26,1

Ранок був уже пізній, але в будинку це відчувалося не одразу.                                                                                                                                                                                                                              
Світло давно піднялося над дахами, розлилося по кімнатах, але тут, всередині, все ще трималась ніч. Важка. Глуха.                                                                                                                                                                                                                              
Матвій Григорович прокинувся не одразу.                                                                                                                                                                                                                              
Спочатку це був не рух, не думка — лише глухий звук, який пробивався крізь сон.                                                                                                                                                                                                                              
Дзвінок.                                                                                                                                                                                                                              
Раз.
Пауза.
Ще раз.
Він повільно розплющив очі, ніби виринаючи з густого туману. Голова була важка, думки — розмиті, як після безсонної ночі, навіть якщо він і заснув на кілька годин.
Дзвінок у двері пролунав знову.
Матвій Григорович різко вдихнув і підвівся, на мить заплющивши очі, ніби намагаючись зібрати себе докупи.                                                                                                                                                                                                                              
—Йду… —хрипко кинув у порожнечу, хоча ніхто його не чув.                                                                                                                                                                                                                              
Він повільно піднявся з ліжка, провів рукою по обличчю і вийшов у коридор. Кроки були важкі, трохи невпевнені — не від віку, а від втоми, що накопичилась за останні дні.
Дзвінок повторився втретє.
—Та йду ж… —тихіше буркнув він.
Відчинив двері.
На порозі стояла Рита. 
З сумкою в руках і трохи розгубленим поглядом, ніби не була впевнена, чи її тут чекають.                                                                                                                                                                                                                              
—Доброго ранку… —обережно сказала вона.                                                                                                                                                                                                                              
Матвій Григорович на секунду просто дивився на неї, ніби впізнаючи.                                                                                                                                                                                                                              
—Рито… —повільно озвався він. —Заходь.                                                                                                                                                                                                                              
Вона кивнула і ступила всередину, тихо зачинивши за собою двері.                                                                                                                                                                                                                              
—Вибачте, що так рано… —почала вона, але сама ж зупинилась. —Хоча… вже й не рано. Я мабуть Вас, розбудила…                                                                                                                                                                                                                              
—Та нічого. Просто вчора пізно заснув. Все думав про Сашу. Про те як… —він на мить замовк, ніби слова раптом стали занадто важкими. — …як їй це все витримати.
Рита опустила погляд.
—Вона сильна… — тихо сказала вона, але сама ж не була впевнена, чи це зараз допомагає.
Матвій Григорович ледь усміхнувся. Втомлено.
—Я знаю. Але ж вона… —він запнувся. —Вона ж моя дитина.
Ці слова прозвучали просто. Без пафосу. Але в них було стільки всього, що Рита мимоволі стиснула пальцями пакунок і швидко простягнула його чоловіку.                                                                                                                                                                                                                          
—Це... одяг для завтрашнього дня у готелі і…одна річ,яку вона обрала для себе. Подарунок від мене...                                                                                                                                                                                                                          
—Мені якось не зручно… — тихо додав Матвій Григорович, не одразу беручи пакунок.— Ти багато чого зробила для Саші. Врятувала її, вона цілий тиждень жила у тебе. Годувала,дала дах над головою, підтримувала. Ви дозволили тимчасово працювати щоб Саша знову не замикалась у собі. І ще одяг… Що я можу для вас зробити? Для тебе чи для твого чоловіка?
Рита різко похитала головою, ніби хотіла зупинити його ще до того, як він договорить.
—Не треба… — тихо сказала вона. — Будь ласка, не треба так.
Матвій Григорович підняв на неї погляд. 
Вона зробила крок ближче і нарешті відпустила той пакунок — але не відразу. Її пальці ще мить тримали край, ніби разом з ним вона віддавала щось більше, ніж просто речі.
—Ви нічого не винні, —додала вона вже спокійніше. —Ні мені, ні моєму чоловікові. Це не про “віддячити”. Саша просто у складній життєвій ситуації. Хоч насправді її не можна так назвати... "складна" це лише пусте слово,— тихо закінчила Рита, опустивши очі. — Воно нічого не пояснює.                                                                                                                                                                                                                  
На кілька секунд у коридорі запанувала тиша.  
