18

Осінній ранок суботи.
Рита повільно прокидалася, не відкриваючи очей, ніби намагаючись затримати цей крихкий момент між сном і реальністю. Вона ще ніжилась у ліжку, загорнувшись у ковдру, слухаючи тишу квартири. За вікном світило сонце — м’яке, стримане, вже не таке яскраве, як влітку. Воно торкалося шибок теплим золотом і ковзало по стінах, нагадуючи, що день усе ж почався.
З кухні тягнувся запах кави — гіркуватий, знайомий, заспокійливий. Рита усміхнулася ще до того, як підвелася. Вона повільно сіла на ліжку, відчуваючи прохолоду підлоги, накинула нічний халат і, трохи позіхаючи, рушила коридором.
На кухні було світло. Віталік стояв біля плити, спиною до дверей, у домашній футболці, зосереджено помішуючи щось на сковорідці. Кава вже була зварена — турка стояла поруч, і в повітрі змішувався аромат кави й теплого сніданку.
— Добрий ранок, — м’яко сказала Рита.
Він обернувся, усміхнувся так, ніби чекав саме цього моменту, і вона підійшла ближче. Рита обійняла його за шию і поцілувала — спочатку коротко, сонно, а потім трохи довше, затримавшись на секунду більше, ніж потрібно.
— Добрий, — відповів він, торкнувшись губами її чола. — Як спалося?
— Ще б поспала, — тихо засміялася вона, притулившись до нього.
Він однією рукою притиснув її тіло до себе, а другою все ще тримав лопатку, забувши про сніданок. Рита відчула знайоме тепло його долоні, спокійне й надійне, і на мить заплющила очі, вдихаючи запах кави й його парфумів.
— Сніданок майже готовий. Ти вже заходила до Саші?
— Ще ні. Вчора щойно ми приїхали додому, вона пішла спати. Сказала, що втомилася і весь час вибачалася за те, що сталося. По дорозі вона взагалі заговорила про свій… похорон. Спитала, чи я прийду на похорон, якщо щось станеться?
— На який… похорон..? На чий? — незрозумів чоловік, але його голос захрипів від несподіванки.
— Віталіку, не лямай дурня! Мені і так тривожно. Звісно, на її… Вона хоче бути корисною для нас, поки у неї ще є час. Ні, краще піду перевірю, як вона.
Рита відсторонилася від коханого, затягнувши халат ще тугіше і вийшла з кухні.
Рита повільно пішла коридором. Кроки були тихі, ніби вона боялася порушити крихкий спокій квартири. Біля дверей Сашиної кімнати вона на мить зупинилася, прислухалася, а тоді обережно прочинила їх.
У кімнаті панувала напівтемрява. Штори були щільно задернуті, і лише тьмяне світло просочувалося крізь вузьку щілину, лягаючи на підлогу блідою смугою. Повітря здавалося важким і холоднішим, ніж у решті квартири. Кожен звук — її кроки, тихий шелест ковдри — лунав гучно в тиші.
Саша лежала під ковдрою, скрутившись клубком, ніби намагалася захиститися від усього світу. Вона майже не рухалася. Рита піддійшла ближче до ліжка.
— Сашо…
Дівчина виглянула з-під ковдри лише на мить. Її обличчя було блідим, очі напівзаплющені, погляд тьмяний.
— Я тут...
— Ти ще спиш? — ти́хо спитала Рита, торкнувшись до плеча дівчини. І відчула, як шалено та тремтить. — Боже, Сашо, ти ж вся холодна. Тобі зле?
Саша злегка стиснула плечі, ніби прагнула зменшити свій розмір, сховатися ще глибше під ковдру.
— Я… втомилася, — тихо промовила вона, намагаючись приховати щось більше, ніж просто втому. — Дуже втомилася. Хочу спати.
Рита нахилилася ближче, розуміючи, що прості слова тут нічого не змінять. Її серце стискалося, відчуваючи безсилля перед чужим болем.
— Тобі потрібно хоч трохи встати, щось поїсти… — сказала вона обережно, доторкаючись до руки Саші. — Може, чашку чаю?
Саша ледь помітно похитала головою і голосом, що ледве виходив із-за ковдри, прошепотіла:
— Я не можу… У мене болить голова… Просто залиш мене в спокої.
Рита відчула, як тривога стискає груди. Вона бачила, що Саші дуже зле, але дівчина не хотіла цього зізнаватися.
— Добре… — тихо сказала Рита, — я буду поруч, якщо щось знадобиться.
Вона обережно відійшла від ліжка, ще раз глянувши на згорнуту фігуру під ковдрою, і повільно вийшла з кімнати. Щойно вона повернулася на кухню, Віталік уже закінчував накривати на стіл. Його обличчя миттєво набрало турботи, коли він побачив її блідий вираз.
— Ще спить?
