29,3

Лікарняна палата була незвично тихою.
Лише рівномірне попискування монітора та приглушені кроки медсестер десь у коридорі нагадували, що життя навколо продовжується.
Саша лежала на ліжку нерухомо.
Бліда.
Зі світлою лікарняною ковдрою до грудей.
У руці повільно крапала крапельниця.
Лікарі вже оглянули її.
Падіння тиску.
Виснаження.
Стрес.
Непритомність.
Нічого критичного.
Принаймні так сказали.
Але слово «нічого критичного» чомусь зовсім не заспокоювало.
Ліза сиділа поруч на стільці.
Не відходила вже майже годину.
Можливо більше.
Вона давно перестала дивитися на телефон.
Перестала звертати увагу на час.
Усе її життя зараз звузилося до одного ліжка.
До одного блідого обличчя.
До однієї людини.
Ліза обережно взяла Сашину долоню у свої руки.
Холодну.
Незвично слабку.
І від цього в грудях стало ще болючіше.
—Сашо...
Голос прозвучав зовсім тихо.
Наче вона боялася розбудити навіть повітря.
Відповіді не було.
Ліза ковтнула клубок у горлі.
Сльози давно висохли.
Залишилася тільки важка втома після страху.
—Я більше не буду...
Голос раптом зламався.
Вона міцніше стиснула сестрину руку.
—Чуєш?
Тиша.
—Я більше ніколи не буду кричати.
Очі знову почали пекти.
—Ніколи.
Ліза опустила голову.
—Тільки відкрий очі.
Її плечі здригнулися.
—Будь ласка...
Вона провела великим пальцем по Сашиній долоні.
Так само колись робила мама.
Коли хтось із них хворів.
Коли було страшно.
Коли потрібно було просто сидіти поруч.
—Можеш брехати мені.
Тільки прокинься.
Ліза тихо всміхнулася крізь сльози.
—Хоч сто разів бреши про свою роботу. Хоч двісті. Мені байдуже.Я навіть не буду сваритися. Лише прокинься.
Палата залишалася тихою.
Монітор рівномірно відбивав серцевий ритм.
Ліза нахилилася ближче.
—Я дурна. Пробач. Мені було страшно. Я просто...
Голос знову затремтів.
—Я не хочу втрачати тебе теж.
Останні слова ледве зірвалися з губ.
І вперше за весь цей день вона сказала це вголос.
Не собі.Не в думках.
Не вночі під ковдрою. А тут.
Поряд із сестрою.
—Мами вже немає. І якщо з тобою щось станеться...
Ліза заплющила очі.
Договорити не змогла.
Занадто страшно. Навіть зараз.
Навіть після слів лікаря.
Вона поклала голову на край ліжка поруч із Сашиною рукою. Ледь. Як у цю мить завібрував телефон у кишені.
Вона здригнулася.
Спочатку навіть не хотіла відповідати.
Не зараз. Не тут.
Але екран знову спалахнув.
Тато.
Ліза заплющила очі.
Серце неприємно стиснулося.
Вона глянула на плячу сестру.
—І що мені тепер йому сказати?.. —ледве чутно прошепотіла Ліза.—Збрехати? Я не вмію як ти...
Ліза сумно посміхнулася.
Посмішка вийшла зовсім невеселою.
Такою, від якої ще більше хочеться плакати.
Телефон продовжував вібрувати в руці.
Раз.
Другий.
Третій.
Матвій Григорович ніколи не був людиною, яка дзвонить без причини.
Особливо зараз.
Особливо після ранкової сварки.
Ліза ковтнула важкий клубок у горлі й нарешті провела пальцем по екрану.
—Алло...
—Лізо?
Голос батька прозвучав одразу.
Схвильований.
Напружений.
—Чому ти так довго не відповідала? Ти де?
—Я..? Я...
Матвій Григорович, не дочекавшись відповіді, швидко заговорив:
—Лізо, де Саша? Я́ їй тричі дзвонив, її телефон не відповідає...
