27,3

Ліза і батько сиділи поруч із ліжком, майже не рухаючись, ніби будь-який зайвий жест міг знову зламати крихку рівновагу, яка нарешті встановилась у кімнаті.                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                
Саша лежала нерухомо, але вже не так напружено, як раніше. Її дихання було рівнішим, хоч і слабким, а повіки інколи ледь тремтіли, ніби вона боролася зі сном.                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                
Ліза не відпускала її руку.              
Навіть коли пальці затерпли.
—Тату, вже минуло двадцять хвилин… а Саша не приходить до тями.                                                                                                                                                                                                                                                                                                                            
Батько повільно перевів погляд на годинник, ніби сам хотів переконатися, що час справді рухається.                                                                                                                                                                                                                                                                                                                    
Він перевіри́в на́ зап'ясті Саші пульс — повільно, обережно, ніби боявся зробити щось не так.                                                                                                                                                                                                                                                                                                                  
Під пальцями — слабке, але рівне биття.
Він видихнув тихо, майже непомітно:
—Є. Вона тут. Але якщо через п'ять хвилин Саша не прийде до тями — викличемо швидку.                                                                                                                                                                                                                                                                                                              
Його голос був спокійний, але надто рівний. Такий, яким він ставав тільки тоді, коли всередині було навпаки.                                                                                                                                                                                                                                                                                                              
Ліза кивнула, хоча він і не дивився на неї.
—Я не хочу більше ризикувати нею.— тихіше додав батько.
Ліза мовчки стиснула губи.                                                                                                                                                       
— Я теж, — прошепотіла вона.                                                                                                                                                                                                                                                                                                            
У кімнаті знову запала тиша. Та сама — важка, натягнута, ніби кожна секунда розтягувалась довше, ніж мала б.                                                                                                                                                                                                                                                                               
Годинник на стіні тихо цокав.
Одна хвилина.
Друга.
Ліза не витримала — обережно нахилилась ближче до Саші.
— Сашо… — тихо покликала вона. — Чуєш мене? Сестричко?
Саша не відповіла.
Ліза завмерла, прислухаючись, ніби могла вловити хоч найменший знак — подих, рух, щось, що скаже: вона тут.                                                                                                                                                                                                                                                                                              
— Сашо… — повторила вона ще тихіше, і голос вже майже зламався.                                                                                       
Батько підвівся трохи ближче, нахилився над ліжком. Його рука обережно торкнулася Сашиного плеча.                                                                                                                                                                                                                                                                
— Доню… — тихо покликав він. — Ти нас чуєш?
Кілька секунд — нічого.
І раптом…
ледь помітний вдих.
Глибший, ніж попередні.                                                                                                                                    
Повільний.                                                                                                                                        
Саша трохи нахмурилась, ніби щось заважало їй повернутися назад.                                                                                                                                                                                                                                     
Її пальці в руці Лізи ледь-ледь сіпнулись.                                                                                                                                                                                                           
— Тату… — різко прошепотіла Ліза. — Вона…                                                                                                                                                                                                                                                                                                          
— Тихо, — одразу сказав він, але сам затамував подих.                                                                                                                                                                                                                                                                                                          
Повіка Саші здригнулась сильніше.                                                                                                                                               
Потім ще раз.
І повільно, дуже повільно вона розплющила очі.
Світ ніби повертався до неї шматками.
Спочатку — світло.
Потім — розмиті контури.
І лише через кілька секунд — обличчя.
Ліза.                                                                                                                                                                                                                                                                                                          
Занадто близько. Занадто напружена.                                                                                                                                                                                                                                                                                                          
— Гей… — ледве чутно сказала Саша, і голос був сухий, слабкий.                                                                                                                                                                                                                                                                                                          
Ліза різко вдихнула, ніби тільки зараз дозволила собі дихати.                                                                                                                                                                                                                                                                                                          
— Ти з нами… — прошепотіла вона, і в голосі з’явилась така полегкість, що вона навіть не намагалась її сховати.                                                                                                                                                                                                                                                                                                          
Батько повільно опустився назад на стілець.
