16 (Саша)

Я приїхала до готелю вчасно. Можна сказати — навіть зарано.
Стояла перед входом, тримаючи сумку обома руками, ніби це могло втримати мене на місці. Повітря було ще не розігріте людьми — чисте, з легким запахом вологи й каменю.
Я витягла з кишені старий, уже старомодний кнопковий телефон. Той самий, який Рита дала мені вранці, наказавши тримати при собі. «Хоч так, але будь на зв’язку», — сказала вона. Мій власний телефон залишився вдома. Вдома, де я не жила вже цілий тиждень.
Рита пропонувала заїхати й забрати його разом із кількома речами. Я лише похитала головою.
А про те, щоб батько привіз їх особисто, я навіть чути не хотіла.
Я ще не була готова бачити ні його, ні сестру. Було боляче. І чомусь соромно — за себе, за свою втечу, за цю дивну паузу між «було» і «має бути». Хоч я й знала, що зустріч усе одно станеться.
Він подзвонив Риті. Сказав, що приїде, щоб поговорити зі мною у понеділок.
Саме те, чого я намагалася уникати якомога довше.
І водночас я розуміла: вічно жити в Рити й Віталіка я не можу. Навіть якщо вони жодного разу не дали мені відчути, що я зайва. Це було знання без образи — сухе, чесне.
Я давно відчувала: тепер я всюди чужинка.
Ховатися в домі подруги перестало бути виходом. А думка про повернення додому — нестерпною. А подекуди навіть лякаючою — такою, що стискала горло ще до того, як я дозволяла собі подумати про конкретні речі. Я глянула на крихітний екран телефону. Тринадцять п'ятдесят дві. Лишалося ще дві хвилини, однак я пихнула телефон назад до кишені і пішла у готель. На вестибюлі готелі виявилося тихо, навіть занадто тихо. Тому я не одразу помітила адміністратора готелю Максима, що си́дів за стійкою рецепшену відкинувши спинку стільця. Він переглядав якісь папери ледь піднявши очі, коли я підійшла ближче. Його рухи були повільні, звичні, як у людини, яка бачила цей готель сотні разів, а я — лише кілька днів.
— Доброго дня, пані Саша.— сказав Максим .
— Доброго, — відповіла я тихо, злегка кивнувши, вийшло трохи розгублено.— Вже є для мене список номерів?
Максим відклав папери й трохи випростався на стільці.
— Є, — сказав він і потягнувся до шухляди під стійкою. — Сьогодні не надто багато, але кілька номерів після виїзду. Третій і четвертий поверхи.
Він поклав переді мною аркуш. Я взяла його обома руками, швидко пробігла очима по рядках.
— Дякую, — сказала я. Цього разу голос звучав упевненіше.— Я впораюсь.
— Немає за що.— ледь помітно посміхнувся Максим.— Якщо щось буде потрібно — звертайтесь. Бос попередив нас, щоб ми допомогали Вам. Ви ж тут лиш третій день.
Останні його слова зависли між нами на мить довше, ніж потрібно. Вони пролунали нібито звично, проте я все одно відчула, як вони торкнулися чогось всередині лишивши неприємний слід. Наче нагадування, що я тут ще не своя. Ще «нова». Ще та, за якою варто приглядати. Однак він цілком прав. У цьому готелі я нова і́ тимчасова. "Тимчасова" навіть у власному житті.
— Я́ розумію. — кивнула я́ зігнувши список напів і попрямувала до службового приміщення для покоїво́к через весь хол.
Кроки відлунювали трохи голосніше, ніж хотілося. Простір був майже порожній, і кожен рух здавався надто помітним. Я намагалася йти рівно, не пришвидшуючись, хоча всередині було відчуття, ніби я запізнююсь — не в часі, а в житті.
У службовій кімнаті пахло порошком і вологою тканиною. Тут було тісніше, простіше, без показного блиску готелю. Я швидко переодяглася, зав’язала фартух, заколола волосся. У дзеркалі над умивальником на мене дивилася жінка з трохи втомленими очима, але вже без того розгублення, що було в перший день. Я затримала погляд на мить довше, ніж зазвичай, і відвела його.