Рита невпевнено кивнула головою.
— Не добре це все, — мовив він. — Вона ж спить вже понад п'ятнадцять годин. І втомлена.
— Знаю, але я не можу змусити її встати, — тихо промовила Рита, опустивши погляд на чашку з кавою, яку міцно тримала долонями. — Вона сама не хоче говорити про те, як їй справді зле. Іноді мені здається, що вона просто намагається бути сильною… але це не виходить.
Віталік похитав головою, не знаходячи слів. Його погляд ковзнув на двері Сашиної кімнати, ніби він намагався вгадати, що там відбувається за стіною, де темрява й тиша ховають усе.
— Може, дати їй ще трохи часу? — запропонував він нарешті. — Вона прокинеться сама.
Рита кивнула, хоча серце її стискалося від тривоги. Вона хотіла залишитися з Сашею, підтримати її, але розуміла, що будь-які спроби зараз лише відштовхнуть.
— Добре… — сказала вона тихо. — Я ще зайду до неї пізніше.
Обід минув без Саші. Рита знову повернулася до її кімнати трохи після полудня. Напівтемрява була такою ж, ковдра щільно облягала тіло дівчини. Саша не піднімалася, не рухалася, лише ледь ворухнулася при появі Рити.
— Привіт… як ти? — запитала Рита, сідаючи поруч.
— Нормально, — відповіла дівчина не розплющуючи очей. Вона важко ковтнула і промовила слабким, ледве чутним голосом:
— Я… не можу встати. Вибач… неначе на мене звалилася смертельна втома і тримає мене в своєму полоні.
Рита зітхнула тихо, торкнувшись обережно плеча Саші. Вона подумки промовляла до себе: «Тільки не зараз, тільки не дай їй впасти ще глибше…»
— Не вибачайся, — сказала вона м’яко. — Ми з Віталіком плануємо піти в кіно. Хочеш піти з нами? Прогуляємося. Можливо, тобі стане легше, а?
Саша ледь похитала головою під ковдрою. Вона спробувала посміхнутися:
— Ні, ідіть самі. Не хвилюйтеся за мене, з мною буде все добре. Принаймні за цей час я ніяк не встигну померти у вашому будинку. Сьогодні я не планую це робити точно. Тож не хвилюйтеся за мене. Ідіть.
Рита завмерла. Ці слова прозвучали надто легко, майже жартома, але в них було щось таке, від чого холодом повело по спині. Вона уважно подивилася на згорнуту під ковдрою постать, на напівприховане обличчя, з якого не сходила втомлена, неприродна блідість.
— Сашо… — тихо сказала вона. — Не жартуй так.
Саша ледь знизала плечима, ніби це вимагало від неї занадто багато сил.
— Я не жартую, — спокійно відповіла вона. — Просто кажу, як є. Вам треба відволіктися. І зовсім не потрібно няньчити мене. Життя має продовжуватися, тільки… у кожного по різному. Тому ідіть, а я посплю.
Рита ще кілька секунд сиділа мовчки. Її долоня так і застигла на краю ліжка, ніби вона не наважувалась ні забрати її, ні доторкнутися знову. Слова Саші лягли важко, неприродно — надто спокійно, надто виважено, ніби вона давно їх обдумувала.
— Саш… — тихо озвалася Рита. — Ти не маєш так говорити. Ти для нас не тягар. І життя — це не щось, що треба просто… перечекати.
Саша не відповіла одразу. Під ковдрою вона трохи поворухнулася, знову підтягнувши коліна до грудей.
— Рито, — сказала вона врешті, ледве чутно, — мені зараз важко навіть думати. Будь ласка… не змушуй мене пояснювати. Я справді хочу спати.
Рита відчула безсилля. Будь-який тиск, навіть із любові, зараз лише відштовхне. Вона повільно підвелася.
— Добре, — сказала вона тихо. — Ми ненадовго. Я залишу телефон поруч із тобою. Якщо щось… одразу дзвони. Добре?
Саша кивнула ледь помітно, не відкриваючи очей.
— Добре.
Рита ще раз поглянула на неї — на бліде обличчя, напівсховане ковдрою, на тонкі плечі, що ледве здіймалися від дихання. Їй хотілося зробити більше, сказати щось правильне, рятівне, але вона не знала — що саме.
Вийшовши з кімнати, Рита тихо зачинила двері. Коридор здавався порожнім і холоднішим, ніж раніше. На кухні Віталік уже збирався, намагаючись виглядати спокійним, але його погляд одразу зупинився на обличчі Рити.
— Вона не піде? — запитав він.
Рита похитала головою.
— Ні. Каже, що їй краще… але я їй не вірю.
Віталік стиснув губи, на мить задумався.
— Може, тоді не підемо? — обережно запропонував він.
Рита вагалася. Вона знову подумки повернулася до Сашиних слів — «життя має продовжуватися» — і від того стало ще тривожніше.
