29,1

Вечір минув тихо.
Навіть занадто тихо.
Після вечері вони ще трохи посиділи на кухні. Ліза щось розповідала про школу, Матвій Григорович час від часу вставляв короткі коментарі, а Саша більше слухала, ніж говорила.
Вона виглядала звичною.
Спокійною.
Лише кілька разів непомітно потерла скроню.
Голова боліла.
Не сильно.
Так, ніби десь усередині повільно затягувався невидимий вузол. І цей вузол тиснув. Десь далеко . Наче біль ще не вирішив, чи хоче ставати справжнім.
Саша нічого не сказала.
Навіщо?
У них і так вистачало причин для хвилювання. Вони в трьох сиділи в вітальні, дивились якийсь фільм, який Матвій Григорович увімкнув більше “для фону”, ніж для перегляду. Екран світився приглушеним світлом, але ніхто особливо не стежив за сюжетом.
Ліза час від часу ставила питання про щось шкільне, Саша відповідала коротко, рівно, ніби берегла слова. Матвій Григорович кивав, іноді усміхався, іноді просто дивився в одну точку — у той особливий спосіб дорослих, які вміють відпочивати навіть тоді, коли всередині не зовсім спокійно.
Саша сиділа трохи глибше в кріслі, ніж зазвичай.
Плечі розслаблені. Руки спокійні.
Зовні — нічого дивного.
Але скроня знову сіпнулась тим тупим, настирливим болем.
Вона непомітно змінила позу.
Потім ще раз.
Ніби можна було знайти положення, в якому голова перестане нагадувати про себе.
Не допомогло.
— Я піду трохи відпочину, — сказала вона нарешті, коли чергова сцена фільму затягнулась у довгу тишу. Голос був рівним.—Ви ще дивіться...
Ліза підняла очі від екрана.
— Ти ж тільки сіла. Все добре?
Саша на мить затримала погляд на екрані, ніби там було простіше знайти правильну відповідь, ніж у власному стані.
— Так, — сказала вона після паузи. — Просто трохи втомилась. Мабуть після готелю. Документів було багато.
Саші вже набридла ця брехня, але нічого не могла з цим зробити.
— Добре, — кивнув Матвій Григорович, не наполягаючи. Він умів не тиснути, коли бачив, що це не допоможе. — Тоді відпочинь. Ми ще трохи тут побудемо.
Ліза все ж подивилась уважніше.
— Точно?
Саша змусила себе ледь усміхнутися.
— Точно. Просто голова трохи гуде.
— Може, таблетку? — одразу запропонувала Ліза.
— Потім, — відповіла Саша занадто швидко, і одразу це помітила. Тому додала тихіше: — Якщо не пройде.
Ліза не виглядала переконаною, але кивнула.
Саша підвелася з крісла повільно, ніби кожен рух треба було узгоджувати з чимось усередині. Вона на мить затрималась біля дверей вітальні, слухаючи, як телевізор продовжує щось говорити фоном, як Ліза знову щось тихо коментує батькові.
І це все було… нормальним.
Звичайним.
Саме тому їй так хотілося піти швидше.
— Добраніч, — сказала вона.
— Добраніч, — відгукнулись майже одночасно.
У кімнаті було тихо.
Занадто тихо після денного шуму. Після роботи, розмов, автобусів і чужих голосів. Саша зачинила двері, сперлась на них спиною на секунду і тільки тоді дозволила собі видихнути глибше.
Голова все ще боліла.
Тепер уже рівномірно, настирливо, ніби хтось обережно, але безперервно тиснув зсередини.
Вона сіла на край ліжка, потім повільно лягла, не перевдягаючись повністю. Лише підтягнула ковдру. Очі заплющились майже одразу, але сон не приходив так легко, як хотілося б.
Думки були уривчасті.
Список номерів у готелі. Обличчя Максима. Голос Артема в автобусі.
“Ти нормальна.”
Вона ледь помітно видихнула крізь ніс.
