30

Світло в коридорі процедурного відділення було іншим — не таким, як у палаті. Воно здавалося ще холоднішим, більш безособовим, ніби тут усе вже давно вирішено заздалегідь.
Сашу везли на каталці повільно, але їй здавалося, що час навпаки прискорився. Колеса тихо цокали по стиках підлоги, і кожен цей звук віддавався десь усередині грудей.
Ліза йшла поруч, не відстаючи ні на крок. Її рука все ще тримала Сашину.
Саша дивилася в стелю над собою — білу, рівну, з лампами, що пропливали повз, як однакові думки, від яких неможливо втекти.
— Ти як? — тихо запитала Ліза.
Саша не одразу відповіла.
— Я ще тут, — нарешті сказала вона.
Ліза ледь стиснула її пальці.
— Мені цього достатньо.
Саша гірко всміхнулася.
— Це тому що ти не знаєш, як звучить “потім”.
Ліза нічого не відповіла. І це було правильно — бо будь-які слова зараз звучали б зайвими.
Коридор закінчився різкими дверима з табличкою “Процедурна”. Вони відчинилися перед ними майже автоматично.
Всередині було світліше. Яскравіше. Надто чисто. Надто правильно.
Ліжко, апарати, металеві поверхні, акуратно розкладені інструменти — все виглядало так, ніби тут не буває випадковостей.
Сашу обережно переклали на інше ліжко. Потім одя́гли на па́лець маленький датчик пульсу — холодний пластик, який одразу ніби “приклеїв” її до апарата.
— Дихаємо рівно, — тихо сказала медсестра, поправляючи провід.
Саша ледь кивнула, хоча ніхто цього вже не вимагав. Ліза сіла́ на стілець біля ліжка взявши  її долоню в обидві руки.
На мить ніхто нічого не говорив.
Чути було лише тихе попискування монітора та шелест рукавичок.
Саша повільно повернула голову.
— Не відпускай, добре?
Голос прозвучав так тихо, що більше нагадував прохання дитини.
Ліза одразу нахилилася ближче.
— Не відпущу.
— Навіть якщо я почну панікувати.
— Навіть тоді.
— І якщо почну плакати.
На губах Лізи промайнула сумна усмішка.
— Теж.
Саша кілька секунд дивилася на неї.
Потім ледь помітно кивнула.
Двері процедурної знову відчинилися.
Усередину зайшов Микола Іванович, уже в масці та стерильному халаті. За ним — ще одна медсестра з металевим столиком.
Звуки інструментів, що тихо дзенькнули один об одного, змусили Сашу напружитися.
Ліза відчула, як її пальці знову похолоднішали.
— Добре, пані Сашо, — спокійно сказав лікар, підійшовши ближче. — Зараз ми ще раз усе пояснимо. Ви будете лежати на боці. Процедура триватиме недовго. Якщо стане погано або запаморочиться — одразу скажете.
Саша мовчки кивнула.
— Боляче буде? — запитала вона після короткої паузи.
Лікар не відповів одразу.
— Неприємно — точно. Але ми зробимо все, щоб вам було якомога легше.
Вона сумно всміхнулася.
— Це лікарською мовою означає «так».
У куточках очей лікаря промайнула співчутлива усмішка.
— Це означає, що вам не доведеться проходити через це самій.
Саша опустила погляд.
Не сама.
Вона відчула, як Ліза обережно погладила її по руці.
— Я тут, — тихо нагадала сестра.
Саша вдихнула.
Раз.
Другий.
Третій.
Серце все одно билося швидко.
Датчик на пальці відразу це видав, і монітор запищав трохи частіше.
Медсестра глянула на екран.
— Хвилюємося?
Саша ледь усміхнулася.
— Трошки.
Ліза тихо фиркнула.
— Брехня.
На диво, від цього короткого слова Саші стало трохи легше.
Наче страх уже не займав усю кімнату.
Лікар зробив крок ближче.
— Готові?
Саша подивилася на нього.
Потім на Лізу.
І лише після цього дуже тихо відповіла:
— Ні.
У процедурній запала коротка тиша.
— Але… давайте починати.
Ці слова прозвучали майже пошепки.
«Ні. Але… давайте починати».
На кілька секунд у процедурній стало тихо.
Ніхто не поспішав.
Ніхто не казав: «Не хвилюйтеся» чи «Усе буде добре».
І саме за це Саша була їм вдячна.
Бо іноді найбільше лякають не процедура чи біль, а чужі обіцянки, яких ніхто не може дати.
Микола Іванович кивнув.
— Добре. Тоді я попрошу вас повернутися на бік.
Медсестра допомогла їй обережно змінити положення.
Навіть цей простий рух раптом видався складним.
Ковдру трохи відсунули.