Його плечі вперше за весь цей час трохи опустились.
— Як ти? — тихо спитав він.                                                                                                                                                                                                                                                                                                          
Саша кілька секунд просто дивилась на них, ніби не до кінця розуміла, де вона.                                                                                                                                                                                                                                   
Потім її погляд трохи прояснився.                                                                                                                                                                                                                                                                                                          
— Нормально… — прошепотіла вона автоматично.                                                                                                                                                                                                                                                                                                          
Ліза одразу скривилась.                                                                                        
— Не бреши, — тихо сказала вона, але без злості. — Ти знепритомніла.                                                                                                                                                                                                                                                                                                          
Саша повільно кліпнула.
Наче згадуючи.
І раптом її обличчя трохи напружилось.
— Вона… — ледь чутно почала вона.
Батько одразу відповів:
—Во́на більше не прийде...
—Навіщо ти вийшла?— не витримавши , різко кинула ліза.— Я тебе просила ж!
— Вона б не відчепилась б від батька,від нас. А так, нехай знає що мені лишилось недовго…можливо хоч так вона зрозуміє і дасть нам спокій. Хоч Допоки я ще жива.
У кімнаті стало так тихо, що навіть годинник на стіні ніби звучав голосніше.
Ліза різко випросталась.
— Не говори так, — твердо сказала вона, і цього разу в її голосі вже не було м’якості. Лише страх, загорнутий у злість. — Не смій.
Саша повільно повернула голову до неї.
Погляд був ясніший, ніж хвилину тому, але все ще втомлений, ніби кожне слово давалося через силу.
—Лізо,це просто факт.
—Тоді я з цим фактом не згоден!— сказав твердо батько.— Я буду боротися з тобою до останнього. І знаєш що найголовніше?
Саша ледь повернула голову до батька. Її погляд був виснажений, але уважний — ніби вона не була впевнена, чи хоче чути продовження.
Ліза завмерла, все ще тримаючи її руку.
Батько трохи нахилився вперед. Його голос став тихішим, але твердішим, ніж раніше — без крику, без паніки, лише спокій, який тримався на межі.
— Найголовніше… — повторив він. — Я вірю що ми пройдемо все і переможемо.
Саша ледь помітно усміхнулась.
Не так, як раніше — не з легкістю, не з іронією.
Це була інша усмішка. Втомлена. Тиха. Майже прозора.
— Ти завжди так кажеш… — прошепотіла вона.—Мама́ ж не перемогла…Лейкемія ніко́го́ не жаліє. Перемогти її практично неможливо.
Слова зависли в повітрі.
Вони ніби вдарили об стіни кімнати і повернулись назад — важкі, холодні, невідворотні.
Батько завмер.
На мить у нього ніби не залишилось повітря.
Ліза різко стиснула руку Саші.
— Не порівнюй, — тихо, але жорстко сказала вона. — Це не те саме.
Саша повільно перевела на неї погляд.
— Те саме, Лізо… — прошепотіла вона. — Просто інший час.
— Ні, — перебив батько.
Він сказав це не голосно.
Але так, що заперечення не залишалось.
Саша глянула на нього.
Він сидів прямо, не відводячи очей, і в цьому погляді не було паніки. Не було розгубленості.
Лише впертість.
І біль, який він більше не ховав.
— Це не те саме, — повторив він повільніше. — Тоді я був один. Я не розумів половини того, що відбувається. Я… — він на секунду зупинився, ніби слова вперше за довгий час стали важкими. — Я багато чого не встиг.
Пауза.
Тиха. Гостра.
— Зараз — інакше.
Саша мовчала.
Її пальці трохи стиснули край ковдри.
— Чим? — тихо спитала вона.
Батько нахилився ближче.
— Тим, що я більше не відвертаюсь, — сказав він. — Тим, що я тут. Кожну хвилину. І буду тут, навіть якщо ти скажеш мені йти.