Матвій Григорович повільно взяв пакунок. Обережно. Ніби це була не просто тканина— а щось крихке, важливе.                                                     
— Дякую… — сказав він тихо.
Рита кивнула, але нічого не відповіла.
З кухні тягнуло прохолодою і вчорашньою тишею. Десь у глибині будинку все ще спали — і це відчувалося майже фізично. Як пауза перед чимось.                                                                                                                                                                                                                  
— Вона ще спить? — обережно запитала Рита.
— Так… — так само тихо відповів він. — Вперше нормально за… — він знову не договорив. — Схоже Ліза з нею теж.
—Це добре.— сказала вона не знаючи що ще додати.
На мить розгубився і сам Матвій Григорович. Він провів рукою по обличчю, ніби намагаючись зібрати думки, які розсипались і ніяк не хотіли складатися в щось чітке.
— Може зайдеш..? — тихо сказав він. — Я зроблю кави.
—О ні,ні… я поспішаю на роботу.— швидко перебила Рита, ніби злякалась, що якщо затримається ще хоча б на хвилину, то залишити цей дім стане значно важче.                                                                                                                                                                                                          
Чоловік зітхнув:
—Ну, добре. Тоді... Можливо Ви прийдете до нас на вечерю у неділю? Ти і твій чоловік..? Дозволь хоч це для вас зробити, Рито.                                                                                                                                                                                              
Декілька секунд та вагалася чи доречно буде прийняти таку пропозицію зараз, у цей час, коли в їхньому домі навіть тиша здавалася надто крихкою.                                                                                                                                                                                            
Вона перевела погляд кудись убік, на стіну, ніби там могла знайти правильну відповідь.
— Я… — почала Рита і зупинилась.
Матвій Григорович не квапив її. Просто чекав.
Вона знову вдихнула.
— Добре, — тихо сказала нарешті. — Ми прийдемо.
Його плечі ледь помітно опустилися, ніби з них зняли частину напруги.
— Дякую… — просто відповів він.
На мить знову настала тиша, але вже не така важка, як раніше. Вона була скоріше втомлена, спокійна.                                                                                                                                                                                            
Рита взяла сумку міцніше, поправила ремінець на плечі.                                                                                                      
— Я піду… мені справді треба на роботу, — сказала вона швидше, ніби боялася передумати.                                                                                                                                                                  
— Так… звісно, — кивнув Матвій Григорович.
Він відчинив двері.
Прохолодне ранкове повітря одразу просочилося в коридор, змішуючись із теплом будинку.
Рита на секунду затрималась на порозі.
— Скажіть їй… що я думаю про неї, добре? — тихо додала вона. — І що завтра може вона прийти на двадцять годин.                                               
Матвій Григорович на мить застиг у дверях, ніби не одразу зрозумів останні слова.                                                                                                                                                                                        
— На двадцять… — повторив він тихо, і куточок його втомлених губ ледь смикнувся. — Добре. Скажу.                                                                                          
Рита ледь кивнула, ніби цього було достатньо.                                                                                    
Вона вже хотіла вийти, але затрималась ще на секунду. Погляд ковзнув кудись у глиб будинку — туди, де зараз спала Саша. Ніби вона могла побачити її крізь стіни.                                                                                                                                                                                        
— Вона сильна, правда, — тихо додала Рита знову, але цього разу це звучало не як переконання, а як факт, у який вона сама вірила. 
Матвій Григорович не відповів одразу.
Він тримав двері напіввідчиненими, і прохолодне повітря ранку повільно змішувалось із теплом коридору.
— Вона втомилась бути сильною, — нарешті сказав він. Спокійно. Без надриву. І від цього слова прозвучали ще важче.
Рита опустила погляд.
— Тоді добре, що їй є кому просто бути поруч, — тихо сказала вона.
На цю фразу він нічого не відповів, але його пальці трохи міцніше стиснули ручку дверей.
— Бережіть себе, — додала Рита і нарешті ступила вниз по сходах.
Її кроки швидко розчинилися в ранковому шумі міста.
