25,1

Саша лежала на лікарняному ліжку, дивлячись у стелю. Світло від лампи було м’яким, але все одно трохи різало очі. Тіло здавалося чужим — важким, втомленим. Після різкого падіння тиску вона все ще відчувала слабкість: руки ніби належали комусь іншому, а в грудях час від часу з’являлося дивне тремтіння.
Двері тихо відчинилися.
До палати зайшла медсестра з маленьким підносом. На ньому стояла мисочка з легкою кашею і теплий чай.
—Пані, я Вам принесла трохи трохи їжі, — тихо сказала медсестра, ставлячи піднос на тумбочку біля ліжка. — Каша і теплий чай… Як наказав Микола Іванович.
Саша ледве підняла голову, дивлячись на піднос із байдужістю.
— Не хочу… — тихо промовила вона, повертаючи обличчя до стіни.
Медсестра похитала головою, намагаючись не показати роздратування:
—Після ранкового перевантаження організму треба трохи підкріпитися, — м’яко додала вона, — хоча б ковток, Сашо.
—Прозорим людям вже не потрібна їжа.— гірко посміхнулася Саша.
—Пані…не говоріть так...
Саша відвернулась від неї. Її тіло стиснулося у пружний клубок, плечі піднялися, руки тремтіли. Відчуття безпорадності стискало груди, і навіть легкий рух здавався зусиллям над силами. Медсестра тихо зітхнула, зрозумівши, що на сьогодні вона нічого не доб’ється.
—Передайте, Миколи Івановичу щоб він не хвилювався. Ніяких претензій до нього в мене не буде… — тихо промовила Саша, голос її ледве долітав до стін палати.
В цей момент двері знову обережно відчинилися, і в кімнату зайшов Матвій Григорович. Кроки його були тихі, але впевнені; він зупинився, помітивши доньку, і на обличчі з’явилася тривога, змішана з ніжністю.
Помітивши чоловіка медсестра квапливо промовила:
—Пане, лікар наказав принести їй трохи їжі, але пані Саша відмовляється… — тихо додала вона, ніби вибачаючись.
Матвій Григорович повільно кивнув, не кажучи ні слова. Його очі залишалися на доньці, уважні та спокійні, але в них читалася глибока тривога.
—Добре, — сказав він тихо, звертаючись до медсестри. — Дякую, ви можете йти.
Медсестра кивнула, злегка посміхнулася, і тихо вийшла з палати, прикривши двері.
У палаті стало тихо, лише слабке світло сонця лягало на бліде обличчя Саші. Батько підійшов до ліжка, присів на стілець поруч. Він уважно дивився на доньку, ніби хотів переконатися, що вона дихає, що вона тут, жива.
—Сашо… — почав він обережно. — Ти мусиш трохи поїсти.
—Навіщо?
Матвій Григорович зробив глибокий вдих, намагаючись підібрати слова так, щоб не налякати доньку, але водночас передати всю серйозність ситуації.
— Щоб сил набратися, — тихо сказав він, нахиляючись ближче. — Після того, що сталося, твоєму організму потрібне підкріплення.
—У мене більше ніколи не буде сил... Ні на їжу,ні на життя...ні на будь що. Моє життя стало руїною. Навіщо мені сили,якщо навколо лише попіл, а?
Матвій Григорович мовчки слухав.
Він не перебивав, не намагався одразу заперечити. Лише дивився на доньку — уважно, болісно, ніби кожне її слово падало просто йому в серце.
Кілька секунд у палаті стояла тиша.
— Сашо… — тихо промовив він.
Вона не повернулася.
— Я знаю, що тобі зараз дуже боляче.
Саша гірко всміхнулася, не дивлячись на нього.
—Ти не знаєш,тату. Ні... Моє і ваше справжнє пекло тільки починається,а я вже картаю що погарячкувала і погодилась на лікування.
— Погарячкувала? Ні,доню...— тихо промовив він, стискаючи руки в кулаки, але тримаючи голос спокійним. — Лікування… воно не кара, не покарання. Воно шанс. Ти ще не бачиш цього, бо зараз усе здається темним і безнадійним… але воно — твій шлях назад.