Ліза ковтнула повітря.
Її очі знову наповнились сльозами, але цього разу вона їх не витирала.
— І ще, — додав батько, тихіше. — Ти — не вона. Хоч ти не визнаєш,проте ти вдвічі впертіша за свою матір, вродлива і сильніша, ніж сама про себе думаєш.
Слова прозвучали тихо, але твердо.
— Тато правий . Ти на 98‰ пішла у нашу маму.— пожартувала Ліза і показово похмурилась.— Татові лишається тільки 2%. А у мене якраз все навпаки— 98% у тата, а 2% у маму. Ніхто не у образі. Все справедливо.
Батько не ви́тримав і пихнув, майже з ледь стриманим сміхом, який більше був схожий на видих полегшення, ніж на справжній жарт.
— Дуже “науково” ти це розклала, — тихо сказав він, хитаючи головою.
Ліза нарешті дозволила собі слабку усмішку, але руку Саші так і не відпустила.
—Тато, не ображай мене! Я все таки вчителька початкових класів.— вигукнула та.
З кухні почав до́літати́ запах  тро́хи підгорілого м’яса.
Батько різко підвів голову.
— О ні… — тихо сказав він і на мить закрив очі.— Лізо,біжи! Це мабуть моя курка!
Ліза здригнулась, ніби тільки зараз згадала, що на кухні взагалі щось готувалось. Вона хутко вибігла з кімнати. Батько і Саша лишились наодинці.
—Мабуть потрібно повідомити Віталіка і Риту,щоб не приходили. Повечеряємо іншим разом.— сказав батько опустивши голову.
—Ні! Хай приходять.
—Але ж,доню… — перебив батько.
—Та́ту, я зараз тро́хи полежу, переодягнуся і все буде нормально. Я хочу провести вечір у колі сім'ї і друзів. Вечір з сміхом і теплом, — тихо договорила Саша, ледь усміхнувшись. — Без страху… хоча б сьогодні.
Батько дивився на неї довго.
Наче намагався зрозуміти — це справді її бажання, чи ще один спосіб втримати всіх разом, навіть ціною себе.
— Ти впевнена? — тихо спитав він.
Саша повільно кивнула.
— Я не хочу, щоб усе перетворилось тільки на… це, — вона слабо повела рукою, ніби охоплюючи і лікарню, і страх, і розмови, які ніколи не закінчуються. — Хочу просто… нормальний вечір.
Пауза.
— З вами.
У дверях з’явилась Ліза.
Вона ще тримала рушник у руках, а на обличчі було щось середнє між полегшенням і розгубленістю.
— Курка вижила, — тихо сказала вона. — Але ледве.
Батько хмикнув, але без усмішки.
— Як і ми сьогодні, — додав він тихіше.
Ліза перевела погляд на Сашу.
—Ти як?
—Жива, — так само тихо відповіла Саша. — І хочу, щоб гості прийшли.
Ліза насупилась.
—Сашо…
—Лізо, будь ласка, — перебила вона м’яко. — Я не прошу багато. Просто не скасовуй цей вечір.
У кімнаті знову стало тихо.
Ліза подивилась на батька.
Той мовчав кілька секунд.
Потім повільно видихнув.
—Добре, — сказав він нарешті. — Але за однієї умови.
Саша трохи підняла брови.
—Ти не граєш роль “все добре”, якщо тобі погано.
Вона ледь усміхнулась.
—Я і так погано актриса.
—От і добре, — тихо відповів він.
Ліза зітхнула і знову пішла в бік кухні.
—Я піду, а ти відпочинь трохи.—нарешті мовив батько піднімаючись. Саша несподівано схопила його руку.
—Тату, можна я щось спитаю?—слабко посміхнулася та. Батько зупинився.
Його рука завмерла в її пальцях, але він не висмикнув її — навпаки, трохи стиснув у відповідь, обережно, ніби боявся навіть цим зробити їй боляче.