Ліза заплющила очі ще сильніше.
Ось він.
Той момент, якого вона боялася останні пів години.
Вона подивилася на Сашу.
На крапельницю.
На монітор.
На бліде обличчя сестри.
І зрозуміла, що брехати не зможе.
Не зараз.
Не про таке.
—Тату...
Голос зрадницьки затремтів.
На тому кінці одразу настала тиша.
Коротка.
Небезпечна.
—Лізо.
Матвій Григорович вимовив її ім'я дуже спокійно.
Занадто спокійно.
— Що сталося?
Ліза відчула, як серце забилося швидше.
—Тільки не хвилюйся...
Щойно вона це сказала, сама зрозуміла, наскільки безглуздо це прозвучало.
Бо люди ніколи не говорять «не хвилюйся», коли все добре.
На тому кінці пролунав важкий вдих.
—Де Саша?
Ліза подивилася на сестру.
І тихо відповіла:
—У лікарні.
Тиша.
Цього разу довга.
Дуже довга.
Наче світ на секунду зупинився.
—Що?
Лише одне слово.
Хрипке.
Наче сказане через силу.
—Вона знепритомніла на роботі.
Ліза швидко заговорила, поки страх не задушив її остаточно.
—Але лікарі сказали, що нічого критичного. У неї впав тиск. Через втому. Через стрес. Її оглянули. Вона під крапельницею...
Голос почав ламатися.
—Вона просто ще не прокинулася...
"Ще не прокинулася" пролунало для батька як удар.
Не тому, що Матвій Григорович не почув пояснення.
Не тому, що не почув про тиск чи крапельницю.
А тому, що почув тільки одне.
«Ще не прокинулася».
І цього вистачило.
—У якій лікарні?
Голос став глухим.
Зібраним.
Таким, яким він ставав у найгірші моменти життя.
Ліза швидко назвала адресу.
На тому кінці почувся шум.
Наче він уже вдягав куртку.
Шукав ключі.
Рухався.
—Тату...
—Я їду.
—Лікар сказав, що нічого критичного.
—Я почув.
Але Ліза зрозуміла — це нічого не змінило.
Вона знала свого батька.
Після смерті дружини він навчився не довіряти словам «нічого страшного».
Особливо коли справа стосувалася дітей.
—Вона дихає? —раптом запитав він.
Ліза здригнулася.
—Тату...
—Вона дихає?
—Так.
—Серце працює нормально?
—Так.
—Лікар був?
—Він її оглянув,але ще має зайти пізніше. Все добре, не хвилюйся.
Матвій Григорович важко видихнув.
Так, ніби лише зараз дозволив собі вдихнути на повні груди.
Але Ліза знала цей видих.
Він не означав спокій.
Він означав лише те, що паніка тимчасово поступилася місцем діям.
—Я вже майже виїхав,— тихо сказав він.
На задньому фоні почувся звук дверей під'їзду.
Потім кроки.Швидкі.
Нервові.
—Тату...
—Я скоро буду.
І раптом додав:
—Лізо.
—Так?
На кілька секунд запанувала тиша.
—Будь поруч з нею. Незважаючи на ні що—будь.
Ліза міцніше стиснула телефон.
—Буду, —тихо відповіла вона.
І почула коротке:
—Добре.
Зв'язок обірвався.
Палата знову занурилася в тишу.
Ліза повільно опустила телефон на коліна.
Якийсь час просто сиділа нерухомо.
Дивилася на сестру.
На рівну лінію крапельниці.
На монітор.
На пальці, які ще кілька годин тому вперто стискали ручку візка і переконували всіх, що все нормально.
—Уперта ти людина, Сашо...
Ледь чутно сказала вона.
І сумно всміхнулася.
—Навіть коли непритомнієш, все одно сперечаєшся.
Сльози знову підступили до очей.
Але цього разу Ліза стримала їх.
Обережно підсунула стілець ближче до ліжка.
