28

Дверний дзвінок пролунав різко, але якось по-домашньому тепло.                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                              
Ліза, що якраз витирала руки рушником, завмерла на секунду — ніби збираючись із думками — і пішла відчиняти.                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                              
Батько вийшов у коридор слідом, вже більш зібраний, ніж пів години тому.                                                                                                                                                               
Наче натягнув на себе звичну роль — господаря, батька, того, хто тримає все під контролем.                                                                                                                                                                                                                                                              
Клацнув замок.
— Нарешті! — одразу почувся знайомий голос Рити. — Ми вже думали, ви передумали!                                                                                                                                                                                                                                                                                     
Вона стояла на порозі з пакетом у руках і легкою усмішкою, але очі одразу ж ковзнули всередину квартири — уважно, ніби шукаючи щось. Або когось.                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                              
Поруч стояв Віталік, трохи стриманіший, як завжди.                                                                                                                                                                                                                                                                                                
Він коротко кивнув.
— Привіт.
— Привіт, заходьте, — відповіла Ліза, намагаючись звучати легко.                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                              
Рита одразу зайшла, швидко роззуваючись.                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                              
— Ми не з пустими руками, — підняла пакет. — Тут торт...                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                           
— І дещо міцніше для господара.— підмогнув Віталік. Ри́та штовхнула його ліктем у бік.                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                      
— Віталік! — шикнула вона, але без злості.                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                    
Віталік ледь всміхнувся, ніби не вважаючи це серйозною проблемою.                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                  
— Що? За вечерею двадцять грамів саме те, що потрібно справнім чоловікам.                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                              
Рита закотила очі, але куточки її губ зрадницьки смикнулись у посмішці.                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                              
— “Справним чоловікам”… — передражнила вона. — Ти зараз звучиш як реклама з дев’яностих.                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                              
— Ну вибач, що я не інстаграмний чоловік, — спокійно відповів Віталік, знімаючи куртку.                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                              
Ліза тихо фиркнула, не втримавшись. Напруга в коридорі трохи розсіялась, як пара після відкритого вікна.                                                                                                                                                                                                                                                                                                                
—А де сам господар цього вечора?—спита́в Віталік заходя́чи в глиб квартири.                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                          
—Тато на кухні.— відповіла Ліза, відступаючи вбік, щоб пропустити їх далі.                                    
— Як завжди, значить, головний стратег вечора при плиті, — хмикнув Віталік, знімаючи куртку.                                                                                                                                                                              
— Він сьогодні ще й головний пожежник, — тихо додала Ліза. — Майже виграв битву з куркою.                                                                                                                                                                                 
Рита ледь усміхнулась, але погляд її знову ковзнув у бік коридору, ніби вона чекала, що зараз хтось ще з’явиться.                                                                                                                                                                                                                                                               
Вона не питала прямо. Але це читалось у всьому її обличчі.                                                                                                                                                                                                           
— Саша… — обережно почала вона.
Ліза на секунду затримала подих.
— Вона ще в кімнаті, — тихо відповіла вона. — Скоро вийде.
Рита кивнула, але вже без звичної легкості.                                                                                                                                    
— Добре. Ми не поспішаємо. В нас весь вечір попереду.                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                        
У кухні щось дзенькнуло — батько явно почув розмову і щось поставив на стіл трохи різкіше, ніж треба.                                                                                                                                                                                                                                                                                                           
— Проходьте, — крикнув він. — Не стійте в коридорі, тут не приймальня.                                                                                                                                                                    
Віталік хмикнув:
— Чую стару школу управління простором.
— Це називається “щоб не застудились”, — відгукнувся батько з кухні.                                                                            
Віталік першим увійшов до кухні і чемно привітався.                                                                                                                                                                                                                    
—Доброго вечора, Матвіє Григоровичу.                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                              
Батько що нарізав хліб, одразу повернув голову і посміхнувся:                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                            
— Проходьте, гості любі. Ми́ вас вже зачека́лись.                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                       
Запах підсмаженого м’яса і теплого хліба одразу наповнив кухню так, ніби тут справді намагались зібрати щось схоже на нормальний вечір.                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                    
Рита тихо зайшла дістаючи з пакету круглий, шоколадний торт і пляшку спиртного напою.                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                    
—Куди́ поставити?— коротко спитала Рита.                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                            
—Рито,дитино, поста́в он туди з боку.— сказав батько кинувши у бік столу, навіть не відриваючи погляду від ножа, яким різав хліб.                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                        
Рита на секунду завмерла від цього “дитино”, але нічого не сказала — лише слухняно поставила торт і пляшку туди, куди він показав.                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                        
—Матвіє Григоровичу, може вам допомогти?
