20

Матвій Григорович зупинився біля дверей палати, перш ніж зайти. Кілька секунд стояв нерухомо, тримаючи руку на холодній металевій ручці, ніби збирався з силами. Серце билося глухо й важко. Йому здавалося, що ще один крок — і він або побачить доньку живою, або остаточно зламається.
Він обережно відчинив двері й зайшов усередину.
У палаті було напівтемно. Лише м’яке світло нічника освітлювало ліжко, на якому лежала Саша. Вона здавалася ще блідішою, ніж у коридорі. Обличчя виснажене, губи сухі, повіки злегка тремтіли, ніби навіть уві сні їй було неспокійно. До руки були під’єднані трубки, апарати тихо попискували, відміряючи її життя.
— Са́шо… — прошепотів він і сам здивувався, наскільки крихким став його голос.
Матвій Григорович підійшов ближче і сів на стілець біля ліжка. Його велика долоня обережно накрила її холодні пальці. Він боявся стиснути сильніше — ніби вона могла розсипатися від найменшого руху.
— Я тут, доню… — сказав він тихо. — Чуєш мене? Це тато. Твій улюблений таточко, і такий неуважний… Пробач мені...я мав би помітити раніше, що тобі боляче. Важко. Ти весь біль носила у собі,а я не помічав, хоч і був поруч. А можливо я лише так думав. Я навіть не мо́жу уявити собі що ти́ пережила. Не можу уявити як ти любиш нас, що наважилася навіть з дому щоб ми не страждали... Боже...
Його голос зірвався. Останнє слово потонуло в тиші палати. Матвій Григорович опустив голову, притискаючи її руку до грудей, ніби так міг передати їй хоч трохи тепла, хоч краплю сили.
— Моя дівчинка...
Його шепіт завис у повітрі, тремкий і беззахисний. Матвій Григорович довго сидів так, не рухаючись, слухаючи рівномірне пискання апаратів і її важке дихання. Час ніби розчинився — залишилися лише вони двоє і тиха боротьба за кожен наступний подих.
Пальці Саші ледь помітно здригнулися під його долонею.
—Ммм...—зірвалося з її губ тихе, майже беззвучне.
Матвій Григорович різко підвів голову. Серце гупнуло так сильно, що на мить заглушило писк апаратів.
— Са́шо? — прошепотів він, нахиляючись ближче. — Доню, ти чуєш мене?
Її повіки повільно, важко затремтіли й трохи прочинилися. Погляд був розфокусований, ніби вона дивилася крізь нього, не розуміючи, де опинилася. Вона зробила неглибокий вдих і скривилася від болю.
— Боляче...— прошепотіла та.— Голова…дуже...
Матвій Григорович миттєво нахилився до неї, майже торкаючись обличчям її чола.
—Я знаю, мила моя.—повторив він тихіше, з надломом. — Я знаю… Потерпи трохи, добре? Ти в лікарні. Ти в безпеці.
Він провів долонею по її волоссю — обережно, ніби боявся злякати її назад у темряву. Її шкіра була гаряча, а дихання — нерівне, з короткими паузами між вдихами.
Саша ледь зсунула брови, ніби намагаючись зібрати докупи думки. Очі знову відкрилися, на мить затрималися на світлі лампи, а потім повільно сповзли вниз — до його обличчя.
Вона вдивлялася довго, мов крізь туман.
— Тату? Ти? Це…сон..? Я ж померла. Я ж мала зустрітися з мамою.
Матвій Григорович завмер. Її слова, сказані тихо й розгублено, ніби пройшли крізь нього наскрізь. Він відчув, як у грудях щось боляче стислося, а очі защипало від сліз, які він так старанно стримував усі ці години.
— Ні, доню… — прошепотів він, похитавши головою. — Ні. Ти не померла. Чуєш мене? Ти жива. Ти тут. Зі мною.
Він обережно стис її пальці, ніби хотів заземлити її, повернути в цю мить, у це життя.