— Можна, — тихо сказав він, повертаючись до неї. — Питай.
Саша дивилась на нього кілька секунд.
Наче збиралась із думками. Або з силами.
—Я...— почала дівчина але потім зупинилася.— О ні, краще не буду питати.
Батько нахмурився ледь помітно.
—Чому це?— тихо спитав він, не відводячи від неї погляду.
Саша відвела очі.
—Бо… —вона ледь усміхнулась, але в цій усмішці було більше втоми, ніж легкості. — Не знаю.
Батько не відпустив її руку.
Навпаки — трохи нахилився ближче, щоб бути на одному рівні з нею.
—Знаєш, що найгірше? — тихо сказав він. —Коли ти мовчиш.
Саша ледь підняла погляд.
В її очах було щось невизначене — ніби страх сказати вголос те, що вже сформувалось у думках.
—Я не впевнений, що зможу відповісти на все правильно, — продовжив він. —Але я точно хочу почути.
Пауза.
—Тату, я в Вас…тобто у тебе і у мами бажана дитина?
Батько застиг.
—Саш, що ти таке питаєш..?
Саша одразу пошкодувала, що сказала це вголос.
Вона відвела погляд убік, ніби хотіла сховатись навіть від власного питання.
—Нічого… забудь, — тихо пробурмотіла вона, намагаючись відпустити його руку.
Але батько не відпустив.
Навпаки — його пальці трохи сильніше, але все ще обережно, стиснули її долоню, не даючи їй сховатись.
—Ні, — тихо сказав він. —Не “забудь”.
Саша завмерла.
Він сів ближче, так, щоб вона не могла уникнути його погляду, але й не відчувала тиску.
—Ти не просто так це спитала, — додав він спокійно. —Я бачу.
Саша мовчала. Її погляд ковзнув по ковдрі, по своїх пальцях, ніби там було легше дихати, ніж дивитися йому в очі.
—Просто коли тітка Ніка сказала про мене що я "Непорозуміння і наймичка" у мене всередині все…перевернулось. І вона все моє життя ставилась як не чужої. Вона Лізу обожнювала,а мене… відкидала. Коли ми в дитинстві ходили з нею в парк, вона тримала за руку Лізу, а до мене робила вигляд ніби мене не існує. Купувала їй морозиво за свої гроші,щоб та не витрачала кишенькові гроші. А я… йшла з боку, боячись навіть подати голос,що я теж хочу. Я просто підглядала як Ліза їсть... Однак я не заздрила їй,бо знала що любий татусь ввечері приїде з роботи,а на вихідних поведе в парк і купить те саме морозиво. Нехай воно буде і маленьке, але моє. І ти купував його. Пам'ятаєш? Те саме,полуничне.
Батько не відповів одразу.
Його погляд ніби затримався десь у минулому — там, де маленька Саша стояла трохи осторонь, мовчки, терпляче, не вимагаючи нічого.
Його пальці повільно стиснули її долоню.
—Пам’ятаю, — тихо сказав він.
Голос був глухий. Не від слабкості — від того, що щось всередині боляче зрушилось.
Саша ледь усміхнулась.
—Воно було найсмачніше, — прошепотіла вона. —Бо його купував—ти. Після смерті мами це було ніби щось єдине що тримало мене.
Батько різко відвів погляд.
Наче не витримав.
Його щелепи стиснулися, і на мить здалося, що він нічого не скаже — що слова просто не знайдуться.
Але він повернувся до неї.
Повільно.
І цього разу не відвів очей.
—Сашо… — тихо почав він, і голос був уже не таким рівним, як раніше. —Ти була не просто бажаною.
Він ковтнув повітря, ніби це було складніше, ніж будь-яка розмова до цього.
— Ти була дивом для нас.
Саша ледь здригнулась.
— Ми довго тебе чекали, — продовжив він. — Дуже довго. І коли ти з’явилась… твоя мама плакала. Не від болю. Від того, що нарешті… ти є.
Його голос затремтів, але він не зупинився.