Батько на мить підняв очі від дошки, ніби оцінюючи ситуацію, і похитав головою.
— Не треба. Тут уже майже все готово.
Він говорив спокійно, але в його русі була звична зосередженість людини, яка звикла все робити сама і не довіряти дрібницям іншим.
Рита трохи ніяково переступила з ноги на ногу.
— Ну… тоді хоча б скажіть, де руки мити.
— Зліва, коридор, друга двері, — автоматично відповів він, знову повертаючись до хліба.
Віталік тихо хмикнув:
— О, орієнтація як у військових.
— Це не військові, — не піднімаючи голови, відповів батько. — Це квартира, де живуть троє людей і кожен про́водить у ванній кімнаті майже третину свого життя.
В глибині коридорі ледве чутно пролунав сміх Рити. Віталік теж посміхнувся. Він і батько на мить лишились самі на кухні. То́й ніяково обвів очима кухню немов оцінюючи простір, де йому ще доведеться провести цей вечір.
— А́ у ва́с затишна квартира. Велика і з смаком…
—А́ як інакше? Тут живуть дівчата.— відповідв батько.
Віталік кивнув і знову спитав:
—Довго ви тут живете?
— Майже десять років. Діти́ ще досить малими́ були. Довелося переїхати...
Батько на секунду замовк.
Ніж у його руках тихо стукнув об дошку.
— Після смерті дружини, — вже спокійніше договорив він. — Будинок став… занадто великим для нас трьох. І утримувати його стало важко.
Віталік мовчки кивнув.
Без зайвого співчуття в очах — і за це батько був йому навіть трохи вдячний.
— Але тут добре, — сказав Віталік після паузи, ще раз оглянувши кухню. — По-справжньому. І дійсно затишно,та дизайн інтер'єру непоганий.
Батько ледь хмикнув.
— Це не моя заслуга.
Він відклав ніж убік і поклав хліб у керамічний кошик, трохи потерши долоні рушником.
— Це все було зроблено під керівництвом головного дизайнер,якому тоді було лише чотирнадцять.
—Я все чую.— озвалася з коридору Ліза прямуючи на кухні з кухню з тарілками в руках. — І взагалі-то це називається “естетичне бачення простору”.
Віталік тихо засміявся.
— О, так і знав, що тут є головний архітектор.
— Дизайнер, — поправила Ліза, заходячи на кухню. — Архітектором я б тут пів стіни знесла.
— Вона б знесла, — спокійно підтвердив батько. — А я б потім це все три роки ремонтував.
— Але було б красиво, — одразу парирувала Ліза.
—Ну так. Тільки наші сусіди були б не в захваті від розширення кухні до їхньої спальні, — сухо відповів батько.
В кінці коридору почувся скрип дверей. Саша тихо вийшла і попрямувала до кухні. Рух у коридорі був майже нечутний, але в цій квартирі вже навчилися вловлювати найменші зміни повітря.
Батько перший помітив. Саша увійшла до кухні.На ній була та сама домашня кофта, трохи завелика, і волосся, зібране не дуже рівно — ніби вона робила це поспіхом або просто не мала сил старатися.
Вона зупинилась у дверях на секунду.
Очі ковзнули одразу по Віталіку що стояв упритул до стіни. Ліза,що розклала тарілки по столу підняла погляд і тепло всміхнулась їй — не яскраво, але так, як усміхаються, коли дуже хочуть підтримати, але не тиснути.
Батько зробив крок убік від столу, ніби даючи їй простір зайти повністю.
— О, — тихо сказав він. — Наша головна причина сьогоднішнього “збору без паніки” нарешті з’явилась.
Саша ледь смикнула куточком губ.
— Я ж обіцяла, — тихо відповіла вона.
Її голос був спокійний, але трохи втомлений — як у людини, яка довго збиралась із силами навіть для цього кроку.
—Та́ту, можна склянку води? Мені потрібно випити ось це. — сказала Саша ледве розкривши долоню. Батько одним о́ком глянув на її долоню і просто кивнув.
Без зайвих запитань. Без того уважного, тривожного “що це?” яке могло б знову зламати її крихку впевненість.