Матвій Григорович залишився у дверях ще кілька секунд, дивлячись у порожній під’їзд.
Потім повільно зачинив двері.
Клацання замка прозвучало надто гучно для цього ранку.
Він стояв нерухомо, тримаючи пакунок у руках.
«На завтра… у готелі…»
Слово “готель” знову відгукнулося всередині, як щось далеке і незручне, ніби це була не просто поїздка, а тонка межа між “до” і “після”.
Він повільно провів долонею по обличчю.
З кімнати Саши раптово пролунав ґвалт з боку самої Саші:
—Лізо!! ВСТАВА́Й! ТИ ПРОСПАЛА РОБОТУ!
Голос Саші.
Живий.
Гучний.
З роздратуванням.
І в цьому було щось настільки… нормальне, що він завмер.
На мить.
А потім майже одразу рушив у бік її кімнати.
Кроки вже не були такими важкими.
Двері були прочинені. Потім сонний сміх Лізи ледь долинув ізсередини.
—Заспокойся,дурило. В мене сьогодні вихідний… — ліниво протягнула Ліза, не відкриваючи очей.
Матвій Григорович завмер у дверях.
Він не зайшов одразу.
Просто стояв, тримаючи той пакунок у руках, і слухав.
У кімнаті було світло — штори хтось трохи відсунув, і ранок обережно зайшов усередину. Не повністю, але достатньо, щоб усе виглядало… живим.
Саша сиділа на ліжку, розпатлана, ще трохи бліда, але — сиділа.
Жива.
—Я серйозно подумала, що ти проспала… — буркнула вона, але вже без тієї паніки в голосі.
—Ага… видно, як серйозно, —усміхнулась Ліза, перевертаючись на інший бік і натягуючи ковдру. — Ти б ще сирену включила.
Саша фиркнула.
Тихо.
Але це був сміх.
Справжній.
Матвій Григорович на мить заплющив очі.
Наче боявся, що якщо дивитиметься довше — це зникне.
Але коли відкрив — усе було там.
Саша повернула голову і помітила його.
—От ще тата—спігуна нам не вистачає.—пожатувала ледве відчутно Саша.
Матвій Григорович на секунду розгубився.
Ніби його впіймали на чомусь дуже особистому — не на підслуховуванні, а на тому, що він просто… дивився. Запам’ятовував. Ловив цей момент, як щось крихке.
Але замість виправдань він раптом ледь усміхнувся і невпевнено зайшов до кімнати.
— Та от… вирішив перевірити, чи ви тут не змовились проти мене, — тихо сказав він, намагаючись підтримати цей легкий тон.
Ліза пирхнула, навіть не відкриваючи очей.
— Запізно, — пробурмотіла вона. — Ми вже все вирішили.
Саша глянула на нього і на мить затримала погляд.
— І що ж? — тихо підхопила вона, трохи схиливши голову.
— Що сьогодні ти нас годуєш, — не відкриваючи очей, відповіла Ліза. — Бо у мене вихідний, а Саша… — вона зробила паузу і трохи тихіше додала: —А у Саші жодного бажання щось робити...
Саша ледь знизала плечима, але цього разу без того важкого відчаю, що був учора.
— Це правда… — тихо сказала вона. — Я сьогодні… нічого не хочу.
Матвій Григорович зробив ще кілька кроків у кімнату і зупинився біля ліжка. Пакунок у його руках раптом став ніби зайвим — недоречним у цій ранковій сцені, де все було таким простим і живим.
Але він все ж підняв його трохи вище.
— До речі… — сказав він обережно. — До тебе тут… передали.
Саша перевела погляд на пакунок.
— Що це?
— Рита заходила, — відповів він. — Привезла речі… на завтра. І ще дещо від себе.
На слові «завтра» в повітрі щось ледь помітно змінилося.
Саша не одразу взяла пакунок.
Наче це слово повернуло її на крок назад — до реальності, від якої вона тільки-но трохи відступила.
— Вона приходила?.. — тихо перепитала Саша.
— Так. Щойно.
Ліза нарешті відкрила одне око.
— І ти нас не розбудив? — буркнула вона.