І просто взяла сестру за руку.
Як просив тато.
Як сама хотіла.
Бути поруч.
Минуло кілька хвилин.
Можливо десять.
Час у лікарні завжди ставав дивним.
Повільним.
Тягучим.
Раптом Сашині пальці ледь ворухнулися.
Настільки слабко, що Ліза спочатку подумала — здалося.
Вона різко випрямилася.
Завмерла.
Не дихаючи.
Погляд прикипів до сестриної руки.
Тиша.
Потім ще один слабкий рух.
Цього разу точно.
—Сашо?..
Ліза нахилилася ближче.
Вії на блідому обличчі здригнулися.
Ледь помітно.
Один раз.
Другий.
Наче людина намагалася виплисти з дуже глибокого сну.
—Сашо...
Голос Лізи затремтів.
У відповідь пролунав тихий, майже нечутний видих.
Саша поворушила головою.
Ледь-ледь.
Наче навіть це вимагало надто багато сил.
А потім повільно насупилася.
Наче їй щось заважало.
Світло.
Звуки.
Власне тіло.
Повіки здригнулися ще раз.
І нарешті розплющилися.
Погляд був розмитим.
Невпевненим.
Вона кілька секунд просто дивилася в стелю.
Наче намагалася зрозуміти, де знаходиться.
Потім очі повільно змістилися вбік.
На Лізу.
І завмерли.
Ліза відчула, як щось боляче стислося в грудях.
—Привіт...
Саша кілька секунд мовчала.
Наче обробляла інформацію.
Потім ледь помітно скривилася.
—Чому...
Голос був хрипким.
Майже зниклим.
—...ти плакала?
Із усіх можливих запитань вона поставила саме це.
Ліза нервово засміялася крізь сльози.
—Серйозно?
Саша повільно кліпнула.
Наче це було цілком логічне питання.
—Ти...
Вона ковтнула.
—Виглядаєш жахливо.
—Дякую.
—Будь ласка.
Ліза раптом схлипнула і засміялася одночасно.
Від полегшення.
Від втоми.
Від того, що вона нарешті чує цей голос.
Живий.
Справжній.
Саша трохи повернула голову.
І лише зараз помітила крапельницю.
Провід монітора.
Лікарняну палату.
На її обличчі з'явився дуже знайомий вираз.
Той самий.
Який завжди з'являвся, коли вона розуміла, що щось пішло не за планом.
—О ні...
Ліза вже знала цей тон.
—Навіть не починай.
— Я в лікарні?
—Так.
—Чорт... Навіщо...
Ліза витріщилася на неї кілька секунд.
Просто мовчки.
Наче не вірила, що після всього пережитого Саша справді сказала саме це.
—Навіщо? —перепитала вона.
Саша ледь поморщилася.
Голова боліла.
Сильно.
Наче всередині неї хтось повільно стягував тугий обруч.
—Я маю на увазі... навіщо було мене сюди везти...
—Сашо.
—Що?
—Ти знепритомніла.
—Буває.
—Посеред робочого дня.
—Ну...
—Посеред розмови.
—Посеред сварки.—поправила Саша.—Тато знає, що я тут? Скажи що ні! Прошу...
—Так.
Саша завмерла.
Просто дивилася на Лізу.
Наче сподівалася, що почула неправильно.
—Так? —перепитала вона слабко.
—Так.
—Ти сказала йому?
—Сашо...
—Лізо.
—Так, сказала.
—Все? І про те,ким я працюю?—різко підскочила Саша. Однак різкий рух миттєво відгукнувся гострим запоромоченням.
Перед очима на мить потемніло. А до горла підкотила нудота.
Ліза миттєво підвелася зі стільця.
—Та лежи ти!
Вона обережно притримала Сашу за плечі, не даючи знову сісти.
—Обережно. Лікар казав не робити різких рухів.
Саша заплющила очі.
Кілька секунд просто намагалася знову нормально дихати.