— Зараз, — тихо сказав він.
Тим часом Саша поглянула на Віталіка.
— Привіт.—з легкістю промовила вона, ніби нічого особливого не відбувається.
Але в цій легкості було щось крихке — як тонкий шар скла, під яким ховалась втома.
Віталік одразу випрямився трохи більше, ніж до цього, і кивнув їй у відповідь.
— Привіт, Саш. Рад тебе бачити.
Він сказав це просто, без пафосу і зайвих емоцій, але уважно. Дуже уважно.
—Ти без Рити?— здивувалася Саша.
Віталік зробив іронічний вираз обличчя і зітхнув:
—Рита мабуть десь заснула в вашому туалеті, тому доведеться починати трапезу без неї. Її шматок м'яса тепер мій.- голосніше додав той. І у цей час із коридору почулося швидке, майже обурене:
— Я ВСЕ ЧУЮ!
Рита з’явилась у дверях кухні так різко, ніби її спеціально викликали на сцену. Волосся трохи вибилось із зачіски, але погляд був абсолютно живий.
— Я не заснула. Я просто… вивчала план квартири. — сказала вона з серйозним обличчям.
Віталік одразу хмикнув.
— Ага. Особливо плитку у ванній.
— Вона важлива! — відрізала Рита і зайшла всередину, одразу пом’якшивши тон. — Привіт, Саш.
Саша ледь усміхнулась.
— Привіт.
Рита на мить затрималась поглядом на ній довше, ніж на інших. Не нав’язливо — обережно.
Ніби перевіряла, чи все добре.
— Ти виглядаєш… краще, ніж я очікувала, — тихо сказала вона.
Саша трохи знизала плечима.
— Це комплімент чи діагноз?
— Це факт, — одразу відповіла Рита і, ніби щоб розрядити момент, додала: — І я принесла торт, який виглядає так, ніби він має мене пережити.
Ліза тихо засміялась.
— Це найнадійніший тип тортів.
Батько поставив склянку води перед Сашею.
— Ось.
—Дякую, тату.—сказа́ла та і ви́пила́ пігулку запиваючи водою. Батько намагаючись не дивитися на процес сказав:
— Ну що, курка є, картопля готова, салати, овочі... Можна офіційно вечерю, — закінчив батько і ледь кивнув у бік столу.
—Ну нарешті!— пожвали́в віталік.— Я голодний як вовк.
— Ди́вись щоб цей вовк не об'їв тут усе під корінь, — спокійно докінчив батько, ставлячи останню тарілку на стіл.
Віталік лише підняв руки в капітуляції.
— Я культурний вовк.
— Найнебезпечніший вид, — одразу вставила Рита, сідаючи за стіл.
Ліза тихо засміялась і допомогла Саші сісти поруч.
Не ближче, ніж потрібно — але й не далеко. Просто так, щоб вона була всередині всього цього, а не осторонь. Батько взяв пляшку спиртного і на секунду зупинився, ніби зважуючи, чи взагалі варто її відкривати зараз.
Потім коротко видихнув.
—Тільки трохи, добре?— спитав батько поглянувши на Віталіка.— Я з алкоголем чесно якось недуже. У молодості була не дуже приємна історія, майже дурна.
Батько потягнувся за двома́ маленькими́ чарками. Для Віталіка і себе. Потім відкрив пляшку, і в кухні одразу розійшовся терпкий запах алкоголю — різкий, але дивно домашній, ніби з якогось далекого свята, яке давно не повторювалось.
—О хочеться почути цю історію.— підхопила Ліза.
Батько, який саме наливав алкоголь у чарки, тихо хмикнув.
—Ні, да́вай я нормально виплю,бо від цієї́ історії мені стає не по собі.
Батько і Віталік підня́ли чарки і ті дзенькнули одна об одну коротко й дзвінко — звук, який ніби остаточно зібрав усіх за одним столом. Алкоголь трохи обпік горло батька, змусивши його на секунду примружитись. Він повільно видихнув і поставив чарку на стіл так, ніби це був не просто напій, а маленька пауза між напругою і спробою нормальності.
— Оце вже краще, — хмикнув Віталік, закусуючи шматком хліба. — Тепер офіційно можна вважати вечір відкритим.
— Тільки ти не захоплюйся “офіційністю”, — спокійно відгукнувся батько, сідаючи. — Тут не протокол, а вечеря.
