25

У палаті було тихо — та тиша, що буває перед світанком, коли ніч уже втомилася, але ранок ще не наважився зайти. За вікном небо посвітлішало до молочно-сірого, а в коридорі час від часу ледь чутно прокочувався звук кроків.
Саша спала. Її обличчя було блідим, але спокійним. Пальці лежали поверх ковдри, трохи холодні. Монітор біля ліжка рівно світився зеленими лініями, що повільно рухались угору й вниз.
Рита сиділа на стільці, зігнувшись, підперши щоку долонею. Вона задрімала — не глибоко, а тим напівсном, у якому все ще чуєш кожен звук. Її волосся спадало на плече, а пальці все ще тримали край Сашиної ковдри, ніби вона боялася відпустити.
Раптом Саша тихо зітхнула.
Її повіки здригнулися. Дихання стало частішим. Монітор подав м’який сигнал — не різкий, не загрозливий, просто інший. Тиск ненадовго впав, організм відреагував слабкістю.
— Мамо… — прошепотіла вона.
Її голос був далекий, ніби лунав з іншої кімнати.
Їй снився яскравий сон.
Вона лежала згорнушись клубком на великому ліжку у домі свого дитинства. Те саме ліжко з високою дерев’яною спинкою, з різьбленими квітами, які вона колись обводила пальцем перед сном. Її тіло тремтіло від холоду адже ковдри раптом не стало. Вона шукала її навпомацки, але під пальцями була лише прохолодна простирадлова тканина. Кімната здавалася знайомою — старі шпалери з дрібними блакитними квітами, шафа з трохи перекошеними дверцятами, фіранки, що ледь рухалися від протягу. Але повітря було холодніше, ніж мало б бути.
Саша підтягнула коліна до грудей. Її плечі тремтіли.
— Мамо… — покликала вона, вже гучніше.
Двері в кімнату тихо рипнули.
У прорізі з’явилася мама. Не примарна — жива. У теплому светрі, з розпущеним волоссям, яке спадало на плечі. Вона несла ту саму ковдру — важку, з темно-зеленим візерунком, під якою Саша завжди почувалася в безпеці.
— Чому ти без неї? — лагідно запитала мама.
—Не знаю. Мамо, вкрий мене. Я хочу спати.
—Сашуню, час прокидатися. Тато і сестра на тебе чекають.— лагідно промовила мама торкаючись до волосся дівчинки.
—Не хочу. З тобою тепліше!— сказала та.— Не хо́чу прокидатися. Тато і сестра можуть без мене впоратися.
— Ні— твердо сказала мати.— Не впораються!
—Впораються! Вони сильні! Без мене їм буде легше, — вперто договорила вона, притискаючись щокою до подушки. — Я їм тільки заважаю. Дай мені поспати. Вкрий мене,мамо!
Однак мама тримаючи ковдру у руках навіть не збиралася її накривати. Вона відступила на крок назад і похитала головою.
—Мамо...— прошепотіла Саша у реальності.—Я не хочу...
Рита що дрімала різко прокинулася від цих слів. Її серце калатало, руки непокоїлися, пальці стискали край стільця. Вона підняла голову й розгублено глянула на монітор — зелені лінії стрибали швидше, цифри трохи похитнулися, і тепер вона не могла зрозуміти, що означає цей сигнал.
— Сашо? — її голос здригнувся, слабкий і занепокоєний. — Ти мене чуєш?
Саша ворушила губами, тихо шепотіла, але очі ще не відкривала. Рита нахилилася ближче і торкнулася її руки, що була холодною.
Рита відчула, як серце почало битися ще швидше. Її пальці стискали холодну руку Саші, намагаючись передати хоч якусь присутність, хоч якусь опору.
— Сашо, це я… Рита… — говорила вона, голос трохи гучніше, але все ще тремтів. — Прокинься,мила, чуєш?
Ніякої реакції не було.
Монітор подавав короткі протяжні сигнали, що різко зривали тишу. Цифри змінювалися швидко, зелені хвилі стрибали, і Рита відчувала, як холод пробігає по спині. Кімната, раніше така знайома, тепер здавалася чужою, наповненою напругою і невидимим очікуванням.
Саша продовжувала марити. Їй снилося як мама все далі й далі відступала від ліжка.
— Доню, ти маєш повернутися, — почула Саша у сні голос мами.
—Я не можу. Я втомилася...  Я залишуся з тобою...
—Ти сильна,доню! Я вірю у тебе. Тобі не час йти до мене.—посміхнулася мати.
У реальності Рита відчула, як холодний пот покотився по її спині. Серце билося шалено, вона ледве могла вдихнути. Вона швидко кинулась до дверей і вилетіла з палати.