— Вона боялась тебе навіть комусь давати на руки перші тижні. Казала: “Вона така маленька… раптом щось…” — він ледь усміхнувся крізь біль. — І сварилась на мене, що я тримаю тебе “не так”. Навіть маленьку Лізу сварила за те,що вона брудними пальчиками торкалася тебе. А коли Ліза перший раз побачила тебе,то серйозно нахмурилась …і сказала:“ Це моя? Ой я́ка вона же голосна! Аж вуха болять. Мамо, невже ніяк неможливо зменшити гучність?” — він тихо видихнув, і в цьому видиху вперше з’явилось щось тепле, живе, майже смішне.— Як на телевізорі.
Саша тихо видихнула.
Цей звук був майже непомітний, але в ньому було більше, ніж у словах — щось тепле, щось болісне, щось, що довго сиділо всередині й нарешті трохи зрушилось.
—Я була голосною?.. — ледь усміхнулась вона, дивлячись кудись повз нього.
—Дуже, — тихо відповів батько. — Особливо вночі.
Він провів рукою по її волоссю — обережно, так, як робив це, коли вона була ще зовсім маленькою.
—Але знаєш, — додав він, — це був найкращий звук у нашому домі.
Саша заплющила очі на секунду, ніби намагалась це уявити.
—А Ніка… — тихо почала вона, але зупинилась.
Батько одразу зрозумів.
Його погляд потемнів, але голос залишився рівним.
—Ніка— це не правда про тебе, —сказав він. —Це правда про неї.
Пауза.
—Вона завжди… дивилась не туди. Не на тих. Була проти у моєму виборі дружини. А я кохав лише одну— твою маму. Вона навіть на нашому весіллі не була. А коли ваша мати хворіла я взагалі не спілкувався з нею. Скільки це було? А мабуть десь близько чотирьох років. А́ після того,як Мії не стало … Ну як це тобі пояснити,доню? У мене був важкий період. У мене була депресія, і майже тиждень я не виходив на роботу, через що мене звільнили. Ми опинилися майже без нічого. За вами і якщо чесно і за мною теж приглядала тітка Зіна. Вона то́ді відводила вас до школи, приносила їжу, прала, забирала вас до себе попри те що у неї був син і чоловік. Одного разу мій давний друг сказав, що якщо я не візьму себе в руки, то втрачу не тільки роботу, а й вас. Вас могли б відібрати у мене і віддати або у дитячий будинок, або ще гірше— віддати вас під опіку Ніці. А це було для мене гірше ніж смерть . Потім ми продали свій будинок і переїхали сюди. У цю затишну квартиру у місті. Я знайшов роботу вантажника . Звісно не така притіжна, але на життя нам якось вистачало. Не на все, але на головне точно. Ви були нагодовані, вдягнені, ходили в школу. Проте я розумію що було цього не достатньо. Я не був ідеальним батьком, Саш. Я навіть іноді кричав на вас,не тому що щось робили не так, — тихо договорив він, опустивши погляд. — А тому що я не справлявся.
ауза повисла між ними — важка, чесна.
— Я злився на життя, на себе… на все, що не зміг змінити, — продовжив він уже тихіше. —І іноді цей злість виходила не туди. Не на тих.
Його пальці трохи сильніше стиснули Сашину долоню.
—І я шкодую про це. Дуже.
Саша мовчала.
Її очі були спрямовані вбік, але було видно — вона слухає кожне слово.
—А Ніка з'явилася лише тоді,коли стало трохи легше, — тихо договорив батько. — Коли вже не було що піднімати з нуля. І ще не з вибаченням,а з своїм наріканням. Мовляв,це я у всьому винен. У тому що обра́в таку дружину, що лишився з нею дізнавшись про її хворобу, — тихо договорив він, і голос знову став глухішим. — Що мав “думати головою”, а не серцем. Вона говорила:"Ти ж розумів що вона рано чи пізно помре,то чому не пішов?"