Візок стояв біля стіни, вже частково укомплектований. Я перевірила білизну, рушники, мийні засоби — усе на місці. Руки рухалися впевнено, майже автоматично. За три дні я навчилася не плутатися, не зупинятися зайвий раз, не панікувати через дрібниці. Це тішило й трохи лякало водночас — ніби я надто швидко вростала в цю роль.
Ліфт підняв мене на третій поверх. Килим приглушував звук коліс, і коридор здавався відрізаним від решти світу. Я звірила номер зі списком, зупинилася біля дверей і постукала — коротко, формально. Тиша. Я відчинила.
Номер був після виїзду. Ліжко зім’яте, фіранки не до кінця задерті, у повітрі ще тримався слабкий запах чужого парфуму. Я зачинила двері й кілька секунд просто стояла, дозволяючи простору «звільнитися». Потім узялася до роботи.
Зняти постіль. Зібрати рушники. Відкрити вікно.
Рух за рухом, без зайвих думок.
Потім протерти поверхні. Ви́мити дзеркало у ванній від плям і відбитків. Перевірка полиць шафи. Миття підлоги. Руки рухалися автоматично, але очі не відпускали жодної деталі. Кожна пляма, кожен згин простирадла, кожна зморшка рушника — все мало бути ідеально.
Час ішов непомітно. Я не слухала шум коридору, не звертала уваги на дзвінок ліфта. Лише власні рухи, легкий стукіт коліс візка і дзеркальні відображення кімнати. Тут не було минулого. Тут не було батька, сестри, Рити. Було лише те, що під моїми руками, що потребувало уваги і точності. Працюючи я не помічали часу. Кожен рух, кожна деталь займали всю увагу. Лише легкий стукіт коліс візка, дзеркальні відображення кімнати та ритм власного дихання нагадували, що я ще тут. Так непомітно для себе я прибрала десь одинадцять номерів на поверху. Мені вже лишалося тільки два "люкса". Підійшовши до дверей першого «люкса», я раптово відчула слабкість у тілі. Головокружіння. Я́ притулилась до стіни і на мить заплющила очі.
— Вам зле?— почувся знайомий, холоднуватий голос із кінця коридору. Я повільно розплющила очі і поглянула у бік ледь помітно скривившись. Це він. Цей чоловік з холодним поглядом. Той, кого я найбільше ненавиджу після себе. Бос. Мій тимчасовий бос. Олег Юрійович чи́ як його там. Ві́н повільними кроками рухався до мене.
Я вдихнула повільно, намагаючись вирівняти дихання, і відштовхнулася від стіни. Слабкість ще трималася десь усередині, але я змусила себе випростатися.
— Ні, — сказала я не одразу. Голос вийшов трохи хрипким, та рівним. — Просто… запаморочилось. Буває.
Я хутко принялась за візок начебто перевіряючи чи все на місці. Тепер я стояла спи́ною до нього і відчула як то́й наблизився занадто близько, ніж вимагала ситуація. Я відчула це ще до того, як почула його дихання — простір навколо ніби стиснувся.
—А́ Ви непогано справляєтесь. Для людини, яка працює тут зовсім недовго, — договорив він, зупинившись за крок від мене.— О́лена вже розповіла, як Ви́ швидко вчитеся і все виконуєте ідеально...аж занадто ідеально...
—Я просто роблю свою роботу. Хіба не для цього я тут потрібна? Тимчасово...— промовила я тихо, не обертаючись.
— Так. Віталік порекомендував Вас мені у ро́лі заміни, поки… наша поко́ї́вка Ася на лікарняному. Сказав, що Ви... дуже спритна, чесна і сумлінна дівчина. Схоже, він не помилився і я теж.
Я затримала подих. Серце забилось швидше, але я змусила себе стояти прямо. Руки продовжували рухатися з візком, перевіряючи білизну, ніби від цього залежало все. Його погляд скользнув по моєму плечі, зупинившись та́м на мить, а́ле я не обернулася.
— Дякую...— промовила я тихо, якомога рівнішим голосом.
Він кілька секунд мовчав, розглядаючи мене , і це мовчання тиснуло сильніше, ніж слова.
— А Ви гарна.— ска́зав згодом він майже в моє волосся. Я завмерла.
Не різко — радше внутрішньо. Руки ще трималися за край візка, але рух зупинився, ніби хтось натиснув паузу. Його словами повітря ніби стиснулося ще дужче. Вони зависли між нами важкими, непроханими. Не як комплімент — як вторгнення. Однак його голос торкнувся мене занадто близько, порушуючи ту крихку дистанцію, яку я так старанно вибудовувала з першого дня. Я видихнула подумки рахуючи до трьох.