Саша повільно перевела погляд на батька, очі її ще були туманними від втоми, а губи тримали гірку усмішку.
— Ніякого шляху більше немає. Дитинство, коротка юність… Тепер все лишиться лише за мною… — її голос урвався, ніби сили раптом закінчилися. Батько взяв у руки миску з кашою,аби хоч якось приховати хвилювання. Ложка тихо дзенькнула об край миски.
Він трохи помішав кашу, ніби перевіряючи, чи вона не гаряча.
Саша з співчуттям подивилася на нього і тихо сказала:
—Тату, невже тобі не важко у житті? Невже ти ні разу не питав у бога за що тобі така доля?
Матвій Григорович зробив глибокий вдих, стискаючи ложку у руці. Його плечі трохи опустилися, і він повільно підніс її до губ доньки.
— Важко, Сашо… — тихо промовив він. — Кожному з нас важко. І я питав, і серце моє горіло. Але знаєш… ми не можемо зупинити біль. Ми можемо лише йти далі, крок за кроком.
—Йти далі… гарно звучить, проте не про мене… Пам'ятаєш,як я хотіла вступити у університет, обрати хорошу професію? Хотіла щоб ти мною пишався. Але обрала роботу в кав'ярні щоб Ліза не тягнула родину сама. Добровільно пожертвувала собою, власними мріями заради родини. Я думала що ще встигну... і що тепер? Нічого.
Матвій Григорович мовчав.
Слова доньки зависли в повітрі палати, важкі, як каміння. Він повільно опустив ложку назад у миску. Кілька секунд він просто дивився на кашу, ніби намагався зібрати думки.
— І що тепер? Нічого… — тихо повторила Саша, відводячи погляд.
В її голосі не було сліз. Лише втома. Така глибока, що здавалося — вона старша за свої майже двадцять років на ціле життя.
Матвій Григорович обережно поставив миску на тумбочку.
Потім знову подивився на доньку.
— Ні, Сашо, — тихо сказав він.
Вона скептично всміхнулася.
—Ти навіть не хочеш визнавати правду… — тихо, але з гіркотою сказала Саша.—Не хочеш усвідомлювати, що твоя доня,яку ти колись пригортав до себе, оберігав, любив — стала онкохворою.
Після цих слів Саша відвернулася важко відкинувши голову назад на подушку.
—Сашо, я не можу сказати що ти не правда. Не скажу що я не боюся слова "рак", але і не скажу що воно не болить. Але я ніколи не перестану любити тебе. І буду завжди поруч,бо ти моя донька.— сказав батько.
—А якщо хвороба забере мене швидше ніж лікування встигне допомогти? — тихо договорила Саша.— Швидше ніж я знову навчуся жити... Що тоді,тату?
Матвій Григорович завмер.
Це питання зависло між ними, важке й гостре, наче ніж. Кілька секунд він мовчав. Його пальці повільно стиснулися на краю ліжка, ніби він тримався за щось, щоб не впасти під вагою цих слів.
Він не відвів погляду.
— Тоді… — тихо почав він, але голос на мить зірвався.
Він ковтнув, зібравшись із силами.
— Тоді я все одно буду поруч із тобою. До останнього твого подиху.
Саша заплющила очі.
— От бачиш… — прошепотіла вона. — Навіть ти не віриш, що я одужаю. Не віриш, що ця боротьба скінчиться добре... як і я...
Матвій Григорович тихо похитав головою.
— Ні, Сашо… — його голос був спокійний, але в ньому з’явилася твердість. — Ти не так зрозуміла.
Саша повільно відкрила очі. Вони були втомлені, трохи потьмянілі, але уважні.
— Я не сказав, що не вірю, — продовжив він тихіше. — Я сказав, що буду поруч за будь-якого результату. Це різні речі.
Він обережно взяв її холодну долоню у свої руки. Його пальці були теплі й шорсткі, знайомі з дитинства.
— Я дуже хочу, щоб ти одужала. Більше за все на світі. І я вірю, що лікарі роблять усе можливе. Але навіть якщо шлях буде важким… ти не підеш ним сама.
