17

Він лежав на ліжку горолиць і дивиться прямо у стелю.
Біла пляма над ним повільно розпливалася, ніби дихала разом із його грудьми. Кожен вдих був глибоким, але важким, мов повітря у кімнаті стало густішим за думки. Дивна тривога у грудях, що тиснула зсередини здавалась безпідставною, однак мала ім'я. Саша. Його люба донечка, яку він міг би втратити. А тепер дивна тривога знову поверталася, накочувалась хвилями і він не розумів чому.
Він перевів погляд убік, але стеля не відпускала — навіть із заплющеними очима біла пляма стояла перед ним, пульсуючи, мов живе створіння. Серце збивалося з ритму, наче намагалося щось наздогнати або, навпаки, втекти. Він поклав долоню на груди, відчуваючи під шкірою тривожні поштовхи, і на мить йому здалося, що це не його серце, а чуже — налякане, маленьке.
— Сашо…доню… — прошепотів він у порожнечу. Він не бачив її от як тиждень. Во́на втекла тоді вночі щоб зникнути безслідно назавжди. Від однієї думки про те що він міг би зараз стояти на колінах на́д її могилою і читати її ім’я, вибите холодними літерами, його накрило так, що він різко сів на ліжку. Матвій раптово згадав як напередодні втечі Саша просила у нього вибачення за що, він тоді не знав. Той навіть не уявляв що те просте "вибач" було справжним криком душі. Можливо вона тоді вибачалась за свою хворобу, яку приховала від нього, а можливо за своє рішення піти з життя. А наступного ранку вона зникає а він з Лізою дізнаються правду з клятого щоденника. У його доньки рак і вона хоче покінчити з собою. Хоче щоб вони не страждали через неї. Через неї. Але мабуть якимось дивом їй це не вдалося. Він не розумів як, однак знав що зараз його дівчинка живе у своїй подруги Рити. Вона жива. Їй страшно, але дихає. Ця думка була єдиним, що тримало його над прірвою, не даючи остаточно впасти.
Матвій повільно звісив ноги з ліжка. Підлога була холодна, різка — ніби спеціально, щоб повернути його в теперішнє. Він потер обличчя долонями, намагаючись стерти образи, які знову й знову випливали перед очима: Саша з блідим обличчям, занадто дорослими очима і тим дивним спокоєм у голосі, його стурбоване:" Доню, що з тобою?" Її тремтяча відповідь: " нічого… просто стомилася." Тоді вона ховала очі від нього ніби в них було щось заборонене, надто важке для батьківського погляду. Матвій пам’ятав кожен той жест, кожну паузу між словами, що тепер здавалися криками, замаскованими під буденністю.
— Чому ти не сказала?— прошепотів він собі, і слова впали в тишу глухо, без відповіді. Кімната мовчала, наче змовилася проти нього. Кілька хвилин він просто сидів, втупившись в підлогу, поки раптово не пролунав дзвінок у двері з коридору. Потім — ще один. Короткий, уривчастий, ніби той, хто стояв за дверима, сумнівався, чи має право дзвонити знову. Матвій повільно підвівся з ліжка і попрямував до дверей. Вийшов з кімнати іповільно пішов коридором. Кожен крок лунав надто голосно,ніби квартира збільшилася і тепер відлунювала його страх. Він зупинився за крок від дверей, прислухаючись до тиші по той бік. Там хтось був — живий, реальний, не з його думок.
Дзвінок пролунав утретє. Обережний. Майже вибачливий.
Матвій відчинив двері.
На порозі стояла жінка, яку він спершу не впізнав. Низького зросту,з плечима, трохи стиснутими від невпевненості, з очима, що блищали холодним світлом і водночас тривогою. Волосся її, колись темне, тепер мало сиві пасма, зібрані в неакуратний хвіст. Риси обличчя залишалися знайомими, але час і пережиті роки змінили їх: щось стало жорсткішим, щось — замкненим, обережним.
Матвій приглянувся. Серце калатало в грудях, як ніколи раніше. В ньому прокинулося старе відчуття — відчуття знайомого, яке він давно забув, приховане за тінню часу.
— Зіно?.. — тихо промовив він, ледве впізнаючи давню сусідку з села, де вони колись давно жили.