—Навіщо, Ви це мені кажете?— тихо спитала я глянувши на нього через плече.— Для Вас я ж чергова тимчасова працівниця. Не більше. Мене попросили попрацювати тут два тижні.
Він усміхнувся — повільно, кутиками губ, так, ніби ця розмова була для нього звичною грою.
— Два тижні, — повторив він спокійно. — Час минає швидше, ніж здається. Особливо в таких місцях.
Я обернулася до нього вже повністю. Не різко — обережно, тримаючи спину рівно, наче це могло бути щитом. Наші погляди зустрілися. Його — холодний, уважний, занадто впевнений. Мій — зібраний, порожній, без запрошення.
— Я тут, щоб працювати, — сказала я чітко. — І роблю це. Якщо є зауваження — я вислухаю. Якщо ні, мені потрібно закінчити прибирання.
Кілька секунд він мовчав. Я відчула, як усередині все напружилося, але не дозволила цьому вийти назовні. Я не відступила. І не наблизилася.
— Зауважень немає, — нарешті мовив він. — Навпаки. Просто… спостереження.
Він відступив на пів кроку. Простору стало трохи більше. Достатньо, щоб я знову вдихнула на повні груди.
— Не перенапружуйтесь, — додав він уже сухіше. — Якщо стане зле — скажіть адміністратору. Тут не вітаються непритомності в коридорах.
—Не переймайтесь за мене.  Зі мною все добре.
Наші очі ще мить дивились одне на одного, потім я відвела погляд і повернулася до візка, а він пішов геть більше нічого не сказавши.Тихо видихнувши, я відчула, як слабкість трохи відступила. Серце ще билося швидко, але тиск у грудях почав потроху спадати. Руки знову взялися за візок, перевіряючи рушники і білизну. Кожен рух здавався гучним у порожньому коридорі, але це допомагало мені відновити контроль.
Я поставила візок біля дверей наступного «люкса» і на мить зупинилася, вдивляючись у номер. Тут запах був нейтральний, простір порожній і спокійний. Тіло пам’ятало ритм — рухи стали автоматичними, але увага не відпускала деталей. Я глибоко вдихнула і почала прибирати: застелити ліжко, скласти рушники, протерти полиці. Так номер за номером. Потім четвертий поверх. Я заглянула у список: 432,433 і 439, і посміхнулася. Лише три номерів і нарешті буде можна перепочити. У 432 номері виявилося дуже холодно. Ще на́ порозі я зрозуміла цьому причину.
Вікно було відчинене навстіж. Не на провітрювання — широко, ніби хтось поспіхом хотів випустити повітря разом із собою. Холод різко вдарив у щоки, пробігся по шиї, змусивши мене мимоволі здригнутися. Фіранки ледь ворушилися, торкаючись підвіконня, і цей рух був єдиним живим у кімнаті.
Я зайшла всередину й зачинила за собою двері. Тиша тут була іншою — глибшою, глухішою. Наче номер довго стояв відкритим і встиг охолонути не лише фізично.
Я підійшла до вікна й обережно зачинила його, перевіряючи, чи добре тримається рама. Скло було крижане. Пальці заніміли майже одразу, і я швидко сховала руки в кишені фартуха.
— Ну от, — тихо сказала я сама собі, більше для того, щоб почути голос.
Повернувшись я кинула оком на ліжко. Воно було зім’яте, ніби людина підвелася різко, не оглядаючись. Ковдра збилася донизу, подушка лежала навскіс, з краю матраца звисала простирадло — дрібниці, але разом вони створювали відчуття поспіху, навіть втечі.
Я підійшла ближче, взялася за край тканини й на мить завмерла. Холод від вікна ще тримався в кімнаті, але тепер він здавався не таким різким — радше настороженим. Наче простір чекав, що я зроблю далі.
