15(Саша)

Віталік затримався в готелі, тож я поверталася сама. Автобус був майже порожній — кілька втомлених облич, важкі куртки, притлумлені погляди. Я сіла біля вікна й притисла лоб до холодного скла. Місто повільно пливло повз — вітрини, зупинки, жовті плями ліхтарів. Усе виглядало трохи віддаленим, ніби не зовсім моїм.
У кишені спідниці лежали кілька зім’ятих купюр — гроші, які Рита дала мені кілька днів тому. «На всяк випадок», — сказала вона тоді. Я не витрачала їх. Чекала коли вони стануть у нагоді. От і стали. Кількома купюрами я вже заплатила за поїздку на автобусі, а решту знову сховала в глиб кишені. Я їхала  повільно, рахуючи зупинки не очима, а відчуттям — коли місто починало стихати, а темрява між будинками ставала густішою. Автобус м’яко погойдувався, і в цьому русі було щось заспокійливе, майже колискове. Я заплющила очі лише на мить, але в голові одразу сплив його кабінет, його спина, те коротке повернення крісла — і обличчя, яке я хотіла б не впізнати.
Я видихнула крізь ніс і знову подивилася у вікно.
«Не хочу думати про нього. Не тут. Не зараз.»
Щось гаряче піднялося від грудей до горла — не сльози, не страх. Скоріше — відлуння старого роздратування, змішане з втомою. Я стиснула руки в долонях на колінах, відчуваючи, як напруга поступово розтікається, розчиняючись у м’якому ритмі автобуса.
Коли я вийшла на своїй зупинці, ніч обіймала місто тихо. Ліхтарі відкидали довгі тіні на порожні тротуари, а холодне повітря приємно різало обличчя. Я пройшла кілька кроків і зупинилася, на мить вдихаючи його запах — змішання вологого асфальту й диму з камінів.
Я підвела очі вгору і побачила світло́ в вікні кухні ква́тири Рити́. Я впевнено попрямувала далі до під'їзду будинку її тимчасового прихистку. «Тепер я чужинка у власному житті.» гірко подумала я заходячи до під'їзду. Сходи були тихі, лише мої кроки відлунювали по плитах. Повітря пахло холодом і трохи старим каменем. Я піднімалася повільно, відчуваючи втому у м’язах. Долоні непомітно стискали поручні, ніби це давало хоч якусь опору серед шуму в голові.
Відчинивши двері квартири і тихо увійшла. Намагаючись не видати жодного звуку я обережно зняла черевики і кардиган. Ноги шалено гуділи незважаючи на те, що я по-справжньому попрацювала лише дві години. Босими́ ногами я́ прямую до кухні. Рита́ щось готувала схилившись над плитою. У її вухах були навушники. Вона не одразу помітила мою́ присутність у дверях.
Я кілька секунд просто стояла, дивлячись, як вона помішує щось у сковорідці — звичний, майже заспокійливий рух. Домашній. Справжній. Такий, у якому не було ні готелів, ні кабінетів, ні людей зі шкіряними кріслами.
Я легенько сперлася плечем об одвірок.
— Рито, — тихо сказала я.
Вона здригнулася, швидко зняла навушники й обернулася.
— Сашо! — видихнула з полегшенням. —Ти мене налякала. Я не почула як ти прийшла...
—Вибач…— повторила я тихіше й зробила крок у кухню.
— Та нічого, — Рита швидко усміхнулася, але її погляд ковзнув по мені уважніше, ніж зазвичай. — Ти рано. Я думала, Віталік тебе привезе.
— Він затримався, — сказала я просто. — Я автобусом. Доречі. Дякую за гроші. Вони сьогодні якраз знадобилися.
Рита на мить завмерла з лопаткою в руці, потім махнула нею, ніби відганяючи зайву думку.
— Та не вигадуй, — сказала вона. — Для того й давала. Сідай, зараз буде готово.
Я пройшла до столу й сіла, відчуваючи, як тепло кухні повільно розморожує втому. Плечі все ще були напружені, але вже не так боляче. Рита поставила переді мною тарілку, сіла навпроти й тільки тепер дозволила собі подивитися уважно.
— Ти якась… змучена, — тихо сказала вона. — Перший день так виснажив?
— Не робота, — відповіла я після паузи. — Швидше… обставини.
Вона не поспішала з питаннями. За це я була їй вдячна. Я взяла виделку, але так і не почала їсти.
— Рито, — знову озвалася я, цього разу спокійніше, ніж очікувала від себе. — Можна я спитаю дещо?
— Звісно, — вона одразу напружилася, але голос залишився м’яким.
Я підняла на неї погляд.
— Ти знала, хто власник готелю?
Рита повільно видихнула, ніби збираючись із думками.
— Ні, — сказала вона чесно. — Я знала, що є власник, що він не часто з’являється… але я його ніколи не бачила. Чесно, Сашо. А що?
Я кивнула, ніби підтверджуючи щось для себе.
— Це той самий чоловік, — сказала я рівно. — З кав’ярні. Ну,у тій, у якій ми колись працювали. Той самий через якого мене тоді звільнили…
Рита завмерла. Не різко — ніби просто перестала рухатися, щоб краще почути. Її погляд на мить став порожнім, потім зосередженим.