Холодне повітря торкнулося шкіри, і Саша мимоволі здригнулася.
— Зігніть ноги трохи до себе, — м'яко попросила медсестра.
Вона слухняно виконала.
Серце билося так швидко, що датчик на пальці майже не замовкав.
Пі-пі… Пі-пі…
Ліза пересунула стілець ближче.
Тепер Саша бачила тільки її обличчя.
І була вдячна саме за це.
Не лампи.
Не інструменти.
Не лікарів.
Тільки Лізу.
— Дихай зі мною, — тихо сказала сестра.
Саша кивнула.
— Вдих…
Вона вдихнула.
— Видих…
Повітря вийшло нерівно.
Ще раз.
І ще.
Лікар тим часом щось говорив медсестрі, але слова зливалися в тихий фон.
Потім Саша відчула холод антисептика на шкірі.
І вся напружилася.
Ліза одразу це помітила.
— Гей…
Саша підняла на неї погляд.
— Пам'ятаєш наш план?
На її губах промайнула слабка усмішка.
— План виживання?
— Саме він.
— І який у нас зараз пункт?
Ліза зробила вигляд, що задумалася.
— Здається… просто прожити наступні десять хвилин.
Саша тихо видихнула.
— Дуже амбітний план.
— У нас великі цілі.
Цього разу вона навіть ледь усміхнулася.
І саме в цю мить відчула легкий дотик руки лікаря до плеча.
— Ми починаємо підготовку, пані Сашо. Якщо щось буде не так — одразу скажіть.
Вона кивнула.
Раптом стало страшно настільки, що захотілося підвестися і втекти.
Просто встати.
Піти.
Сховатися.
Не чути більше жодного слова.
Але вона не поворухнулася.
Лише сильніше стиснула пальці Лізи.
Настільки сильно, що аж побіліли кісточки.
Ліза навіть не спробувала звільнити руку.
Навпаки — стиснула її у відповідь.
— Я тут, — тихо сказала вона.
Саша заплющила очі.
І раптом згадала сон.
Теплі мамині руки.
Її голос.
«Не бійся, сонце. Все буде добре, я з тобою».
У грудях щось боляче стиснулося.
А потім…
Стало трохи легше.
Вона повільно розплющила очі.
Подивилася на Лізу.
І ледь чутно прошепотіла:
— Мені дуже страшно.
Ліза ковтнула клубок у горлі.
— Я знаю.
— Пообіцяй, що говоритимеш зі мною.
— Увесь час.
— Навіть якщо я почну плакати?
— Особливо тоді.
У куточках Сашиних очей блиснули сльози.
Вона повільно кивнула.
І вперше за весь ранок дозволила собі не вдавати хоробру.
Просто бути людиною, якій страшно.
І яку тримають за руку.
******
— Майже все, — спокійно сказав Микола Іванович. — Ще трохи.
Саша не відповіла.
Вона лежала із заплющеними очима, міцно стискаючи руку Лізи. На лобі виступили дрібні краплини поту, а дихання стало частішим.
Було боляче.
Набагато болючіше, ніж вона намагалася показати.
Але вона мовчала.
Трималася.
Як могла.
— Сашо, — тихо покликала Ліза. — Подивись на мене.
Повіки здригнулися.
Вона все ж відкрила очі.
— Ти молодець, чуєш? Уже майже закінчили.
На губах Саші з'явилася ледь помітна, виснажена усмішка.
— Не… кажи… «молодець»…
Голос був хрипким і слабким.
Ліза навіть тихо усміхнулася.
— Добре. Тоді скажу, що ти неймовірно вперта.
У куточках Сашиних губ на мить з'явилася тінь усмішки.
— Це… вже більше схоже на правду…
Вона спробувала видихнути щось схоже на сміх, але одразу скривилася від нового спалаху болю.
— Ой…
Ліза миттєво нахилилася ближче.
— Все добре? Тобі дуже боляче?
Саша кілька секунд мовчала, ніби навіть на відповідь потрібно було зібрати сили.
Потім ледве чутно прошепотіла:
— Так…
Це коротке слово прозвучало настільки тихо й беззахисно, що у Лізи стиснулося серце.
Вона обережно прибрала пасмо волосся з її вологого чола.
— Я знаю, сонце… Ще трохи. Ти вже майже впоралася.
Саша повільно заплющила очі.
Дихала важко.
Нерівно.
Пальці все ще міцно стискали руку сестри.
Іноді настільки сильно, що ставало боляче.
Але Ліза навіть не намагалася звільнитися.
Нехай стискає.
Нехай тримається.
За неї.
За щось знайоме.
За щось живе.
Микола Іванович підняв погляд.
— Завершуємо.
Ці слова ніби дійшли до Саші не відразу.
Вона розплющила очі.
Подивилася спочатку на Лізу, потім кудись повз неї.