Я почала з простого: зняла постіль, склала її рівною купкою, поклала у візок. Рухи були звичні, але сьогодні я робила їх повільніше, не поспішаючи можливо через раптову слабкість. А можливо від відчуття що мені взагалі немає куди поспішати. Все життя я кудись бігла, навіть не розуміючи — навіщо.  Дитинство, найщасливіші дні, школа, друзі , навчання, раннє дорослішання, випуск з школи, вимушена робота замість омріяного навчання у університеті.  А тепер? Життя летить повз мене , ніби потяг з якого я зійшла не на тій станції — і тепер стою на пероні, дивлячись услід, не знаючи, чи варто бігти за ним, чи дозволити йому зникнути за поворотом. Я на мить зупинилася, тримаючи в руках край простирадла, і дозволила цій думці бути. Не проганяла її, не лякалася. Вона просто стояла поруч, як цей холод у кімнаті — неприємний, але чесний.
Я розправила матрац, провела долонею по поверхні, ніби вирівнюючи не лише тканину. Потім дістала чисту білизну. Вона була теплою, щойно з пральні, і контраст із холодним повітрям змусив мене видихнути трохи глибше. Я застеляла ліжко уважно, зосереджено, перевіряючи кожен кут, кожен згин. Край простирадла ліг рівно. Ковдра слухняно стала на місце.
У ванній було ще холодніше. Плитка віддавала морозом крізь підошви. Я замінила рушники, протерла дзеркало, і в ньому на мить з’явилося моє відображення — зосереджене, серйозне, чуже навіть для мене самої. Я швидко відвела погляд. Опісля швидко проми́ла підлогу.
Коли я закінчила, кімната виглядала інакше. Тиша залишилася, але вже не порожня. Вікно було зачинене, повітря поступово теплішало, фіранки завмерли. Простір ніби прийняв мене — не як гостю, а як ту, що тут побувала і щось змінила.
Я вийшла в коридор, прикривши за собою двері. Холод лишився там, за ними. У списку я поставила акуратну галочку навпроти номера 432 і повезла візок далі.
У 433 номері було лише брудна підлога і кілька розкиданих рушників. З цим завданням я впоралася напрочуд швидко і точно так само виявилося з останнім номером. Нічого особливого. Брудна підлога. Залишені крихти чогось солодкого на столи́ку. Неохайна складена ковдра. Це все, що могло помітити моє уважне око. Я склала ковдру як належить. Протерла поверхні. Однак потім заглянула у ванну кімнату і майже одразу мій ніс спіймав неприємний запах з смітнику і чоловічого поту. Я швидко підняла кришку смітника і обережно винесла його в коридор, стараючись не вдихати запах. Потім взялася за прибирання ванної: протерла раковину, дзеркало, перевірила, чи немає волосся у зливі.  Нарешті покінчивши з прибиранням я ти́хо покинула номер і полегшено зітхнула знявши рукавички. Тринадцять номерів блищали чистотою, а отже я не могла не пишатися собою сьогоднішнім результатом. Прямуючи вже до ліфта я знову відчула як голова закрутилася а земля раптово почала зникати під ногами. Біль у тілі пронизливо вдарив і я ледве встигла схопитися за поручень стіни, перш ніж ноги почали підкошуватися. Запаморочення розповзлося по всьому тілу, і дихати стало важко — наче повітря в кімнаті раптово перетворилося на щось густе, що не хоче потрапляти до легень.
Ліфт став єдиним порятунком. Я ледве натиснула кнопку вниз, відчуваючи, як пальці тремтять стискаючи ручки візка. Двері ліфта закрилися, і він м’яко рушив вниз. Я сперлася спиною на стінку, стискаючи поручень обома руками, відчуваючи, як серце калатає у грудях, а кожен вдих дається з величезним зусиллям. Світло всередині ліфта здавалося надто яскравим і одночасно холодним, а звук тихого дзижчання механізму різко підкреслював моє відчуття втрати контролю над тілом.
Я намагалася не показувати, що мені важко, але кожен поверх, що пролітав за індикатором, відчувався як боротьба. Дихання ставало уривчастим, думки плуталися, а ноги ледве слухалися. «Ще трохи… тільки ще до підсобки…» — повторювала я собі, намагаючись сконцентруватися на меті, а не на слабкості, що розповзалася по тілу.
Нарешті ліфт зупинився на потрібному поверсі. Двері відчинилися, і я зробила кілька хитких кроків у коридор, намагаючись рухатися якнайшвидше, але без зайвого шуму. Кожен крок вимагав надзусиль, дихання залишалося важким і поверхневим.