— Ми підемо. Тільки не надовго, добре? Я буду хвилюватися за неї. Тут щось не так. Не так.
Віталік уважно подивився на Риту. В її голосі було щось остаточне — не рішення, а радше спроба переконати саму себе, що так буде правильно.
— Добре, — тихо сказав він. — Тоді ходимо.
Рита невпевнено кивнула, накидаючи куртку на плечі. Коли вона вдягала сапоги, руки трохи тремтіли. Рита кілька разів намагалася потрапити блискавкою в замок, але пальці слухалися погано. Вона зупинилася, глибоко вдихнула й повільно видихнула, ніби заспокоюючи сама себе.
— Все ходімо, — сказав чоловік, відчинивши вхідні двері і пропускаючи дружину вперед. Рита зробила крок за поріг, а Віталік тихо зачинив двері за собою. Дівчина на мить застигла, озираючись на двері.
Віталік обережно поклав свою долоню на її плече.
—Кохана, ходімо! Ми ж запізнемось.
Та глянула на нього та на мить відчула, як його тепло і спокій трохи її заспокоюють. Вона глибоко вдихнула, намагаючись заглушити ту тривогу, що залишилася всередині після Сашиних слів. Очі її затуманилися, але вона зібралася — маленьким, але рішучим рухом підняла голову і кивнула.
— Добре… — прошепотіла вона. — Йдемо.
Віталік стиснув її руку на плечі, як би підтверджуючи, що все буде добре. Його усмішка була тихою, але впевненою, і цього вистачило, щоб Рита зробила перший крок назовні.
Вулиця зустріла їх прохолодним осіннім повітрям. Сонце, хоч і м’яке, вже злегка зігрівало шкіру, а легкий вітерець грав з її волоссям. Рита відчула, як напруга трохи спадає, але думка про Сашу все ще трималася десь глибоко в грудях, нагадуючи про себе тихим дзвоном тривоги.
— Не хвилюйся, — тихо промовив Віталік, помітивши її задумливість. — Ми недовго. І Саша впорається.
Вона кивнула, намагаючись повірити його словам, і разом з ним рушила в бік кінотеатру. Кожен крок здався важким, але осінній ранок і легке сонячне світло робили їх трохи легшими, ніби зовнішній світ намагався нагадати, що життя продовжується, навіть коли всередині тривога не відпускає.
Вони повернулися додому вже під вечір. Осіннє сонце давно сховалося за хмарами, і квартира зустріла їх тишею, що здавалася ще густішою після міського шуму та людного кінотеатру. Рита йшла слідом за Віталіком, але чомусь не поспішала до Сашиної кімнати.
— Рито, підійдемо до неї? — обережно спитав Віталік, помічаючи її вагання.
— Зараз… — відповіла вона тихо, але слова прозвучали невпевнено. Її серце билося швидко, а в голові роєм літали образи Сашиного блідого обличчя під ковдрою.
Віталік, здається, відчув її тривогу, тому затримав її на кухні, почавши говорити про щось буденне, щоб відвернути увагу. Рита слухала його, але кожне його слово доходило до неї глухо.
Коли нарешті вони пройшли коридором, Рита застигла біля дверей Сашиної кімнати. Вона тихо відчинила двері і зупинилася на порозі. У кімнаті панувала напівтемрява, ковдра щільно облягала тіло Саші. Відразу здалося, що вона спить, як і раніше. Ні про що не підозрюючи вона ти́хо́ піддішла ближче до ліжка і нахиляючись лагідно торкнулася плеча дівчини.
—Сашо, люба, годі спати.— мовила спокійним голосом. Ковдра трохи сповзла з плечей Саші — і Рита мимоволі завмерла.
Шкіра дівчини була неприродно блідою, майже сірою, губи — ледь синюваті. Вона не ворухнулася. Не зітхнула. Не подала жодного знаку, що чує.
— Сашо… — Ритин голос здригнувся, втративши м’якість. Вона обережно струснула її за плече, вже не так лагідно. — Саш, прокинься…
Тиша.
—Сашо, будь ласка...— Рита стиснула її руку, відчуваючи, як серце стискається від страху. — Я тут… все буде добре… прокинься. Віталіку!
Рита скрикнула так голосно, що власний голос здригнувся від несподіванки. Віталік миттєво підбіг у кімнату, серце билося шалено, очі розширилися від тривоги.
— Що трапилося? — запитав він, нахиляючись над Сашею.
Рита, ледве стримуючи паніку, вказала на дівчину:
— Вона… без свідомості. Шкіра холодна, губи синюваті… Пульс дуже слабкий.
Віталік обережно нахилився, перевіряючи пульс на зап’ясті. Ледь відчутне биття серця змусило його видихнути, але очі все ще були сповнені тривоги.