—Медсестро! — скрикнула голосно Рита у коридорі.
Медсестра що чергувала, миттєво обернулася, почувши крик. Її обличчя відразу стало серйозним, а рухи — швидкими й точними. Вона кинулася до палати разом із Ритою, діючи без зволікань.
— Що трапилося? — запитала вона, одночасно підходячи до ліжка Саші.
— Вона… вона не прокидається, — захрипло відповіла Рита. — Марить… кличе маму…
Медсестра кинула погляд на монітор. Лінії стрибали, цифри зміщувалися, але серце Саші билося, хоча трохи слабкіше.
—Я…зараз мабуть покличу Миколу Івановича. Він щойно прийшов на роботу.— схвильовано мовила медсестра і миттєво вилітала з палати. Рита нахилилася до Саші не могла стримати сльози. Вона притиснула обличчя до холодної руки Саші, ледве відчуваючи її тепло.
— Сашо… будь ласка,тримайся, — тихо шепотіла Рита, голос тремтів, а кожне слово було як благання.—Чуєш?
У сні Саша дивилася як мама вже іде у далечінь кімнати, кроки ставали тихішими, повітря холоднішало, а світло сонця згасало. Її серце тремтіло, і вона відчувала, як сили покидають тіло. Мама обернулася на останній погляд, її усмішка залишалася теплою, але вже далекою.
—Я люблю тебе,доню!— сказала вона зникаючи у світлі.—Тато подбає про тебе, мила. Скажи Лізи, що її обіймаю…
—Мамо…не йди…— марила Саша, і її голос у реальності став трохи гучнішим, але ще слабким, рвучким.
Двері раптово відчинилися, і в палату ввійшов лікар,а позаду квапи́лась медсестра. Лікар першим підбіг до ліжка Саші, швидко оцінюючи показники на моніторі. Його обличчя залишалося серйозним, а очі блищали від концентрації. Він ретельно оглянув Сашу і щось сказав медсестри. Та відразу кинулася виконувати команди. Їхні рухи були чіткими, скоординованими, майже машинальними, з роками відпрацьованими до автоматизму.
— Падіння тиску, — швидко промовив лікар, уже надягаючи манжет для повторного вимірювання. — Пульс слабший, але ритмічний.
—Ні,ні...—застогнала Рита, відступаючи на крок, ніби боялася почути щось гірше.
—Будьте спокійні! Зараз ваша паніка нічим не допоможе. Ні нам,ні їй!— твердо мовив Микола Іванович, не відволікаючись від дій.
Раптово почувся тихий стукіт у двері, про́те лікаря це мало цікавило. Тому він швидко кинув погляд на Риту і сказав:
—Погляньте, хто там. Тільки не пускайте нікого всередину!
—Це мабуть батько...— насилу здогадалася Рита, витираючи сльози тильною стороною долоні. Медсестра важко похитала головою, майже з співчуттям.
—Що будемо робити, Микола Іванович? Якщо батько дізнається що зараз з його дочкою...
Лікар зітхнув але не розгубився.
—Пані Рито, будь ласка відволікніть її батько поки...стан Саші не стабілізується. Просимо вас! Так ми виграємо час для Саші.
Руки Рити тремтіли, проте вона розуміла якщо зараз не відчинити двері, то́ батько Саші може увійти й побачити стан доньки у найуразливіший момент. Вона кивнула, відвернулася й рушила до дверей. Вона неквапливо відчинила двері вдаючи що тільки прокинулася. На порозі й дійсно стояв Матвій Григорович. Трохи втомлений, але у підбадьореному настрої,  у синьому светри, що навіть трохи збивало його звичну поставу. На обличчі читалася турбота, але він ще не усвідомив, що зараз у палаті справжня тривога.
Рита з силою вдихнула, намагаючись заглушити власний страх, і посміхнулася батькові, трохи змушено:
— Добрий ранок… — сказала вона спокійно, хоча голос тремтів.
—Добрий.— кивнув головою чоловік.—Я прийшов до Саші. Вона вже прокинулася?
Рита відчула, як серце б’ється шалено, але намагалась зберегти спокій. Намагалася тримати посмішку на обличчі, що вийшла більше як маска, ніж щирий прояв радості.
—Саші ще спить. Вона пізно ввечері заснула.
—Добре. Ти іди,дочко, на роботу, а я побуду з нею.
—Ні, Матвіє Григоровичу...— почала та але не закінчила.
—Ну ж бо, Сашо...- голосно ви́мовив лікар десь у глибині палати.—Давай…
Матвій Григорович здригнувся. У очах з'явилася тривога. Саме та, що відчуває справжній батько його дитині щось загрожує.
