізів роблять одразу, але основні результати будуть трохи пізніше. Може, завтра в обід чи в п'ятницю зранку.
Батько повільно кивнув, але це був не той кивок, який означає “зрозумів”. Швидше — “почув, але всередині ще не прийняв”.
Він трохи нахилився вперед, упершись ліктями в коліна.
—Тобто… ми просто чекаємо? —тихо уточнив він.
Ліза зітхнула.
—Так. І слідкуємо за нею. Зараз головне — щоб вона відновилась після всього цього.
Саша, ніби відчувши зміну тону, трохи поворухнулася під ковдрами.
—Я тут, якщо що… —слабко пробурмотіла вона. —Мене не відправляють у карантин…
Ліза одразу глянула на неї.
—Не жартуй так.
—Я серйозно стараюсь підтримувати атмосферу…
—Ти зараз підтримуєш тільки рівень нашої тривоги,- тихо сказала Ліза, але без злості.
Батько дивився на них обох і раптом трохи видихнув — коротко, важко. Ніби тільки зараз дозволив собі сісти не як “той, хто тримається”, а як просто батько.
Він обережно торкнувся ковдри біля Сашиного плеча.
—Ти мене сильно налякала, доню.
Саша на мить затихла. Жарти ніби відступили самі.
—Я не хотіла…
—Я знаю, —одразу м’якше відповів він.
Тиша в палаті стала іншою — не напруженою, а втомленою.
Саша повільно ковтнула.
—Просто… я нічого не контролювала там, —тихо сказала вона. —А потім ще й тут… ніби тіло не моє.
Ліза обережно поправила край ковдри.
—Це нормально після такого. Ти зараз відновлюєшся.
Батько кивнув, але погляд знову ковзнув до кисневої канюлі.
—І це точно тимчасово?
—Так, —відповіла Ліза впевнено. —Лікар сказав, що її просто підтримують, поки організм приходить до тями.
Саша ледь підняла кутик губ.
—Я ж казала… косметичний апгрейд.
—Сашо… — одночасно сказали Ліза й батько, але різним тоном.
І ця різниця в голосах раптом зробила атмосферу легшою.
Батько навіть тихо хмикнув.
—Ти завжди знаходиш момент.
Саша заплющила очі на секунду.
—Бо інакше не виходить.
Батько ще кілька секунд дивився на неї — довше, ніж було зручно. Ніби перевіряв кожен подих, кожен рух, кожну зміну в її обличчі.
Саша це відчула й трохи відкрила очі.
—Тату… я справді тут, —тихо сказала вона. —Не зникаю.
Він ледь кивнув, але не одразу відвів погляд.
—Я бачу, —відповів він. —Просто… мені треба трохи часу, щоб звикнути до цієї версії “ти”.
Саша слабо всміхнулася.
—Вона тимчасова. Як оновлення.
—Дуже не схоже на “оновлення”, —буркнув він, але вже без тієї гострої тривоги в голосі.
Ліза тихо зітхнула, відкидаючись на спинку стільця.
—Якщо чесно, я б теж не рекомендувала цю версію системи, —сказала вона. —Вона зависає, перегрівається і іноді вимикається без попередження.
—Я все чую, —пробурмотіла Саша, заплющуючи очі.
—Це добре, —одразу відгукнулася Ліза. —Значить, зв’язок ще є.
Батько трохи нахилився ближче.
—Ти зараз як? —тихо запитав він уже без жартів.
Саша помовчала, ніби прислухалася до себе.
—Слабка… і трохи ніби не в тілі, —чесно сказала вона. —І холод ще є. Але менше.І я знову хочу спати...
Батько кивнув повільно, ніби приймав кожне її слово окремо — не одразу, а з паузою між ними.
—Спи, —тихо сказав він. —Ти маєш право просто спати.
Саша ледь поворухнула головою на подушці.
—Я й так тільки цим і займаюсь останні години, —слабко прошепотіла вона.
Ліза тихо хмикнула, нахиляючись ближче до спинки ліжка.
—І це найправильніше твоє рішення за сьогодні.
Саша ледь відкрила одне око.
—А як же… стратегічні плани… і життя…
—Переносимо, —одразу відповіла Ліза. —Без обговорень.
Батько тихо провів долонею по її ковдрі, ніби переконуючись, що вона справді тут, тепла, жива, поруч.
—Ти нас потім відновиш, — сказав він спокійніше, ніж раніше. —Зараз не твоя черга “тримати всіх”.
Саша хотіла щось відповісти, але слова розчинилися ще до того, як сформувалися. Важкість знову м’яко накрила її, як хвиля після шторму, що нарешті відступає.
Її повіки стали важкими.
Дихання вирівнялося.
Киснева канюля тихо ворушилася від кожного вдиху — рівного, повільнішого, ніж раніше.
Ліза залишилася поруч, не відводячи погляду.
—Я тут, —сказала вона майже пошепки, більше для звички, ніж із потреби.
Саша ледь-ледь кивнула, не відкриваючи очей.
—Я знаю…
Батько трохи нахилився ближче, зупинивши руку на краю ліжка, але не торкаючись більше — ніби боявся розбудити цей крихкий спокій.
—Спи, доню,—тихо повторив він.
І цього разу вона не сперечалась.
Вона просто дозволила собі зникнути в тиші палати, яка більше не лякала.
Тільки рівний монітор нагадував, що вона тут.
Що вона дихає.
І що цього — на даний момент — достатньо.