29,2

Болю́ча розмова з батьком зранку тепер майже не відпускала. Вона все ще стояла між ними невидимою стіною — щойно Саша робила крок у бік “нормального життя”, як ця стіна нагадувала про себе важкістю в голові й дивною тишею в тілі.
В обід вона все ж спробувала зібратися на роботу.
Спочатку просто у вітальні на дивані,притискаю́чи  подушку до грудей, ніби так можна було втримати рівновагу в собі. Саша зажмурила очі і саме тоді несподівано зайшов Матвій Григорович.
Він зупинився у дверях вітальні одразу, як побачив її позу.
—Сашо, тобі знову погано?
Вона різко розплющила очі, ніби її спіймали на чомусь забороненому.
— Ні, — швидко відповіла вона. — Я просто… думаю.
Матвій Григорович повільно зайшов у кімнату, не зводячи з неї погляду. Він уже навчився відрізняти “просто думаю” від того стану, коли людина тримається тільки на впертості.
— Ти притискаєш подушку так, ніби вона тебе врятує, — тихо сказав він.
Саша ледь всміхнулась.
— Може, і врятує.
—Са́шо! Ти думаєш що я нічого не бачу? Ти́ забула нашу розмову?! Швидко.
Саша важко видихнула й повільно відклала подушку.
— Не починай, тату.
— Не починай? — Матвій Григорович аж завмер від такого формулювання. — Ти вночі знепритомніла посеред кухні. Вранці ледве сиділа на ліжку. А зараз збираєшся на роботу й кажеш мені "не починай"?
Саша опустила очі.
Голова знову неприємно нила.
Не різко.
Настирливо. Так,що кожен звук здавався трохи голоснішим, ніж був насправді.
— Я не можу весь час сидіти вдома, — тихо сказала вона.
— Можеш.
— Не можу.
— Можеш.
Саша заплющила очі.
Вона вже знала цей тон.
Спокійний.
Впертий.
Майже такий самий, як у неї самої.
—Тату, це просто робота.
—Ні, сонечко. Це не "просто робота", коли вночі ти впала без свідомості.
Легка усмішка на Сашиному обличчі зникла.
— Але ж зараз мені краще!
— Справді? — тихо запитав Матвій Григорович.
Вона вже відкрила рот для відповіді, коли раптом різкий біль прострілив десь за очима.
Неначе хтось затягнув тугий вузол усередині голови ще сильніше.
Саша мимоволі стиснула пальцями край дивана.
Лише на секунду.
Але батько помітив.
Звісно, помітив.
— От бачиш.
— Це просто голова.
— Просто голова не змушує людину непритомніти.
— Тату...
— Ні, тепер ти послухай мене.
Він сів навпроти.
Втомлений.
Не злий.
Саме це було найгірше.
— Я не забороняю тобі жити. Не забороняю працювати. Не забороняю бути собою. Але сьогодні ти нікуди не поїдеш.
Саша відвела погляд.
— Поїду.
Матвій Григорович завмер.
— Що?
— Поїду.
Вона сказала це тихо.
Майже пошепки.
Але твердо.
— Сашо...
— Я не ма́ю підставити і розчарувати Віталіка́. Рита і Віталік розраховують на мене.
Матвій Григорович кілька секунд просто дивився на неї.
— А я, значить, не розраховую?
Саша здригнулася.
— Тату, я не це мала на увазі.
— Саме це ти й сказала.
Він повільно підвівся.
У його голосі не було злості.
Лише втома.
Така глибока, що від неї ставало важко дихати.
— Учора ти боялася лікування. Сьогодні ти боїшся пропустити робочу зміну. Сашо, ти взагалі себе чуєш?
— Це різні речі.
— Ні. Це одна й та сама річ.
Вона насупилася.
— Я не можу просто взяти й перестати жити.
— А хто просить тебе перестати жити?
Саша мовчала.
Матвій Григорович провів рукою по сивому волоссю.
— Сонечко, я прошу тебе один день побути вдома.
— Один день перетвориться на другий.
— І що?
— А потім на третій.
Голос її став тихішим.
— А потім я почну звикати до того, що зі мною щось не так.
У кімнаті стало тихо.
Матвій Григорович завмер.
Тому що раптом зрозумів.
Справа була не в роботі.
Зовсім не в роботі.
Саша боялася іншого.
Якщо вона залишиться вдома через хворобу — значить, доведеться визнати, що хвороба вже керує її життям.
— Сашо...
Вона відвела погляд.
— Там усе нормально. Нічого страшного якщо я попрацюю кілька годин за документами в кріслі.
Матвій Григорович довго мовчав.
Наче зважував кожне слово.
— Ти зараз намагаєшся переконати мене чи себе?