—Сашо?— насторожено проронив чоловік. Він хотів ступити вперед, але Рита майже непомітно зробила крок назустріч, перегороджуючи прохід.
—Це голос лікаря..?— тремтячим голосом спи́тав той.— Що це означає? Що з моєю донько́ю?
—Нічого страшного, Матвіє Григоровичу. Лікар лише оглядає Сашу.
Монітор раптово пискнув — коротко, але пронизливо. Звук, який неможливо сплутати з буденним сигналом.
Матвій Григорович зблід.
—Це не «огляд»... Монітор...Що з нею?
—Матвіє Григоровичу, все добре, це просто в Саші трохи впав тиск. Все під контролем лікаря.
—Тиск просідає 60 на 40.— чітко повторив лікар, не підвищуючи голосу. — Готуємо розчин. Швидше.
Батько закам'янів у дверях.
—Доню? Рито, відійди! Я маю бути поруч!— вигукнув він і злегка відштовхнути дівчину, тим самим увірвався до палати, серце калатало шалено. Рита лише на мить розгублено відступила, дивлячись на батька Саші, який тепер стояв поряд із ліжком, обличчя сповнене паніки та безпомічності.
— Матвію Григоровичу, будь ласка! — крикнула медсестра, швидко перегороджуючи йому шлях до ліжка. — Нам потрібен простір, щоб стабілізувати стан Саші!
— Вона моя донька! — вигукнув чоловік, голос рвався від страху, але лікар не зрушив із місця, його рухи залишалися точними і спокійними. Батько глянув на Сашу і не витримав. Заплакав. Він зробив крок назад ледве не впавши, однак стіна затримала його. Батько тихо плакав схилившись. Сльози стікали по щоках, він опустив голову і заплющив очі боячись навіть зазирнути на монітор.
—Тиск піднімається! Стан стабілізується!— сказав лікар. —70 на 45. Пульс слабкий, але ритмічний. Саша тримається. Тепер головне — дати організму трохи часу.
Батько повільно підвів голову, ще не глянувши на доньку, і зробив глибокий вдих, намагаючись приборкати тремтіння в руках. Рита стояла поруч, стискаючи пальці у кулак, її серце ще калатало шалено, але вона намагалась видати спокій.
— Вона починає приходити до тями, — продовжив лікар, дивлячись на монітор. — Дихання рівне, реакція на подразники є. Ми даємо їй трохи часу, а потім перевіримо, як вона реагує на розчин.
Саша повільно ворушила пальцями, потім легенько підняла голову. Її очі були ще туманні, але вони впізнали рідні обличчя: спершу Риту, а потім батька. Легка посмішка з’явилася на губах, слабка, але щира.
—Тату..?
Батько одразу схвильовано підступив до ліжка і обережно взяв Сашину руку в свої долоні. Його великі пальці злегка стиснули її, намагаючись передати тепло і спокій. Серце його все ще билося швидко, але зараз ритм трохи вирівнявся, бо він бачив, що донька починає приходити до тями.
— Та́ту… — Саша промовила ще тихо, але вже розбірливо. Її очі блищали від залишків сну й легкого страху, який щойно відступав.
— Я тут, донечко… Я з тобою, — прошепотів Матвій Григорович, нахиляючись ближче. Він не відводив погляду, намагаючись одночасно заспокоїти себе й доньку.
Рита повільно доторкнулася до плеча батька, трохи відступивши вбік, щоб не заважати. Її руки ще тремтіли, але тепер вона могла нарешті глибоко видихнути.
Саша повільно обернула голову на Риту, її погляд теплішав.
— Рито… ти була тут? — запитала вона, слабко усміхаючись.—Весь час..?
Рита кивнула, не відводячи очей від Саші, намагаючись, щоб її посмішка виглядала спокійною і теплою, хоча серце ще калатало від страху.
— Так, Сашо… весь час… я поруч, — тихо сказала вона, стискаючи пальці Саші у своїх.
Саша повільно заплющила очі і тихо спитала чи то у тата, чи то у Рити, чи то у лікаря:
—Що зі мною було? Я майже не померла, так?
Її голос був слабким. Занадто слабким для такого страшного питання.
Серце Рити пропустило удар. Вона нахилилася ближче до Саші, обережно погладивши її руку.
— Ні, Сашо… — промовила вона, намагаючись заспокоїти себе так само, як і її. — Ти не померла. Лише трошки впав тиск, організм трохи слабший… все. Ти в безпеці.
—Але ж…я бачила маму… — переби́ла Саша.—Бачила світло. Хотіла залишитися з нею. Біля неї було тепло. Але вона не дозволила... сказала що я потрібна ще тут.