Саша мовчала.
— Бо ти моя донька, — додав він тихо.
У палаті знову запанувала тиша. Лише десь у коридорі тихо скрипнули колеса лікарняного візка.
Саша дивилася на їхні з’єднані руки.
— Ти кажеш це так… ніби все просто, — прошепотіла вона.—Я боюся,бо бачила як мама повільно згасала,як сподівалася на диво,яке не сталося...
—Сашо,ти не...мама. Ти зовсім інша. І твоя історія ще не написана, — тихо промовив Матвій Григорович, погладжуючи її руку великим пальцем. — Твоє життя не закінчилося на тій хворобі. Воно тільки починає інший розділ.
Саша відвернулася, дивлячись у стелю, і її губи тримали тремтливу усмішку.
— Інший розділ… — повторила вона, ніби намагаючись переконати саму себе. — А якщо я не витримаю?
Батько обережно нахилився ближче, торкнувся її плеча.
— Тоді я буду поруч. Кожен день, кожну годину. Ми зробимо так, щоб ти не йшла цим шляхом сама. І ти відчуєш, що у світі ще є сили, вартості та світло, навіть якщо зараз все здається темним.
Саша повільно підняла руку й доторкнулася до його обличчя, ледве торкнувшись щоки. Її очі блищали від нестриманих емоцій — страху, болю, але й маленької надії.
—Хочу вірити у це.— ледве чутно прошепотіла вона, голос тремтів від втоми та емоцій.
—Тоді вір. Вір попри все, — тихо сказав Матвій Григорович, стискаючи її руку сильніше, ніби передавав частину своєї власної сили. — Кожен крок, який ти робитимеш, я буду поруч. І разом ми пройдемо через це.
Саша зітхнула, її плечі трохи розслабилися. Тепер присутність батька давала їй відчуття опори, навіть якщо тіло ще відмовляло слухатися. Вона відчувала, як слабкість поступово змішується з легким теплом, яке поширювалося від рук батька.
Матвій Григорович нахилився й обережно взяв у руки ложку з кашею. Він не поспішав, не намагався примусити. Лише тихо сказав:
— Спробуй трохи. Лише одну ложку. Давай разом.
Саша вперто замружила очі, але потім кивнула. Ложка повільно торкнулася її губ, і вона неохоче ковтнула.
Матвій Григорович тихо посміхнувся, ледве помітно, ніби радість від цього маленького успіху була водночас і болючою, і зворушливою.
—Оце моя доня.— лагідно посміхнувся батько.
Він набрав у ложку ще трохи каші й знову обережно підніс її до Сашиних губ.
— Ще одну… — тихо попросив він, майже пошепки, ніби боявся злякати цей крихкий момент.
Саша на мить заплющила очі. Було важко — не лише фізично. Кожен ковток здавався зусиллям, але ще важче було прийняти сам факт, що вона тепер лежить у лікарняному ліжку, безсила, залежна від чужої допомоги… навіть від батька, який колись просто водив її за руку до школи.
Вона повільно відкрила очі.
Ложка все ще чекала.
Саша ледь помітно кивнула й відкрила рот. Вона ковтнула другу ложку, трохи зморщившись.
— Бачиш… — тихо сказав Матвій Григорович. — Уже краще.
Саша слабко видихнула.
— Не перебільшуй… — прошепотіла вона.— Це лише каша. Вона мені не поверне життя назад. Не поверне те, що я втратила...
Матвій Григорович на мить опустив погляд на миску, а потім знову подивився на доньку. У його очах не було ні образи, ні докору — лише втомлена, глибока любов.
—Що?— невпевнено перепитав батько.
— Себе, тату. Себе.— відповіла дівчина зітхнувши.
Матвій Григорович на кілька секунд завмер, ніби ці два слова— «себе, тату» — вдарили його сильніше, ніж усе, що вона говорила раніше.
Він повільно опустив ложку назад у миску.
— Себе… — тихо повторив він.
Саша дивилася кудись у стелю, ніби боялася знову зустрітися з його поглядом.