— Ви так спали… — тихо відповів він. — Я не став.
—Ну і тато у нас...скажи́ ж Сашко,а?— ледве не драматично прошепотіла Ліза піднімаючись на лікоть.
Саша ледь усміхнулась.
— Найгірший, — тихо підхопила вона, але в голосі не було докору. Лише щось тепле, знайоме.
Матвій Григорович зітхнув, удавано ображено.
— О, чудово. Значить, я тут стараюсь, не буджу, бережу сон, а мене ще й ображають.
Ліза тихо засміялась, уже остаточно прокидаючись.
— Та ми люблячи, — протягнула вона і потягнулась. — Це різне.
Саша перевела погляд назад на пакунок.
Кілька секунд вона просто дивилась на нього.
Наче збиралась з силами.
Потім повільно простягнула руку і взяла.
Ліза одразу підсунулася ближче, зазираючи.
— Давай дивитись, що там, — сказала вона вже з легким інтересом.
—Я знаю що там.— байдуже знизила плечима Саша.
— А ми ні!— показово похмурилась сестра.— Правда,тату?
Матвій Григорович ледь усміхнувся, дивлячись на них обох.
— Правда, — спокійно відповів він, трохи піднімаючи брови. — Нам же теж цікаво.
Ліза одразу підсунулася ще ближче, майже нависаючи над пакунком.
— От бачиш, — переможно прошепотіла вона. — Громадська думка проти тебе.
Саша зітхнула, але цього разу без роздратування.
— Ви нестерпні… — тихо сказала вона, але куточок губ ледь смикнувся.
Вона повільно розгорнула пакунок.
Папір тихо зашурхотів у тиші кімнати.
Всередині були складені речі. Акуратно. Продумано.
Саша одразу впізнала їх.
Зверху були акуратно складені біла блузка з чорною спідницею, теплий кардиган з чорни́ми туфельками.
Саша на мить завмерла, торкаючись тканини пальцями. Вона ніби знала кожну річ напам’ять — не тому, що бачила їх зараз, а тому що сама обирала.
Її рухи були повільними.
Обережними.
Наче вона боялася щось зламати — не в речах, а в собі.
Ліза тим часом нахилилася ближче, уважно розглядаючи.
—Тату,дивись, схоже у нас Сашка найгарніша у тому готелі.— підморгнула Ліза батькові.
—Лізо,припини́...—тихо протягнула Саша, але без справжнього обурення.
Вона навіть не підняла очей одразу — тільки сильніше притиснула до себе розгорнутий одяг, ніби ховаючись за ним.
Ліза хитро всміхнулась і підморгнула батькові.
— А що? Я ж правду кажу.
Вона без дозволу сунула руку у пакет думавши що той вже порожний, однак неочікувано для себе витягнули щось блакитне. Саша стиснулась. Вона знала що це таке. Сукня.
Саша заплющила очі щоб стримати свої сльози. На це уваги не звернули ні батько,ні сестра. Ліза була зосереджена на приємній на дотик тканини і батько теж.
—Я́ка це краса. Це ти обра́ла́?— безтурботно спитала вона,поки не перевела погляд на сашу.— Саш?
Посмішка на обличчі батька повільно згасла, ніби хтось непомітно вимкнув у ньому світло.
Він одразу помітив це — те, як Саша застигла. Як її пальці сильніше стиснули тканину блузки. Як плечі ледь напружились, ніби вона намагалася зменшитись, зникнути, сховатись у власних руках.
— Саш?.. — тихо озвався він, уже без жарту, без легкості.
Ліза теж одразу відчула зміну.
— Що…? — вона глянула на сукню, потім на сестру, і її усмішка повільно сповзла. — Я щось не те сказала?
Саша не одразу відповіла.
Вона все ще тримала блакитну тканину, ніби не знала, що з нею робити — відпустити чи притиснути ще сильніше.
Потім дуже тихо сказала:
— Ні… все нормально.
Але це було неправдою. І вони всі це зрозуміли.
—Саш,що таке?— тихо повторив батько, вже без жодної іронії в голосі.
Він зробив крок ближче до ліжка, повільно, ніби боявся злякати її ще більше.