Саша насупилася.
— Тату...
— Ні, відповідай чесно.
Вона відвела погляд до вікна.
За склом звичайний день жив своїм життям. Люди кудись поспішали. Їхали машини. Ніхто не знав, наскільки складним може бути рішення просто залишитися вдома.
— Я просто не хочу сидіти й думати про це весь день.
Матвій Григорович тихо видихнув.
І нарешті почув справжню причину.
Не гроші.
Не відповідальність.
Не робота.
Страх.
Якщо сидіти вдома — доведеться думати про завтрашню пункцію.
Про лікарів.
Про лікування.
Про те, що буде далі.
— Сонечко...
— Не треба, — швидко перебила Саша.
Він замовк.
— Якщо я поїду на роботу, це буде звичайний день. Просто день. Мені це зараз потрібно.
Матвій Григорович опустив очі.
А потім повільно кивнув.
Не погоджуючись.
Просто розуміючи.
— Я не можу тебе прив'язати до батареї.
Саша ледь усміхнулася.
— І не треба.
— Але я прошу тебе хоча б пообіцяти одну річ.
— Яку?
— Якщо стане гірше — ти одразу їдеш додому.
Саша не відповіла одразу.
І це вже було поганим знаком.
— Сашо.
— Добре.
— Чесно.
— Добре, тату.
Він дивився на неї ще кілька секунд.
Наче прекрасно знав, що вона бреше.
Але сил на нову сварку вже не залишилося.
Перед виходом, коли Саша звично одягнула і підібрала волосся,у неї за́поморочи́ло́ся у голові. Вона рі́зко́ схопилася за двері своє кімнати, збирашись …вийти, але світ на мить ніби зсунувся вбік.
Не різко — швидше м’яко, підступно, як коли підлога під ногами раптом стає не зовсім надійною.
Саша завмерла, тримаючись за дверну ручку.
Повітря в легенях стало коротшим.
Вона повільно видихнула, ніби це могло повернути рівновагу.
— Ні… — тихо сказала вона сама до себе.
Голова пульсувала рівно, настирливо. З носа раптово щось тепле й несподіване торкнулося шкіри.
Саша на мить навіть не зрозуміла, що це.
Лише інстинктивно провела пальцями під носом — і завмерла.
Червоне.
Густе.
Серце неприємно стиснулося.
— Та ні… — видихнула вона вже голосніше і невпевнено рушила до ванної кімнати. Рухи були обережними, ніби кожен різкий крок міг остаточно зруйнувати ту крихку рівновагу, яку вона ще намагалася втримати.
У ванній вона швидко нахилилася над раковиною.
Кров уже повільно стікала по верхній губі.
Не надто сильно.
Але достатньо, щоб налякати.
Саша відкрила кран і намочила рушник холодною водою.
— Чудово, — пробурмотіла вона.
Голова продовжувала важко пульсувати.
Вона притиснула рушник до носа й заплющила очі.
Лише б батько не зайшов зараз.
Лише б не побачив.
Бо тоді про роботу можна буде забути.
Через кілька хвилин кров нарешті почала зупинятися.
Саша обережно прибрала рушник і подивилася на своє відображення.
Бліде обличчя.
Втомлені очі.
І той самий погляд, який останнім часом з'являвся дедалі частіше.
Погляд людини, яка намагається переконати себе, що все під контролем.
— Нормально, — тихо сказала вона своєму відображенню.
Брехня прозвучала вже майже звично.
Вона вмилася холодною водою, ще раз перевірила, чи не залишилося слідів крові, й вийшла з ванної так, ніби нічого не сталося.
Матвій Григорович стояв у коридорі.
Саша ледь не здригнулася.
— Усе гаразд? — запитав він.
На секунду їй здалося, що він усе знає.
Про запаморочення.
Про кров.
Про страх.
Про те, що вона зараз ледве тримається.
Але батько просто дивився на неї своїм уважним поглядом.
Саша змусила себе усміхнутися.
— Так. Просто вмивалася.
Матвій Григорович нічого не відповів.
Лише довго дивився на неї.
Наче намагався зрозуміти, скільки правди було в цих словах.
Потім важко зітхнув і відступив убік.
— Подзвони, коли приїдеш.
— Добре.
— І якщо стане гірше...
— Я знаю.
Він кивнув.
А Саша взяла сумку й вийшла з квартири, відчуваючи на собі його погляд навіть тоді, коли двері вже зачинилися за спиною.
І чомусь саме зараз їй стало важче, ніж під час усієї сварки. І це відчуття її не поки́дало протягом усієї дороги в готель. Саші було бридко вже від самої себе. За брехню.
За те, як легко вона навчилася говорити "все нормально".