Рита вже накладала собі салат, але погляд її час від часу ковзав до Саші. Обережно, ніби вона боялась злякати цей крихкий спокій.
— Саш, тобі накласти? — тихо спитала вона.
— Я сама, — так само тихо відповіла Саша і взяла ложку.
Її рухи були повільніші, ніж зазвичай, але в них уже не було тієї відчуженості, що кілька годин тому. Вона була тут. Просто трохи обережніше, ніж інші.
—Тату, розкажи цю́ історію!— знову наполегливо підхопила Ліза, вже з повною тарілкою, але з тим самим блиском в очах, який з’являвся щоразу, коли вона відчувала, що вечір може стати “нормальним”.
Батько повільно похитав головою, ніби вже звик до того, що його сьогодні весь вечір тягнуть у різні боки.
— Ні, — коротко сказав він, відрізаючи шматок курки. — Ця історія не для святкового столу.
— А це хіба свято? — одразу втрутився Віталік із легким викликом у голосі. — Ви ж самі нас запросили на звичайну вечерю́.
— От. Віталік має рацію. Ну тату…-нахилилась Ліза трохи вперед, ніби це питання було для неї принциповим. — Це ж просто історія.
Батько повільно відсунув тарілку, подивився на неї поверх краю чарки і ледь примружився.
— Ти зараз виглядаєш як людина, яка не відчепиться, — спокійно сказав він.— Та й Саші вже цікаво. Правда, Сашо?
Саша знизала плечима.
—Ну якщо … — Саша трохи затрималась, крутячи виделку в пальцях. — Якщо це історія не дуже… неприємна.
Батько одразу зрозумів, про що вона.
Його погляд на секунду потеплів, але в ньому залишилась обережність — ніби він зважував, скільки з минулого можна сьогодні випустити в цю кухню, не зіпсувавши вечір.
— Неприємна — не те слово, — нарешті сказав він. — Скоріше… дурна.
— О, це вже краще, — одразу підхопив Віталік. — Дурні історії — це наш профіль.
Рита легенько штовхнула його ліктем.
— Ти просто шукаєш привід ще щось випити.
— Я шукаю істину, — серйозно відповів він, і одразу отримав у відповідь тихий сміх від Лізи.
Батько зітхнув, відрізав ще шматок курки, ніби тягнув час.
—Мені було двадцять два. Останній день на службі у армії.
Кілька секунд ніхто не перебивав.
Навіть Ліза, яка щойно так наполегливо вимагала історію, тепер завмерла з виделкою в руці.
— Останній день на службі в армії, — повторив батько трохи тихіше, ніби сам повернувся туди подумки. — Нам дозволили “маленьке святкування”. Ну, знаєш… формально не можна, але всі робили вигляд, що не бачать.
Віталік ледь кивнув, ніби вже уявив цю картину.
— І ви, звісно, вирішили відсвяткувати правильно, — пробурмотів він.
— “Правильно” — це сильно сказано, — сухо відповів батько. — Ми дістали… горілку. Дешеву. Дуже. І хтось сказав, що найкраща ідея — змішати її з енергетиком.
Рита повільно підняла брови.
— Це вже звучить як початок легенди і лікарняного одночасно.
—Прави́льно думаєш. Ми́ влаштували "вечірку". Ну так з алкоголем,з музикою,танці. А наступного дня в мене мало бути побачення з вашою мамою. Ввечері. Але тоді ми хотіли… — батько на мить замовк, ніби підбирав слово, яке не звучатиме занадто соромно навіть через стільки років, — “відзначити як слід”.
Віталік тихо пирхнув у тарілку.
— Класика.
— Не перебивай, — спокійно кинув батько, але в куточку губ уже з’явилась тінь усмішки. — Ми вирішили, що раз останній день служби — значить, можна трохи “відпустити контроль”.
Рита похитала головою.
— Це завжди погана фраза.
— Тоді я цього не знав, — сухо відповів він. — Ми сиділи, слухали музику, хтось приніс ще “трохи”, і в якийсь момент… час просто перестав існувати.
Ліза обережно відклала виделку, ніби боялась пропустити щось важливе.
— І ти пішов на побачення? — тихо спитала вона.
Батько видихнув через ніс.
— Я мав піти на побачення.
—Але не пішов?— раптово спитала Саша.