—Я просто це обрала для... майбутнього побачення, яке мабуть ніколи не відбувається... А я так цього хочу…як звичайна нормальна дівчина.
У кімнаті стало тихо.
Не так, як раніше — коли тиша була легкою і навіть трохи теплою. Тепер вона ніби знову стала щільною. Обережною. Такою, що боїться зайвого слова.
Ліза все ще тримала в руках блакитну сукню Саши. Її пальці повільно розтиснулися, і тканина майже безшумно ковзнула назад у пакет, ніби навіть вона відчула, що зараз її не час тримати на виду.
— Саш… — тихо почала Ліза, але одразу зупинилась. Наче не знайшла правильних слів.
—Я мрію про кохання,про того самого, що буде щоранку бурчати як тато, коли прокидається, — тихо продовжила Саша сама, ніби вже не могла зупинитись. — І буде бурчати, що я знову довго збираюсь… і буде робити вигляд, що сердиться… але все одно чекатиме. Той, хто буде мене терпіти за мої дурні звички. Господи,я мрію просто…
Вона різко замовкла. Ніби ці слова що тільки-но вирвались раптом обпекли її зсередини. Саша різко опустила погляд, ніби злякалася власної відвертості.
—Вибачте.- прошепотіла Саша стомлено.—Я не хотіла...це всього на всього безглуздна мрія.
У кімнаті ще кілька секунд стояла та сама тиша — густа, обережна, ніби кожен боявся її зламати необережним подихом.
Матвій Григорович першим поворухнувся.
Він не зробив різкого кроку, не перебив, не почав заспокоювати одразу. Просто сів на край ліжка — повільно, важко, але дуже близько до Саші.
Так, щоб вона відчула його поруч.
— Не вибачайся, — тихо сказав він.
Саша не підняла голови.
Її пальці все ще стискали край ліжка, ніби він був єдиним, що утримувало її в цій розмові.
— Це не безглузда мрія, — продовжив він тихо. — Це… звичайне життя. Те, на яке ти маєш право.
Саша ледь похитала головою, не дивлячись на нього.
— У мене зараз немає на це часу… — прошепотіла вона. — Я навіть не знаю, чи… буде потім. Мені здається що варто про́ це думати,ко́ли́ я вилізу з цієї хвороби. Точніше якщо я вилізу з неї.
Матвій Григорович на мить заплющив очі.
Ці слова не були новими. Він чув подібні вже не раз — у лікарнях, у тиші ночей, у коротких фразах, які Саша кидала ніби випадково. Але зараз вони прозвучали інакше. Спокійніше. Глибше. Наче вона не просто боялась — а вже майже прийняла цей страх як норму.
—Чому не зараз?
Він сказав це тихо.
Без тиску. Без вимоги відповіді «правильно».
Просто як запитання, яке давно висіло в повітрі, але ніхто не наважувався його озвучити.
Саша повільно підняла погляд. Не одразу. Ніби боялася, що якщо подивиться — відповідь стане занадто реальною.
— Тату… — почала вона, але зупинилась.
Вона ковтнула повітря, ніби воно раптом стало важчим.
— Бо… — її голос зірвався на півслові. — Бо я зараз… не та. Я хвора. Без точного поняття що з мною буде далі і чи взагалі житиму. А цей факт завжди лякає чоловіків і хлопців.
Кілька секунд ніхто не говорив.
У кімнаті знову стало тихо — але вже не крихко-легко, як кілька хвилин тому. Це була інша тиша: напружена, глибока, така, що ніби осідала на плечі.
Ліза повільно сіла на ліжку. Блакитна сукня так і залишилась поруч із нею,у пакеті,але тепер вона вже не мала значення. Вона просто лежала, як випадкова деталь у моменті, який раптом став надто справжнім.
Матвій Григорович не одразу відповів.
Він дивився на Сашу довго. Не так, як дорослий дивиться на дитину, і не так, як лікар на пацієнта.
А як батько, який намагається втримати в собі щось, що постійно розсипається зсередини.
—Ти зараз сказала це так, ніби це… вирок, —тихо озвався він нарешті.