Автобус повільно котився вулицями міста, а Саша дивилася у вікно й бачила не будинки.
Бачила батька в коридорі.
Його втому.
Його погляд.
І те коротке:
"Подзвони, коли приїдеш."
Він не повірив їй.
Вона це знала.
І він знав, що вона знає.
Але все одно відпустив.
Саша заплющила очі й притулилася чолом до холодного скла.
Голова боліла.
Не так сильно, як зранку.
Але достатньо, щоб кожен поштовх автобуса віддавався десь за очима.
Коли вона нарешті дісталася готелю, на обличчі вже була звична робоча усмішка.
Та сама.
Навчена.
Зручна.
Яка дозволяла не пояснювати зайвого. Сьогодні Саша увійшла не через головний вхід як зазвичай,а через службовий. Зараз її не хотілось ні з ким вітати́ся, безглуздо посміхнутися адміністратору івдавати, що день почався добре.
Тому вона швидко пройшла службовим коридором до кімнати персоналу.
Там уже стояв візок із засобами для прибирання.
Знайомий.
Звичайний.
Безпечний у своїй передбачуваності.
Саша переодяглася у форму, прибрала волосся під гумку й кілька секунд просто стояла перед маленьким дзеркалом на шафці.
Бліда.
Очі трохи втомлені.
Але якщо не придивлятися — нічого особливого.
— Нормально, — тихо сказала вона сама собі.
Потім узяла рукавички й вийшла працювати.
Перший номер.
Другий.
Третій.
Ліжка.
Рушники.
Пил.
Порожні пляшки після гостей.
Робота була механічною, і саме за це Саша її зараз любила.
Поки руки щось роблять, голова думає менше.
Щоправда сьогодні виходило не дуже.
Біль нікуди не зник.
Навпаки.
Десь після обіду він став настирливішим.
Саша кілька разів зупинялася біля вікна нібито поправити штору, а насправді просто перечекати чергову хвилю запаморочення.
Але ніхто нічого не помітив.
Принаймні вона на це сподівалася.
Навіть Віталік.
Коли вони випадково зустрілися в коридорі, він лише усміхнувся:
— Як ти сьогодні?
— Нормально.
Слово вилетіло автоматично.
Віталік кивнув.
І пішов далі.
А Саша відчула дивне полегшення.
Ще одна людина нічого не помітила.
Ще одна людина не почне хвилюватися.
Близько третьої години один із гостей вийшов з свого номера і невдоволено озирнувся коридором.
— Перепрошую, тут хтось є?
Саша саме змінювала рушники в сусідньому номері.
— Так?
—Я не можу нормально змити воду в туалеті, — невдоволено сказав чоловік. — Уже хвилин десять намагаюся.
Саша миттєво натягнула ввічливу усмішку.
—Чи можу я подивитися у цьому проблема?— запропонувала свою допомогу Саша.
—Та́к! Ви, ще пита́єте?— буркнув гість.— Це ж Ваша робота!
Саша стримано кивнула.
— Зараз подивлюся.
Вона витягла з візка довгі рукавички і натягнула їх на руки. Ні, лізти́ одразу всередину унітазу Саша не збиралася, просто створити атмосферу що покої́вка може все,б не завадило .
Вона зайшла у ванну кімнату ще раз, уже без зайвих слів.
Коротко оглянула унітаз.
Натиснула злив.
Вода знову піднялася.
І майже одразу стало зрозуміло — проблема не поверхнева.
Саша повільно видихнула.
Не вистачало тільки зараз ще й розбиратися з сантехнікою в такому стані.
Вона обережно піднялася.
Перед очима на секунду потемніло.
Ледь-ледь.
Але достатньо, щоб пальці автоматично вперлися в край раковини.
— М-да… — тихо пробурмотіла вона, більше до себе, ніж до гостя.
— Що там? — нетерпляче озвався чоловік із коридору.
— Потрібен технік. Це не… поверхнева проблема.
— І коли він буде?
Саша на секунду замовкла.
Голова пульсувала рівно під скронями, як невидимий метроном.
— Я зараз передам заявку.
Вона вийшла з ванної, зняла рукавички й одразу набрала номер технічної служби через рацію.
Голос звучав рівно.
Наче це була звичайна зміна.
Наче нічого в її тілі не тремтіло зсередини.
Коли вона закінчила, чоловік уже пішов у номер, голосно грюкнувши дверима.
Саша залишилася в коридорі.
І вперше за день дозволила собі просто на секунду зупинитися.
Спиною до стіни.
Не сісти — ні.
Просто не рухатися.
Світ не падав.
Але хитався дивно.
Легко.
Небезпечно непомітно.
Вона заплющила очі.