—Ну що ж ти, забув про старих друзів? — тихо промовила вона, і в голосі, попри прохолодну нотку, відчувалася легка усмішка. — Минуло майже десять років, а ти все такий самий… Впустиш свою колишню сусідку в квартиру?
Чоловік розгублено відступив убік, все ще намагаючись осмислити, що саме бачить перед собою. Його серце калатало, а думки кружляли безладно: Зіна… після стількох років… Тут, на порозі його квартири.
— Так, звісно. Заходь.
Зіна обережно переступила поріг, її очі пробігли по квартирі, неначе відчуваючи кожен предмет, кожну тінь. Матвій стояв неподалік, намагаючись приборкати хвилю емоцій, що здіймалася всередині: здивування, радощі, сумніви і тривога змішалися в одну густу пульсуючу масу.
— Ти… ти добре виглядаєш, — промовив він нарешті, голос трохи хрипкий, але теплий.
—Час змінює всіх. — сказала Зіна оглядаючи стіни квартири.— Хорошу оселю ти обрав.
Чоловік гірко посміхнувся:
— Мусив. Заради дівчат. Навчився жити заново заради них. Як ти дізналася нашу адресу?
—Від людей чула. А нещодавно Саша підвердила.
—Ти бачилась з Сашою?
Зіна кивнула:
—Вона з подругою були у моєму магазині. Обирали одяг для Саши для її тимчасової роботи в готелі? А потім разом пообідали...я хочу поговорити з тобою, Матвіє. Саша вдома?
Матвій опустив очі і похитав головою.
— Саша вже тиждень живе у своєї подруги після того як…
Зіно, проходь до вітальні.
Жінка посміхнулася і знявши черевики пішла слідом за чоловіком.
— Могла не роззуватися...
— Звичка, — тихо відповіла Зіна, не озираючись. — У чужому домі хочеться ступати обережно.
Матвій відчинив двері вітальні і йому в очі одразу вдарило яскраве, сліпуче сонячне світло. Він прижмурив очі.
—Сідай...-повторив він тихіше, показуючи на диван біля стіни. На ній висили декілька фото на яких Саша і Ліза ще малі. Майже всі окрім одного, того що знаходилося по середині. На ньому вся родина на березі моря посміхається в камеру. Мія, їхні доньки і він.
—Досі зберігаєш це фото!?—спитала Зіна тяжко. Матвій підвів очі на фото.
—А як інакше? Викреслити з пам'яті Мію не можу. Не хочу. Та і якщо чесно навіть не намагався.
Чоловік присів в крісло з боку.
— Ти і досі кохаєш її?-прошотіла Зіна
Матвій на мить задумався, вдивляючись у фото. У горлі щось стислось.
Матвій мовчав. Його очі залишалися на фото, а думки плуталися між минулим і теперішнім, між тим, що було, і тим, що могло б бути. Відчуття тяжкості в грудях не відпускало.
— Так… — нарешті промовив він тихо, ледве чутно. — Досі кохаю. І, мабуть, завжди кохатиму. До свого останнього… подиху кохатиму її. Минуло майже десять років а я досі живий. Живу заради них, як вона цього хотіла... Отже ти бачилась з Сашою?
— Так… — відповіла Зіна тихо.—Вона з подругою прийшли обирати одяг для роботи.
—Для...якої роботи?- не зрозумів чоловік.
— Я теж не дуже зрозуміла, але схоже вона тимчасово попрацює у якомусь готелі за проханням подруги.
Матвій зітхнув.
— Ми поговорили з нею. Однак все одно мені не зрозуміло чому вона жи́ве у тієї подруги а не вдома. Матвіє, поясни хоч ти.
Той глибоко вдихнув, намагаючись приборкати бурю емоцій, що вирувала всередині.
— Я теж багато чого не розумію. Але схоже на те, що Саша дізналася про хворобу і приховала це від нас. А потім... втекла з дому щоб... покінчити з собою.
— Що?..— Зіна різко підвела голову, і на мить у її очах промайнув справжній жах. — Ти жартуєш?.. Матвію, це не може бути правдою. Саша хотіла…?
— …померти? — закінчив він за неї, не підводячи очей. — Так. Хотіла зникнути щоб ми́ не страждали через неї... Ми дізнались про це з...її щоденника. Виявляється що він був її таємним зв'язком з Мією впродовж багатьох років. А я навіть не знав? Що я за батько?