Саша ледь стиснула пальці на ковдрі.
—Це не вирок… — прошепотіла вона. — Це реальність.
Матвій Григорович повільно похитав головою.
—Ні, —сказав він тихо, але твердо. —Це твій страх говорить.
Саша різко вдихнула, ніби хотіла заперечити, але не знайшла сил.
—Я не вигадую… — її голос став тоншим. —Я ж бачу, як люди реагують. Як дивляться. Як змінюються, коли дізнаються…
Вона замовкла, ніби сама не хотіла продовжувати цю думку.
Ліза тихо ковтнула повітря.
—Саш… — обережно почала вона, але батько ледь підняв руку, зупиняючи її не жорстко, а просто — щоб дати Саші можливість говорити.
Матвій Григорович нахилився трохи ближче.
—Послухай мене, — сказав він тихо. —Дуже уважно.
Саша повільно підняла очі.
—Те, що ти хвора… —він зробив паузу, підбираючи слова, —не робить тебе “меншою”. Не робить тебе “не тією”. І точно не робить тебе людиною, яку не можна любити.
Саша здригнулась.
Наче ці слова влучили не в думку — а прямо в щось глибше.
—Тату… — тихо видихнула вона.
Але він не відступив.
—Я не кажу, що буде легко. І не кажу, що всі люди будуть правильні, — продовжив він. — Але ти зараз робиш одну помилку.
Він трохи нахилив голову.
— Ти за інших уже вирішила, що вони тебе не витримають.
Саша опустила погляд.
Її губи ледь стиснулись.
—Бо так і є… — прошепотіла вона майже беззвучно.
Ліза різко видихнула, ніби хотіла щось сказати, але знову стрималась.
Матвій Григорович повільно поклав руку на край ліжка — не торкаючись її, але дуже близько.
—Ні,— сказав він тихіше. —Це ти так відчуваєш зараз. І це зрозуміло. Після всього.
Пауза.
—Але це не означає, що це правда про твоє життя.
Саша заплющила очі.
Її плечі ледь здригнулися.
—Я просто… не хочу, щоб хтось залишився потім через жалість… —прошепотіла вона.
Матвій Григорович одразу похитав головою.
—Жалість не тримає поруч, Саш. Вона швидко закінчується.
Він затримав подих.
—А те, що тримає… це інше.
Ліза тихо, майже нечутно додала:
—Це коли ти потрібна не “незважаючи на”, а “разом із”.
Саша повільно відкрила очі.
Вони були вологі, але сліз ще не було.
Вона подивилась спочатку на батька, потім на Лізу.
Наче перевіряла, чи вони справжні.
—Я не знаю, як у це повірити… —чесно сказала вона.
Матвій Григорович ледь кивнув.
—І не треба зараз змушувати себе вірити, —відповів він тихо. —Просто… перестань вже за всіх вирішувати їхні рішення. І якщо все таки твій "принц на білому коні" пристрибає до тебе,то не закривай ві́д нього своє серце. Добре?
Саша тихо заплакала вти́кнувшись в батькове плече.
—Тату...—дівчина раптово схрипнула і похитаючи головою тихо промовила. —Поки я хвора, кохання не… для мене… Я не маю права прирікати інших на страждання. На нестерпним біль, якщо мене не…стане… не хочу когось ще додавати в цей список. Ні…
Матвій Григорович різко стиснув її в обіймах.
Не сильно — але так, ніби хотів утримати.
—Тихо… —прошепотів він, проводячи рукою по її волоссю. —Не йди так далеко наперед…
Саша тремтіла.
Не істерично. Не голосно.
А тихо. Глибоко.
Наче це було щось, що довго трималося всередині й нарешті дало тріщину.
—Я не хочу… щоб хтось потім… так само…— її голос урвався, — як ви…
Ці слова вдарили.
Глухо.
Ліза різко відвернулась, стиснувши губи.
Матвій Григорович на секунду заплющив очі, але не відпустив її.
Навпаки — ще ближче притиснув до себе.
—Саш… — тихо сказав він. —Подивись на мене.
Вона не одразу, але підняла голову.
Очі червоні. Вологі.
Втомлені.