— Тільки б до кінця зміни… — прошепотіла вона.
І саме в цей момент десь унизу, біля рецепції, пролунав знайомий голос адміністратора:
— Сашо! Спустись на хвилину!
Вона розплющила очі.
Відштовхнулася від стіни.
— Іду.
Голос знову став звичним.
Робочим.
Контрольованим.
Вона поправила форму, взяла візок і рушила до ліфта.
Не знаючи, що ця “хвилина” зараз змінить усе, що вона так старанно намагалася приховати протягом усього дня.
*******
Ліза після школи вирішила заскочити до готелю,де вже майже місяць працює помічником адміністратора її сестра. І чесно кажучи во́на своєю сестрою пишалась, незважаючи на те,що сильно хвилювалася коли та́ ледве стоячи на ногах їхала до готелю і поверталася додому стомлена. Готель зустрів Лізу звичним шумом: короткі привітання на рецепції, дзвін ключів, тихі голоси гостей і швидкі кроки персоналу по блискучій підлозі. Вона зупинилася біля стійки адміністратора й трохи невпевнено нахилилася вперед.
— Добрий день…
Адміністратор Максим леніво відірвався від екрана комп’ютера й підняв погляд, ніби йому довелося витягати себе з іншого світу.
— Добрий день… — повторила Ліза трохи впевненіше.— Я хочу побачити свою сестру Сашу... Вона у вас тимчасова помічниця адміністрації, тобто як я розумію — Ваша помічниця. Ви ж головний адміністратор?
Максим на мить зупинив погляд на ній, ніби перевіряючи, чи правильно почув.
— Так, головний, — коротко відповів він і трохи випрямився. —Але у мене немає ніякої помічниці.
Ліза кліпнула, ніби не одразу зрозуміла, що почула.
— Як це… немає? — перепитала вона тихіше. — Саша ж казала, що працює тут. У вас. Як помічник адміністратора.
Максим злегка нахилив голову набік, вже уважніше роздивляючись дівчину.
—Ви десь тут поруч зі мною ба́чи́те якого-небудь помічника?—показово розвів руками Максим, ніби спеціально дав Лізі час озирнутися.
Ліза машинально ковзнула поглядом по рецепції. Стійка, монітори, ключ-карти, акуратні буклети для гостей… І жодної ознаки “помічника адміністратора”, про якого говорила Саша.
— Але… — Ліза насупилася, — вона ж тут працює. Щодня. Вранці й увечері. Вона вдома майже не буває.
Максим трохи видихнув носом, уже менш офіційно, більше втомлено.
— Дівчино, у нас тут немає такої посади. Принаймні офіційно.
Останнє слово зависло в повітрі неприємно довго.
Ліза повільно випросталась.
— Тоді… де вона?
—Кажете, її звати Саша?
—Так!— застогнала Ліза.
Адміністратор на мить задумався.
—В нас схоже справді тимчасово працю́є одна працівниця під таким іменем. Я їй зараз подзвоню.
Ліза на мить зраділа:
—От бачете,а Ви клелите з мене дуру.— полегшено зітхнула вона.
Адміністратор на секунду навіть не відповів одразу — лише взяв телефон зі стійки.
— Я зараз уточню, — коротко кинув він і відійшов трохи вбік.
Ліза залишилася стояти біля рецепції. Вона нервово провела пальцями по ремінцю рюкзака, намагаючись не виглядати розгубленою, але всередині вже піднімалося дивне, липке відчуття. Саша ніколи не брехала так… переконливо. Вона завжди була прямою, навіть надто.
—Пані,вас хочуть бачити.— сказав той у слухавку. Максим замовк на секунду, слухаючи відповідь у телефоні, а потім ви́мкнувся.
— Вона зараз підійде.— повідомив той.
Ліза трохи видихнула, ніби дозволила собі нарешті розслабити плечі.
— Добре… — тихо сказала вона і відступила на пів кроку від стійки.
Вона ще раз озирнулася навколо. Готель жив своїм звичним життям: хтось заселяється, хтось виходить із валізою, хтось сміється в кутку біля диванів. Усе виглядало надто нормальним, щоб у цьому могла ховатися якась брехня.
Але відчуття всередині не зникало.
Навпаки — ставало чіткішим.
Ліза обхопила лямку рюкзака пальцями сильніше.
“Може, я щось не так зрозуміла… може, вона справді помічник, просто не офіційно…”
Ця думка мала заспокоїти.
Не вийшло.
Через кілька хвилин у коридорі за рецепцією з’явився рух.
— Ліза?
Голос був знайомий. Та́ підвела очі вгору і побачила Віталіка.
Віталік зупинився біля рецепції, трохи здивовано, ніби не очікував її тут побачити.