Очі батька ще більше стали мокришими від спогаду про дружину.
—Доню,мама має рацію...ти потрібна тут. Я злякався за тебе так, як ніколи в житті, — голос Матвія Григоровича зірвався, але він узяв себе в руки. — І якщо вже хтось має право тебе сварити за такі жарти, то це я.
Він спробував усміхнутися, і в тій усмішці було стільки втомленої любові, що навіть лікар на мить відвів погляд, ніби даючи їм простір.
Саша дивилася на батька уважно, ще трохи розгублено.
— Я не хотіла… — прошепотіла вона. — Там було так спокійно. Холодно спочатку… а потім вона прийшла. З ковдрою. Пам’ятаєш ту, зелену?
Батько тихо кивнув.
— Пам’ятаю. Ти без неї не засинала років до десяти.
— Вона не накрила мене, — ледь усміхнулася Саша. — Сказала, що мені ще рано. Що ти і Ліза чекаєте.
У палаті стало дуже тихо. Навіть монітор тепер звучав рівно, без різких сигналів — короткі, спокійні писки, що більше не різали слух.
— Твоя мама завжди була вперта, — тихо сказав батько. — Якщо сказала «рано», значить рано.
Рита тихо видихнула, відчуваючи, як напруга остаточно спадає з плечей. Вона навіть не помітила, як увесь цей час стискала кулаки.
Лікар перевірив показники ще раз.
— Тиск повільно піднімається. Вже 85 на 55. Для неї зараз — прийнятно. Організм просто виснажений. До початку лікування такі епізоди можливі, але ми контролюємо ситуацію.
Він подивився на Сашу вже мякше:
—Ви дуже налякали нас, пані Олександро! Наступного разу, коли вам стане нудно, то краще кличте медсестру ніж вирішувати політати десь між світами, — ледь усміхнувся він, навмисне зменшуючи серйозність ситуації.
У його голосі вже не було напруги — лише втомлена іронія людини, яка щойно зробила свою роботу й бачить результат.
Саша слабо усміхнулася у відповідь.
— Я не спеціально… — прошепотіла вона. — Воно саме якось…
— Знаю, — кивнув лікар. — Організм іноді поводиться драматично. Але ви в нас під наглядом. І так просто нікуди не підете.
Медсестра поправила крапельницю, перевірила доступ, обережно розгладила ковдру на Сашиних ногах.
— Тепер усе стабільно, — тихо сказала вона більше для Рити й батька, ніж для самої пацієнтки. — Дамо їй відпочити.
Матвій Григорович усе ще тримав доньчину руку. Його пальці вже не тремтіли так сильно, але він ніби боявся послабити хватку — ніби це могло щось змінити.
— Тату… — Саша подивилася на нього уважніше, вже більш свідомо. — Ти плакав?
— Ні, — занадто швидко відповів він і ковтнув. — Це… просто ранок ранній.
Рита тихо хмикнула, витираючи власні ще вологі щоки.
— Сьогодні якийсь дуже сльозливий ранок, — сказала вона, намагаючись надати голосу легкості.
Саша перевела погляд на неї.
— Ти теж плакала?
— Я? — Рита зробила вигляд обуреної. — Я просто не люблю, коли мене будять о шостій ранку. Та ще й так. Без попереднього повідомлення.
—Ну що ж. Наступного разу обіцяю написати повідомлення: "Люба Рито, очікується мій політ між світами і падіння тиску, підготуй серце і каву."
Рита тихо засміялася і стиснула руку Саші. Лікар кивнув і сказав:
—Якщо Саша вже так жартує значить, що найгірше вже позаду, — закінчив лікар із ледь помітною усмішкою. — Почуття гумору повернулося — це хороший клінічний показник.
Медсестра тихо фиркнула, але швидко зібралася й перевірила крапельницю ще раз.
— Тиск повільно вирівнюється, — договорила медсестра, глянувши на екран. — Вже 90 на 60. Для неї зараз це навіть добре.
Монітор тепер пискав рівно, без різких проривів. Зелені лінії рухалися спокійно, ніби й не було кілька хвилин тому тієї напруженої боротьби.
Микола Іванович ще раз уважно подивився на Сашу, посвітив ліхтариком у зіниці, перевірив реакцію.
—Добре. Ніяких порушень свідомості. Реакція адекватна. — він вимкнув ліхтарик і кивнув сам до себе.— Відпочивайте. Медсестра потім ще зайде. Принесе щось трохи поїсти і солодкого чаю.
—Мені нічого не хочеться...—тихо прошепотіла Саша лікарю. —Зовсім нічого. Я жива і цього мені досить...