— Я більше не та людина, — прошепотіла вона. — Раніше я була… звичайною. Могла бігати, сміятися, планувати. А тепер… тепер я просто хвора дівчина в лікарні.
Її голос став тихішим.
— Люди жалітимуть мене. Шепотітимуться за спиною. Казатимуть: «бідна дитина… така молода…» Тітка Ніка взагалі мабуть проклине мене через те що знову мучу вас. Через те, що я змушую всіх навколо тривожитися. — Саша гірко посміхнулася, трохи скривившись. — І вона мабуть буде права... Я більше не буду тією Сашою що колись просто жила...
—Тітка Ніка може говорити що завгодно, — тихо перебив її батько, не відводячи погляду від доньки. — Але це її думки, а не твоє життя. Ти не зобов’язана жити за чужими очікуваннями.
—Вона ж твоя сестра...— сказала Саша.
—Так. На жаль Ніка— моя сестра. Але ти не повинна жити за її правилами чи її страхами, — тихо сказав Матвій Григорович. — Твоє життя належить тобі. І я хочу, щоб ти пам’ятала це, навіть коли важко.
Саша на мить замовкла, дивлячись на батька. Її очі були наповнені сумом і втомою, але тепер у них проблискнула іскорка розуміння, що хтось справді поруч, і хтось не відпустить її, навіть коли сама вона відчуває себе розбитою.
Матвій Григорович обережно підняв ложку з кашею.
— Давай ще трохи, — тихо промовив він, — разом, як ми тільки що робили. Не через тітку Ніку, не через когось іншого. А для тебе. Для того, щоб повернути хоча б крихту сили.
Саша заплющила очі, глибоко видихнула, а потім повільно відкрила їх. Її рука ледве торкнулася батькової, і він обережно направив ложку до її губ.
Вона ковтнула, трохи скривившись, але вже без опору.
—Ще одну?—тихо спитав Матвій Григорович, ледве піднімаючи брови, водночас намагаючись залишатися спокійним.
Саша на мить заплющила очі, ніби збираючись із силами. Її руки тремтіли, плечі були напружені, але всередині помітно щось зсунулась: маленький крихкий порив волі, який ще не загубився.
— Добре… — прошепотіла вона, ледве чутно, — ще одну.
Батько обережно набрав ложку каші, не поспішаючи, підніс її до губ доньки. Його погляд залишався ніжним, підтримуючим, повільно підбадьорюючи її силою власної спокійної присутності.
Саша повільно ковтнула, цього разу трохи впевненіше. Легкий рух плечей, майже непомітний кивок — знак, що вона приймає цей маленький крок назад до себе, до життя.
— Ти говорив з лікарем? Мене завтра виписують?
Батько мовчав кілька секунд не знаючи що відповісти.
Матвій Григорович глибоко вдихнув.
— Доню, після ранкового падіння тиску Микола Іванович не може відправити тебе додому… завтра. Ще кілька днів, до четверга...
Саша зітхнула, але без того різкого розчарування, на яке Матвій Григорович підсвідомо очікував.
Вона лише трохи відвела погляд у бік вікна.
— До четверга… — тихо повторила вона, ніби перевіряючи ці слова на смак. — Значить, ще три дні я буду тут...тут.
Матвій Григорович тихо кивнув.
— Так. Лікар хоче переконатися, що тиск стабілізується… і що організм трохи оговтається після сьогоднішнього.
Саша повільно перевела погляд на вікно і сонце за ним.
— Микола Іванович щось сказав ще?
—Нічого особливого.—збрехав батько,відставив миску на тумбочку. — Хочеш чаю? Хоч ковток.
—Тату...ти нічого ж не приховуєш від мене?— голос Саші затремтів.
Матвій Григорович глибоко подивився на доньку, на її напружені очі, на тонкі пальці, що стиснули край ковдри. Він повільно похитав головою, намагаючись підібрати слова, щоб не налякати, але й не приховати правди.
— Сашо… — тихо промовив він. — Я нічого не приховую від тебе. Як я б міг?
Він не хотів тривожити її деталями. Не зараз, коли крига відчаю почала танути хоч на мить. Він повільно взяв чашку чаю і підніс до доньки.