Зіна різко підвелася з дивана, ніби слова Матвія обпекли її фізично. Вона зробила кілька кроків по кімнаті й зупинилася біля вікна, притискаючи долоню до скла. Сонце падало їй на обличчя, підкреслюючи втому й напруження, які вона так старанно приховувала.
— Не смій так говорити, — твердо сказала вона, не обертаючись. — Ти хороший батько. Поганий батько не ночує без сну, думаючи, де його дитина і чи дихає вона зараз.
Матвій гірко всміхнувся.
— Хороший батько не пропускає рак у власної доньки, — тихо відповів він. — Хороший батько бачить, коли його дитина прощається.
Зіна обернулася. В її очах стояли сльози, але голос залишався рівним.
— Саша завжди була схожа на Мію, — сказала вона повільно. — Така ж уперта. Така ж… мовчазна у найважчі моменти. Пам’ятаєш, як Мія ніколи не просила допомоги, навіть коли їй було найгірше?
Матвій стиснув підлокітники крісла.
— Пам’ятаю, — прошепотів він. — І саме тому мені страшно. Не за себе, за неї. Бо історія знову повторюється. Рак, лейкемія, третя стадія, мо́вча́ння...
Зіна тяжко зітхнула:
—Можливо і хвороба, поведінка однакова але ти ж не дозволиш їй гаснути мовчки?
— Ні. Я не дам жодного шансу хворобі відібрати Са́шу в нас. Не можу цього допустити. Я вже домовився з Ритою, я поїду в понеділок ввечері до них, але чи захоче вона мене бачити - не знаю. Як взагалі з нею говорити теж не знаю.
Зіна повільно повернулася від вікна і знову сіла на диван. Вона не поспішала говорити, ніби зважувала кожне слово, щоб не зламати й без того крихку рівновагу в цій кімнаті.
— Захоче, — сказала вона нарешті впевнено. — Навіть якщо робитиме вигляд, що ні. Саша дуже боїться… але ще більше вона боїться залишитися сама зі своїм страхом.
Матвій підвів на неї очі. У них було щось майже дитяче — розгубленість, змішана з відчайдушною надією.
— А якщо вона мене відштовхне? — тихо запитав він. — Якщо скаже, що їй не потрібен? Що все вже вирішила? Вона ж вже доросла людина, а не та маленька дівчинка що колись ховалася за моєю спиною. Їй через декілька тижнів двадцять років.
—Знаю. І знаю що Саша не планує святкувати цей день народження бо думає що він стане останнім у житті... Це я чула коли Саша розмовляла́ з Ритою. Сказала що їй не до свята.
Ці слова впали між ними, мов важкий камінь. Матвій різко вдихнув, але повітря ніби не дійшло до легень. Останній. Це слово застрягло в голові, почало відлунювати, розростатися, витісняючи все інше.
— Останній… — повторив він хрипко, ніби пробуючи його на смак. — Вона так думає? Так само як Мія колись.
— Хочеш пораду?
— Я…яку?
—Припини порівнювати Саша з…Мією. Принаймні у її присутності. Це для неї буде ще нестерпніше ніж за́раз.
Матвій повільно кивнув. Порада боліла, бо була правдивою.
— Я знаю… — сказав він тихо. — Просто інколи здається, ніби минуле спеціально наздоганяє мене. Ніби я приречений знову пройти тим самим шляхом.
Зіна уважно дивилася на нього, і в її погляді не було жалю — лише розуміння.
— Минуле не повертається, Матвію, — відповіла вона.—Саша —не Мія! Вона твоя донька, твоя кровинка, твоя душа душа. Не твоя кохана, дружина!
Матвій криво посміхнувся:
— Моя... Ще моя.
Зіна ледь помітно кивнула:
—Саме так. Твоя. І ти мусиш бути поруч. Не як чоловік, що боїться втратити кохану вдруге, а як батько, який не дозволить своїй дитині залишитися наодинці зі смертю.
Матвій повільно видихнув. Ці слова лягли глибоко, боляче, але точно. Він опустив голову, дивлячись у підлогу, ніби шукав там відповіді.
—Дякую, що знайшла нас і знову з'явилася в нашому житті.- тихо сказав він.
—Для того і існують старі друзі.—підмогнула жінка йому.