Лікар на мить зупинився, уважно подивився на неї — не як на пацієнтку, а як на людину, яка щойно побувала дуже близько до власних страхів.
— Жива — це добре, — спокійно відповів Микола Іванович. — Але живим ще й їсти треба. Хоч трохи. Домовились?
Саша ледь помітно кивнула. Сил сперечатися не було.
— Нічого важкого. Кілька ложок. Організм і так виснажений. Не будемо його ображати ще й голодом, — додав він уже м’якше.
Медсестра усміхнулася, поправила подушку під Сашиною головою і тихо вийшла слідом за лікарем. Двері обережно зачинилися.
Саша дивилася на тата кілька хвилин,а потім у її очах бли́снули сльози.
—Мій любий татусю...
Батько нахиляючись ближче почав гладити її волосся.
—Засинай, доню! Пам'ятаєш як ти у дитинстві швидко засинала ко́ли я ось так поглядав на тебе, гладив волосся і тихо говорив казку? — запитав він ніжно, з усмішкою, що злегка розслабила його зморшки.
Саша ледь всміхнулася, заплющуючи очі.
— Пам’ятаю… — прошепотіла вона, відчуваючи, як тепло батькових рук обволікає її, ніби створюючи захисну оболонку від страху і втоми.
Рита тихо сіла поруч, ще тримаючи руку Саші, і відчула, як напруга остаточно спадає. У палаті панувала тиша — не та страшна, що була раніше, а спокійна, тихе передсвітанкове світло проникало крізь фіранки, обережно торкаючись обличчя Саші і рук батька.
— Засинай, доню… — прошепотів Матвій Григорович, пригинаючись ближче. — Я буду поруч, поки ти спиш. Як у старі часи.
********
Минув деякий час після того, як Саша заснула. Палата нарешті занурилася у тиху, ранкову спокійну атмосферу. Лише рівне пискання монітора нагадувало про нещодавню тривогу. Матвій Григорович і Рита вийшли у коридор. Світло ранку пробивалося крізь великі вікна, роблячи коридор довгою сріблястою стрічкою.
Матвій Григорович спершу мовчав, намагаючись привести думки до ладу. Потім, як ніби випадково, промовив:
— Рито... дитино, тобі ж ма́буть потрібно на роботу? Іди, я буду з Сашою. Ти і так цілу ніч була з нею... Та й ще важкий ранок…
Рита похитала головою, намагаючись відмовитися, але його погляд був наповнений спокоєм і водночас рішучістю.
— Можна ще залишитися… я не поспішаю, — тихо промовила вона, відчуваючи, як плечі трохи напружуються від обов’язку.
Матвій Григорович глибоко вдихнув, неначе збираючи слова, і тихо, але впевнено сказав:
— Ні, Рито. Іди на роботу. Ти сьогодні зробила для нас дуже багато. Я дякую тобі… за всю ніч, за все, що ти зробила. Твоє терпіння, твоя присутність… Це безцінно.
—Саша— моя подруга. Я не можу по іншому. Вона ж найважливіша для мене. Мені боляче за неї, бо така молода дівчина як вона не має стільки страждати, боятися. Знаєте що я тиждень тому бачила в її очах, коли вона хотіла стрибнути з моста?
Батько заплющив очі боячись згадувати понеділок минулого тижня. Той ранок коли він виявив що Саши немає вдома, коли Ліза знайшла щоденник сестри, де було багато чого написано, а останнє речення вибило з нього все повітря. "Мамо, сподіваюсь, скоро побачимось. Твоя Саша."
—Я встигла тоді у останню мить...— тихо закінчила Рита, і її голос зрадницьки зламався.—Думаєте, вона,не хоче жити? Хоче. Але вона думає про рідних людей більше ніж про себе. Не хоче щоб наше життя перетворювалося на пекло... А потім померти на ваших руках.. оце лякає її...
—Померти на моїх...руках?
—Так. Дуже боїться...
Батько мовчав. Він не знав що відповісти, бо слова відразу ставали слабкими, коли перед очима виникали образи його доньки — такої тендітної, майже дорослої, але ще такої вразливої. Він відчував, як серце стискається від страху, але й одночасно наповнюється вдячністю за Риту, за її пильність і турботу.
— Я… — почав він, але зупинився, бо жодне слово не могло втішити, не могло стерти думку про те, що його Саша так близько торкалася краю.
Рита стояла поруч, стискаючи руки в кулак, намагаючись не заплакати. Її погляд був твердий, але сповнений тривоги: вона знала, що Матвій Григорович відчуває вину за те, що не завжди міг бути поруч.