—Ти думаєш, що любов — це тільки біль у кінці? — спитав він спокійно.
Саша мовчала.
—Що якщо буде боляче потім — значить не варто навіть починати?
Вона ледь помітно кивнула.
Матвій Григорович повільно похитав головою.
—Тоді ми б із твоєю мамою ніколи не прожили жодного дня разом.
Саша здригнулася але обережно перебила:
—Мама ж захворіла коли ви були вже давно одружені! Коли у вас вже були ми…. А у мене навіть цього ще не було…
Матвій Григорович на мить завмер.
Ніби ці слова влучили точно — без захисту, без можливості відступити.
Він не відразу відповів.
Лише глибоко вдихнув і повільно провів долонею по Сашиному волоссю, заспокійливо, як робив це колись давно, коли вона була ще маленькою.
—Так, —тихо сказав він. —Ти права.
Пауза.
Він не намагався заперечити. Не шукав, як “перекрутити” її слова.
Просто прийняв їх.
—У нас вже було багато часу… —додав він трохи тихіше. —І спогадів. І життя разом.
Саша опустила погляд.
Її пальці все ще тримали край його сорочки, ніби це було єдине, що не давало їй остаточно розсипатися.
—От бачиш… — прошепотіла вона. —А у мене цього навіть не буде…
Ліза різко вдихнула, але знову нічого не сказала.
Матвій Григорович трохи відсторонився, щоб подивитися Саші в очі.
—Ти зараз говориш так, ніби вже все вирішено, — спокійно сказав він.
—А хіба ні?.. — тихо відповіла вона.
Він похитав головою.
—Ні.
І цього разу в його голосі не було ні сумніву, ні м’якості.
Тільки тиха впевненість.
—Ніхто з нас не знає, скільки в кого є часу, Саш.
Вона ледь скривилась.
—Це не те саме…
—Те саме, — перебив він, але дуже спокійно. Просто у тебе зараз є слово “хвороба”, і воно звучить голосніше за все інше.
Тиша.
Він трохи нахилився ближче.
—Але послухай мене уважно… — тихо додав він. —Життя не починається “потім”. Воно або є зараз — або його немає взагалі.
—Тату,не треба зараз про це.— Ліза глянула насторожено на батька.— Сашо,поглянь на мене. У тебе є зараз і обов'язково буде потім.  Так тобі і всім нам важко, але життя ж не зупиняється тільки тому, що стало важко. Ось що хотів сказати тато. Сашо, ми всі дуже, дуже хочемо щоб ти якнайшвидше одужала і віримо що ти ще покажеш цій хворобі хто справжній господар, але поки ти борешся за цей шанс —не варто відмовлятись від усього, що робить тебе живою, — тихо закінчила Ліза, дивлячись їй просто в очі. Саша мовчала. Задумливо посміхнувшись. Ледь. Мокрі знаки під очима лишились і вони почали висихати, залишаючи по собі тонкі світлі доріжки.
—Я спробую...— тихо промовила Саша.
Ліза ледь помітно видихнула.
Наче ці два слова зняли з неї щось важке, що вона тримала весь цей час у собі.
—Оце вже краще… —тихо сказала вона, і в голосі вперше за цей ранок з’явилося щось живе. —“Спробую” —це вже план. І мабуть маленька перемога. А маленьку перемогу потрібно що?
—Що?— здивовано глянула на сестру Саша.
—Відсвяткувати.- хитро закінчила Ліза і легенько штовхнула її плечем. І обоє одночасно глянули на батька. —А отже наш любий татусь прямує на кухню і негайно готує щось їстивне.
—Я?— кумедно перепитав Матвій Григорович, ніби йому щойно запропонували не сніданок приготувати, а провести складну хірургічну операцію без підготовки.
Ліза одразу кивнула так серйозно, ніби питання навіть не обговорюється.
—Так. Ти ж у нас сьогодні головний спеціаліст по відділу кухні.
Саша ледь помітно усміхнулась, спостерігаючи за цим “переведенням батька в нову посаду”. Щось у грудях відпустило ще трохи — ніби тріщина, яка боліла, раптом перестала розширюватись.