— Ліза? — повторив він уже тихіше. — Ти чого тут?
Вона швидко випросталась, ніби її застали на чомусь незручному.
— Я… я до Саші, — сказала вона і одразу додала, майже поспіхом: — Після школи зайшла. Вона ж тут працює.
Віталік дивно посміхнувся і кивнув головою.
—Працює.  Тільки цей... зараз в неї багато роботи... Документи, звіти, ну знаєш...
Віталік зам’явся на пів слова, ніби сам відчув, що сказав не зовсім те, що треба.
— Можливо ти іншим разом… — повторив він уже м’якше і трохи відвів погляд убік рецепції, ніби шукав там рятівну підказку.
Ліза насупилася.
— Чому іншим разом? Я ж її ненадовго.
— Та вона зараз зайнята, — швидко відповів він. — У них тут… багато всього. Готель же.
Його голос звучав занадто рівно. Надто “навчено”.
Ліза це відчула одразу.
—Віталіку, чому ти так дивно говориш?
Віталік на секунду завмер, ніби не очікував цього питання.
— Я… нормально говорю, — швидко відповів він і трохи посміхнувся. Але посмішка вийшла кривою.
Ліза нахилила голову, уважно дивлячись на нього.
— Ні. Не нормально. Ти ніби… щось приховуєш.
Віталік тихо видихнув носом і перевів погляд убік, на рецепцію. Потім знову на неї.
— Ліз, тут просто робочий процес. Саша справді зайнята. І все.
— Я просто хочу її побачити, — вперто сказала Ліза. — Це ж не злочин.
Віталік на мить замовк.
І саме в цю секунду з коридору з боку службових дверей пролунав короткий гуркіт візка.
Металеве колесо трохи заскрипіло об плитку.
Ліза машинально повернула голову.
І побачила її.
Саша вийшла з-за повороту, тримаючи візок для прибирання. На ній була робоча форма покоївки. Рукавички — трохи брудні. Волосся зібране в тугий хвіст. Обличчя бліде, але з тією ж звичною “робочою” зібраністю.
Вона ще не помітила Лізу.
Вона швидко кинулась до адміністратора:
—Максиме, там на сьомому поверсі клієнт скаржиться що туалет не змивається. Я дивилася але не могла нічого зробити.
— Ти передала заявку щоб викликали сантехніка?
—Так.—коротко відповіла Саша, тримаючи візок однією рукою й уже подумки переходячи до наступного номера.
Максим кивнув, щось швидко відмічаючи в системі, і на мить навіть не глянув на неї — звично, автоматично, як на будь-якого працівника, що зайшов із черговою дрібною проблемою.
— Добре. Дякую. Можеш іти́ працювати. А... Доречі, тут до тебе.
Саша замерла і тільки зараз перевела погляд на ди́ван, на якому сидів Віталік і… ї́ї сестра.
Саша кинула похмурий погляд на Віталіка. Щось на кшталт «що за цирк". Той лише злегка знизав плечима, ніби хотів сказати: я сам не встиг зупинити це.
Саша повільно перевела погляд на Лізу.
І на секунду в неї в голові стало абсолютно тихо.
Не від втоми.
Не від болю.
А від того, що ця сцена просто не могла відбуватися тут і зараз.
— Ліза… — Саша видихнула її ім’я так, ніби воно раптом стало важчим, ніж зазвичай.
Ліза різко підвелася з дивану.
— Це що… — вона ковтнула повітря. — Це що таке?
Погляд її ковзнув по візку, по рукавичках, по формі.
І зупинився на Саші.
Довше, ніж потрібно.
Занадто довго.
— Ти… — Ліза зробила крок уперед. — Ти ж казала, що працюєш помічником адміністратора.
Саша завмерла.
На мить вона навіть не знайшла відповіді.
Бо брехня, яка трималася місяць, раптом зламалася від одного погляду сестри.
— Я… — почала вона, але голос зірвався.
Максим, відчувши напругу, швидко відступив убік, ніби раптом став частиною меблів.
Віталік розгублено провів рукою по шиї, ніби шукав правильні слова, але вони не знаходились. Він зробив крок убік, явно не бажаючи опинятися між ними.
— Ліз… — тихо сказав він. — Це не те, що ти думаєш…
Ліза різко повернула голову до нього.
— А що я думаю? — її голос зірвався. — Я думаю, що моя сестра мені бреше?
Саша здригнулася.
Вона все ще стояла біля візка. Рукавички раптом стали занадто брудними, занадто помітними. Вона інстинктивно стиснула пальці, ніби могла сховати все це — форму, підлогу, цей коридор — у долоні.
— Ліза, тихіше, — прошепотіла Саша. — Не тут.