— Я нормально, — прошепотіла сама до себе, ніби це могло поставити крапку. Со́н раптово прийшов не плавно, а ніби обірвався десь на півдумці — різко, без переходу, як вимкнене світло.
Саша ще відчула, як тіло остаточно “відпускає” напруження, і майже одразу провалилась у темряву, де не було ні автобуса, ні роботи, ні голосів. Лише тиша, важка й щільна, як ковдра.
Однак виявився не таким глибоким як хотілося. Саша час від часу ніби виринала з нього — коротко, уривками, не до кінця розуміючи, де вона і який зараз час.
Тіло було важке.
Голова все ще відгукувалась тупим, рівним болем, який не зник навіть уві сні.
В якийсь момент вона просто розплющила очі.
Темрява кімнати залишалась тією ж, але щось у ній змінилось — стало суші в роті, і з’явилось чітке відчуття спраги, яке вже неможливо було ігнорувати.
Саша повільно сіла.
Ковдра сповзла з плечей.
Кілька секунд вона просто сиділа, дивлячись у темряву, ніби перевіряючи, чи це справді вона прокинулась, чи просто черговий уривок сну.
Тиша в будинку була щільна.
Лише десь далеко ледь чутно гуділи труби.
Вона підвелась не одразу. Спочатку обережно, ніби кожен рух міг посилити той дивний тиск у голові. Потім — все ж встала.
Кухня була поруч.
Коридор здавався довшим, ніж зазвичай. Світло не вмикала — знала цей шлях майже наосліп.
Крок.
Ще крок.
Пальці ковзнули по дверній ручці.
Кухня зустріла її темрявою, яку трохи розбавляло світло з вулиці через штору.
Саша відчинила шафку, дістала склянку.
Рухи були автоматичні, майже без думки.
Вода з крана здалась холоднішою, ніж зазвичай.
Вона випила одразу, швидко, ніби це могло одразу вирішити все всередині.
На секунду справді стало трохи краще.
Ніби тіло вдячно відпустило напругу.
Саша навіть сперлась рукою на край стільниці.
“От бачиш,” — майнула коротка думка. — “нічого страшного.”
Але вже в наступну мить щось різко змінилось.
Спочатку — легке запаморочення.
Потім — різке відчуття, ніби підлога під ногами стала м’якою, нестійкою.
Саша спробувала випростатись.
Не вийшло.
Склянка ковзнула з пальців і вдарилась об раковину з коротким, глухим звуком.
— Ні… — видихнула вона майже беззвучно.— Не зараз...
Слова зависли в повітрі, але не встигли нічого змінити.
Тіло не послухалось.
Спочатку Саша ще відчула, як коліна підкошуються — ніби їх просто “вимкнули” зсередини. Вона інстинктивно спробувала вхопитися за стільницю, але пальці вже не мали сили нормально стиснути край.
Світ хитнувся.
Темрява кухні раптом стала густішою, важчою.
І підлога — ближчою, ніж мала бути.
Глухий удар не був різким. Швидше — короткий, обірваний момент, який одразу зник у тиші.
Потім стало зовсім тихо. Десь за годину з кімнати , де спав Матвій Григорович, почулося повільне шарудіння — людина прокидається не одразу, а ніби шарами повертається у реальність: спочатку думки, потім тіло, потім уже дії.
Він сів на ліжку, провів рукою по обличчю, кілька секунд просто дивився в темряву, намагаючись згадати, що його розбудило. Потреба організму схо́дити у туалет і втамувати прагу в роті було основним відчуття протягом усієї його старості. Він тихо видихнув, скинув ковдру і обережно підвівся, щоб не розбудити будинок.
У голові ще плавали залишки сну, але тіло вже вперто нагадувало про себе — звичні нічні речі, які не потребують роздумів. Спочатку туалет. Це було майже автоматично — звичний нічний маршрут, який тіло виконувало без участі думок.
Він повернувся в коридор уже трохи більш прокинутим. Сон остаточно не відпускав, але й не тримав так міцно, як раніше. У роті пересохло, і це раптово стало важливішим за все інше.