— Правда?.. — ледь чутно запитала вона.
— Правда, — тихо відповіла Ліза. — Ще кілька секунд.
Саша кивнула.
І знову заплющила очі.
За хвилину лікар обережно відступив.
— Все. Процедуру завершено.
У кімнаті стало тихо.
Настільки тихо, що було чути тільки її важке дихання та рівний писк монітора.
Саша не рухалася. Лікар зняв рукавички,а медсестра ще раз обробила місце втручання, наклеїла стерильну пов’язку й обережно поправила простирадло. Усі рухи були відпрацьовані, точні — майже автоматичні.
— Повільно повертаємося на спину, — тихо сказав Микола Іванович.
Саша не одразу відреагувала.
Ліза нахилилася ближче.
— Сашо, давай. Все закінчилось.
Повіки здригнулися.
Вона ніби почула, але тіло не поспішало підкорятися. Лише через кілька секунд Саша слабко поворухнулася, і медсестра допомогла їй змінити положення.
Світ одразу хитнувся.
Саша різко вдихнула.
— Ох…
— Повільно, — одразу сказав лікар. — Не піднімайтесь різко.
Ліза не відпускала її руку ні на мить.
— Дивись на мене, — тихо сказала вона.
Саша спробувала.
Але погляд не тримався.
Світло ламп здавалося надто яскравим. Обличчя Лізи трохи розпливалося по краях.
— Мені… — Саша ковтнула повітря. — Мені якось… недобре...
Ліза одразу напружилася.
— Що саме? Запаморочення? Нудота?
Саша не одразу відповіла. Її губи трохи поблідли, дихання стало уривчастим.
— Все разом… здається.
Медсестра вже була поруч.
— Поверніть голову трохи вбік, будь ласка.
Саша слухняно спробувала, але рух вийшов повільний і важкий, ніби тіло запізнювалося за думками.
Світ знову хитнувся.
— Пульс трохи падає, — тихо сказала медсестра, дивлячись на монітор.
Микола Іванович нахилився ближче.
— Сашо, послухайте мене. Ви мене чуєте?
Вона повільно кліпнула.
— Так…
Голос був тонший, ніж раніше.
— Це нормальна реакція після процедури й знеболення. Зараз головне — спокійно дихати і не різко рухатися.
Саша ледь всміхнулася, ніби це слово “нормальна” звучало для неї десь дуже далеко від реальності.
— У вас… дивне поняття “нормально”, — прошепотіла вона.
Ліза хотіла щось сказати, але не встигла.
Саша раптом різко вдихнула. І замерла.
—Нудить...голова́... сильно...
Ліза одразу нахилилася ще ближче.
— Сашо, дихай зі мною. Повільно. Добре?
Але Саша ніби вже не одразу чула слова. Її погляд став розфокусованим, очі трохи затуманилися.
— Мені… — вона ковтнула повітря, але це не допомогло. — Мені гірше…
Медсестра швидко підсунула лоток ближче.
— Голову вбік, добре? Не стримуйтеся.
Саша ледве встигла повернутися — і тіло різко напружилося.
Її пересмикнуло.
Ліза міцніше стиснула руку.
— Я тут, я тут, чуєш?
—Лізо… не дивись…на мене…
Ліза навіть не здригнулася.
— Я дивлюся, — твердо сказала вона. — І не відвернуся.
Саша хотіла щось заперечити, але новий спазм перекрив їй голос. Вона лише сильніше стиснула пальці сестри, аж до тремтіння.
Медсестра швидко нахилилася ближче, притримуючи волосся і підсуваючи лоток.
— Все добре, це нормально після знеболення й стресу, — сказала вона рівно, але швидко. — Просто не стримуйте.
Сашу ще раз пересмикнуло. Вона судомно вдихнула, ніби повітря раптом стало надто важким.
Ліза не відпускала її руку ні на секунду.
— Дихай, Сашо. Разом зі мною. Вдих…
Саша не одразу змогла повторити.
— Вдих… — повторила Ліза ще тихіше.
Цього разу Саша слухняно спробувала.
Повітря зайшло уривчасто.
І одразу знову хвиля нудоти накрила її сильніше.
Вона різко відвернула голову вбік, очі заплющилися, плечі напружилися.
— Все нормально, — коротко сказала медсестра. — Це пройде.
Але Саша вже майже не реагувала на слова.
Світ для неї звузився до одного — до спазмів, до важкого дихання і до руки Лізи, яка була єдиним, що не зникало.
— Я тут, — знову сказала Ліза. Її голос став нижчим, твердішим. — Чуєш? Я тут.
Саша ледве кивнула.
Її чоло вкрилося холодним потом.