— Добре… — сказав він, намагаючись заспокоїти Риту, хоча сам ледве стримував хвилювання. — Вона жива, але стан серйозний. Треба викликати швидку, негайно.
Рита кивнула, руки тремтіли, коли допомагала Віталіку. Він взяв телефон і швидко набрав номер. Голос оператора звучав спокійно, але для них це було надто тихо й чужо.
— Швидка? У нас дівчина без свідомості, — промовив Віталік, намагаючись відстежити будь-які зміни. — Дихає, але пульс слабкий… Так, адреса… Так, чекаємо.
Рита нахилилася над Сашею, відчуваючи її холодне чоло. Легка дрож у її руці підкреслювала тривогу. Вона акуратно підтримувала голову дівчини, намагаючись, щоб дихання було легше відчутним.
—Моя люба, Сашо! Тримайся, прошу!- ледве чутно заплакала та. Її сльози впали на шию дівчини.—Ти обіцяла ж...що з тобою... буде добре, чуєш?
—Рито, візьми себе в руки! Не тряси її так, — рішуче, але спокійно сказав Віталік, торкаючись обох її плечей, намагаючись стабілізувати її емоції. — Тримай її ніжно, щоб не нашкодити.
Рита глибоко вдихнула, зібрала себе, обережно поклала Сашину голову на подушку та трохи розпрямила ковдру, щоб їй було легше дихати. Вона відчула, як слабке серцебиття Саші пробирає її душу — крихке, майже непомітне, але все ще є.
— Швидка вже на шляху, — тихо сказала Рита, намагаючись самій собі вселити спокій. — Вони будуть скоро. Просто… тримайся. Ти сильна, чуєш?
Віталік стояв поруч, уважно спостерігаючи за Ритою і Сашею. Кожен подих дівчини здавалося чутливішим у цій напівтемряві кімнати, і кожен його удар серця лунав у грудях Віталіка як тривожний барабан.
— Вона ще дихає, — прошепотів він, нахилившись, щоб переконатися, що дихальні шляхи вільні. — Ледь, але дихає… Все добре, Рито, заспокойся.
— А якщо вона... Як я дивитимуся в очі Матвія Григоровича́ і Лізі?
Віталік похмуро глянув на дружину:
— Зараз не час думати про це! Чуєш,Рито? Швидка вже їде. Ми врятуємо Сашу!
Його голос прозвучав твердо, майже наказово, але в цій різкості ховалася паніка.
Рита кивнула, сльози безупинно котилися по щоках. Вона витерла їх тремтячою долонею, слідкуючи щоб голо́ва́ Саші лежала рівно, не закидаючись убік. Вона боялася зробити зайвий рух, ніби кожен дотик міг щось порушити, зламати той крихкий баланс, на якому ще трималося Сашине життя.
У квартирі було надто тихо. Навіть годинник у коридорі, здавалося, цокав голосніше, ніж зазвичай. Кожна секунда тягнулася болісно довго.
—Боже, де та клята швидка?— скрикнула в відчаї дівчина, і цей крик ніби розірвав тишу квартири.—Сашо, прошу тебе, просто дихай! Про́сто́… дихай...
Віталік вийшов з кімнати, майже бігцем пройшов коридором і зупинився біля вхідних дверей. Він притулився чолом до холодного дерева, на мить заплющив очі й глибоко вдихнув, ніби намагаючись зібрати себе докупи. Руки тремтіли, але він змусив їх заспокоїтися. Зараз не можна було зламатися.
Він відчинив двері, визирнув на сходовий майданчик — порожньо. Тиша під’їзду тиснула не менше, ніж тиша квартири. Віталік прислухався: ні кроків, ні голосів, ні довгоочікуваного звуку сирени.
— Ну ж бо… — прошепотів він крізь зуби й дістав телефон. Вже минуло дванадцять хвилин від дзвінка.
Віталік глянув на екран телефону ще раз, ніби цифри могли змінитися від його погляду. Серце калатало десь у горлі. Він повернувся до кімнати швидким кроком, намагаючись не показувати паніки.
Рита сиділа біля ліжка, схилившись над Сашею, тримаючи її руку обома своїми, ніби боялася відпустити хоча б на секунду. Її губи тихо ворушилися — вона щось шепотіла, майже беззвучно, як молитву.
— Рито… — обережно озвався Віталік. — Як вона?
Рита підвела на нього заплакані очі.
— Пульс є… — прошепотіла вона. — Дуже слабкий, але є. Вона… вона холодна…
Віталік підійшов ближче, присів навпочіпки біля ліжка, поклав долоню на Сашине передпліччя. Холод пробігся по його пальцях.
— Тримайся, дівчинко… — сказав він тихо, ніби боявся, що гучніше слово може щось зруйнувати.
І раптом десь за вікном пролунала вдалині сирена.