— Води… — пробурмотів він сам до себе.
Світло на кухні вмикати не став. Двері відчинились тихо, майже без звуку. У квартирі все ще стояла нічна тиша — густа, знайома, трохи липка.
Він зробив крок уперед.
І завмер.
Спочатку мозок не одразу склав картинку в щось зрозуміле.
Просто щось темне на підлозі.
Неправильна форма.
Неправильна нерухомість.
— Сашо?.. — голос зірвався раніше, ніж він встиг його контролювати.
Він ступив ближче.
І тоді зрозумів.
Серце ніби пропустило удар.
— САША!
Він кинувся до неї, впав на коліна поруч так різко, що від удару по плитці в колінах прострелив біль, але він навіть не помітив.
Вона була холодна. Не крижана — але неприродно нерухома, як людина, яка просто “вимкнулась” посеред руху.
— Ні-ні-ні… — швидко, уривчасто заговорив він, торкаючись її плеча. — Сашо, прокинься… Сашо! Донечко моя, чуєш?
Він спробував торкнутися до ї́ї плеча— обережно, ніби боявся, що будь-який зайвий рух може зробити ще гірше.
—Сонечко́...
Бідний чоловік не знав,що робити. Єдиним правильним рішенням, яке зміг знайти його переляканий розум, було забрати її з холодної кухонної підлоги.
— Сонечко... ну ж бо... — голос тремтів так сильно, що слова ледве складалися.
Матвій Григорович обережно підсунув одну руку під її плечі, другу — під коліна.
Колись це було б легко.
Колись він міг підхопити маленьку Сашу на руки й бігти через весь двір, якщо вона подряпала коліно.
Тепер йому було важко.
Не через вагу.
Через страх.
Руки тремтіли.
Серце билося так сильно, що він чув його у власних вухах.
— Господи... Господи, допоможи...
Він підняв її повільно, обережно, ніби вона була зроблена зі скла.
Голова Саші безвольно впала йому на плече.
І від цього стало ще страшніше.
Так не повинно бути.
Діти не повинні лежати без свідомості на руках у своїх батьків.
Не повинні.
Ніколи.
Він ніс її коридором так обережно, ніби кожен зайвий крок міг завдати їй болю.
Двері її кімнати були прочинені.
Матвій Григорович тихо штовхнув їх плечем і зайшов усередину.
Нічник не горів.
Лише бліде місячне світло лягало на підлогу сріблястими смугами.
Він поклав Сашу на ліжко.
Поправив подушку.
Обережно вкрив ковдрою.
Потім сів поруч.
І лише тоді зрозумів, що весь цей час майже не дихав.
Саша лежала нерухомо.
Дихала.
Повільно.
Рівно.
І саме це не дозволяло йому остаточно зламатися.
Він торкнувся її волосся.
Відгорнув пасмо з чола.
Долоня затрималася там трохи довше.
— Що ж ти робиш зі мною... — прошепотів він.
Голос прозвучав хрипко.
Майже боляче.
Саша не відповіла.
Звісно, не відповіла.
Матвій Григорович сидів поруч і дивився на неї.
Хвилина.
Друга.
Десята.
Час розчинився.
У голові крутилися десятки думок.
Спогади.
Страхи.
Безсилля.
Він згадував маленьку дівчинку з двома смішними хвостиками, яка вперто вчилася кататися на велосипеді.
Згадував школярку, яка приносила додому свої перші грамоти.
Згадував підлітка, що сперечався з ним через кожну дрібницю.
Згадував молоду дівчину, яка вперто повторювала:
"Я сама."
І зараз теж.
Навіть тепер.
Навіть коли їй було погано.
Вона нічого не сказала.
Не розбудила його.
Не покликала Лізу.
Не попросила допомоги.
Все сама.
Як завжди.
Матвій Григорович повільно опустив голову.