Са́ша спробувала вище підвестися і сісти рівніше.
— Обережно,доню.—тихо промовив Матвій Григорович, контролюючи її рухи. Ліву руку ще час від часу стискала манжетка перевіряючи тиск, а права рука була приєднана до крапельниці що злегка обмежувала рухи Саші.
Матвій Григорович обережно підніс чашку до її губ. Саша повільно відкрила рот, ковтнула теплий чай. Легкий аромат напою трохи заспокоїв нерви, і тіло, хоч ще слабке, трохи розслабилося. Раптом у двері ледве чутно постукали. Батько на мить повернувся. Двері тихо приоткрилися, і в кімнату зазирнула Ліза. Вона посміхнулася і скрикнула:
— Сюрприз! Ось я.
Саша на мить застигла, очі розширилися від несподіванки.
Ліза обережно зайшла в палату, тримаючи пакет перед собою, ніби несла якийсь трофей. Її посмішка була щирою, але трохи напруженою, бо вона розуміла, що Саша ще дуже слабка. Мабуть батько теж не очікував появи старшої дочки, бо він здивувався більше ніж Саша. Ліза піддішла ближче до них.
— Дочко? — розгубився лише на мить батько.— Я думав, ти на роботі...
—Тату, урок скасували. Наступний лише через дві години. Ось я вирішила чому ж до сестри не заскочити. Перевірити що ви тут робите. І заодно підхопити трохи смаколиків.
Батько показово похмурився:
—Я намагаюсь нагодувати якось твою вередливу сестру. Вона така капризна що жах, схоже мені не впоратися з нею. Що будемо з нею робити?
Ліза засміялася і поставила пакет на тумбочку поруч із ліжком, обережно розкривши його край. Вона глянула на миску з лікарняною кашою і скривилась:
—Фу,тату. Цю сіру, дивну кашу навіть я б не їла. А ти змушуєш є це їсти?
Батько тихо засміявся. Жарти Лізи завжди рятували і розряджували напругу лікарнях стін.
—Лікар сказав. Що я можу вдіяти?— пробурмотів той.
—Ну так так. Ти можеш сам їсти свою кашу, — сміючись, підсумувала Ліза. — Але я принесла для тебе справжнє свято, Сашо. Трохи шоколаду, печива, фруктів.
— Лікар так сказав.— повторив батько.— Невже зараз їй можна шоколад?
Ліза передразнила його вираз обличчя:
— "Невже зараз їй можна шоколад?" Ой тату, ти як завжди драматуєш. Саша ж не з'їсть всю плитку за раз.
Ліза дістала всю наявність з пакету і протягла сестри шоколадку. Саша взяла і вже хотіла відкусити шматок, але несподівано зупинилася і тихо схрипнула. Шоколадка завмерла в її руці.
На мить у палаті стало зовсім тихо. Ліза вже відкрила рот, щоб пожартувати ще щось, але раптом помітила, як змінилося обличчя сестри. Вона дивилася на шоколад, але в очах уже не було радості.
Ліза повільно опустила руку.
— Сашо? — тихо покликала вона.
Саша дивилася на шоколадку так, ніби тримала в руках щось дуже далеке і майже чуже. Її пальці трохи тремтіли.
— Я… — вона ковтнула повітря. — Я раніше так любила шоколад…
Голос зірвався.
— Ну то їж, — м’яко сказала Ліза, намагаючись усміхнутися. — Я ж спеціально принесла.
Але Саша не рухалася.
Вона повільно перевела погляд на сестру.
— Лізо… а якщо під час хімії мені буде нудити навіть від запаху? Так само як було з мамою? Не зможу їсти те, що люблю… — її голос зламався, і слова повисли в повітрі.
Ліза на мить завмерла.
Усмішка на її обличчі повільно згасла. Вона перевела погляд на шоколадку в руках Саші, потім на її бліде обличчя. В очах сестри було не просто хвилювання — там був страх. Той самий страх, який вони всі пам’ятали з тих днів, коли хворіла мама.
Ліза тихо видихнула.