— Це не сон, — додав тихіше. — І мама… вона б дуже хотіла, щоб ти залишилася тут. З нами.
Саша повільно кліпнула. На мить у її очах промайнуло щось схоже на розчарування — тихе, майже дитяче. Її губи здригнулися.
—Чому? Мама не хоче мене бачити? Не хоче, щоб я… прийшла до неї?..
Її голос був такий слабкий, що кожне слово ніби різало повітря. Матвій Григорович різко похитав головою й нахилився ще ближче, щоб вона не бачила, як у нього тремтять губи.
— Ні, Са́шо. Ні, доню, — швидко, але тихо відповів він. — Не так. Зовсім не так.
Він зробив глибокий вдих.
— Мама любить тебе. Дуже. Саме тому вона б ніколи не захотіла забрати тебе звідси. Вона б хотіла, щоб ти жила. Щоб ти сміялася, злилася, помилялася… щоб у тебе все було попереду.
Саша дивилася на нього, не моргаючи. Її погляд знову почав тьмаритися, але в ньому з’явився біль — не лише фізичний. Вона криво посміхнулася і повторила:
—Щоб у мене все було попереду? Я хвора. Я тягар. Я— джерело ваших страждань у майбутньому. У мене рак. Попереду лише біль. Лише… біль.
Саша заплющила очі і відвернулася. Вона більше не могла дивитися на нього стомлене обличчя, бо відчувала себе за кожен його подих, за кожну зморшку на його обличчі.
Матвій Григорович різко підвівся зі стільця — не від злості, а від безсилля, яке раптом накрило з головою. Він зробив крок, потім ще один, ніби не знав, куди подіти цей біль у грудях. Але за мить знову опинився біля ліжка.
— Не смій так про себе говорити, — сказав він тихо, але в голосі вперше з’явилася твердість. Не гнів — любов, що боліла. — Чуєш мене, Са́шо? Не смій.
Він обережно повернув її обличчя до себе, змусивши дивитися йому в очі.
— Ти не тягар. Ти — моя донька. Ти — життя. І якщо попереду є біль, то ми будемо йти через нього разом. Я. Ліза. Віталік. Усі. Ти не одна.
Саша ледь чутно видихнула. Її губи тремтіли.
—Ти мене пробачиш, якщо я...?
—Якщо що, доню?— лагідно перепитав він, не відпускаючи її погляду.
— Якщо я… не буду лікуватися? Якщо це буде моїм вибором, ти приймеш його?— прошепотіла дівчина крізь біль у голові. Він став ще сильнішим і нестерпнішим, що та знову заплющила очі і застогнала:
—Голова… не витримую…вона розривається...
Її дихання на мить стало уривчастим, ніби повітря різко закінчилося. Груди піднялися — і завмерли, а тоді вона судомно вдихнула, здригнувшись усім тілом. Батько злякано нахилився до неї, серце глухо вдарилося об ребра.
—Тату… поклич… лікаря…мені важко… дихати…—тяжко промовила, майже на одному подиху Саша. Її лоб вкрився холодним потом, пасма волосся прилипли до скронь. Вона спробувала вдихнути глибше, але не вийшло.
Матвій Григорович зблід так, ніби біль миттєво перекинувся з її тіла в його власне.
— Тихо, тихо… я тут, — швидко заговорив він, намагаючись зберегти голос рівним, хоча всередині все кричало. — Дивися на мене, Сашо. Дихай зі мною, чуєш?
Він схопив кнопку виклику медперсоналу й натиснув її різко, кілька разів, навіть не зводячи з доньки очей. Іншою рукою обережно підтримував її голову, щоб вона не металася по подушці.
— Вдих… — прошепотів він, сам глибоко вдихаючи, — і повільно видих… Отак. Молодець. Ти сильна. Ти завжди була сильною.
Саша здригнулася, намагаючись повторити, але кожен подих давався важко, наче повітря стало густим і чужим. Очі знову розплющилися — великі, перелякані.
— Я боюсь...—ледь чутно сказала вона.— Мені здається, я зникаю... Тату...