—Скоріше ваша мати прийшла до мене. Мене доправили до лікарні з сильним отруєнням горілкою́. Я прийшов до тями аж через день. Я не одразу зрозумів, де я, — продовжив батько, дивлячись кудись поверх столу, ніби перед ним знову була не кухня, а стара лікарняна палата. — Голова тріщала так, ніби хтось молотком бив ізсередини. У роті — пустеля. А поруч сиділа ваша мама.
Він ледь усміхнувся.
Тихо. Майже невидимо.
— І знаєте, що вона сказала перше?
Ліза похитала головою.
— "Ну якщо ти не планував приходити́ на побачення,то навіщо було одразу вмирати? Міг би просто сказати що я огідна́ жаба,я́ка тобі не подобається!
На кілька секунд за столом запала тиша.
А потім Ліза різко прикрила рот рукою, намагаючись стримати сміх.
— Мамо… — видихнула вона крізь сміх. — Я її обожнюю.
Віталік теж не витримав і тихо пирхнув у кулак.
Навіть Рита засміялась — коротко, тепло, так, ніби вперше за вечір по-справжньому видихнула.
А Саша…
Саша дивилась на батька так уважно, ніби вперше бачила його не лише батьком.
А хлопцем.
Дурним двадцятидворічним хлопцем, який отруївся дешевою горілкою перед побаченням.
І чомусь від цього всередині ставало тепліше.
Батько похитав головою, але тепер уже теж усміхався.
— Я тоді ледве крізь землю не провалився, — сказав він. — Уявіть: приходиш до тями, а дівчина, яка тобі подобається, сидить біля ліжка і дивиться так, ніби думає — добити тебе подушкою чи ще дати шанс.
— І що Ви відповів? — одразу спитала Рита, підперши щоку рукою. Батько на мить почервонів, не розуміючи від чого саме: чи від випи́то́го алкоголю, чи від того, що тепер доводилось розповідати це вголос.
—Мій мозок тоді не працював і я просто відповів: "Ти найгарніша жаба моєї мрії".
На секунду за столом зависла тиша.
А потім першою не витримала Рита.
— Що?.. — вона повільно перепитала, ніби хотіла переконатися, що почула правильно.
Віталік подавився сміхом і відвернувся вбік, прикриваючи рот долонею.
— “Жаба твоєї мрії”… — повторив він крізь сміх. — Це… це найгірший і найкращий комплімент одночасно.
Ліза буквально зігнулась від сміху, майже впустивши виделку.
— МАМО БИ ТЕБЕ ВБИЛА, — видихнула вона. — Прямо там, у лікарні!
Рита вже сміялась відкрито, витираючи очі.
—Я ще тоді не розуміючи того витягнув губи очікувавши…поцілунку. А та вдарила мене просто шоці, сказала що я дурень і кинулась з палати. Але…
Він зробив паузу, ніби знову бачив той момент перед очима.
— Але через хвилину повернулась.
Рита перестала сміятись першою, зацікавлено нахилившись вперед.
— Серйозно?
— Серйозно, — кивнув батько. — Бо́ мене знудило. Я почав блювати одразу на підлогу... Вона кинулася до мене і узяла за волосся, хоч воно зовсім коро́тким.
На мить за столом знову зависла тиша — але цього разу вже не важка, а така, що ось-ось вибухне сміхом.
— Вона… тримала тебе за волосся, поки Ви… — Віталік не договорив і просто відвернувся, сміючись у бік стіни.
— Я ж казав, що це не та історія, яку варто розповідати за столом, — спокійно зауважив батько, але сам уже ледве стримував усмішку.— Поки я… — батько на секунду запнувся, ніби зважував, як це сказати так, щоб навіть зараз не провалитися крізь стілець від сорому, — …позбавлявся залишків “святкування”, вона стояла поруч і тримала мене за волосся, як… як рятівник, який не має жодного бажання цим займатись. А потім сказала:“ Ще раз так нахрюкаєшся, твоя жаба тебе більше не врятує”, — нарешті закінчив батько, і сам же на мить опустив очі в тарілку, ніби там раптом з’явився спосіб сховатися від власного минулого.
І от тоді столу вже не вистачило “стриманості”.
Віталік першим зламався остаточно — відкинувся на спинку стільця і засміявся так, що ледь не перекинув склянку.
— Це погроза рівня сімейного кодексу! — видихнув він між сміхом. — “Жаба тебе більше не врятує”!
Рита вже не стримувалась взагалі — сміялась, прикриваючи обличчя руками, і час від часу хитала головою.