Нудота потроху відступала.
—Відповідай, —прошепотіла вона.—Ти сказала що ким я працюю?
—Ні! Я не сказала! Я сказала що ти лише знепритомніла на роботі і зараз ми знаходимося в лікарні!
Голос Лізи зірвався на останньому слові. А Саша лише повільно видихнула.
Наче весь цей час тримала повітря в легенях.
Напруга в плечах трохи ослабла.
—Слава Богу...
Ліза закотила очі.
—Серйозно?
—Що?
—Ти щойно втратила свідомість. Лікарі понад годину приводили тебе до тями. Я мало не посивіла. А тебе хвилює тільки те, чи не дізнався батько про роботу? Серйозно?
—Просто не хочу, щоб він вважав, що я лише здатна тягати ганчірку по номерах готелю. Саме тому збрехала вам.
—З глузду з'їхала? Сашо,ти думала...ми будемо соромитися тебе через …те, ким ти працюєш? — Ліза різко замовкла, ніби сама злякалася власних слів.
—Так!!—не втрималася Саша.—Я саме так і думала! Хотіла щоб ви пишалися мною, щоб батько радів нарешті і знав що його менша донька ще на щось здатна,окрім приносить біль у дім!  Знав що якщо не зміг вивчити її в університеті,то хоч у неї є нормальна, тимчасова робота. Скільки часу мені б не лишилося,я хотіла зробити ваше життя нормальним! Нормальним!
Ліза завмерла.
Слова Саші ще кілька секунд висіли в палаті важким болючим відлунням.
Нормальним. Нормальним.
Наче вона повторювала це не для сестри.
Для себе. Для всього світу.
Ліза повільно сіла назад на стілець.
—Ти серйозно зараз думаєш, що приносиш нам тільки біль?
Саша відвернула голову до вікна.
Очі неприємно пекли.
—Хіба ні?
—Ні.
—Лізо...
—Ні, Сашо.
—Так, сестро! Я—ваша біль. Тепер наш батько через мене сивіє, плаче... А буде попереду? Пункція -біль. Хіміотерапія - біль. Очікування -біль. Аналізи-біль. Безсоння - біль. Чергова смерть -біль. Не хотіла ще робота моя покоївки підкосила вас.
—Досить! Ти— не біль! А робота покоївки не ганьба.
—Не ганьба? Я вчора стояла навколішки і мила унітази після чужих людей. Я щодня в цьому. Тому я мовчала.
—Сашо, ця робота не ганьба, просто вона не для твого стану.
Саша різко повернула голову.
—Не для мого стану? —перепитала вона тихо, але в голосі вже з’явилася крижана напруга. —А який у мене стан, Лізо?
Ліза на мить розгубилася.
—Ти сама знаєш…
—Ні. Скажи мені. Вголос.
У палаті знову стало тихо. Десь у коридорі прокотилися кроки медсестри, але тут, між цими стінами, ніби знову згустилося повітря.
Ліза опустила погляд.
—Ти виснажена. Ти після непритомності. У тебе… лікування попереду. Ти не можеш отак щодня…
—Можу, —перебила Саша. —Я вже так живу.
Вона спробувала сісти рівніше, але плечі одразу зрадницьки затремтіли. Вона цього не показала — тільки стиснула простирадло пальцями.
—Ти не розумієш, —продовжила Саша. —Я не маю права зупинятися. Я не маю права бути “не в стані”. Бо якщо я зупинюся — я буду просто… хворою. А не корисною. Не потрібною. Ти це хочеш сказати?
—Ні,— різко відповіла Ліза. —Я хочу сказати, що ти не залізна.
—А я і не хочу бути залізною, —голос Саші зірвався. —Я хочу бути нормальною.
Вона замовкла на секунду, ковтнула повітря, ніби воно раптом стало важким.
—Ти думаєш, я не знаю, як на мене дивляться? Як на мене дивиться батько? Як він боїться навіть запитати зайвий раз, як я? Я це бачу. Щодня.