Йому раптом стало нестерпно боляче від усвідомлення того, скільки всього вона намагається витримати мовчки.
— Дурненька моя...
Він стиснув її долоню у своїх руках.
Обережно.
Наче тримав щось найдорожче у світі.
— Тобі не треба все нести самій...
У кімнаті було тихо.
Лише цокав годинник десь у квартирі.
І було чути її дихання.
Рівне.
Спокійне.
З часом страх почав відступати рівно настільки, щоб залишити після себе виснаження.
Ніч брала своє.
Очі пекли.
Спина боліла від незручної пози.
Але йти він не хотів.
Не міг.
Матвій Григорович спустився на підлогу біля ліжка.
Так і залишився сидіти поруч.
Його рука все ще лежала поверх Сашиної.
Ніби це могло втримати її тут.
Поруч.
У безпеці.
Десь під ранок втома все ж перемогла.
Очі заплющилися самі.
Голова повільно опустилася на край ліжка біля її руки.
І вперше за багато годин він заснув.
Вранці двері тихо прочинилися.
Ліза зазирнула всередину майже машинально.
Вона прокинулася раніше, ніж зазвичай, і спочатку навіть не зрозуміла, чому в квартирі так незвично тихо.
Без телевізора.
Без звуку чайника.
Без батькових кроків на кухні.
Ліза обережно просунула голову в кімнату сестри.
І завмерла.
Батько спав, сидячи на підлозі біля ліжка.
Його голова лежала на краю матраца.
Рука все ще стискала Сашину долоню.
Наче навіть уві сні він боявся її відпустити. Ліза навшпиньки зайшла до кімнати.
Спочатку вона подивилася на батька.
Потім на Сашу.
І відразу зрозуміла, що щось сталося.
Не тому, що хтось їй сказав.
Просто так не засинають біля чужого ліжка.
Особливо Матвій Григорович.
Він міг заснути в кріслі перед телевізором.
Міг задрімати над книжкою.
Але не на підлозі біля ліжка своєї доньки.
Ліза повільно підійшла ближче.
Саша спала.
Бліда.
Трохи блідіша, ніж зазвичай.
А батько навіть уві сні тримав її за руку.
Ліза відчула, як усередині неприємно стислося. Вона обережно торкнулася  батькового плеча.
— Тату...
Матвій Григорович здригнувся й одразу розплющив очі.
Першою його реакцією було не здивування.
Не сонливість.
Він миттєво повернув голову до Саші.
Наче перевіряв, чи вона все ще тут.
Лише переконавшись, що донька спокійно дихає, він перевів погляд на Лізу.
— Лізо...
Голос був хрипкий після ночі без нормального сну.
Дівчина насупилася.
— Що сталося?
Матвій Григорович мовчав кілька секунд.
Наче не знав, як це пояснити.
Або просто не хотів вимовляти вголос те, що сталося.
Ліза перевела погляд на Сашу.
Потім знову на нього.
— Тату.
Тепер уже наполегливіше.
Він повільно видихнув.
— Я знайшов її вночі на кухні.
Ліза зблідла.
— Що значить... знайшов?
— Вона була без свідомості. Лежала на кухні,на підлозі.
На кілька секунд у кімнаті стало так тихо, що було чути лише рівне дихання Саші.
Ліза повільно перевела погляд на сестру.
Потім знову на батька.
— І ти... ти нічого не сказав?
Матвій Григорович втомлено потер очі.
— Ти спала.
— Тату!
У її голосі прозвучало щось між страхом і образою.
— Вона була без свідомості!
— Я знаю.
—А якщо б вона... — голос Лізи зламався десь посеред фрази.
Вона так і не договорила.
Бо обидва зрозуміли, яке слово мало прозвучати далі.
Матвій Григорович різко опустив очі.
Наче навіть думка про це була чимось таким, чого він не міг витримати.
— Не треба, — тихо сказав він.
Ліза замовкла.
Вперше за довгий час вона побачила батька настільки виснаженим.
Не просто втомленим.
Зламаним.