Її пальці вчепилися за його рукав сорочки, ніби він міг врятувати її і не дати зникнути.
Матвій Григорович стис її руку міцніше, не даючи їй вислизнути — ні тілом, ні думками.
— Ні, ні, ні… — швидко прошепотів він, притискаючи її пальці до своєї грудей. — Ти не зникаєш. Чуєш? Ти тут. Зі мною. Подивися на мене, Сашо. Я нікуди не піду. Я тримаю тебе.
Двері палати різко відчинилися. Тиша розірвалася кроками, короткими командами, шелестом халатів. Медсестра й лікар майже бігом підійшли до ліжка, хтось відсунув Матвія Григоровича вбік, але він не відпускав її руку, доки не відчув, як інша, професійна долоня обережно перехопила її зап’ястя.
— Тиск падає, — швидко сказав лікар. — Знеболювальне, кисень. Швидко.
На Сашу наділи маску, холодний кисень торкнувся її губ. Вона судомно вдихнула, здригнулася, а потім її дихання поволі стало рівнішим. Очі ще були відкриті, але погляд уже ковзав, не чіпляючись ні за що.
— Тату… — ледь чутно прошепотіла вона, ніби крізь воду.
Матвій Григорович нахилився, попри все, і його голос тремтів, але не ламався.
— Я тут, доню. Я поруч. Відпочинь. Просто відпочинь. Я чекатиму, скільки треба.
Її пальці повільно розтиснулися. Повіки опустилися, залишивши по собі лише слабкий видих. Саша знову провалилася в сон — глибокий, важкий, але вже без панічних судом.
Лікар обережно поправив ковдру.
— Вона заснула. Це реакція на біль і виснаження, — тихо сказав він. — Ми стабілізуємо стан. Ви зробили правильно, що покликали нас одразу.
Матвій Григорович кивнув, не в змозі відповісти словами. Він знову сів поруч і обережно взяв доньку за руку — теплу тепер, живу. Лікар і медсестра тихо вийшли з палати, а чоловік вперше за довгий час дозволив собі заплакати.
********
Матвій Григорович розплющив очі не одразу. Спочатку — лише важкість у повіках і тупий біль у шиї, ніби тіло довго перебувало в неприродній позі. Потім — усвідомлення тиші. Надто рівної, надто спокійної.
Він здригнувся й різко випрямився на стільці. Серце вдарилося об ребра, мовляв: не зараз. Погляд одразу метнувся до ліжка.
Саша спала. Її груди повільно й рівномірно підіймалися, апарати працювали стабільно, без тривожних сигналів. Обличчя було спокійнішим, ніж раніше — без судом болю, без напруги.
Матвій Григорович повільно видихнув. Лише тепер помітив, що під очима ще вологе — сліди сліз, які він навіть не пам’ятав, як витер. Він провів рукою по обличчю, ніби намагаючись стерти не лише втому, а й усе, що щойно прожив.
— Пробач, доню… — ледь чутно прошепотів він, нахилившись ближче. — Я просто… на хвилину.
Він ще раз глянув на неї — довго, уважно, ніби намагався запам’ятати кожну рису. Потім обережно, майже безшумно підвівся. Стілець тихо скрипнув, і чоловік завмер, прислухаючись. Саша не прокинулася.
Матвій Григорович накрив її руку ковдрою, затримався ще на мить — і тільки тоді тихо вийшов з палати, зачиняючи двері майже без звуку.
У коридорі світло здавалося різкішим. Чекання — щільнішим. Він ішов повільно, ніби боявся, що різкий крок або зайвий звук можуть зруйнувати той крихкий спокій, який щойно залишив у палаті. Плитка під ногами була холодна, світло ламп — жорстке, безжальне. Тут, у коридорі, не було напівтемряви й тиші, що оберігали сон Саші. Тут було очікування.