— Вона сильна, — тихо сказала Рита, немов сама собі повторюючи, — але іноді сила — це не те, що видно одразу. Вона просто потребує… щоб хтось був поруч, щоб хтось тримав її, коли світ стає важким.
Батько повільно кивнув, вдихаючи глибоко і відчуваючи, як страх трохи відступає, замінюючись рішучістю.
— Ти права, — нарешті вимовив він. — Я мушу бути поруч. І я буду. Скільки б ночей не знадобилося, скільки б тривог не випало на наші плечі — я буду поруч із нею.
Рита відчула, як тиск на серце трохи слабшає. Їй стало легше, бо бачила, що батько справді готовий тримати Сашу, бути тією опорою, якої вона потребує.
— Іди, — повторив він, усміхаючись, тепер більш спокійно. — Іди на роботу. Я буду з нею... тепер завжди.
Рита тихо кивнула, відчуваючи, як напруга повільно спадає з її плечей. Вона ще раз поглянула на палату, де спала Саша, і серце стислося від усвідомлення того, як близько вона торкалася краю. Потім зробила крок назад, відчуваючи тепло ранкового світла, яке пробивалося крізь високі вікна коридору.
—Добре, Матвіє Григоровичу, тоді бувайте.— промовила вона і пішла.
Матвій Григорович ще довго дивився їй услід. Її кроки луною відбивалися в коридорі, спершу чітко, потім тихіше, аж поки зовсім не розчинилися у ранковій метушні. Він різко видихнув. В думках крутилась фраза Рити що переламала все всередині нього: «Померти на моїх руках…». Йому стало нестерпно боляче за доньку. Боляче що вона в свої юні роки могла взагалі думати про таке. Оцінювати смерть як вихід. Єдиний вихід,щоб полегшити життя іншим.
Ця думка різонула його настільки гостро, що Матвій Григорович на мить сперся плечем об холодну стіну коридору. Він дивився кудись у підлогу, але насправді бачив зовсім інше — Сашу маленькою. Їй було тоді майже одинадцять років. Після смерті матері минуло лише три місяці. Того зимного дня Саша в школі випадково впала і сильно забила руку. Його викликали до школи і він хутко примчав до неї. Вона сиділа на підлозі зі сльозами на очах, підтримуючи опухлу руку.
—Тату..?— ледве підвела очі вгору, щойно батько зайшов до класу.
Матвій Григорович згадав, як тоді його серце стиснулося від страху і безпорадності. Він підбіг до Саші, опустився на одне коліно, обережно взяв її руку в долоню, ніби намагаючись передати всю любов і підтримку одночасно.
— Я тут, доню… — промовив тихо, але відчутно для неї. — Все буде добре.
—Тату, болить рука... Дуже...
—Я знаю, мила. Потерпи ще трохи...ми́ зараз поїдемо до лікаря, добре?
Саша глянула на нього і кивнула, злегка здригнувшись від болю, але водночас відчуваючи тепло батькових рук, що давало їй відчуття безпеки.
—Тату?
—А?
—Я́ помру?
—Звідки ти це взяла? — спокійно, але напружено промовив Матвій Григорович, стискаючи її маленьку руку.
—Кажуть, якщо людина що схожа на ту саму що померла то може піти за нею… Я схожа на маму, отже вона обере мене своїм янгелом?
—Хто це тобі таке сказав? Від удару не можна померти,котику.
—Маринка сказала, що я дуже схожа на маму і тому вона забере мене...зі собою скоро...
Матвій Григорович притиснув її до себе, відчуваючи, як її маленьке тіло тремтить від страху. Він гладив її по волоссю, намагаючись передати тепло, якого, здавалося, бракувало в її світі.
— Ні, моя маленька, — тихо промовив він, — ніхто тебе не забере. Я тут, і ніхто не відніме тебе від мене. Я обіцяю.
Дівчинка знову захникала:
—Боляче...
Батько підвівся і акуратно підхопив її на руки.
—Все,зараз їдемо до лікаря. Він допоможе.
Цей спогад змусив зрозуміти що вже з самого дитинства Саша відчувала світ надто гостро, занадто близько до себе. Її страхи, переживання, навіть маленькі падіння — усе це залишало слід у його серці, як невидимі шрами. І тепер, через стільки років, йому здавалося, що ті самі страхи повторюються, лише у більш складній, небезпечній формі.
Матвій Григорович раптово відчув як холод стіни проникає через його плечі, але одночасно — тепле відчуття рішучості. Він зрозумів, що тепер його обов’язок — не лише доглядати, а й бути тією стіною, яка не дозволить світу знову поранити доньку так глибоко. Матвій Григорович відштовхнувся від стіни і рішуче попрямував у бік кабінету Миколи Івановича. Він—батько і тепер має зробити все щоб не повторити́ помилок минулого. Постукавши у двері той чекав,по́ки не почув чітке  "так". Чоловік натиснув на дверну ручку і обережно зайшов до кабінету.