— Я не можу… — видихнула вона. — Я просто уявила це як драму в лікарні…
Ліза сміялась тихіше, але щиро, майже зі сльозами в очах.
— Вона легенда… — прошепотіла вона. — Мама — це просто легенда. Змогла перевиховати тата за один день.
—Так, бо я ще три місяці…— батько зробив паузу, ніби зважуючи, чи варто продовжувати, і нарешті зітхнув. — Три місяці після того я при одному слові “горілка " починало нудити.
Потім батько важко зітхнув:
—Хороше життя було у нас. Іноді мені її не вистачає. Гостро. Але… життя триває. У мене є Саша і Ліза,яким я ще по́трібен. У мене ще є місія у цьому житті. Вилікую Сашу, віддам о́бох заміж, може дочекаюсь онуків. А потім зустрінуся з нею, там де нас уже ніхто не розлучить.
Він сказав це тихо.
Без пафосу.
Майже втомлено.
Але після останніх слів за столом усе одно стало тихіше.
Саша опустила погляд у тарілку.
Він не одразу зрозумів що саме тільки -но промовив вголос. Можливо алкоголь а може вто́ма розв'язала язик батькові так, що він перестав фільтрувати власні думки.
Бо щойно сказане прозвучало надто чесно.
Не як тост.
Як щось, що давно жило всередині нього.
Батько ще кілька секунд дивився кудись у край столу, ніби не помічаючи цієї раптової тиші. Ліза застигла і похмурилась.
Вона помітила як поруч Саша повільно перестала їсти. Навіть проковтнути їжу їй стало важко — ніби горло раптом стиснулося.
Саша опустила виделку.
Тихо. Майже нечутно.
Але в цій тиші звук усе одно прозвучав занадто голосно.
Батько ще не дивився на неї.
Він ніби досі був десь у своїх думках — там, де ще жила мама, де існувало якесь далеке “потім”, у якому все нарешті стане легшим.
—Тату!— скрикнула Ліза різкіше, ніж хотіла.
Батько здригнувся і нарешті підняв голову.
Ніби тільки тепер повернувся назад у кухню.
Назад до столу.
До дітей.
Його погляд одразу впав на Сашу.
Вона сиділа нерухомо, втупившись у тарілку так, ніби боялась підняти очі. Пальці лежали біля виделки надто напружено — тонкі, бліді, стиснуті.
І саме тоді він зрозумів, що сказав.
Усмішка повністю зникла з його обличчя.
— Саш… — тихо почав він.
Вона ледь похитала головою.
Не різко.
Майже непомітно.
Але цього вистачило, щоб у нього всередині все обірвалось.
Рита швидко опустила очі в тарілку, ніби відчуваючи, що зараз вони стали свідками чогось занадто особистого.
Віталік теж більше не намагався жартувати.
Ліза нервово ковтнула.
— Тату, ти зараз… — вона замовкла, не знаючи, як договорити.
“Ти зараз звучиш так, ніби вже прощаєшся.”
Але вимовити це вголос вона не змогла.
Батько повільно відклав виделку.
Його пальці трохи тремтіли.
— Я дурень, — тихо сказав він сам до себе.
Саша заплющила очі на секунду.
І саме це налякало його найбільше.
Бо це був той самий вираз, який з’являвся в неї після важких розмов — коли вона ніби починала ховатися десь глибоко всередину себе.
— Ні, — одразу сказав він уже твердіше. — Ні. Послухай мене.
Вона повільно підняла очі.
І в них було стільки болю, що у нього пересохло в горлі.
— Я не збираюсь нікуди “потім”, — тихо, але дуже чітко промовив він. — Чуєш? Я тут. І буду тут. Я́ просто ста́рий дурень!
—Тепер зрозуміло яка у тебе місія, тату…— тихо промовила Саша, але серйозно.— А якщо я раніше тебе піду? Що ти ж зробиш?
Саша повільно піднялася з місця намагаючись вийти з-за столу. Вона обдарувала батька поглядом, у якому не було злості.
Лише виснаження.
Таке глибоке, що від нього ставало страшніше, ніж від сліз.
— Сашо… — хрипко почав батько, теж різко підводячись.
Стілець тихо скрипнув по підлозі.
Але вона вже похитала головою і повторила зовсім тихо:
— Що ти тоді ж зробиш, а тату? Відмовишся ховати мене? Не даси тілу спочити біля мами? Бо його вже заброньовано …для тебе? Будеш шукати інше місце, куди його..?