— Може й буде нудити, — чесно сказала вона, вже без жартів. — А може й ні.
Саша опустила погляд.
— У мами було…
— У мами було, — м’яко повторила Ліза. — Але ти — не мама.
Ці слова в палаті прозвучали дуже тихо, але твердо.
Матвій Григорович ледь підняв очі на старшу доньку. У його погляді промайнула вдячність.
Ліза присіла на край ліжка біля Саші.
— І навіть якщо буде нудити, — продовжила вона трохи легше, — то що? Шоколад нікуди не втече. Почекає.
Вона обережно торкнулася Сашиної руки.
— Слухай, я ж тебе знаю. Ти вперта. Ти навіть броколі в дитинстві навчилася їсти, пам’ятаєш?
Саша тихо фиркнула.
— Я їх ненавиділа…
— Але їла, — усміхнулася Ліза. — Бо тато стояв над душею.
Матвій Григорович підняв брови.
— Це наклеп.
— Святий тато, — театрально прошепотіла Ліза.
Саша тихо посміхнулася. Усмішка була слабка, але справжня.
Кілька секунд вони мовчали.
Саша знову подивилася на шоколадку. Повільно провела пальцем по краю обгортки.
— Я просто… — тихо сказала вона. — Боюся, що все стане чужим. Їжа. Дні. Моє тіло…
Вона підняла очі на сестру.
— Наче я більше не я.
Ліза нахилилася ближче і легко торкнулася її чола своїм.
— Ти завжди будеш ти. Навіть якщо тимчасово станеш трохи буркотливою, блідою і без волосся.
— Лізо! — тихо обурився батько.
Ліза підняла руки.
— Що? Ми ж говоримо чесно.
Саша тихо засміялася — вперше за весь день. Сміх швидко перейшов у тихий видих, але атмосфера в палаті вже змінилася.
Ліза знову кивнула на шоколад.
— Давай так. Маленький експеримент.
Вона відламала крихітний шматочок і поклала його Саші на долоню.
— Якщо не захочеш — не їж. Але якщо захочеш, то це буде перша перемога над цією дурною хворобою.
Саша подивилася на маленький квадратик.
Потім на сестру.
Потім на батька, який мовчки спостерігав, тримаючи чашку чаю.
Кілька секунд вона вагалася.
І нарешті дуже повільно піднесла шматочок до губ.
Шоколад розтанув на язиці.
Саша заплющила очі.
Не було нудоти. Лише знайомий солодкий смак.
Вона тихо видихнула.
— Нормально… — прошепотіла вона.
Ліза широко посміхнулася.
— Бачиш? Світ ще не закінчився.
Матвій Григорович теж усміхнувся, але дуже тихо, ніби боявся налякати цю крихітну перемогу.
— Отже, — сказав він м’яко, — тепер можливо ще одну ложку ваги? Поки мене лікар ще не насварив за порушення лікарняної дисципліни, — тихо договорив Матвій Григорович, піднімаючи брови.
Ліза одразу підхопила:
— О, так! Нас же можуть вигнати з лікарні за контрабанду шоколаду.
Саша ледь посміхнулася.
— Контрабанду…
— Так, — серйозно кивнула Ліза. — Особливо небезпечну. Молочний шоколад із горіхами.
— Там немає горіхів, — тихо заперечив батько, глянувши на обгортку.
— Тату, не руйнуй легенду, — прошепотіла Ліза.
У палаті на мить стало легше. Навіть лікарняне повітря вже не здавалося таким важким.
Матвій Григорович знову взяв миску з кашею.
— Отже, — м’яко сказав він, — ще одна ложка. Для повного балансу між шоколадом і медициною.
Саша подивилася на нього.
— Ви двоє змовилися.
— Звичайно, — без жодного сорому відповіла Ліза. — У нас сімейна змова проти твоєї впертості.
Батько обережно підніс ложку.
Саша трохи скривилася, але вже без колишнього спротиву.
— Добре… — тихо сказала вона.
Вона повільно ковтнула.
Потім ще одну.