Усередині панував тихий робочий безлад: на столі лежали медичні картки, поряд стояла чашка вже холодної кави, а біля вікна, спершись на підвіконня, стояв Микола Іванович. Він переглядав результати аналізів і на мить підвів очі, коли почув скрип дверей.
— А, Матвію Григоровичу… — спокійно мовив лікар, знімаючи окуляри. — Заходьте.
Батько зачинив двері за собою і кілька секунд стояв мовчки, ніби збирався з думками. Потім підійшов ближче до столу.
—Саша, спить. Я прийшов поговорити з Вами про... подальший план дій щодо лікування...
Микола Іванович повільно кивнув і жестом запросив його сісти.
— Проходьте, Матвію Григоровичу. Сідайте.
Батько опустився на стілець навпроти столу. Він сидів прямо, ніби тримався лише на силі волі, щоб не видати хвилювання.
Кілька секунд у кабінеті стояла тиша.
Микола Іванович уважно дивився на нього, розуміючи, що ця розмова для батька значно важча, ніж будь-які медичні терміни.
— Я слухаю вас, — спокійно сказав лікар.
Матвій Григорович глибоко вдихнув.
—Не знаю з чого почати... сьогоднішній ранок змусив ще більше зрозуміти, наскільки все серйозно... — тихо закінчив він, опустивши погляд на свої руки.
— Нічого критичного не було з нашого боку. Лише тимчасове падіння тиску.—перебив ввічливо лікар. — Організм виснажений, імунна система поступово слабшає. Саші якнайшвидше потрібно почати лікування поки...
—Поки що..?— голос Матвія Григоровича почав ламатися.
Лікар зітхнув:
—Матвію Григоровичу, хвороба Саші вже почала прогресувати... це означає що ми маємо почати терапію якомога швидше. Зволікання може ускладнити процес і знизити ефективність лікування.
Чоловік слухав лікаря і все сказане нія́к не могло скластися докупи́ в голові.
—Скільки потрібно? Ви не сказали про це при Саші і я вдячний за це... але будь ласка скажіть мені. Скільки коштує лікування..?
—Матвіє Григоровичу...будь ласка...
—Ні! Скільки?
—Для початку Саші необхідна пункція спинного мозку.— тихо промовив Микола Іванович, — щоб точно визначити стадію захворювання і підібрати відповідну хіміотерапію. Після цього ми зможемо скласти план лікування. Але потім перші етапи...
—Говоріть прямо!— рішуче перервав Матвій Григорович.
—Для початку...—сказав лікар.— Пункцію і різні аналізи ми спробуємо зробити через кошти держави чи лікарні. Але етапи лікування потребують вже значних витрат. Для початку це буде близько сімдесяти тисяч гривень...
—Сімдеся... тисяч..?
Слово повисло в повітрі. Матвій Григорович на мить перестав дихати, ніби мозок відмовився приймати почуте.
— Так, — спокійно відповів Микола Іванович. — Це лише початковий етап. Перші препарати, підготовка до хіміотерапії, підтримуюча терапія. Далі суми можуть змінюватися.
Матвій Григорович повільно провів рукою по обличчю.
— Лише початок…
Лікар не перебивав. Він бачив цю реакцію десятки разів — коли людина вперше чує цифру, яка раптово змінює все її життя.
— Скільки у нас часу? — тихо запитав батько.
— Небагато.
— Конкретніше.
Микола Іванович трохи нахилився вперед.
— Пункцію бажано зробити десь через тиждень. На жаль через те що сталося вранці ми не можемо виписа́ти Сашу завтра як планувалось...ми лишаємо її тут до четверга. Коли буде проведена ця процедура ми зможемо тоді планувати подальше лікування. У Вас є десь два тижні. Можливо більше, можливо меньше.
Матвій Григорович повільно кивнув. Два тижні. Слова звучали наче вирок і водночас як відлік часу.
Він кілька секунд мовчав, дивлячись у стіл, потім різко підвів очі.
—Добре. Робіть все необхідне…
Його голос прозвучав тихо, але твердо.
Микола Іванович здивовано підвів брови, уважно вдивляючись у батькове обличчя. Зазвичай після такої розмови люди починали ставити десятки запитань, вагатися, просити час подумати. Але Матвій Григорович сказав це так, ніби рішення вже було прийняте давно.
— Ви впевнені? — спокійно уточнив лікар. — Це лише перший крок. Лікування буде довгим і… виснажливим.