Ніби за цю ніч він постарів ще на кілька років.
Він повільно провів долонею по обличчю.
— Я перевірив дихання. Пульс був.
— Але вона була непритомна!
— Я знаю.
—У такому стані могло статися все що завгодно!
Її голос прозвучав голосніше, ніж вона хотіла.
Саша ледь ворухнулася уві сні.
Обидва одразу замовкли.
Ліза притиснула долоню до губ і відвернулася.
Кілька секунд у кімнаті панувала тиша.
Матвій Григорович дивився на доньку.
Не на Лізу.
На Сашу.
Наче все інше зараз не мало значення.
— Думаєш, я цього не знаю? — тихо запитав він.
І від цього спокійного голосу Лізі стало ще гірше.
Бо він не виправдовувався.
Не сперечався.
Не захищався.
Просто був виснажений настільки, що на суперечки вже не залишилося сил.
Вона повільно опустилася на край стільця біля столу.
— Треба було мене розбудити...
Матвій Григорович сумно всміхнувся.
— І що б ти зробила?
Ліза відкрила рот.
І не знайшла відповіді.
Бо правда була в тому, що вона теж не знала.
Викликати швидку?
Панікувати?
Плакати?
Стояти поруч так само безпорадно, як він?
Вона опустила очі.
— Все одно...
Батько лише похитав головою.
Потім знову подивився на Сашу.
Його пальці досі обережно тримали її долоню.
— Знаєш, що було найстрашніше?
Ліза підняла погляд.
Він говорив тихо.
Майже пошепки.
— Одної миті думати, що твоя дитина мирно спить у своїй кімнаті, а потім раптово побачити, як вона лежить на підлозі й не відповідає тобі...
Його голос урвався.
Матвій Григорович заплющив очі на секунду.
Наче знову побачив ту картину.
Темну кухню.
Холодну плитку.
І Сашу.
Нерухому.
— Я думав, що збожеволію, — дуже тихо сказав він.
Ліза опустила голову.
У грудях стало боляче.
Не від страху навіть.
Від того, скільки болю було в його голосі.
Вона подивилася на батька уважніше.
На посивіле волосся.
На зморшки біля очей.
На втому, яка за ніч нікуди не поділася.
І раптом зрозуміла, що він теж тримається.
Так само, як Саша.
Так само вперто.
Так само мовчки.
Ліза повільно підсунулася ближче і поклала руку йому на плече.
Матвій Григорович здригнувся від несподіванки.
Потім накрив її долоню своєю.
На кілька секунд вони просто сиділи мовчки.
Поруч.
Як люди, які дуже бояться втратити когось одного.
Раптом на ліжку почувся тихий рух.
Ліза миттєво підняла голову.
Матвій Григорович теж.
Саша ледь помітно насупилася уві сні.
Повільно повернула голову набік.
Її повіки здригнулися.
Раз.
Другий.
І нарешті відкрилися.
Кілька секунд вона просто дивилася в стелю.
Розгублено.
Ніби не розуміла, де знаходиться.
Потім погляд повільно сфокусувався.
Спочатку на батькові.
Потім на Лізі.
— ...
Вона мовчала.
Голова була важкою.
Думки рухалися повільно.
Наче крізь густий туман.
— Доброго ранку, — хрипко пробурмотіла вона.
Ліза мало не розплакалася.
— Доброго ранку?!
— Сашо...
Матвій Григорович видихнув її ім'я так, ніби тільки зараз дозволив собі дихати нормально.
Саша кліпнула.
Перевела погляд з одного на іншого.
І лише тоді помітила щось дивне.
Батько сидів на підлозі біля її ліжка.
У тому самому одязі.
З втомленими очима.
Ліза теж була тут.
І обидва дивилися на неї так, ніби вона щойно повернулася звідкись дуже далеко.
Усмішка повільно зникла з її обличчя.
— Що сталося?..
У кімнаті запала тиша.
Ліза недовірливо подивилася на неї.