Ліза підвела голову.
—Він не боїться тебе. Він боїться втратити тебе.
Саша гірко всміхнулася.
—А я боюся втратити себе раніше, ніж це станеться.
Тиша знову впала між ними, але цього разу вона була іншою — не холодною, а важкою, як після крику, що нарешті закінчився.
Ліза повільно видихнула.
—Послухай мене, —тихо сказала вона. —Ти не мусиш доводити нам нічого. Ні роботою, ні тим, що “витягуєш”. Ти просто… маєш жити.
Саша заплющила очі.
На мить здалося, що вона нічого не відповість.
А потім дуже тихо сказала:
—Я не вмію “просто жити”, Лізо. Це слово для мене дике.
Ліза кілька секунд мовчала, ніби підбирала слова, які не розсипляться від першого ж дотику.
—Ти навчишся,—нарешті сказала вона тихо.
Саша ледь похитала головою.
—Пізно.
Слово зависло в повітрі, як щось остаточне.
Ліза різко похитала головою.
—Ні, не кажи так.
Саша навіть не подивилася на неї. Лише повільно опустила погляд на свої руки— бліді, трохи тремтячі, ніби вони вже не зовсім її слухали.
—Ти не розумієш, —тихо сказала вона. —Це не фраза. Це… факт.
Ліза підвелася зі стільця.
—Який ще факт, Сашо?
Саша гірко всміхнулася краєм губ.
—Що я не встигаю стати “нормальною”. Що я не встигаю виправити все, що ви від мене хотіли. Що я… —вона ковтнула повітря, —що я просто не встигаю.
У Лізи стиснулося обличчя.
—Ти знову про це… ніби вже все вирішено.
Саша нарешті подивилася на неї.
І в цьому погляді не було ні злості, ні істерики. Лише втома — така глибока, що навіть біль здавався поверхневим.
—А ти думаєш, що ні?
Ліза зробила крок ближче до ліжка.
—Я думаю, що ти зараз у лікарні. Після непритомності. І говориш так, ніби вже поставила на собі крапку.
Саша ледь похитала головою.
—Я не ставлю крапку. Я просто… читаю далі текст, який уже написаний.
Тиша знову впала між ними, щільна, майже фізична.
Ліза сіла назад, але вже не так різко. Повільно, ніби боялася зламати щось невидиме.
—Ти не текст, —тихо сказала вона. —І тебе ніхто не писав.
Саша на мить заплющила очі.
—Мені інколи здається, що писав.
І вперше за всю розмову її голос зламався не від крику — а від чогось набагато тихішого.
Від того, що більше не трималося всередині. І в цей час в двері постукали.
Коротко. Обережно. Майже формально.
Ліза різко обернулася, ніби її вирвали з розмови, яка ще не встигла закінчитися, але вже боліла всередині.
—Так, —гукнула вона.
Двері відчинилися повільно.
У палату зайшов лікар Саші. Микола Іванович.
—Добрий вечір. Бачу Саша вже прийшла до тями.— почав лікар зупинившись біля ліжка. Саша ледь помітно кивнула:
—На жаль.
Микола Іванович на секунду завмер, а потім тихо фиркнув.
—Ну, це вже хороший знак.
Ліза закотила очі.
—Бачите? Вона така вже хвилин двадцять.
—Значить, мозок працює, —спокійно відповів лікар.
Саша лише скривилася.
—Шкода.
—А от мені ні.
Він відкрив папку з аналізами і швидко переглянув кілька сторінок.
Палата знову затихла.
Тільки шелест паперу.
І раптом Саша відчула, як серце починає бити трохи швидше.
Вона знала цей момент.
—У Вас виснаження організму і чергове падіння тиску. І ще дещо що мене турбує. Потрібно перевірити. Але перед цим ми як планувалося проведемо пункцію вранці.
У палаті ніби щось одразу стало важчим.
Саша повільно перевела погляд на лікаря.