Матвій Григорович звернув праворуч — туди, де ще здалеку побачив знайомі силуети. Вони сиділи майже так само, як і раніше: Рита — трохи напружено, ніби готова схопитися з місця будь-якої миті; Ліза — зі схрещеними руками, втупившись у підлогу; Віталік — рівно, мовчки, але з уважним, тривожним поглядом.
Рита першою підвела очі.
— Ви… — вона запнулася, вдивляючись у його обличчя. — Чому так довго?
Матвій Григорович зупинився перед ними, ніби не одразу згадав, як сідають. Потім повільно опустився на стілець. Його плечі були опущені, а погляд — втомлений до глибини.
—Я весь час був біля Саші, і випадково заснув прямо на стільці.— тяжко зітхнув чоловік, ніби соромʼячись цього факту.
— Ти… заснув? — тихо перепитала Ліза, підводячи на нього очі. У її голосі не було докору — лише здивування й тривога.
Матвій Григорович кивнув, повільно, важко. — На кілька хвилин. А може, й довше… Я й сам не знаю. Просто сидів біля неї, тримав за руку… і в якийсь момент темрява накрила. — Він провів долонею по коліну, ніби все ще намагався виправдатися.
— Коли прокинувся, думав… — він на мить замовк, — думав, що знову щось пропустив.
Рита стиснула пальці так, що нігті вп’ялися в долоню.
—Але зараз вона…? — запитала, боячись почути відповідь.
— Вона спить, — одразу відповів він. — Спокійно. Апаратів я не чув, нічого тривожного. Лікарі сказали, що це сон після болю й виснаження.
Віталік ледь кивнув, але погляд його не став легшим.
— А до того? — обережно спитав він. — Вона приходила до тями?
Матвій Григорович повільно підняв очі. Саме цього питання він боявся найбільше.
—Та́к. У неї сильно бо́ліла голова і було важко дихати. Тому я́ покли́кав лікаря. Вони допомогли їй.
— Це все?— недовірливо глянула на батька Ліза.— Тато..?
Той мовчав. Його мовчання було надто довгим, надто важким, щоб означати «це все».
— Тату… — Ліза ледь нахилилася до нього. — Ти щось не договорюєш.
Він зітхнув і потер перенісся, ніби намагався зібрати думки докупи, а водночас — відтягнути мить, коли доведеться вимовити це вголос.
— Вона… — почав він тихо. — Коли прокинулася, дивилася на мене так, ніби я їй наснився. Вона спитала чому перед нею я, а не...мама. думала, що вже померла. Думала, що зустрінеться… з мамою...
Ліза різко втягнула повітря. Її плечі напружилися, руки мимоволі стиснулися в кулаки.
— Вона… не могла... Моя сестра не могла цього сказати! Ні! Тату, це ж не правда! Ні!!
— Лізо, заспокойся!—тихо, але твердо промовив Матвій Григорович. Його голос був приглушений, але в ньому відчувалася вся вага пережитого. — Я не жартую і не перебільшую. Вона сказала це. Лізо, твоя сестра серйозно хвора! І ти , і я добре знаємо, що це за́ недуга лейкемія! Ти́  була тоді вже досить дорослою, коли ваша мати щодня страждала! Хіба ні? Скажи,а? Однак ваша мати боролась. Боролась заради́ вас двох. Чуєш!?
Ліза мимоволі відвела погляд, намагаючись стримати сльози. Рита відчула, як серце стискається, а долоні її самі стиснулися у кулаки — від страху, від тривоги, від того, що стало зрозуміло без слів: Саша вже обдумує свій вибір, і цей вибір може бути смертельним.
— І… що вона ще сказала? — прошепотіла Рита, ледве чутно, мовби боялася, що саме слово може перетворитися на правду.
Матвій Григорович тяжко вдихнув. Його великі долоні стиснулися на колінах, ніби шукаючи опору.
— Вона спитала… — його голос зірвався. — Вона спитала, чи я пробачу її, якщо вона не буде лікуватися.
Всі троє завмерли. Віталік мовчки стис руку Рити, відчуваючи, як у неї всередині розлилася холодна тривога.