І лише коли я була біля дверей підсобки мої пальці відпустили візок. Подолавши останній метр без жодної опори я схопилась за двері і незграбно відчинила їх у надії потрапити всередину. Я йшла хоч ноги вже майже не слухалися. Усе тіло було ніби ватяне, чуже, а в грудях стискало так, що кожен вдих різав зсередини. Повітря не вистачало — я ловила його ротом, коротко, жадібно, але цього все одно було замало.
Двері підсобки розчинилися ривком. Я сподівалася, що за ними буде тиша, напівтемрява, знайомий запах мийних засобів — місце, де можна просто сісти на хвилину й зникнути з поля зору.
Я зробила крок усередину… і в ту ж мить почула голос.
— Сашо?
Я здригнулася. Серце боляче вдарилося об ребра. Позаду, за моєю спиною стояв Віталік, що схоже проходив повз і помітив мене. Ну добре, що це хоч був він, а не хтось інший. Я ширше відчинила і зайшла. Віталік швидко увійшов за мною зачинивши за собою двері, але я навіть цього не помітила. Світ перед очима тьмяніти, ніби хтось повільно зменшував яскравість.
— Сашо...тобі зле?
Його голос долинув ніби здалеку, крізь шум у вухах. Я спробувала відповісти, але відчула що падаю. Падаю у порожнечу.
Я не відчула, як підлога торкнулася колін — лише різкий ривок у тілі, ніби хтось висмикнув з мене нитку, що тримала все разом. Повітря зникло остаточно. Світ звузився до тьмяної плями світла й глухого шуму у вухах.
— Сашо!- майже злякано скрикнув Віталік підхопивши мене у останню мить.Я відчула його руки під собою, міцні, надійні. Потім він обережно посадив мене на підлогу.
—Сашо, ти чуєш мене? Якщо так, просто кивни.
Я повільно кивнула, відчуваючи що досі свідомість тримається на межі. Віталік опустився на коліно поруч, його присутність була твердою, надійною, але він не нав’язувався, дозволяючи мені знайти опору.
— Сашо, тримайся! Тільки не заплющюй очі. Тобі зле? Щось болить?
Моє тіло раптово здригнулось. Мій язик непокірно заплутався в словах, дихання залишалося уривчастим, кожен вдих — як боротьба з невидимим тягарем у грудях. Лейкемія, про яку я старанно намагалась не думати, зараз давала про себе знати найгірше: слабкість, швидка стомлюваність і важке дихання.
— Скільки ти сьогодні прибрала номерів?
— Три...надцять.
— Тринадцять? Саша, ти не мусила стільки... Сашо. Тобі потрібно додому.
Я прохрипіла:
— Я...не можу...моя зміна... ще година...
— Сашо, тобі дійсно зле! Я скажу Максиму, що ти все зробила. Я зараз подзвону Риті, щоб забрала тебе.
—Ні... мені вже... краще.
Я стиснула зуби від болю, що знову пронизав тіло, особливо суглоби — тупого, виснажливого, знайомого до нудоти. Такого, який не кричить, а тисне зсередини, наче нагадує: ти не забула про мене? бо я — тут.
— Не сперечайся. Я ж бачу як тебе трясе.
Я і справді тремтіла, і це вже було неможливо приховати. Дрібний тремор пробігав по руках, по плечах, по всьому тілу, ніби я змерзла зсередини.
Віталік витягнув з кишені штанів телефон і набрав номер Рити.
— Алло?—почувся голос Рити.
— Кохана? Привіт, ти зараз де?
— Вийшла з кав'ярні. Буду їхати додому. А що?— безтурботно відповіла Рита.
— Ти можеш приїхати до готелю?
—Так, але навіщо?- здивувалась та.
—Саші...зле.
— Що..?— скрикнула рита.
— Ти приїдеш?
— Вже їду. — коротко відповіла вона і поклала слухавку.
Віталік залишався поруч. Я сиділа на підлозі притиснувши коліна до грудей. Слабкість ніяк не хотіла відступати.
— Вибач, що так сталося... Сталося саме те, чого я найбільше боялася. Я підвела́ вас. Тебе і Риту. Але... Я допрацюю до кінця терміну. Не бійся. І ти не отрима́єш нагани від боса.
Я спробувала посміхнутися, але посмішка вийшла кривою й одразу зникла. Мої повіки стали важкими і я́ не витримала їхньої ваги. Стомлено заплющила очі.  Сил більше не було. Холод змінився на тепло. Свідомість потихеньку по́чала кудись пливсти.