—Вранці… —тихо повторила вона. —Уже.
Лікар кивнув, не відводячи очей від папки.
—Так. Це необхідно, щоб уточнити картину.
Ліза напружилася.
—А це обов’язково зараз? Вона щойно прийшла до тями…
—Саме тому і зараз, —спокійно відповів Микола Іванович. —Ми не можемо втрачати час.
Саша ледь усміхнулася —без радості, майже автоматично.
—Звісно. Час.
Вона відвернула голову до стіни.
Ніби там було щось простіше, ніж ці слова.
—Це боляче? —раптом запитала вона.
Лікар на мить підняв погляд.
—Ми зробимо все, щоб мінімізувати дискомфорт.
—Значить, боляче.
Лікар не одразу відповів.
Він лише злегка зітхнув, ніби зважував, скільки правди можна сказати в цій палаті, не зробивши гірше.
—Це неприємно,— нарешті озвався він спокійно. —Але коротко. І під контролем.
Саша тихо кивнула, ніби це щось змінювало, хоча насправді — ні.
—Коротко, —повторила вона. —У вас це завжди “коротко”.
Ліза стиснула пальці на краю стільця.
—Сашо…
—Що? — вона навіть не повернула голови.
Лікар закрив папку.
—Я зайду ще перед процедурою, — сказав він. —І поясню все детально.
Він уже зробив крок до дверей, але на мить зупинився.
—Постарайтесь трохи відпочити. Це зараз найважливіше. І коли прийде ваш батько,то повідомте про це його. Доречі хто завтра буде зі Вами поруч?
Саша ледь помітно здригнулася.
—Батько? —перепитала вона тихо, ніби це слово саме по собі вже було процедурою.—Він планував бути, але я не впевнена чи хочу щоб тато був завтра там..
Ліза раптом випросталася.
—Що означає "не хочу"?— у її голосі майже одразу з'явилося напруження. —Сашо, це пункція. Не похід до стоматолога.
Саша заплющила очі.
—Саме тому. Йому мабуть вистачило життя з нашою мамою. Вистачило болю.—сказала Саша Лізі.
Ліза повільно видихнула.
—Не говори так.
Саша сумно всміхнулася.
—А як мені говорити? Він уже один раз через це пройшов. Я бачила його тоді. Бачила, як він сидів біля маминої палати. Як не спав ночами. Як робив вигляд, що все добре, коли насправді розсипався на шматки.
У палаті запала тиша.
Микола Іванович стояв біля дверей, не перебиваючи.
—Сашо, —тихо сказала Ліза. —Тато сам вирішить, де йому бути.
—А якщо я не хочу, щоб він знову на це дивився?
—А якщо він не хоче залишати тебе саму?
Саша нічого не відповіла.
Лише сильніше стиснула край ковдри.
Лікар нарешті озвався:
—Знаєте, за багато років роботи я бачив різне. Але ще не зустрічав батьків, які б шкодували про те, що були поруч зі своєю дитиною.
Саша заплющила очі.
Ці слова влучили занадто точно.
—Я не дитина.
—Для нього — так,—спокійно відповів Микола Іванович.
У горлі раптом з'явився болючий клубок.
Саша відвернулася до вікна.
—Не хочу!
Її голос зірвався, але не на крик — на межу, де вже не лишається сил навіть кричати по-справжньому.
У палаті знову стало тихо.
Лікар не поспішав відповідати. Лише дивився на неї так, як дивляться, коли розуміють, що сперечаються не з логікою, а з страхом.
Ліза обережно підвелася зі стільця.
—Сашо… —тихо почала вона.
—Не треба, —різко перебила Саша, не повертаючи голови. —Просто… не треба.
Її плечі напружилися, ніби вона чекала удару, навіть якщо його не буде. Саша кілька секунд мовчала, декілька разів глянувши на Лізу,ніби вона не хотіла озвучувати думку,що непрохано з'явилася в голові.