— Що?! — вигукнула Ліза, голосом, який ледь не ламався від болю й шоку. — Тату… ти жартуєш! Не може…
— Я не жартую, — тихо, майже шепотом, повторив він. — Вона була при тямі. Кожне слово — щире. Вона сама сказала це.
Рита відчула, як кров прилила до обличчя. У грудях щось стиснулося так, що хотіло зупинити дихання.
Вона серйозно обмірковує… відмову від лікування.
— Я… я боюся, — тихо зізналася Рита. — Вона вже вирішила. Я відчуваю це…
Матвій Григорович похитав головою, не відводячи очей.
— Це було перше, що змусило мене здригнутися… — зізнався він. — Я побачив у ній той холод, ту рішучість, і в той момент зрозумів, що слова не марні — це не страх, не паніка. Вона обдумує свій шлях. І це страшно.
— І ми їй дозволимо?— заридала Ліза голосно.— Тату!? Вона ж помре!!!
Матвій Григорович різко підвів голову. В очах — біль, але й щось тверде, майже сталеве.
— Ні, — сказав він глухо, але дуже чітко. — Ні, Лізо. Я не дозволю. І ти не дозволиш. І ви теж.
Він перевів погляд на Риту й Віталіка, ніби шукав у них підтвердження, опору, союзників.
— Але я й не можу її зламати, — додав уже тихіше. — Не можу тиснути так, як тиснуть на хворих. Вона… вона занадто добре знає, що таке лікування. Вона бачила це на прикладі матері. Вона пам’ятає кожен день, кожен біль. І тепер боїться не смерті — боїться повторити її шлях.
Ліза схлипнула, затуливши обличчя долонями. Її плечі здригалися.
— Вона не має права так вирішувати… — крізь сльози прошепотіла вона. — Вона не має права вирішувати за нас усіх…
— Має, — тихо відповіла Рита.
Усі подивилися на неї.
Та сиділа рівно, але всередині все тремтіло.
—Вона має,— повто́ри́ла чіткіше Рита.— Право. Це її життя, біль, страх, бажання, думки. Це її рішення,її боротьба. Шлях. Якщо вона вирішить не лікуватися… ми маємо прийняти це і допомогти їй хоч в спокої провести свій залишок днів. Це єдине що ми зможемо тоді зробити для неї. На жаль....
Після слів Рити тиша впала різко, майже фізично. Ніби хтось вимкнув повітря.
Ліза повільно підняла на неї заплакані очі. У погляді — шок, образа й щось дикe, розгублене.
— Ти… — голос зірвався. — Ти зараз серйозно це сказала?..
Рита витримала погляд. Їй було боляче. Дуже. Але вона не відвела очей.
— Я сказала правду, — тихо відповіла вона. — Не ту, яку хочеться чути. А ту, яка є.
— Але ж це означає… — Ліза задихнулася. — Це означає здатися. Дозволити їй померти!
— Ні, — втрутився Віталік уперше за весь час. Його голос був низький, стриманий, але твердий. — Це означає не перетворювати її останні місяці на пекло, якщо вона цього не хоче. Дозволити в останні місяці бути звичайною людиною, дівчиною.
— Ви́ обоє збожеволіли?!— Ліза різко підвелася, її голос зірвався на крик. — Ви взагалі чуєте себе?! Йдеться про Сашу! Про мою сестру! Про життя, чорт забирай!
Вона ходила туди-сюди кілька кроків, не знаходячи собі місця, пальці тремтіли, слова сипалися уривками.
— Вона зараз у шоці, у болю, під ліками! Вона не може приймати такі рішення! Це не вибір, це відчай!
— Лізо… — тихо почав Матвій Григорович, але вона не дала йому договорити.
— Ні, тату! — вона різко обернулася до нього. — Ти ж сам казав, що мама боролася! Боролася до кінця! І вона була в такому ж болю, і їй було страшно, але вона жила!
Її голос зламався.
— І Саша має жити. Вона мусить.