— Ти серйозно не пам'ятаєш?
Саша насупилася.
Пам'ять ворухнулася десь далеко.
Кімната.
Спрага.
Кухня.
Склянка води.
Потім...
Порожнеча.
Вона зблідла ще сильніше.
— Я...
Голос урвався.
— Я ходила по воду...
Матвій Григорович повільно кивнув.
— А потім я знайшов тебе на кухні.
Саша завмерла.
Ліза побачила, як у її очах з'являється розуміння.
Повільне.
Важке.
Неприємне.
— О...
Лише це.
Одне коротке слово.
Наче всі інші раптом закінчилися.
Матвій Григорович підвівся з підлоги не без зусиль.
Спина одразу нагадала про ніч.
Але він майже не звернув на це уваги.
Сів поруч на край ліжка.
І дуже обережно торкнувся Сашиного волосся.
— Сонечко...
Саша опустила очі.
Вже знаючи, що буде далі.
І від цього ставало соромно.
— Вибач...
— Не вибачайся.
Вона підняла голову.
Матвій Григорович дивився на неї втомленими, червоними від безсоння очима.
— Не смій зараз вибачатися.
Голос був тихим.
Саша підвела голову, але не могла втрима́ти́ голову. Саша спробувала випрямитися.
І одразу пошкодувала про це.
Світ хитнувся.
Наче хтось раптом нахилив кімнату набік.
Вона мимоволі заплющила очі й вхопилася пальцями за край ковдри.
— Обережно, — тихо сказав Матвій Григорович.
У його голосі не було докору.
Лише страх, який так і не встиг зникнути за ніч.
Саша знову опустила голову на подушку.
Кілька секунд просто лежала, намагаючись дочекатися, поки запаморочення відступить.
Ліза сиділа поруч, стиснувши руки на колінах.
— Голова? — тихо спитала вона.
Саша ледь кивнула.
— Трохи.
— Трохи? — не витримала Ліза. — Ти знепритомніла посеред кухні!
— Лізо, — неголосно озвався батько.
Сестра замовкла.
—Я тільки ходила за́ водо́ю́.— тихо повторила Саша.
І сама почула, наскільки безглуздо це прозвучало.
Ліза кілька секунд дивилася на неї мовчки.
— Саме це мене і лякає, — нарешті сказала вона. — Ти не впала десь на вулиці. Не потрапила в аварію. Не вдарилася об щось. Ти просто пішла попити води.
Саша опустила очі.
Заперечити було нічого.
Матвій Григорович повільно потер перенісся.
— Скажи чесно, — тихо попросив він. — Тобі було погано ще ввечері?
Саша мовчала.
Цього вистачило.
Батько сумно всміхнувся.
Не радісно.
Не зло.
Просто людина, яка вже знає відповідь.
— Було.
Саша важко видихнула.
— Голова трохи боліла.
— Трохи? — одразу перепитала Ліза.
— Не дуже сильно.
— І ти нічого не сказала?
— Я думала, пройде.
— Ти завжди так думаєш.
Саша не втрималася.
—Так, я думаю що все пройде. Кажу що все нормально! Дивлюся часто у дзеркало більше трьох хвилин,бо хочу пам'ятати себе собою,а́ не при́відом. Думка про смерть від якоїсь дрібниці для мене легша,ніж смерть від... цього клятого раку.
Ліза завмерла.
Слова вдарили по кімнаті сильніше за будь-який крик.
Ніхто не відповів одразу.
Навіть повітря ніби стало важчим.
Саша сиділа, опустивши голову, і дивилася кудись у складки ковдри.
Голос більше не тремтів.
Навпаки.
Став дивно спокійним.
Наче вона втомилася приховувати це хоча б на кілька секунд.
— Знаєте, що найгірше? — тихо продовжила вона. — Не біль. Не лікарні. Не аналізи.
Вона гірко всміхнулася.
— Найгірше — це коли одного дня розумієш, що перестаєш впізнавати себе.
Матвій Григорович мовчки дивився на доньку.