—Не хочу!— повторила Саша тихіше.—Але... якщо ти зможеш бути з мною, я хочу щоб ти була поруч, Лізо...
Ліза завмерла.
На мить у її очах промайнуло щось таке болюче, що Саша одразу пошкодувала про свої слова.
—Зможу, —відповіла вона майже без роздумів. —Звісно, зможу.
Саша нарешті повернула голову.
—Навіть якщо це буде довго?
—Навіть якщо довго.
—Навіть якщо буде страшно?
Ліза зробила крок до ліжка.
—Особливо якщо буде страшно.
Саша опустила погляд.
Її пальці все ще стискали ковдру.
Наче вона трималася за неї, щоб не розсипатися.
Микола Іванович мовчки спостерігав за сестрами.
Потім тихо сказав:
—Тоді вирішено.
Саша невдоволено скривилася.
—Я ще нічого не вирішувала.
—Ви щойно вирішили, —спокійно відповів лікар. —Ви попросили допомоги.
Вона хотіла заперечити.
Справді хотіла.
Але слова так і не з'явилися.
Бо вперше за дуже довгий час зрозуміла, що це правда.
Вона попросила.
Не приховала.
Не збрехала.
Не втекла.
Просто попросила.
І від цього чомусь ставало ще важче.
Микола Іванович м'яко усміхнувся.
—Відпочивайте. Завтра буде непростий день.
Він кивнув Лізі та вийшов із палати.
Двері тихо зачинилися.
Залишивши їх удвох.
Кілька хвилин ніхто не говорив.
За вікном уже було темно.
—Лізо, ти справді будеш завтра з мною, чи ти так сказала при лікарю?—тихо почала Саша після довгої паузи.
Ліза підняла на неї погляд.
—Ти зараз серйозно?
Саша знизала плечима.
—Просто питаю.
—А я просто відповідаю. Так. Я буду там.
Саша кілька секунд мовчала.
—А робота?
—Переживе.
—А якщо це затягнеться на весь день?
—Теж переживе.
Саша недовірливо примружилася.
—Ти навіть не вагаєшся.
Ліза гірко всміхнулася.
—Сашо, завтра тобі будуть робити пункцію кісткового мозку. Як ти думаєш, що для мене важливіше?
Саша опустила очі.
Відповіді вона не мала.
Або не хотіла її чути.
—А що будемо робити з татом? Як пояснити йому, чому я не хочу щоб він був там?
Ліза важко ковтнула.
—Він зрозуміє... Звісно ж він планував бути, але... якщо тобі буде так спокійніше, він зрозуміє.
Саша сумно всміхнулася.
—От саме цього я й боюся.
—Чого?
—Що зрозуміє.
Ліза насупилася.
—Це взагалі не має сенсу.
—Має, —тихо відповіла Саша. —Бо тоді він знову поступиться собою заради мене.
Вона відвернулася до вікна.
—Все життя так.— пошепки продовжила саша.—Йому все життя треба когось рятувати. Спочатку —мама, зараз —я. Боровся за неї і зламався...Тепер я?
Останні слова прозвучали так тихо, що Ліза ледь їх почула.
Вона довго мовчала.
Потім повільно пересунула стілець ближче до ліжка і сіла поруч.
—Ти серйозно думаєш, що він бачить це саме так?
Саша сумно всміхнулася.
—А хіба ні?
—Ні.
—Лізо...
—Ні, Сашо. Він не рятує тебе тому, що мусить. Він поруч тому, що любить тебе.
Саша опустила очі.
—Любов теж виснажує.
—Так.
—Особливо коли постійно боїшся.
Ліза кивнула.
—Так.
Саша здивовано подивилася на неї.
—І все одно він залишається.
У палаті стало тихо.
Ліза дивилася на сестру кілька секунд, а потім раптом усміхнулася крізь втому.
—Знаєш, що найбільше мене дратує?
—Що?
—Те, що ти вперто вирішуєш за інших, що вони відчувають.