Рита відчула, як її серце завмерло на мить.
—Це вони!—вигукнув чоловік поспішаючи до коридору. І через кілька хвилин пролунав дзвінок у двері.
Швидка увірвалася в квартиру, і два медики в одноразових халатах та масках миттєво оцінювали обстановку.
— Де пацієнт? — різко спитав один із них, і Віталік одразу показав на кімнату попереду. Двоє чоловіків квапиво пройшли коридором і швидко зайшли в кімнату, де лежала Саша. Один із них, старший за званням, нахилився над дівчиною, перевіряючи пульс і дихання, другий підготував переносну апаратуру.
—Дівчина без свідомості, — коротко доповів Віталік, стискаючи руки біля себе. — Пульс слабкий, шкіра холодна.
— Скільки часу вона без свідомості?—спитав медик.
Рита що стояла позаду намагаючи не схлипувати відповіла:
—Не знаю...вона цілий день не вставала з ліжка. Нічого не їла і навіть не пила. Говори́ла що дуже болить голова і хоче спати.
—Є те про що ми маємо знати?
Рита на мить скам'яніла опустивши очі в підлогу.
—У неї лейкемія...
Медики миттєво обмінялися поглядами, і старший медик кивнув напарнику, не відводячи очей від Саші.
— Добре, — різко сказав він, — це важлива інформація. Нам треба терміново підключити внутрішньовенний доступ і почати моніторинг життєвих показників.
Він швидко дістав катетер та інші необхідні матеріали, напарник тим часом перевіряв апарат для кисневої підтримки.
—Нам потрібно якомога швидше доправити до лікарні. До онкологічного відділення. Хтось із вас може поїхати з нею в машині. Але хтось один.- попередив медик.
— Їдь,Рито! - сказав Віталік навіть не задумуючись.— Я... поїду слідом за вами.
Рита кивнула, голос застряг у горлі, але вона швидко взялася за справу. Медики акуратно підняли Сашу на носилки, закріпили ремені, підключили моніторинг та крапельницю. Потім обережно підняли носилки й рушили до виходу. Рита швидко накинула куртку, навіть не застібаючи її до кінця, і пішла слідом за ношами. Її ноги ніби не торкалися підлоги — усе відбувалося надто швидко, надто нереально.
— Саша сильна, Рито. Лише будь поруч, — тихо додав Віталік, дивлячись їй услід.
Рита обернулася на мить. У її очах було стільки страху й рішучості водночас, що Віталік мимоволі стиснув щелепи. Вона кивнула — коротко, різко — й більше не озиралася.
Двері під’їзду грюкнули. Холодне осіннє повітря вдарило в обличчя. Швидка стояла з увімкненими маячками, червоні й сині відблиски ковзали по стінах, по обличчях, по Сашиному блідому обличчю. Медики швидко зафіксували ноші в салоні.
— Сідайте тут, — коротко кинув один із них Риті, показуючи на вузьке місце поруч.
Рита сіла, схопившись за край сидіння. Двері зачинилися, і простір наповнився звуками апаратури: рівномірні сигнали, шелест пакетів, короткі професійні фрази.
Машина рушила.
Рита дивилася на Сашу. Її груди ледь помітно здіймалися, губи були сухі, вії відкидали тінь на бліді щоки. Вона виглядала такою крихкою, що Риті хотілося прикрити її від усього світу — від холоду, від болю, від правди.
—Вона… виживе..?
— Ми робимо все можливе, — відповів медик, не відводячи погляду від монітора. Його голос був рівний, професійний, без зайвих обіцянок. — Стан стабільно важкий, але не критичний. Те, що пульс є і дихання збережене — вже добре.
Рита стиснула пальці так сильно, що нігті вп’ялися в долоню. Вона боялася відпустити Сашу навіть поглядом. Сльози важко впали на пальці рук Саші. Рита мимоволі пригадала ї́ї слова, що та сказала їй перед виходом з дому. "Не хвилюйтеся за мене, з мною буде все добре. Принаймні за цей час я ніяк не встигну померти у вашому будинку. Сьогодні я не планую це робити точно. Тож не хвилюйтеся за мене. Ідіть. "Життя має продовжуватися, тільки… у кожного по різному."
Ці слова різонули Риту зсередини. Тепер цей жарт став жахіттям.
Рита стиснула руку Саші ще міцніше, не відводячи погляду від її обличчя.
—Ти казала що не сьогодні… Тому не смій… Ти нам потрібна. Всім... особливо своєму татові...чуєш? Саш…
Швидка мчалась по верчірних вулицях. Пронизливо ревіла серена вимагаючи у місцевих водіїв поступливості. Вона уявляла собі тих роздратованих людей за кермом авто, яким хотілось би швидше потрапити додому після роботи чи покупок, а тут — швидка, яка мчить, розриваючи їх спокій. На мить Риті стало соромно, адже сама не раз була на їхньому місці. Дратувалась, коли стоячи в заторі на світлофорі, вона бачила, як швидка проїжджає попереду. Ніколи не задумуючись над тим, що десь там всередині медики борються за чиєсь життя. І це життя або продовжується або обривається. Назавжди.