У грудях повільно наростав знайомий біль.
Той самий, який приходив щоразу, коли вона дозволяла собі сказати хоч частину того, що носила всередині.
— Я дивлюся в дзеркало і думаю... а скільки ще залишилося від мене? — ледь чутно сказала Саша. — Тому й дивлюся довго. Запам'ятовую.
Ліза різко відвернулася.
Очі защипало.
— Не кажи так...
— Чому?
Саша підняла голову.
В її очах не було злості.
Лише виснаження.
— Це правда.
— Ні.
— Лізо...
— Ні!
Тепер голос сестри здригнувся.
— Не смій говорити так, ніби тебе вже немає!
Саша здригнулася.
Ліза різко витерла очі долонею.
— Ти сидиш тут. Зараз. Переді мною. Ти сваришся зі мною, вперто мовчиш, доводиш усіх до сказу своїм "я нормально". Це ти.
У кімнаті запала тиша.
Ліза важко вдихнула.
— А ти говориш про себе так, ніби вже прощаєшся.
Саша відвела погляд.
Бо це влучило занадто точно.
Матвій Григорович повільно поклав руку їй на плече.
Теплу.
Трохи тремтячу.
— Сонечко...
Його голос був тихим.
Майже зламаним.
— Я знаю, що тобі страшно.
Саша заплющила очі.
—Тату, я боюся розпочати лікування.—чесно сказала Саша.—Не зможу. Можливо, що не варто ..? У нас навіть ще немає коштів. А якщо лікар завтра після пункції скаже що потрібне термінове лікування, що́... тоді..?
Матвій Григорович не відповів одразу.
Лише дивився на неї.
Так, ніби намагався запам'ятати кожну рису її обличчя.
Кожен рух.
Кожен відтінок страху в очах.
Бо вперше за весь цей час Саша не ховала його.
Не маскувала жартами.
Не прикривала звичним "я нормально".
Вона просто боялася.
І дозволила їм це побачити.
— Тоді будемо лікуватися, — тихо сказав він.
Саша сумно всміхнулася.
— Тату, це не відповідь.
— Ні. Саме відповідь.
Вона похитала головою.
—А гроші?
— Знайдемо.
— Де?
— Не знаю.
Чесність цієї відповіді змусила її підняти очі.
Матвій Григорович важко видихнув.
— Не знаю, Сашо. Справді не знаю. Але я знаю, що не дозволю тобі відмовитися від лікування через гроші.
— А якщо їх просто не буде?
— Тоді позичимо.
— А якщо ніхто не дасть?
— Будемо шукати далі.
— Тату...
— Будемо продавати щось.
Саша здригнулася.
— Ні.
— Так.
— Ні.
— Так, якщо буде потрібно.
У його голосі раптом з'явилася твердість.
Не гучна.
Не різка.
Але така, яку неможливо було посунути.
— Послухай мене уважно, — сказав він. — Квартира, речі — це просто речі. А ти моя донька.
Саша різко відвернулася.
В очах защипало.
—У тебе ще є одна донька, тату. Якщо ти продаси наше єдине житло, то де ви обоє будете жити..? Ти і Ліза.
Ці слова зависли в повітрі, як щось важке й незручне.
Матвій Григорович на мить завмер.
Наче вона вдарила не по думці — по чомусь глибшому.
—Саме так. У мене є ще одна донька. У мене їх дві. І саме тому я не маю права втратити жодну з вас. Жодну, чуєш? Бо інакше ваша мати мені цього ніколи не побачить. І я со́бі теж...
Останні слова прозвучали майже пошепки.
Матвій Григорович опустив очі.
На кілька секунд у кімнаті стало так тихо, що було чути лише цокання годинника десь у квартирі.
Саша дивилася на батька і раптом помітила те, чого раніше не хотіла бачити.
Йому теж страшно.
Не менше, ніж їй.
Можливо, навіть більше.
Бо вона боялася за себе.
А він — за неї.