— Не смій.
Голос батька прозвучав так різко, що всі здригнулись.
Не крик.
Гірше.
У ньому було щось зламане.
Саша завмерла біля столу.
Батько дивився на неї так, ніби кожне її слово щойно фізично розривало його зсередини.
— Не смій так говорити, — повторив він уже тихіше, але голос тремтів. — Ніколи. Чуєш мене?
Саша мовчала.
І це мовчання лякало його ще більше.
Він повільно зробив крок до неї.
— Ти зараз думаєш, що говориш про смерть спокійно. Розумно. “Реалістично”, — він важко ковтнув. — Але ти навіть не уявляєш, що ти зараз робиш зі мною.
Саша стиснула губи.
— А зі мною це робить хвороба, тату, — тихо відповіла вона. — Щодня. Це лише початок,а я вже уявляю собі ваше життя без себе. Щоночі… бо мені так легше. Щоб не розчаруватися у собі потім.
Кілька секунд ніхто не відповів.
Навіть повітря в кухні ніби стало щільнішим — не зникло, але перестало рухатись.
Батько завмер посеред кроку.
Його погляд не відводився від Саші, але вже не був різким. У ньому з’явилось щось інше — розгубленість людини, яка раптом зрозуміла, що всі її “правильні слова” не діють там, де болить по-справжньому.
Ліза тихо опустилась назад на стілець, ніби ноги раптом перестали тримати.
Рита злегка прикрила рот рукою.
Віталік більше не жартував і навіть не рухався.
А Саша стояла.
Не як людина, яка кидає виклик.
Швидше як та, що вже давно не має сил відступити.
Батько повільно видихнув.
— Ні, — сказав він тихіше, ніж раніше. Але тепер у цьому “ні” не було злості. Лише страх. — Ні, Сашо. Послухай мене.
Він зробив ще один крок ближче, але обережно, ніби боявся її злякати.
— Те, що ти зараз говориш… це не “правда”. Це не реальність. Це те, що тобі каже хвороба.
Саша гірко всміхнулась, майже непомітно.
— А як мені відрізнити? — тихо запитала вона. — Де я справжня, а де вона?
Це питання повисло в повітрі, як ніж.
Батько відкрив рот — і закрив.
Бо відповіді у нього не було.
Ліза раптом піднялась.
— Саш… — її голос зірвався, але вона змусила себе говорити далі. — Ти зараз не про нас думаєш. Ти про найгірший варіант думаєш. Постійно.
Саша перевела на неї погляд.
Втомлений.
Але уважний.
— Бо інші варіанти не тримаються в голові, Ліз, — тихо відповіла вона. — Вони розпадаються.
Рита різко вдихнула, ніби хотіла щось сказати, але передумала.
Віталік тихо провів рукою по потилиці.
Батько раптом опустив голову, потер обличчя долонею.
І коли заговорив знову, голос уже був інший — без сили, без “батьківського тону”. Просто людський.
— Сашо… — сказав він. — Я не знаю, як правильно це сказати.
Він зробив паузу.
— Але я точно знаю одне. Ти не маєш права вирішувати заздалегідь, що тебе не буде.
Саша ледь сіпнула плечем.
— Я не вирішую. Я просто… готуюсь.
— Ні, — він різко похитав головою. — Це не підготовка. Це покарання, яке ти сама собі даєш.
Тиша.
І вже м’якше:
— Ти думаєш, що так легше. Але це не легше. Це самотність, яка починається раніше, ніж має.
Саша опустила погляд.
Пальці повільно розтиснулись.
Наче втомились тримати щось невидиме.
Ліза обережно зробила крок ближче до неї, але не торкнулась одразу — чекала дозволу навіть у тиші.
— Я тут, — тихо сказала вона.
Саша не відповіла.
Але через кілька секунд — дуже повільно — сіла назад на стілець.
Наче не погоджувалась.
Але і не йшла.
Батько видихнув так, ніби весь вечір тримав це всередині.
— Добре, — сказав він тихо. — Досить на сьогодні важких тем.
Він глянув на всіх по черзі.
— Їмо.
Рита першою кивнула, трохи занадто швидко, ніби хапалась за цю команду як за рятівну.
Віталік тихо пробурмотів:
— Підтримую.
Ліза сіла поруч із Сашею трохи ближче, ніж раніше.
Цього разу вже не обережно на відстані.
А просто так, щоб бути поруч.