Саша ледь здригнулась від цих слів, але не перебила. Вона просто слухала — вперше за довгий час не намагаючись втекти ні думками, ні тілом.
Батько на мить замовк. Ніби сам повернувся в той час і не одразу зміг вийти назад.
—Вона мала на увазі чому ти не кинув маму і…нас?— ледве чутно закінчила Саша, ніби саме питання обпікало їй горло.
Батько не одразу відповів.
Він сидів нерухомо, дивлячись на її руку у своїй долоні, ніби там була вся правда, яку він міг утримати в цьому світі.
—Так, — нарешті тихо сказав він. —Саме це вона й мала на увазі.
У кімнаті стало дуже тихо.
Ліза, що збиралася входити до кімнати раптово на мить застигла,бо ніколи не чула цього раніше. Ніколи не чула що їхня тітка могла колись говорити таке. Навіть уявити такого не могла.
Вона завмерла в дверях, тримаючись за косяк, ніби раптом втратила опору.
Її погляд повільно ковзнув від батька до Саші— і назад.
—Вона… таке казала?.. —тихо, майже пошепки спитала Ліза.
Батько не одразу підняв на неї очі.
— Казала, — коротко відповів він.
Ліза зробила крок у кімнату.
Ще один.
— І ти… просто це слухав? —у її голосі не було звинувачення. Лише шок.
Батько ледь усміхнувся. Гірко.
— Я не слухав, — сказав він тихо. — Я просто тоді не мав сил ще й із цим воювати.
Пауза.
— Мені вистачало того, що було вдома.
Ліза опустила очі.
На мить у кімнаті стало так тихо, що навіть їхнє дихання звучало занадто голосно.
—Тату,ти ж не пошкодував…—тихо промовила Саша немов злякавшись що це питання розсердить чи засмутить ще більше батька.—Що обрав нас? Хоча тут більше йдеться про мене. Ліза ж виро́сла он яка́, вона це твоє світло і майбутнє. Навіть якщо з мною щось станеться, то я впевнена що вона стане твоїм майбутнім. Ти будеш нею́ пишатися.
Ліза різко підняла голову.
Наче ці слова вдарили її сильніше, ніж усе, що було до цього.
— Замовкни, — різко сказала вона.
Голос зірвався. Не від злості — від страху, який вона більше не могла тримати всередині.
— Ти зараз серйозно це говориш?..
Саша здригнулась.
Не від крику — від того, як це прозвучало.
— Я просто… — тихо почала вона.
— Ні, — перебила Ліза, підходячи ближче. — Не “просто”. Ти знову себе списуєш. Як завжди.
Вона стала поруч із ліжком, дивлячись на Сашу зверху вниз, але в її погляді не було зверхності — лише відчай.
— “Якщо зі мною щось станеться”… “Ліза — майбутнє”… — вона гірко всміхнулась. — А ти тоді хто? Тимчасова версія людини?
Саша відвела очі.
—Я не це мала на увазі…
—Саме це, — тихіше сказала Ліза. — І мені це набридло чути.
—Знову те саме!— застогнала Саша.—Люди, я хвора! Я просто намагаюся дивитись правді в очі, — тихо договорила Саша, але голос уже не був таким впевненим. Він тремтів. Ледь помітно, але тремтів.
Ліза різко видихнула, ніби ці слова тільки сильніше її роздратували.
—Це не правда в очі, — сказала вона, вже тихіше, але кожне слово звучало гостро. —Це ти сама собі вирок підписуєш наперед.
Саша стиснула ковдру пальцями.
—А що мені робити? — прошепотіла вона. — Робити вигляд, що нічого нема? Що все буде добре, якщо я просто… не думатиму?
—Ні! — одразу відповіла Ліза. — Але й ховати себе заздалегідь — це теж не вихід.
Батько підвівся.
Повільно.
Його рух був не різким, але в ньому з’явилось щось нове — не втома, не страх. Рішення.
—Досить, — сказав він тихо.
І обидві одразу замовкли.