Тепер сама вона була всередині цієї машини. По інший бік сирени. По інший бік нетерпіння і чужого роздратування.
Тепер для неї весь світ звузився до вузького салону швидкої, до миготіння лампочок на моніторі й до тихого, нерівного дихання Саші.
Машину трохи хитало на поворотах. Рита машинально підставляла плече, ніби могла власним тілом захистити Сашу від різких рухів дороги. Її пальці не відпускали холодну руку дівчини — вона боялася, що якщо відпустить, та зникне. Просто розчиниться у цій напівтемряві.
—Ти маєш жити... Маєш...
Її шепіт загубився в реві сирени.
Швидка різко загальмувала, і корпус машини здригнувся.
— Приїхали, — коротко сказав медик, уже тягнучись до дверей.
Світло лікарняного подвір’я вдарило в очі — холодне, різке, безжальне. Ноші швидко викотили з машини. Все навколо раптом наповнилося рухом: кроки, команди, дзенькіт металу, двері, що відчинялися й зачинялися.
— Обережно. Тиск?
— Падає, але тримається.
— Кисень не знімати.
Рита ледве встигала за ношами. Вони забігли до приймального відділення майже бігом. Двері лікарні розчинилися перед ними з коротким, різким скрипом, і тепле, задушливе повітря всередині різко контрастувало з холодом осіннього вечора. Світло тут було іншим — яскравим, білим, без тіней, без пощади до людських облич. З невідомо звідки з’явилися ще люди — медсестри, санітари, лікар у білому халаті. Вони ніби виросли з повітря, миттєво оточивши ноші. Усі вони злагоджено котили ноші довгим коридором, і Рита йшла поруч, ледве встигаючи за швидким, відточеним рухом лікарняного механізму. Вона намагалася не відставати, не загубитися серед білих халатів і різких команд, бо єдине, чого боялася зараз більше за все, — це втратити Сашу з поля зору.
—Сашо, я поруч... Тримайся,люба.— вигукнула та але її голос загубився десь у гулі коридору, в клацанні коліс нош і коротких командах персоналу.
Потім усе сталося надто швидко.
Ноші різко звернули вбік, двері з написом «Оглядова» відчинилися, і Сашу відгородили від Рити білими дверима.
— Вам туди не можна!-різко обірвала Риту медсестра, поставивши руку на її плече, відводячи убік.
— Я маю бути поруч!- несподівано закричала Рита ледве стримуючи себе. Сльози котилися рікою по щоках, голос тремтів, а серце розривалося від безпомічності. Вона спустилася на підлогу стискаючи зуби і відчуваючи, як під колінами тремтять ноги. Повітря було густим, пахло антисептиком і стерильністю, а шум моніторів і дзвінкі кроки медиків нагадували Риті, що вона — лише спостерігач, безсильний свідок чужого болю.
Вона не відводила очей від дверей, за якими зараз йшла справжня боротьба за життя Саші. Голоси лікарів з оглядової вселяли в дівчину страх і водночас надію. Десь у кінці коридору почулися кроки. До неї поспішаючи ішов Віталік.
— Як вона?—запитав Віталік, під бігаючи до Рити, обличчя сповнене тривоги.
—Не знаю...— тихо промовила вона.— Її забрали в оглядову. Мені заборонили заходити...
Сльози знову потекли по щоках Рити.
—Вставай з підлоги. Не можна так залишатися, —суворо сказав Віталік, обережно піднімаючи Риту за плечі. Та тяжко зітхнувши повільно виконала прохання чоловіка і підвелась на ноги.
Віталік притримав її, не відпускаючи одразу, ніби боявся, що вона знову впаде, якщо він забере руки. Рита стояла нестійко, плечі здригалися від приглушених схлипів, очі й далі були прикуто до дверей оглядової. Щоб не втратити рівновагу вона зробила крок назад і притулилась до стіни.
—Мені страшно. Страшно аж до нудоти. А якщо…ми запізнились?
— Не думай так, — тихо, але твердо відповів Віталік. Він став навпроти, змушуючи Риту подивитися на нього. — Ми не могли знати. І ми зробили все, як тільки зрозуміли, що щось не так. Чуєш? Все, що могли.
Рита похитала головою.
— Вона ж цілий день була сама… — прошепотіла вона. — А я пішла в кіно. Я лишила її одну, Віталіку. Вона просила… а я повірила, що все гаразд.
Її голос зірвався, і вона знову заплакала, прикривши рот долонею, ніби боялася, що її ридання проріжуть лікарняну тишу.