Матвій Григорович провів рукою по обличчю.
—Я взагалі-то не підписував контракту на такі обов’язки, — пробурмотів він.
—Пізно, — одразу відрізала Ліза. —Трудова дисципліна вже вступила в силу.
—І хто її затвердив?
—Ми з Сашею, —спокійно відповіла вона.
Саша одразу підняла руки в знак “я тут ні до чого”, але в очах у неї вже блиснула тиха іскра.
—Зрадниця, — вдавлено сказав батько, дивлячись на Сашу.
—Я нічого не підписувала, — тихо захистилась вона, але губи вже тремтіли від стримуваної усмішки.
Ліза схрестила руки на грудях.
—Все, збори завершені. Головний кухар, марш на кухню.
Матвій Григорович ще секунду стояв нерухомо, ніби справді обмірковував, чи не простіше повернутись назад у сон і зробити вигляд, що цього ранку не існує.
Потім важко зітхнув.
—Добре… але якщо кухня вибухне — це буде на вашій совісті.
—Приймаємо ризик, —урочисто сказала Ліза.
—Колективно, —додала Саша тихіше.
Це “колективно” прозвучало так, що він на мить затримав погляд на ній.
І замість звичної втоми в її обличчі він раптом побачив щось інше — крихке, але справжнє повернення до розмови, до життя, до “тут і зараз”.
Він кивнув.
—Тоді я пішов готувати.
І вже в дверях додав:
—Але я попереджаю: я не несу відповідальності за кулінарні наслідки.
—Прийнято!— майже хором відповіли дівчата.
Коли він вийшов, у кімнаті на секунду стало тихіше.
Але не важко.
Ліза сіла ближче до Саші і легенько штовхнула її плечем.
—Бачиш? Маленька перемога офіційно зафіксована.
Саша кивнула.
—Так… — і після паузи додала тихіше: —Мені… трохи легше.
Ліза не одразу відповіла. Просто подивилась на неї уважно, без жартів на цей раз.
—Це вже багато, — сказала вона нарешті.—Чуєш, а давай ти здивуєш тата?
Саша здивовано підняла погляд.
—Яким чином?
Ліза трохи нахилилась ближче, ніби ділилась великою таємницею.
—Дуже простим. Одягни цю сукню і коли тато покличе ти прийдеш на кухню вся така…принцеса.
Саша здригнулася і тяжко зітхнула:
—Ну не знаю.
Ліза склала долоні перед собою, роблячи максимально драматичний вигляд, ніби від цього залежала доля всесвіту.
—Хоч на п’ять хвилин. Ну будь ласка!
Саша дивилась на неї кілька секунд, ніби оцінювала цю ідею з усіх боків — як щось незнайоме, трохи дивне, але не обов’язково небезпечне.
—Ти серйозно? —тихо перепитала вона.
—Абсолютно, —без вагань кивнула Ліза. —У нас план “маленькі перемоги”, пам’ятаєш? Це якраз воно.
Саша опустила погляд на ковдру, пальці повільно зім’яли край простирадла.
—Я не виглядаю… як принцеса, —сказала вона майже пошепки.
Ліза одразу фиркнула.
—А хто сказав, що принцеси мають “виглядати”? Це взагалі міф, придуманий людьми, які не бачили тебе в нормальний день.
Саша ледь смикнула куточком губ, але сумнів не зник.
—Я втомлена…і мені треба привести себе до ладу. Вмитися і все таке.
—Ти встигнеш все! Знаючи татові кулінарні здібності сніданок нас чекатиме через півгодини.
—Ну тоді добре...
—Оце вже моя сестра. Ну що здивуємо тата так, що у нього відпаде щелепа?
Саша на мить завмерла, ніби це речення зависло в повітрі й вимагало дозволу, щоб стати реальністю.
—Щелепа в тата і так тримається на моральній силі, —тихо сказала вона.
Ліза задоволено кивнула.
—От і перевіримо, наскільки її вистачить.
Саша повільно сіла на ліжку. Рух був обережний, трохи невпевнений, але вже не такий важкий, як зранку. Наче щось усередині справді погодилось: “добре, спробуємо”.