Саша насупилася.
—Я не...
—Саме так. Ти вирішила, що ми соромитимемося твоєї роботи. Вирішила, що ти приносиш тільки біль. Вирішила, що тато втомився від тебе. Вирішила, що ми будемо щасливіші без твоїх проблем.
Кожне слово влучало занадто точно.
Саша відвела погляд.
—Можливо.
—Не можливо. Саме так і є.
Ліза обережно взяла її за руку.
—А тепер хоч раз дай нам самим вирішувати.
Саша мовчала.
Довго.
Так довго, що Ліза вже подумала, що відповіді не буде.
Але раптом почула ледь помітне:
—Мені страшно.
І від цих двох слів у неї защеміло серце.
Бо за весь день це була найчесніша річ, яку сказала Саша.
Ліза стиснула її пальці.
—Я знаю.
—Ні, не знаєш.
Голос Саші затремтів.
—Я не пункції боюся. Не болю. Не лікарні.
Вона ковтнула повітря.
—Я боюся, що третя стадія підтвердиться і моє пекло офіційно почнеться.
Ліза на мить стиснула її руку сильніше, ніби намагалася втримати її тут і зараз — не в діагнозах, не в словах, а просто в цьому ліжку, в цій кімнаті, у цьому вечорі.
—Сашо… —тихо сказала вона. —Твоє “пекло” ще не почалося.
Саша гірко всміхнулася, не повертаючи голови.
—Ти не можеш це знати.
—Можу, —твердо відповіла Ліза. —Бо ти говориш так, ніби вже отримала результат. Але ти його не отримала.
Саша заплющила очі.
—Я відчуваю.
—Ти боїшся, —поправила Ліза. —Це різні речі.
У палаті знову стало тихо. Десь у коридорі дзенькнув металевий візок, приглушені голоси медсестер пропливли повз двері й зникли.
Саша повільно повернула голову до Лізи.
—А якщо я права?
Ліза не відвела погляду.
—А якщо ні?
Це просте питання зависло між ними, як тонка нитка, за яку страшно смикнути.
Саша повільно видихнула. Її плечі трохи опустилися, але напруга не зникла — просто змінила форму.
—Тоді все це… —вона ковтнула повітря, —все лікування, все це очікування… воно може бути марним.
Ліза похитала головою.
—Ні. Навіть якщо буде складно. Навіть якщо результати будуть не ті, яких ти хочеш… це не марно.
Саша гірко всміхнулася.
—Ти кажеш це так, ніби я можу просто “перетерпіти” і все закінчиться добре.
—Я кажу це так, як є, —тихо відповіла Ліза. —Ти зараз живеш не фіналом. Ти живеш процесом.
Саша відвела погляд до стелі.
—Процесом, який може мене зламати.
Ліза нахилилася ближче.
—А може витягнути.
Саша не відповіла одразу. Її пальці трохи ослабили хватку на ковдрі, ніби втомилися навіть триматися.
—Я не вмію “може”, —нарешті прошепотіла вона. —Мені треба знати точно.
—У цьому й проблема, —м’яко сказала Ліза. —У цій хворобі ніхто не знає точно.
Саша заплющила очі.
І вперше за довгий час у її обличчі з’явилося не роздратування і не спротив, а щось схоже на виснажену чесність.
—Тоді я ненавиджу цю невизначеність, —тихо сказала вона.
—Я теж, —відповіла Ліза. —Але я в ній з тобою.
Саша повільно повернула до неї голову.
Довго дивилася.
Наче перевіряла, чи це справжнє.
—Ти не повинна, —сказала вона нарешті.
Ліза ледь усміхнулася.
—Знову ти за мене вирішуєш.
Саша хотіла щось заперечити, але замовкла.
Бо не знайшла аргументу, який би не звучав як втеча.
У двері знову тихо постукали.
Цього разу коротко, але впевнено. Двері відчинилися.
І на цей раз, це був батько.