Він підійшов ближче до ліжка, став так, щоб бачити їх обох.
—Я зараз скажу один раз, — додав він, і голос його став твердим, як камінь. —І більше ми до цього не повертаємось у такому тоні.
Пауза.
—Сашо.
Вона підняла на нього очі.
— Ти не “якщо щось станеться”. Ти є. Зараз. Тут. Жива.
Його голос трохи пом’якшав, але не втратив сили.
—І поки ти є — ніхто не має права ставити на тобі крапку. Навіть ти сама.
Саша нічого не відповіла.
Але її погляд вже не тікав.
— І ще, — він перевів погляд на Лізу. — Ти права. Вона це робить. Але…
Він зробив паузу.
— Вона не тому так говорить, що не хоче жити. А тому що їй страшно.
Ліза завмерла.
Саша теж.
У кімнаті знову стало тихо.
— І якщо ти будеш кричати на її страх — він нікуди не дінеться, — тихо додав батько. — Він просто стане більшим.
Ліза опустила очі.
Її плечі трохи здригнулись.
— Я не… —почала вона, але не договорила.
Саша повільно подивилась на неї.
— Я не хотіла тебе злити, — тихо сказала вона. — Просто… я не знаю, як думати інакше.
Ліза різко провела рукою по обличчю, ніби стираючи щось невидиме.
— А я не знаю, як це слухати, — прошепотіла вона. — Коли ти так говориш… у мене таке відчуття, що ти вже… йдеш.
Останнє слово прозвучало майже беззвучно.
Саша завмерла.
Це вдарило.
Інакше, ніж слова Ніки.
Глибше.
Вона повільно потягнулась рукою — слабко, невпевнено — і торкнулась Лізиної.
— Я тут, — прошепотіла вона.
Ліза одразу стиснула її пальці.
Міцно.
Наче перевіряла.
— То будь тут, — так само тихо відповіла вона. — Не десь там у своїх “якщо”.
Пауза.
Довга.
Але вже інша.
Батько видихнув і трохи відійшов, ніби даючи їм простір.
— Все, — тихо сказав він. — На сьогодні досить важких розмов.
І, ніби згадавши щось буденне, додав:
— У нас, між іншим, гості скоро.
Саша ледь усміхнулась.
Слабко, але щиро.
— А курка?
Ліза тихо фиркнула крізь сльози.
— Жива. На відміну від моїх нервів.
— Значить, вечеря відбудеться, — сказав батько.
І вперше за довгий час у його голосі з’явилось щось схоже на звичайність.
Не ідеальну.
Не без тріщин.
Але справжню.
—Я трохи полежу і прийду.— промовила Саша.
—Я з тобою посиджу.— одразу перебила Ліза.—Як сестра.
—Не треба… Іди.
Саша сказала це тихо, але впевнено. Не різко — просто так, ніби їй справді потрібно було кілька хвилин тиші.
Ліза завмерла.
Її пальці все ще стискали руку сестри, і відпустити її зараз здавалося майже неможливим.
— Саш… — почала вона, але не знала, що саме сказати.
Саша ледь усміхнулась. Втомлено, але тепло.
— Я не зникну за ці п’ять хвилин, —прошепотіла вона. —Обіцяю.
Ці слова прозвучали майже як жарт…але в них було щось таке, від чого у Лізи знову стиснулося всередині.
Вона повільно видихнула.
І лише тоді — дуже обережно —відпустила її руку.
—Я на кухні, — тихо сказала вона. —Якщо що —одразу клич.
Саша кивнула.
Ліза ще кілька секунд стояла, ніби перевіряючи, чи точно може піти.
Потім розвернулась і вийшла.
Батько затримався на порозі.
Його погляд ковзнув по Саші — уважно, ніби він намагався запам’ятати кожну дрібницю: як вона лежить, як дихає, як виглядає зараз.
—Я поруч, — тихо сказав він.
—Я знаю, — так само тихо відповіла вона.
Він кивнув.
І теж вийшов, тихо прикривши двері.