— Не тут? — Ліза нервово засміялася. — А де? Де саме мені можна дізнатися, що ти мені брехала?
Її очі блищали — не лише від злості. Від розгубленості.
—Дівчата, давайте пройдемо у мій кабінет.— благано́ почав Віталік. —Але благаю, тільки не тут. Не на людях...
Лі́за́ ніби його не почула. Вона стояла, не зводячи очей із Саші, і в цьому погляді змішалося все одразу — шок, образа і якась вперта надія, що це просто помилка, невдалий жарт, будь-що, тільки не правда.
— Ти… — Ліза ковтнула повітря, і голос у неї зламався на півслові. — Ти серйозно?
Саша зробила маленький крок уперед, ніби це могло щось виправити.
— Лізо, послухай мене…
— Ні! — різко перебила та. — Це ти послухай мене!
Її рука тремтіла, коли вона показала на візок.
— Це що взагалі таке? Це твоя “робота помічником адміністратора”? Це…
Вона запнулась, ніби їй не вистачило повітря.
— Ти прибираєш номери?
—Так...— не заперечуючи,тихо сказала Саша.— Я — покоївка.
І це про́сте слово перекреслило все те, що було до.
*******
Стіни кабінету Віталіка здавалися занадто тісними для того, що щойно сталося в коридорі.
Двері зачинилися трохи різкіше, ніж він хотів.
Легкий клац — і ніби відрізало їх від усього готелю.
Саша стояла ближче до вікна.
Ліза — навпроти, біля стільця, але так і не сіла.
Віталік затримався біля столу, ніби шукав, за що зачепитися руками.
— Добре, — тихо сказав він. — Давайте… без криків. Просто поговоримо.
Ліза різко повернула голову до нього.
— Поговоримо? — вона нервово всміхнулась. — Ти серйозно зараз?
Саша не рухалась.
Лише пальці трохи сильніше стиснули край рукава.
— Лізо… — почав Віталік обережно. — Ти просто шокована зараз. Давай…
— Я не шокована! — перебила вона. — Я зла.
Пауза.
І вже тихіше:
— І мені боляче. Дуже. Що моя сестра,яка бореться за життя, сестра що хво́ріє тут не як поважний помічник,а якась покоївка. Сашо, у тебе тяжка хвороба! Рак! А ти? Боже... Я зараз збожеволію!
Вона схопилася за голову і впала на стілець.
Саша здригнулася, ніби це слово вдарило не в повітря, а прямо в неї.
— Ліз… — тихо почала вона. — Не так голосно…
Але Ліза її вже не чула.
Вона сиділа на стільці, схопившись руками за скроні, і дивилась у підлогу так, ніби там могла знайти відповідь, яка все це виправить.
— Я не розумію… — її голос зламався. — Я реально не розумію…ти брехала мені і татові!
Саша повільно зробила крок уперед, але зупинилась на півдорозі — ніби не була впевнена, чи має право наближатися.
— Лізо… — тихо сказала вона. — Послухай мене.
Ліза різко підняла голову.
Очі були червоні. Розгублені. І злі одночасно.
— Ні, — вона похитала головою. — Ти мене послухай. Чому ти збрехала на́м?
Саша на мить закрила очі.
Це питання не було новим.
Але зараз воно звучало інакше — без захисту, без дистанції, без можливості сховатися.
Вона повільно видихнула.
—Вибач...
Ліза різко засміялася — коротко, зламно.
— Вибач? — перепитала вона. — Це все, що ти можеш сказати?
Саша не відповіла одразу.
Погляд опустився вниз, до власних рук.
— Я не хотіла, щоб ти це бачила, — тихо сказала вона. — І тим більше щоб ти знала.
— Чому?! — голос Лізи зірвався знову. — Ти думаєш, я б тебе менше любила, якби ти… прибирала?!
Саша здригнулася.
Це питання влучило точніше, ніж попередні крики.
Віталік повільно відійшов від столу, але не втручався. Тільки дивився, напружено, ніби боявся зробити зайвий рух.
—Мені було соромно!— закричала Саша.— Ви́ б думали що я тільки тягати ганчірку вмію! Кляте життя мені нічого не дало. Я обуза навіть для самої себе! Віталік і Рита допомогли мені, коли я падала. І тепер я просто допомо́гаю їм. Ненавиджу своє життя. А́ можливо це моя до́ля , захворіти невиліковною хворобою і здохнути від неї через рік? Ти не думала про це? Доля.
Ліза завмерла.
Наче її вдарили.
Не криком.
Не словами про роботу.
А саме цим.
"Здохнути."
У кабінеті раптом стало так тихо, що було чути гул кондиціонера над головою.
Віталік різко зблід.