—Пане Микола. Можу я до Вас так звертатися?
— Можете, — спокійно відповів лікар, трохи здивовано. — Звичайно.
Матвій Григорович на мить опустив погляд, ніби підбирав слова. Потім знову подивився прямо на нього.
— Пане Микола… я вже проходив через це. Моя дружина багато років хворіла на лейкемію як у Саші. Я знаю що це таке. На жаль її не змогли врятувати...
—Стоп, стоп, тобто ця хвороба вже була у вашій родині?—спитав лікар.
—Так… — Матвій Григорович різко видихнув, відчуваючи, як холод пробігає по спині. — Моя дружина… вона боролася довго...з цим. Але хвороба перемогла. Я не зміг нічого зробити, щоб врятувати її. Навіть для операції вже було пізно.
—Ви маєте на увазі трансплантацію?— обережно перепи́тав лікар.
—Так, — тихо промовив Матвій Григорович. — Ми намагалися врятувати її всіма можливими способами. Ми навіть мали можливого донора,але стало пізно. Вона померла вдома,за два тижні до операції. Пішла уві сні.
Матвій Григорович стиснув руки на колінах, відчуваючи, як холод проникає в кожну клітину тіла. Спогад про втрату дружини повертався з неймовірною гостротою, змішуючись із страхом за Сашу. Він відчував, що історія може повторитися, але тепер він не допустить цього.
—Матвіє Григоровичу, я бачу як Вам болить за… вашу дружину… однак зараз головне— Саша. У четвер вона повернеться додому, відчує затишок, підтримку близьких. Вона має жити нормальним життям попри її хворобу. Показати що хвороба не впливає на її життя, будні, плани. Так, Саша хвора, але не варто перетворювати це життя на постійний страх.
—Тобто? — перепитав Матвій Григорович.— Робити вигляд, ніби вона не хвора? Як..?
—Не робити вигляд, що нічого немає, — тихо відповів Микола Іванович, дивлячись йому прямо в очі. — Просто дозволити Саші жити. Дозволити планувати, сміятися, вирішувати дрібні речі щодня, навіть коли лікування триває. Вона вже доросла, розуміє, що це серйозно, але треба показати: хвороба — не центр її життя.
Матвій Григорович повільно кивнув, вслухаючись у слова лікаря. Йому стало трохи легше, бо нарешті він бачив шлях: бути поруч, підтримувати, а не контролювати кожен крок.
—Інакше вона закриється в собі. Страх і біль поглинуть її,і тоді це стане небезпечним.
Чоловік зробив глибокий вдих і випустив його повільно. Він дивився на Миколу Івановича і усвідомлював: тепер його завдання — не тільки контролювати процес лікування, а й створити для Саші відчуття нормальності, поваги до її самостійності.
— Розумію, — тихо промовив він. — Вона вже майже доросла. Потрібно дати їй відчути, що життя триває, навіть коли хвороба поруч. І що вона не сама. Я буду поруч, але дам їй простір для власних рішень.
Микола Іванович кивнув, задоволений, що батько зрозумів суть: підтримка дорослої людини — це не постійний контроль, а присутність і довіра.
—Мені приємно що зміг до вас донести що Саша вже не дитина і має право на власне життя.
Чоловік спробував усміхнутися, але усмішка виявилася натягнутою. Він глибоко вдихнув, ніби намагаючись відпустити частину страху, що тиснув на грудну клітку.
—Я все зрозумів,лікарю. Дякую, Вам, що турбуєтеся за мою...доньку.
—Це моя робота. Саша сильна дівчина,хоч і дуже налякана.—відповів лікар злегка посміхнувшись.
Матвій Григорович підвівся зі стільця і повільно попрямував до дверей. Уже взявшись за ручку, він на мить зупинився. Кілька секунд мовчав, ніби збирав останні думки докупи.
— Пане Миколо… — тихо сказав він, не обертаючись. — Я вже одного разу програв цю боротьбу.
Він на мить заплющив очі, відчуваючи, як у грудях знову стискається старий біль.
— Але цього разу… я не дозволю хворобі забрати ще одну людину з моєї родини.
Микола Іванович уважно подивився на нього і повільно кивнув.
— Тоді давайте виграємо її разом.
Матвій Григорович тихо видихнув, ніби ці слова стали для нього опорою. Він кивнув у відповідь і відчинив двері.
Коридор зустрів його тим самим холодним ранковим світлом. Але тепер у його кроках з’явилася інша твердість. Він ішов назад до палати, де спала його донька — майже доросла, налякана, але жива.
І тепер він знав одне:
ця боротьба тільки починається.