Матвій Григорович не поспішав, робив усе так само обережно, ніби боявся, що будь-який різкий рух може зруйнувати цей крихкий спокій.
Ліза спостерігала за ними, спершися ліктем на край ліжка.
— Я зараз бачу історичний момент, — прошепотіла вона. — Саша добровільно їсть лікарняну кашу.
— Не добровільно, — тихо буркнула Саша. — Під тиском.
—Під турботливим тиском.— уточнила Ліза.
Матвій Григорович хмихнув.
—І, то правда.
Саша непомітно посміхнулася дивлячись на батька і сестру. Але вони не одразу звернули на це уваги. Батько поставив майже порожню миску на підніс.
—Дякую...— ледве чутно промовила дівчина.— За те, що тримаєте мене... на плаву, коли я сама ледве стою на ногах.
Матвій Григорович обережно поклав руку їй на плече, ніби підтверджуючи, що слова почуті, що вони важать.
— Ми завжди тримали й будемо тримати, — тихо сказав він, не відводячи погляду від доньки. —Не лише зараз, а завжди.
Саша з вдячністю кивнула і похмурилась на мить:
— Мене знову тягне у сон…
Батько підвівся і акуратно опустивши по́душку під спиною Саші поглядив її волосся.
Він провів пальцями по пасмах, ніби хотів залишити там частинку свого тепла.
— Тоді спокійно відпочивай, — прошепотів Матвій Григорович. — Я буду поруч.
********
Сонце вже повністю піднялося над містом, і його проміння тихо заповнювало палату, відкидаючи на підлогу довгі смуги світла. Був вже майже обід. Саша знову спала,її обличчя було бліде, але спокійне, а легкий ритм дихання видавав, що тіло нарешті відчуло полегшення. Кожен вигин її рук і ніжне підняття грудей під ковдрою видавали крихкість, яка лякала і водночас тримала в напрузі. Ліза сиділа на стільці і мовчки дивилася на сестру. Медсестра тихо зайшла до палати, несучи планшет і термос із ліками. Її кроки були обережні, майже безшумні, щоб не розбудити Сашу. Вона зупинилася біля ліжка і чемно́ попросила.
— Можете на деякий час вийти з палати? — тихо промовила медсестра, дивлячись на Лізу й батька. — Потрібно перевірити показники і підготувати кілька процедур, щоб не турбувати її надто різко.
Батько ввічливо кивнув і відштовхнувся від стіни.
— Авжеж, робіть все необхідне. Ми вийдемо. Лізо, ходімо.
Вони тихо вийшли у коридор. Дивний холод коридору одразу різко контрастував із теплом палати. Сонячні промені проникали крізь високі вікна, але тут, на порозі лікарняного коридору, вони здавалися розмитими, тьмяними. Ліза озирнулася на сестру через скляні двері, і серце її стиснулося.
— Вона виглядає такою слабкою… — тихо прошепотіла вона, не в змозі приховати тривогу.
Матвій Григорович притулився до поручня і глибоко зітхнув. Його очі були спрямовані на Сашу, але думки повернулися до ранку.
— Сьогодні вранці сталося різке падіння тиску… — почав він, намагаючись говорити спокійно. — Вона марила… бачила маму… це було страшно. Медики ледве встигли втрутитися.
Ліза застигла, не відводячи погляду від сестри.
— Марення? — прошепотіла вона, відчуваючи, як серце калатає в грудях. — З мамою? Я… я не розумію…
Батько притулив її руку до свого плеча.
— Я теж не можу до кінця осмислити, — тихо промовив він.— Бо з нею тоді була Рита. Вона була поруч і помітила що Саша почала марити і не прокидатися. Потім покликала лікаря і медсестру. У Саші впав тиск ледь не до критичної позначки, — тихо продовжив Матвій Григорович, ніби боячись, що слово «критичної» може зламати тендітну тишу навколо.— Але її стан стабілізувався, коли медики швидко ввели препарати і підтримали тиск.
—Ти говорив з лікарем?
—Лізо… — зітхнув чоловік.
—Що?
—Я не хочу говорити...
— Він щось сказав ?