— Сашо...
— Ні! — перебила вона.
Голос тремтів.
Зривався.
Усе, що вона стримувала останні місяці, раптом рвалося назовні.
—Сашо,не смій. Ти скоро почнеш лікування і все буде добре, — різко сказала Ліза.
— Звідки ти знаєш?! — майже крикнула Саша.
Ліза здригнулася.
Саша важко дихала.
Голова гуділа.
Перед очима все трохи пливло, але зараз вона вже не могла зупинитися.
— Звідки ти знаєш, що буде добре? Лікарі не знають! Тато не знає! Я не знаю!
— Але ж...
— А раптом не буде? — голос її затремтів. — Раптом це все даремно? Раптом через рік від мене залишаться тільки фотографії й спогади? Так само як після смерті мами? Тоді рекомендую зробити більше фото зі мною.
Останні слова пролунали з сарказмом.
Ліза різко підвелася зі стільця.
— Не смій так говорити!
Її голос задрижав.
Не від злості.
Від страху.
Справжнього.
Того самого, який вона ховала всі ці місяці за жартами, уроками й удаваною впевненістю.
— Не смій, чуєш? — повторила вона вже тихіше.
Саша відвела погляд.
— Чому? Це ж правда.
— Це не правда!
— Лізо...
— Ні!
Ліза витерла очі рукавом.
— Ти думаєш, тільки тобі страшно?
Саша завмерла.
— Ти думаєш, я не чула, як тато ночами ходить по квартирі? Думаєш, я не бачила, як він сидить на кухні й дивиться в одну точку?
Голос її зривався дедалі сильніше.
— Думаєш, я не думаю що буде зі тобою, коли почнеться процес хіміотерапії?
Саша різко підняла голову.
— Я не просила тебе це уявляти.
Ліза здригнулася, але не відступила.
— А я й не питаю дозволу! — її голос зірвався. — Ти просто… ти просто робиш вигляд, що тебе це не стосується!
Саша стиснула щелепи.
— Я не роблю вигляд.
— Робиш! — Ліза вказала на неї тремтячою рукою. — Ти стоїш тут і говориш, ніби тебе вже немає!
У кабінеті знову стало тихо.
Цього разу — важче.
Саша повільно опустила погляд.
— Я просто намагаюся триматися, Ліз.
— Триматися? — Ліза нервово всміхнулась. — Ти це називаєш “триматися”? Брехати? Працювати до того, що ти ледве стоїш? Прибирання номерів для тебе важко і небезпечно,ти цим скорочуєш життя і шанси!
Саша посміхнулася:
—Я знаю. Але зупинитися не можу. Розмова закінчена.
Ліза вибухнула:
—Я розповім тату! І він забере тебе!
Саша різко підняла голову.
— Не смій.
Слова вийшли тихі, але такі жорсткі, що Ліза на секунду завмерла.
— Що? — перепитала вона, ніби не почула.
— Я сказала — не смій, — повторила Саша, повільніше.
У кабінеті знову стало чути кондиціонер. І десь за стіною — віддалені голоси гостей готелю, який жив своїм життям, ніби тут нічого не відбувається.
Ліза повільно опустила руку.
— Ти думаєш, він не має знати? — її голос став тихішим, але не спокійнішим. — Ти думаєш, це нормально? Пам'ятаєш сьогоднішню ніч? Як ти впа́ла на кухні без свідомості?
Віталік здригнувся:
—Що?! Са́шо,ти ж сказала що просто не ви́спалась.
Са́ша хотіла щось сказати але сестра ї́ї випередила:
—Як бачиш, любий Віталіку, наша Саша сьогодні вночі знепритомніла посеред кухні. Їй було не добре з вечора,а вона як паразит нічого не сказала.
Від несподіванки той різко випростався, ніби його вдарили словами.
— Лізо… — тихо, але дуже напружено сказав Віталік. — Обирай вирази. Сашо,це... правда?
Саша відвернулася, щоб уникнути його погляду.
І саме це мовчання було відповіддю гучнішою за будь-яке «так».
Віталік повільно провів рукою по столу, ніби шукав опору, якої раптом не стало.
— Сашо… — повторив він тихіше. — Ти мені сказала, що просто втомилась.
Саша різко вдихнула.
— Бо це і є… просто втома.
Той роздратовано видихнув, але в цьому видиху не було злості — швидше безсилля.
—Ти ідеш зараз додому! Я повідомлю адміністратора. Ти́м паче що завтра в тебе і так вихідний. Якщо за́втра після процедури буде погано,то в четвер можеш навіть не думати про роботу.
Саша різко підняла голову.
— Ні.
— Що значить "ні"?