І нічого не міг забрати на себе.
Ні болю.
Ні діагнозу.
Ні майбутнього.
— Тату...
Голос Саші зрадницьки затремтів.
Матвій Григорович підняв голову.
Очі були втомленими.
Почервонілими після безсонної ночі.
— Знаєш, що найстрашніше? Поки ти починаєш відпускати́ себе в думках, я навіть не смію. Не смію і́ не відпущу тебе. Ніколи.
Голос Матвія Григоровича здригнувся.
Не сильно.
Ледь помітно.
Але для Саші цього було достатньо.
Вона дивилася на нього мовчки.
І раптом побачила не просто батька.
Не людину, яка завжди знала, що робити.
Не того, хто завжди знаходив вихід.
А чоловіка, який сидів біля її ліжка після безсонної ночі й відчайдушно боявся втратити свою дитину.
— Тату...
Він похитав головою.
Наче просив її поки не говорити.
— Ти думаєш, я не бачу, як ти дивишся в дзеркало?
Саша завмерла.
— Думаєш, не бачу, як ти рахуєш волосся на щітці?
Ліза повільно перевела погляд на сестру.
Саша зблідла.
— Думаєш, я не помічаю, як ти іноді довше затримуєшся біля фотографій?
У горлі раптом стало боляче.
Матвій Григорович важко видихнув.
— Ти не єдина, хто боїться.
У кімнаті стало зовсім тихо.
— Просто я не можу собі дозволити опустити руки.
Саша відчула, як очі знову починають пекти.
— А я втомилася бути хороброю...
Це вирвалося саме.
Без захисту.
Без спроб сховати правду.
Матвій Григорович миттєво нахилився вперед і обережно взяв її обличчя в долоні.
Як колись давно.
Коли вона була маленькою.
— А хто сказав, що ти повинна бути хороброю весь час?
Саша кліпнула.
Сльоза скотилася по щоці.
Потім ще одна.
— Усі.
— Ні.
Він похитав головою.
— Це ти сама собі сказала.
Його великі, трохи шорсткі долоні тремтіли.
— Сонечко, хоробрість — це не коли не страшно.
Вона дивилася на нього крізь сльози.
— Хоробрість — це коли страшно до смерті, а ти все одно йдеш далі.
Саша заплющила очі.
Бо більше не могла стримуватися.
Усі місяці страху.
Усі безсонні ночі.
Усі думки, які вона не дозволяла собі озвучувати.
Усе це раптом прорвалося назовні.
Вона схилилася вперед і міцно обійняла батька.
Так міцно, ніби боялася, що він зникне.
Матвій Григорович одразу обійняв її у відповідь.
Без жодного слова.
Ліза відвернулася до вікна.
Марно.
Очі все одно наповнилися слізьми.
— Ненавиджу вас обох, — пробурмотіла вона, витираючи щоки.
Саша крізь сльози тихо засміялася.
Матвій Григорович теж.
— За що це? — хрипко запитав він.
— За те, що змушуєте мене плакати зранку.
На кілька секунд напруга в кімнаті трохи відступила.
Лише трохи.
Але цього вистачило, щоб усі троє нарешті змогли нормально вдихнути.
Потім Саша повільно відсторонилася.
Очі були червоні.
Щоки мокрі від сліз.
Але погляд став іншим.
Не спокійним.
Не безстрашним.
Просто трохи менш самотнім.
— Мені все одно страшно, — чесно сказала вона.
— І буде страшно, — відповів Матвій Григорович.
— Навіть завтра.
— Особливо завтра.
Саша нервово усміхнулася.
— Чудова мотиваційна промова.
— Я ніколи не вмів брехати.
Ліза пирхнула носом.
І вперше за ранок у кімнаті з'явилося щось схоже на тепло.
Не радість.
До неї було ще далеко.
Але вже й не той відчай, який висів тут кілька хвилин тому.
Бо тепер вони сиділи поруч.
І вперше за довгий час Саша не намагалася нести свій страх сама.