— Саш?— насторожено промовив Віталік до мене. —Не засинай!
Це останнє що я чула. Голос Віталіка. А потім на деякий час я́ ринула у темряву, м’яку й тягучу, ніби теплу воду.
—Сашо?
Однак я вже не чула його. Не могла. Що сталося далі я не пам'ятаю. Мабуть заснула. Провалилася у дивний сон.
—Саш, невже ти...спиш? Ні! Чуєш?
Тиша. Моя свідомість уривками́ то з'являлася, то знову тікала. Віталік стоячи на колінах не знав що робити. Він розгублено дивився на мене а потім легенько доторкнувся до мого плеча. Він чекав моє́ї́ реакції. Я спробувала просто розплющити очі, однак похилилась на бік. І лягла на холодну підлогу. Через деякий час задзвонив телефон Віталіка.
—Де ви ?— про́лунав голос Рити через телефон, різкий, тривожний, але водночас спокійний.
Віталік підхопив трубку і швидко відповів:
— Ми тут, у підсобці. Спробуй зайти непомітно.
— Вже зайшла. Максима на ресепшні нема.
—Іди до підсобки.
—Добре.
Віталік відклав телефон.
—Сашо, Рита вже тут. Все буде добре. Чуєш?
Я здригнулася , точніше моє тіло. Воно…здригнулося саме, без моєї волі. Ніби ще пам’ятало, як реагувати, навіть тоді, коли я сама вже майже не трималася в собі.
— Сашо, — тихіше повторив Віталік. — Вона поруч. Ще трохи.
Його голос став ближчим, чіткішим. Я відчула, як він обережно підклав під мою голову щось м’яке — здається, згорнутий рушник. Холод підлоги вже не різав так гостро, ніби між нами з’явилася тонка, але важлива межа.
Десь зовсім поруч дзенькнули двері. Швидкі кроки. Запах холодного повітря з коридору — і разом із ним інший, знайомий, рідний.
— Саша… — голос Рити був зірваний, але вона стримувалася. — Я тут. Я з тобою.
Я не відкрила очей, та її присутність відчула одразу. Вона завжди так з’являлася — не шумом, а теплом. Її долоні торкнулися мого обличчя, щік, чола. Вони були теплі, живі.
— Дивись на мене, — сказала вона вже спокійніше. — Хоч на секунду. Добре?
Я повільно розплющила очі. Світ був розмитим, але Риту я впізнала одразу — навіть так. Її очі були червоні, але погляд зібраний, рішучий.
— От і добре, — видихнула вона. — Молодець. Ти тут.
— Вона знову відключалася, — тихо сказав Віталік. — Дихання рівніше, але слабка дуже.
Рита кивнула, не відводячи від мене погляду.
— Дякую, — сказала вона йому. — Далі я.
Вона сіла поруч, обережно притисла мою руку до себе, ніби перевіряючи, чи я справжня, чи не зникну знову.
— Саш, слухай мене, — прошепотіла вона. — Ми нікуди не їдемо зараз. Добре? Просто посидимо. Подихаємо. Потім — додому.
Слово «додому» пройшло крізь мене тихо, але глибоко. Я ледве помітно кивнула.
—Рито,- прохрипіла я невпевнено досі лежачи на підлозі. Біль ще не відпускав, навпаки ставав все сильнішим.—Я помру..?
Це просте питання змусило Риту здригнутися, однак не злякаючись подивилася прямо у очі Саші. Вона сильніше схопила мою руку.
Я зажмурила очі.
—Рито, я не можу...— голос здригнувся, ледве чутно, а тіло ніби повільно здавалось під вагою власної слабкості.
— Можеш, Сашо!—прошепотіла Рита.— Віталіку, ми маємо підняти її якось і відвести до машини.
Той кивнув.
—Саш, ти можеш підвестися?
— Мабуть...— відповіла я.
Віталік піднявся з підлоги і промовив дружині:
—Треба спробувати. Поки нас ніхто не помітив. Збери її одяг і ми ідемо.
Рита різко підхопилась на ноги і швидко кинулась до блакитного ящика. Миттєво відчинила його і забрали речі з нього.