— Те й значить. Тебе роздеруть, Віталіку, якщо я у четвер не вийду. І ти чудово це знаєш! Той чоловік...
Віталік заплю́щив очі:
—О го́споди́, дай мені терпіння! Са́шо, ти прийшла сюди тимчасово! Ти нічого нікому не зобов'язана! Навіть тому чоловіку!
—Але ти попросив!
Слова зависли в повітрі, як щось зайве й болюче водночас.
Віталік на секунду відкрив очі, але одразу ж знову їх заплющив — ніби ця фраза влучила точніше, ніж усе, що було до цього.
— Я попросив тебе працювати, — тихіше сказав він. — Не вбивати себе заради роботи.
Саша різко відвернулась до вікна.
За склом готель жив звичним життям: хтось сміявся внизу, хтось тягнув валізу, хтось навіть не здогадувався, що в цьому кабінеті зараз тріщить щось значно важливіше за будь-який робочий графік.
— Я не вбиваю себе, — сказала вона нарешті.—Я просто не можу жити в реальності, що мене поглинає. Якщо не буде можна працювати, бачить людей,жити, то навіщо взагалі тоді прокидатися щодня? А?
Ліза завмерла.
Це “А?” повисло в повітрі не як запитання — як виклик, від якого не було куди сховатися.
Вона повільно опустила погляд, ніби намагалась зібратися з думками, але вони розсипались.
— Ти зараз… — її голос зламався. — Ти зараз серйозно питаєш, навіщо прокидатися?
Саша не відповіла.
І це мовчання було страшнішим за будь-яке “так”. Воно обірвало нитку між ними так різко, що на секунду здавалося — далі вже не буде ні криків, ні пояснень, тільки порожнеча.
Ліза повільно сіла назад на край стільця, ніби ноги раптом перестали тримати.
— Ти… — вона ковтнула повітря. — Ти не маєш права так говорити.
Саша не відвела погляду від вікна.
— Чому?
Питання прозвучало тихо. Майже буденно.
І саме це налякало найбільше. Саша повільно повернула голову.
— Чому? — повторила вона тихіше. — Чому я не маю права так говорити?
Ліза відкрила рот, але слова не одразу знайшлись. Вона ніби вперше зіткнулася з тим, що на це питання немає “правильного” відповіді, яку можна просто сказати і все виправити.
— Бо ти… — нарешті видихнула вона. — Бо ти жива.
Саша ледь помітно посміхнулась.
— Ти́ забула додати слово.
Ліза насупилася.
— Яке слово?
Саша на секунду опустила очі, ніби зважувала, чи варто це вимовляти вголос.
— “Поки”.
Тиша в кабінеті стала густішою.
Віталік різко випрямився:
— Сашо, досить.
Але вона не зупинилась.
— Поки жива, — тихо повторила вона. — Ось правильніше.
Ліза похитала головою, ніби намагалась скинути ці слова з себе.
— Не говори так… ти ніби вже все вирішила.
—Я нічого не вирішила. Все вирішило за мене життя.
Посмішка почала зникати а у́ очах раптово поплив образ Лізи.
— Сашо… — різко сказала Ліза, піднімаючись. — Ти що?
Але Саша вже не відповідала одразу.
Світ у неї перед очима на мить став нечітким — ніби хтось злегка повернув фокус у неправильний бік. Контури вікна, стіл, обличчя Лізи — все ніби віддалилося на пів кроку.
Вона інстинктивно сперлася долонею об край підвіконня.
— Просто… — видихнула вона, і голос вийшов слабшим, ніж хотіла. — Просто голова…
— Сідай, — різко сказав Віталік, уже не стримуючись.
Саша похитала головою.
— Ні.
Але це “ні” прозвучало не як впертість, а як звичка, яка вже не тримає.
Ліза зробила крок уперед.
— Ти вся бліда…
— Я нормальна, — автоматично відповіла Саша.
І одразу ж заплющила очі, бо кімната на секунду ніби злегка “пливла” вбік.
—Я зараз…
Вона не закінчила.
Пальці повільно розтиснулися на краю столу.
І цього разу вона вже не сперечалась.
Тільки тихо видихнула:
— Мені треба… хвилину.
І зробила крок назад до стіни.
Не дійшла.
Коліна ніби підкосилися раніше, ніж вона встигла це усвідомити.
— Саша! — одночасно вигукнули Ліза і Віталік.
Але її вже не було в цьому “зараз” так само міцно, як секунду тому. Тіло ніби відмовилося бути її і все накрило густою, важкою темрявою.
Не різко.
Навпаки.
Майже спокійно.
Наче хтось просто вимкнув звук і світло одночасно.
— Саша!
Голос Лізи долинув звідкись здалеку.
Потім усе зникло.