Батька голос ледве не зірвався:
— Лізо, доню, твоя сестра дуже хвора. Так само як колись мама...
—Я знаю,тату!— перебила та.— Я питаю чи він конкретне щось сказав? Гроші,ліки, чи ще щось. Тату,не мовчи!
Матвій Григорович закрив очі на мить, глибоко вдихнув і, ніби збираючи сили, вимовив повільно:
—Лізо! Саші потрібно почати термінове лікування... тобто попереду у твоєї сестри дуже непростий шлях.
Ліза мовчала кілька секунд, ніби слова батька не одразу дійшли до неї. Вона дивилася крізь скляні двері палати, але вже не бачила чітко ні ліжка, ні силуету Саші. Думки раптом розсипалися, як уламки скла.
— Термінове лікування?.. — тихо повторила вона, ніби перевіряючи, чи правильно почула.
Матвій Григорович повільно кивнув. Його обличчя виглядало втомленим, старшим, ніж ще кілька днів тому.
— Лікар сказав, що зволікати не можна. Після сьогоднішнього ранку… вони зрозуміли, наскільки її організм виснажений. Тому лікування має розпочатися якомога швидше...
Ліза повільно перевела погляд на батька. В її очах з’явилася тривога, що швидко переростала у щось глибше — страх, який вона намагалася не показувати.
— А тому числі потрібні і гроші.— тихіше додав ба́тько.—Але я знайду їх! Байдуже як проте знайду!
Ліза різко повернула голову до батька.
—Скільки?- коротко спитала Ліза.
— Доню,ти не повинна думати про це. Я подбаю якось сам... щось вигадаю.
Але та не відступила все одно.
—Скільки?
Матвій Григорович кілька секунд мовчав. Його пальці нервово стисли поручень, ніби він намагався втриматися не лише фізично, а й внутрішньо.
— Багато… — тихо сказав він, не дивлячись на доньку.
— Скільки, тату? — голос Лізи став твердішим.
Чоловік важко зітхнув.
—Сімдесят тисяч. Це тільки початок...—ледь промовив чоловік.—Але це не твій клопіт,Лізо.
Дівчина похитала головою:
-Ні, тату, це ж моя сестра,а отже і моя відповідальність теж, — голос Лізи став рішучим, хоч у грудях стискалося від страху і розпачу. — Я не можу просто стояти осторонь і чекати, поки все вирішиш ти. Я знайду спосіб допомогти, як тільки зможу. Є...є ж багато способів. Державні програми. Фонди. Будемо просити в людей, родичів. Я візьму другу зміну. Щось продам...
Батько помітив як Ліза почала тремтіти.Він поклав свою долоню на її плече Лізи, ніби передаючи їй частину своєї сили. Його погляд був сумним, але спокійним, як той тихий маяк, що освітлює темряву.
-Ми знайдемо вихід,Лізо!
-А якщо ми не встигнемо,тату? Я не витримаю якщо вона... як мама...
-Гей,— обережно промовив Матвій Григорович, стискаючи плече доньки, — не можна думати про «якщо» зараз. Кожен крок, що ми робимо, — це шанс, а не вирок. Саша потребує нашої уваги та рішучості, а страх і паніка нічого не вирішать.
Ліза глибоко вдихнула, намагаючись приборкати тремтіння в руках і серці. Вона ще кілька секунд мовчала, дивлячись на розмиті силуети палати крізь скляні двері, поки в її свідомості не почали вимальовуватися конкретні плани.
— Добре, — тихо сказала вона, — я знайду спосіб. Я… я зроблю все, що можу, щоб допомогти.
Батько кивнув, помітивши рішучість у її очах. Він глибоко вдихнув і ще раз погладив її плече.
— Саме так, доню. Разом ми все подолаємо. Абсолютно все.
-Тату, Саша ж буде жити?
Батько зітхнув, глибоко і тихо, ніби проговорюючи слова не лише для Лізи, а й для себе.
— Так, Лізо… — нарешті промовив він, погляд його залишався спрямованим на палату, де спала Саша. — Вона буде жити. Але для цього нам треба діяти швидко і рішуче. Кожна хвилина важлива.