Віталік обійняв її, притиснувши до грудей.
— Ти не винна, — сказав він майже пошепки. — Вона не сказала правду. Вона приховувала. Це було її рішення.
Рита вчепилася в його куртку, як у єдину опору.
— Але ж я відчувала, — тихо сказала вона. — Від самого ранку… щось було не так. Я відчувала це всередині.
Вони замовкли. Коридором прокотився дзенькіт металевого візка, хтось швидко пройшов повз, не звертаючи на них уваги. Двері оглядової лишалися зачиненими.
Час розтягувався, ставав липким і важким. Кожна хвилина здавалася годиною. Рита знову й знову ловила себе на тому, що рахує секунди між кроками, між голосами, між звуками апаратури за дверима.
Раптом двері оглядової відчинилися.
Рита здригнулася всім тілом і різко відсторонилася від стіни.
Назустріч вийшов лікар у білому халаті — сивуватий, з втомленими, але зосередженими очима. Він зупинився, поглянув на них уважно, ніби одразу зрозумів, хто вони.
—Ви родичі Саші?— спитав він нібито спокійно, однак в очах читалася напруга, професійна зібраність людини, яка щойно вийшла з боротьби, а не з розмови.
— Ми… — Рита ковтнула повітря. — Ми її друзі... тобто я її подруга. Вона зараз живе в нас...
Лікар кивнув, не уточнюючи.
— Вам вона сказала що у неї рак?— хрипишим голосом спи́тав той.
— Так...
Лікар кивнув головою.
— Вона ще місяць тому стояла перед мною у кабінеті і благала щоб про це ніхто не знав. Я таємно видав їй ви́писку і дав місяць на роздуми.  Але...
— Що але?— налякано промовила Рита, відчуваючи, як серце стукає у горлі, а руки починають тремтіти.
Лікар глибоко вдихнув, підійшов ближче і опустився трохи на рівень їхніх очей, щоб говорити спокійно, хоч сам всередині ще відчував тиск хвилин, що щойно пройшли у оглядовій.
— Але стан Саші зараз серйозний, — тихо, але твердо сказав він.— За цей місяць хвороба почала прогресувати швидше, ніж ми очікували, — продовжив лікар, не відводячи погляду від Рити та Віталіка. — Вона перебуває у стані середньої тяжкості: свідомість частково втрачена, пульс слабкий, але стабільний. Ми контролюємо життєві показники та почали відповідну підтримку.
Рита відчула, як серце щільно стискається. Всі сили відразу залишили її, і вона ледве втрималася на ногах, притулившись до Віталіка.
— Що це означає? — тихо спитала вона, ледве чутно. — Вона… виживе?
Лікар глибоко вдихнув, підбираючи слова.
—Зараз так... але потім все залежить від самої Саші. Якщо вона погодиться на лікування— ми поступово, але терміново почнемо лікування. Проте якщо ні...
—Якщо ні то…що тоді?— скрикнула Рита.
—Тоді будемо говорити про час, який у неї залишився...рішення за нею.
Рита відчула, як земля ніби зійшла з-під ніг. Серце билося шалено, а розум відмовлявся приймати слова лікаря.
— Ні… — прошепотіла вона, стискуючи кулаки. — Не можна… Вона ще молода… Вона не може…ось так здатися. Ні, я…  я не вірю що вона опустить руки. Ні…ні…
Лікар заплющив очі і похитав головою:
—Саша вперта. Якщо вона вирішить не лікуватися то ми будемо без сили. Це її право. Право пацієнта. Тоді вона може підписати документ про відмову від лікування і що у випадку летального кінця ніхто не матиме принтезій до лікарні. Знаю що це жахливо, але це можливо.
Рита відчула, як ноги підкошуються, а повітря наче стискає груди. Віталік обережно притиснув її до себе, щоб вона не впала.
— Летальний кінець...-ледве прошепотіла Рита, відчуваючи, як слово відлунює в голові, розбиваючи серце на тисячі уламків. — Не можна… Це неможливо… Ні.
Лікар уважно стежив за реакцією Рити і тихо додав:
—Було б добре якщо я міг би ще поговорити з її батьком.
—Добре, ми повідомимо його.— відповів Віталік замість Рити. Та вже ледве стола на ногах, пальцями стискаючи тканину куртки Віталіка, Рита ледве стримувала сльози.
—Сашу через деякий час переведуть до палати. Коли вона прийде до тями я вас повідомлю.
Віталік кивнув тримаючи її міцніше. Лікар кивнувши пішов по коридору геть.