—А сама Саша цього хоче?! — невитри́мавши заголоси́ла Рита. — Знаєте, що вона мені сказала після того, коли я ледве утримала її від стрибку з моста? А? "Рито,моє життя зруйновано. Яка різниця, коли померти — зараз у тиші чи потім на чиїхось очах… Навіщо жити далі, якщо все вже втрачено?.. Навіщо робити комусь боляче, щоб самому існува́ти?"  Їй боляче, а ми зараз сперечаємося, що вона мусить, а що ні?  Чорт забирай!
Слова Рити повисли в коридорі, мов удар. Не різкий — глухий, такий, що від нього дзвенить усередині.
—"Навіщо робити комусь боляче, щоб самому існувати?"- повторив глухо батько. Ця фраза приголомшлила його до болю. Вона вдарила по ньому, немов блискавка прямо в серце.  — Саша... невже вона могла таке сказати, Рито?
— Так. Сказала, коли ледве не покінчила з життям на мосту. Після того.
Матвій Григорович повільно опустив голову. Його плечі здригнулися — не різко, ледь помітно, ніби всередині щось остаточно надломилося. Він довго мовчав, так довго, що Ліза вже хотіла щось сказати, але не наважилася.
— Так ми́ знали...
Рита прикусила губу і відвела погляд. Вона більше не могла  дивитися йому в очі.
—Я не знаю що нам робити, але якщо ми будемо тиснути, чи навпаки мовчати, то́ ми втратимо її назавжди.
Назавжди — не тільки тілом, а й душею.
Матвій Григорович підняв голову. В очах — порожнеча, в якій повільно народжувалося усвідомлення. Не заперечення, не гнів — правда, від якої неможливо сховатися.
— Я… — почав він і замовк. Голос не слухався. — Я все життя думав, що головне — врятувати. Утримати. Не дати впасти.
Він гірко всміхнувся, без радості.
— А тепер виходить, що я можу втратити її, навіть якщо вона ще дихає.
Віталік повільно кивнув.
— Саме так. Якщо ми будемо тиснути — вона замкнеться. Якщо будемо ігнорувати — залишиться наодинці зі страхом. Нам потрібно інше.
— Що? — різко спитала Ліза. Вона виглядала виснаженою, ніби ці кілька хвилин забрали в неї роки життя. — Сказати їй: “Роби, як хочеш, помирай спокійно”?
Рита підвела на неї погляд. У ньому не було злості — лише біль і втомлена рішучість.
— Ні. Сказати: “Ми поруч. Ми не зламаємо тебе. Але ми хочемо, щоб ти жила — якщо ти зможеш і якщо ти захочеш”.
— А якщо вона скаже “ні”? — прошепотіла Ліза.
Запала тиша. Та сама, лікарняна, липка, від якої стискається горло.
Матвій Григорович повільно підвівся. Зараз він здавався старшим, ніж був насправді.
— Тоді… — він ковтнув. — Тоді я зроблю найважче, що може зробити батько. Я прийму її страх. Але не перестану боротися за неї. Не лікуванням — любов’ю.
Рита заплющила очі. На мить. А коли відкрила — в них блищали сльози.
— Це і є боротьба, — тихо сказала вона. — Справжня.
З-за дверей палати долинув тихий звук — рівний писк апарата, який означав життя. Ще життя. Поки що.
Усі четверо повернули голови в той бік.
— Вона ще тут, — прошепотіла Ліза, майже дитячим голосом.
— Так, — відповів Матвій Григорович. — І поки вона тут… ми не маємо права зламатися.
Він зробив крок до дверей палати — не заходячи, лише стаючи ближче.
— Коли вона прокинеться… ми будемо говорити. Не кричати. Не наказувати. Просто — бути з нею.
Рита кивнула. Віталік стиснув її руку. Ліза повільно видихнула, ніби вперше за довгий час.
Ніхто з них не знав, яке рішення прийме Саша.
Але всі знали одне: цього разу вона не буде сама.