Потім Віталік нахилився, обережно підхопивши мене під руки, а Рита підтримувала мене з іншого боку. Кроки були маленькі, повільні, але разом ми рухалися до дверей. Моя голова крутилася, ноги ледве слухалися, але тепло їхніх рук давало хоч якусь опору.
— Дихай, — шепотіла Рита. — Один крок за разом.
Я відчувала, як тіло ще протестує, але не було страху. Лише абсолютна потреба у підтримці, у цьому простому контакті. Коли ми вийшли в коридор, я глибоко вдихнула, і навіть слабкість здалася трохи терпимішою. На щастя ані́ в коридорі, ані в ході нікого не було і ми без перешкод дійшли до виходу. Машина чекала  не на парковці, а відразу біля центрального входу готелю.
— А ти смілива,Рито!- зауважив чоловік напівпошепки, відчиняючи задні дверцята. — Хіба можна ставити машину перед носом у всіх? Якщо нас хтось побачить...
—Не каркай. Де по твоєму я мала ї́ї ставити? На задньому дворі чи що?— різко, але тихо відрізала Рита, підтримуючи мене. Ми обережно підійшли до машини. Віталік відчинив дверцята ширше, Рита допомогла мені нахилитися й сісти. Сидіння здалося несподівано м’яким, ніби приймало мене без запитань. Я сперлася спиною, заплющила очі — лише на мить, щоб не впасти знову у темряву.
— Обережно, — прошепотіла Рита, вкриваючи мене моїм кардиганом.
—Ти впорається далі сама? Я мушу повернутися до готелю.— сказав чоловік за спиною дружини.
Рита відхилилася від мене зачинивши дверцята авто.
—Впораюсь!— твердо відповіла та обернувшись до нього.
— І ще...— невпевнено додав він.— Саша відчуває себе винною за те що так сталося. Думає що вона підвела нас. Скажи їй…
Вона нахмурилась і поглянула на мене крізь скло. Подруга думала що я не чую їх і тихо зітхнула:
—Бідна Саша... вона думає що обуза... Мені страшно за неї. Її страхи можуть її погубити раніше ніж хвороба. Вона ж така ще молода... Віталіку,я не знаю що нам робити. Боюся що вона згасне скоро на наших очах.
Віталік трохи відвернувся, щоб я не бачила його напружене обличчя.
—Спробуй ще раз поговорити з її батьком. Її не можна лишати саму на одинці з її болем.
— Я ж говорила вже з ним.Він обіцяв що приїде до нас у понеділок. Він дуже хвилюється за неї. Це і зрозуміло, він ж батько, але Саша...боїться.
Чоловік похитав головою, важко видихнувши.
— Все одно батько має бути поруч. Незважаючи на ніщо. Саша має це розуміти. Рито, ти маєш допомогти їй з цим.
— Знаю. Добре, коханий, ми поїдемо.- сказала Рита поцілувавши того у щоку. Чоловік кивнув а потім Рита обійшла машину і тихо відкрила дверцята з боку водія. Вона впевнено сіла за кермо, поруч зі мною і глянула на мене. Я кволо повернула голову до неї, ледве відкривши очі.
— Тобі краще?
Я́ тяжко ковтнула і ледь чутно прошепотіла:
— Трохи… краще.
Рита кивнула і завела двигун. По дорозі до мого тимчасового дому я боролась з слабкістю дивлячись у вікно. Машина ковзала по темних вулицях міста і світло ліхтарів ритмічно миготіло на склі, відбиваючись у моїх напівзакритих очах. Тіло ще відчувало втому, серце билося нерівно, а дихання залишалося уривчастим. Кожен поворот, кожне гальмування змушували мене міцніше притискатися до сидіння, ніби таким чином намагаючись втримати себе в цілісності. Рита зосереджено вела машину, її руки міцно тримали кермо, а очі пильно стежили за дорогою. Вона говорила тихо, майже для себе, щоб мене заспокоїти:
— Дихай рівно, Сашо… Не треба поспішати. Просто дихай.
Я прислухалася до її голосу, намагаючись відчути ритм дихання і його стабільність. Кожне слово Рити ніби плавно переносило мене через слабкість, роблячи її трохи легшою.
— Що бачиш там? — раптом запитала вона, помітивши, що я дивлюся у вікно.
Я ледве розплющила очі, намагаючись зосередитися на нічному місті, на світлі ліхтарів, що пробігали по склу, на тихих вогниках у вікнах будинків.