— Гірше… — прошепотіла вона. — Мені гірше…
— Зараз відпустить, — швидко сказав лікар, перевіряючи монітор. — Тиск трохи просів, але нічого критичного.
Саша не відповіла. Вона ніби не чула слова “нічого критичного”.
Бо для неї зараз усе було критичним — навіть власне тіло.
Через кілька секунд спазм поступово почав слабшати.
Дихання все ще було уривчастим, але вже без різких хвиль.
Саша лежала, не відкриваючи очей.
— Все… — тихо сказала медсестра. — Потихеньку відпускає.
Ліза обережно погладила її пальці.
— Чуєш мене?
Саша ледь кивнула.
— Так…
Голос був майже беззвучний.
Її рука вже не тримала так сильно — пальці розслаблялися повільно, ніби вона тільки зараз зрозуміла, що може дозволити собі відпустити напругу.
Але одразу ж прийшла інша хвиля — слабкість.
Раптова.
Глибока.
— Мені… — Саша спробувала вдихнути, але повітря ніби не доходило до кінця. — Мені темніє…
Ліза миттєво нахилилася ближче.
— Сашо?
Очі Саші повільно розплющилися, але погляд уже не фокусувався.
— Я… не бачу…
— Медсестро! — різко сказала Ліза.
— Я тут, — одразу відгукнулася медсестра, перевіряючи датчики. — Пульс падає, але дихає. Просто глибоко зневоднення + реакція після процедури.
Саша хотіла щось сказати, але губи не слухалися.
Світ став далеким.
Звук монітора — глухішим.
Голос Лізи — ніби крізь воду.
— Сашо, подивись на мене! — різко, але з панікою в голосі сказала Ліза.
Але Саша вже не могла.
Її очі повільно закотилися вгору.
Пальці останній раз здригнулися в руці Лізи — і ослабли.
— Ні… ні, Сашо, дивись на мене… — Ліза стиснула її руку сильніше.
Медсестра нахилилася ближче.
— Вона непритомніє. Голову набік, будь ласка.
— Сашо! — голос Лізи зірвався.
І за секунду її сестра повністю втратила свідомість.
У процедурній на мить ніби все завмерло.
— Сашо! — голос Лізи зірвався ще раз, але вже без відповіді.
— Тихо, — швидко, але спокійно сказав лікар. — Вона без свідомості. Не панікуємо.
Медсестра миттєво підсунула лоток убік і нахилила голову Саші набік, щоб забезпечити дихальні шляхи. Інша рука вже перевіряла монітор.
— Пульс є, але слабший, — коротко повідомила вона. — Тиск знижений.
Ліза все ще тримала Сашину руку, ніби боялася, що якщо відпустить — це стане остаточно.
— Вона просто… втратила свідомість? — Ліза говорила уривками. — Вона ж… вона ж говорила зі мною…
Лікар кинув на неї короткий погляд.
— Так. Це реакція організму: біль, стрес, знеболення, падіння тиску. Таке іноді буває після пункції.
Він говорив рівно, але швидко — вже працював, а не пояснював.
— Дайте їй кисень.
Медсестра одразу взяла маску й обережно приклала до обличчя Саші.
Тільки тоді Ліза помітила, як її сестра стала… надто тихою. Не просто мовчить — ніби відсутня.
— Сашо… — прошепотіла вона. — Давай, ти мене чуєш…
Але відповіддю був лише рівний сигнал апарата.
Пі… пі… пі…
Лікар нахилився ближче, перевіряючи зіницю, пульс на сонній артерії.
— Все під контролем, — сказав він уже трохи м’якше. — Вона відновиться. Просто зараз організм “відключився”, щоб стабілізуватися.
Ліза ковтнула повітря, але воно ніби застрягло в горлі.
— Вона відкриє очі?
— Так, — коротко відповів лікар. — Обов’язково.
Це слово мало звучати заспокійливо.
Але в цій кімнаті воно прозвучало як обіцянка, яку ніхто не має права гарантувати.
Ліза опустилася трохи ближче до ліжка, не відпускаючи руки.
— Я тут, — тихо сказала вона вже не лікарю і не медсестрі, а їй. — Ти чуєш? Я тут.
Сашине обличчя залишалося нерухомим.
Тільки маска кисню злегка піднімалася від кожного подиху.
Медсестра перевірила крапельницю, швидко щось набрала в шприц.
— Вводимо рідину, — пояснила вона. — Тиск треба підняти.
Лікар кивнув.
— Добре. Слідкуємо.
Секунди потягнулися інакше.
Не як час.
А як очікування.
Ліза сиділа, не рухаючись, і лише пальцями іноді легенько погладжувала Сашину долоню — ніби перевіряла, що та ще тут, у цьому світі.
— Ти мене лякаєш, — дуже тихо сказала вона. — Але ти ж завжди так робиш… і потім повертаєшся.