Рита ще кілька хвилин стояла притулена до Віталіка, ледве дихаючи, намагаючись зібрати себе докупи. Серце колотилося шалено, думки вертілися в хаотичному вирі: Саша сама… вона може відмовитися… а якщо це станеться…
— Віталіку… — прошепотіла вона, голос тремтів. — Я… я боюся, що вона зробить щось необдумане. Що якщо…
— Я теж боюся, — тихо відповів чоловік, притискаючи її до себе. — Але ми не можемо змінити її рішення. Зараз наша сила — бути поруч, підтримати її, коли вона прокинеться.
Рита глибоко вдихнула, намагаючись зупинити тремтіння у руках. Вона уявляла Сашу на ліжку в лікарняній палаті, крихку і вразливу, і розуміла, що навіть якщо вона надумає боротися, цей шлях буде непростим.
—Давай зателефонуємо Матвію Григоровичу.- запропонував Віталік.
—Який час?
— Пізній,— глянув Віталік на телефон. —Майже напів одинадцяту.
— Ні, він мабуть вже спить. І Ліза теж.
— Але ж, кохана, — м’яко, але наполегливо продовжив Віталік, — це його донька. Він має знати. За будь-якої години.
Рита заплющила очі. Усередині все противилося цим словам, ніби одним дзвінком вона могла остаточно зруйнувати крихку надію, яка ще трималася в ній.
—А якщо він спить і йому після новини стане зле? Хіба можна турбувати людину похилого віку вночі?
Віталік мовчки подивився на Риту кілька секунд. У його погляді не було ані тиску, ані докору — лише важке розуміння.
— А якщо він прокинеться вранці… — повільно сказав він, — і дізнається, що вночі його донька була між життям і смертю, а ми мовчали?
Він зробив паузу, даючи словам осісти.
— Це буде болючіше, ніж дзвінок зараз.
Рита опустила очі і зітхнувши промовила:
— Добре, але… дзвони ти. Я… не можу…
Віталік мовчки кивнув. Обережно відпустив Риту лише на крок, дістав телефон і відійшов трохи вбік, щоб не говорити просто над її головою. Рита притулилася до стіни сильніше, ніби та могла втримати її краще за власні ноги. Вона дивилася на його спину, на напружені плечі, і ловила кожен рух, кожен подих.
Віталік кілька секунд дивився на екран, перш ніж натиснути «виклик». Наче збирався з духом. Потім підніс телефон до вуха. Стали чутні гудки. Перший… довгий другий і третій.
Гудки тягнулися болісно довго.
Рита затамувала подих, ніби від того, чи піднімуть слухавку, залежало щось більше, ніж просто розмова.
— Алло… — нарешті пролунало хриплувато, сонно.
Віталік випрямився, ніби ці два склади миттєво зібрали його докупи.
— Матвію Григоровичу… це Віталік. Вибачте, що так пізно. Ви мабуть спали?
— Так... Але Ліза ще ні. Са́м розумієш робота. Щось сталося?
— Саша... ваша донька...- не договорив Віталік.
—Що з нею?— почувся напружений голос чоловіка у слухавці.— Що з моєю донько́ю? Віталіку,скажи.
Віталік зібрався з духом і промовив:
— Ми у лікарні. Саші стало зле. Її стан погіршився. Наразі лікарі зробили все можливе щоб стабілізувати її стан але вона без свідомості і показники низькі.
На тому кінці слухавки запала тиша. Така глуха, що Віталік на мить подумав — зв’язок обірвався.
— Матвію Григоровичу? — обережно озвався він.
—Я тут. Віталіку, це... через її... хворобу..?
Віталік тяжко зітхнув:
—Так... Лікар сказав що хвороба прогресує. На жаль...
У слухавці знову запала тиша. Цього разу — важка, глуха, наповнена чимось більшим за слова. Рита бачила, як у Віталіка напружилася щелепа, як пальці міцніше стиснули телефон.
— Головне, що Саша жива… — мовив батько, але в голосі не було полегшення. Лише стриманий, глухий біль.— Все інше мені байдуже. Скажи мені адресу лікарні.
Віталік швидко продиктував.
У слухавці щось різко скрипнуло. Мабуть ліжко.
— Добре я вже виїжджаю. Будьте з нею... тільки...
— Не хвилюйтеся, ми з нею. Будьте обережні, Матвіє Григоровичу, зараз ж ніч.
—Я з Лізою приїду. Мабуть.— сказав Матвій Григорович, і голос його звучав так, що відчувалася вся тяжкість хвилювання і водночас рішучість.— До зустрічі.
Віталік повісив слухавку і повернувся до Рити. Вона все ще стояла, притиснувшись до стіни, обличчя сповнене страху й безпомічності.
— Він їде, — тихо сказав Віталік, обережно торкаючись її плеча. — Разом з Лізою.
Рита кивнула, але слова ледве доходили до неї. Вона все ще відчувала холод у грудях, ніби щось важке стискало серце.
— Попереду на неї чекає вибір,— прошепотіла Рита ледве чутно.— Від якого залежить не лише її життя, а й доля всіх нас.