— Ліхтарі… вони блимають, як серце… — прошепотіла я, і Рита посміхнулася, хоча її обличчя залишалося серйозним.
— Саме так, — сказала вона спокійно. — А твоє серце б’ється сильно, але ти тримаєшся. І це головне.
—Рито.— раптово мовила я.
— А?
— Ти прийдеш на мій похорон... якщо мене не...стане? — стомлено спитала я глянувши на неї.— Проведеш мене в останню путь? Згадаєш мене, як колишню подругу?
Рита різко натиснула на гальма — не так, щоб машина смикнулася, а радше інстинктивно, ніби ті слова фізично вдарили її. Вона з’їхала правіше, зупинилася під ліхтарем і кілька секунд просто сиділа, тримаючи кермо. Потім повільно повернулася до мене.
— Сашо… — її голос зірвався, але вона одразу взяла себе в руки. — Не смій так говорити.
Я ледь знизала плечима. Сил сперечатися не було.
— Я просто питаю, — тихо сказала я. — Мені важливо знати. Чи за своє життя я знайшла людей, які згадають мене після смерті чи ні.
Рита дивилася на мене довго. Не так, як дивляться на хвору — з жалем чи страхом, — а уважно, ніби намагалася побачити крізь слабкість саму мене, ту, якою я була завжди.
— Ти зараз не подруга, яку згадують, — нарешті сказала вона тихо. — Ти подруга, яка є. І буде.
Вона відпустила кермо й обережно взяла мене за руку, так само, як у підсобці — міцно, але без тиску.
— І якщо ти ще раз скажеш мені слово «похорон», — Рита криво всміхнулася, крізь сльози, — я зупиню машину й буду сварити тебе годину. Навіть якщо ти знепритомнієш.
Я ледь-ледь усміхнулася. Посмішка вийшла слабкою, але справжньою.
—Я не боюся смерті.— зізналася я.— Там є мама. Але ще дуже хочеться побути тут. Біля тата і сестри. Біля своєї подруги— біля тебе.
Рита мовчки стиснула мою руку сильніше. На мить вона заплющила очі, вдихнула глибше, ніби збираючи себе докупи, а тоді повільно знову рушила з місця. Машина тихо поїхала вперед, залишаючи під колесами мокрий асфальт.
— Ось бачиш, — сказала вона вже спокійніше, але з тією особливою твердістю, яку я добре знала. — Ти не хочеш іти. І це найголовніше. Поки людина хоче лишатися — вона лишається. Навіть коли їй страшно. Навіть коли боляче.
Я дивилася перед собою, на темну дорогу, що розчинялася у світлі фар. Слова Рити повільно осідали всередині, ніби хтось обережно клав їх у мене, щоб не злякати.
— Я не знаю, як це буде, — продовжила вона. — Не знаю, що чекає далі. Але я знаю одне: ти не сама. І ти не обуза. Чуєш?
Вона легенько стиснула мої пальці.
— Ти — моя. І я нікуди від тебе не подінусь.
У горлі защеміло. Я кивнула, бо сказати щось було важче, ніж дихати. Усередині піднімалася хвиля — не паніки, ні. Чогось іншого. Тихого, теплого, схожого на вдячність.
— Мені соромно, — прошепотіла я після паузи. — Що я така… слабка.
Рита коротко, майже беззвучно хмикнула.
— Сашо, — сказала вона. — Слабкість — це коли тікають. А ти залишаєшся. Навіть зараз. Це не слабкість. Це мужність, просто вона не така, як у кіно.
Ми знову замовкли. Машина їхала рівно, і цей рух заспокоював. Я відчула, як повіки знову стають важкими, але цього разу страху не було. Лише втома — чесна, глибока.
— Якщо захочеш спати — спи, — м’яко сказала Рита, помітивши мій погляд. — Я розбуджу, коли приїдемо.
— Добре… — прошепотіла я.
Я заплющила очі, притискаючи до себе власний кардиган, і востаннє вловила її голос:
— Ти ще тут, Сашо. І ти потрібна. Запам’ятай це.
Темрява підступила повільно, без різких країв. Не як падіння — як занурення у теплу воду. І вперше за довгий час я дозволила собі просто бути. Не боротися. Не тікати. Просто довіритися.