— Що?.. — тихо перепитала вона. — Ти серйозно?
— Так, — кивнула я. — Я впізнала його одразу. Хоча дуже хотіла помилитися.
Рита повільно похитала головою.
— Сашо… я справді не знала, — сказала вона майже пошепки. — Клянуся тобі. Якби я бодай уявляла…
— Я знаю, — перебила я її спокійно. Навіть м’яко. — Я не думаю, що ти могла це приховати. Ти б не змогла.
Вона уважно вдивлялася в моє обличчя, ніби шукала там тріщину — сльози, злість, образу. Але нічого такого не було. Лише втома.
— І що ти відчуваєш? — обережно спитала вона.
Я задумалась. Справді задумалась.
— Злість, — відповіла я після паузи. — Але не таку, як раніше. Вона… глуха. Наче я вже не маю сил її кричати. І ще — дивне відчуття, ніби минуле знову торкнулося плеча, щоб нагадати: «Я нікуди не поділося». Нагадати що яке моє життя до того дня було легким і... мабуть щасливим. Життя, де я ще відчувала себе вільною людиною, а не …обузою для всіх.
Рита мовчала. Вона слухала не очима — всім тілом. Повільно підвелася, обійшла стіл і сіла поруч, так близько, що я відчула тепло її плеча.
— Ти не обуза, — сказала вона тихо, без пафосу, ніби це був простий факт. — Ти просто дуже втомлена. І тримаєш занадто багато в собі.
Я не одразу відповіла. Дивилася в тарілку, на пару, що піднімалася від їжі, і думала, як легко людям із боку говорити правильні слова — і як важко їм іноді прорости всередині.
— Можливо, — тихо сказала я. — Але я справді стараюся не бути тягарем. Для тебе. Для Віталіка. Для всіх.
Рита різко, але тихо зітхнула й поклала долоню поверх моєї руки — теплу, впевнену.
— Сашо, — сказала вона трохи твердіше, ніж досі. — Послухай мене. Ти не тягар. Не для мене. Не для Віталіка. І якби ти була — ми б не тримали тебе тут. Не з жалю. Не «бо так треба». А тому, що ти нам важлива.
Я ледь помітно стиснула пальці у відповідь, але погляду не підняла.
— Знаєш, що мене лякає? — продовжила Рита вже спокійніше. — Не те, що він там бос. А те, як ти про себе говориш. Наче мусиш весь час виправдовувати сам факт свого існування.
Я гірко всміхнулася.
—Бо я так відчуваю. Ніби я займаю чиєсь місце. Адже моє життя тимчасове. І це розуміння… приходить до мене дедалі частіше.
—Мабуть перший робочий день на тебе погано вплинув, бо ти щось розкисла, подруго.
—Ні! Просто... Не знаю.
— Якщо ти не витримуєш там, просто скажи. Я поговорю з Віталіком і…
—Ні... я ж пообіцяла,вам. Я не хочу підвести, розчарувати вас. Ні. Я допоможу Віталіку, поки ще можу. Поки хвороба ще дозволяє стояти на ногах.
Рита різко підвела на мене погляд.
— Сашо… — сказала вона повільно, з тим особливим спокоєм, за яким ховається страх. — Не говори так. Не так.
Я нарешті подивилася на неї. В її очах було те, чого я намагалася не помічати вже давно — тривога, справжня, жива, не показна.
— Я не здаюся, — додала я тихіше, ніби виправдовуючись. — Я просто… реалістка. Я знаю свої межі. І знаю що мої сили скоро будуть помалу вичерпуватися незважаючи на те, чи я буду лікуватися чи ні.
— Сашо, - злякано глянула вона на мене.— Що означає "буду лікуватися чи ні"? Ми ж домовилися…
— Рито, я заплуталася. Я не знаю чи варто розпочинати лікування чи ні? Мені мабуть буде потрібно поговорити про це з... батьком. Це питання до нього. Чи готовий він знову до... пекла.  Так я знаю що я зараз поводжуся я́к маленька дівчинка а́ле мені страшно.
Саша зітхнула опустивши очі. Її погляд ста́в скляним, трохи відстороненим.
—Рішення буде за ним...— тихо додала вона.
— А ти? Це ж тво́є життя!—тихо, але наполегливо промовила Рита, стискаючи мою руку сильніше. — Не можна все перекладати на інших, навіть на батька. Ти маєш право вирішувати сама, хоч би як страшно це здавалося.
Я підняла погляд. Її очі були палаючі, відверті, без осуду. І в них я раптом побачила щось важливе — віру в мене, у мою здатність виживати, приймати рішення, навіть коли страшно.
—Ти права. Це моє життя. Я мабуть вже піду спа́ти бо щось мене дійсно розклеїло.
Рита кивнула а я підвелась з-за столу ледве не похитнувшись від втоми.
—На добраніч, Рито.- сказала я покидаючи кухню.
—На добраніч, Сашо, — тихо відповіла вона, і її голос звучав так тепло, що мені одразу стало легше. — Відпочивай, завтра новий день.
Я вийшла і попрямувала до своєї кімнати навіть забувши що мала прийняти душ.  Швидко переглянувшись я лягла в ліжко і майже одразу відчула, як тіло здається швидше, ніж думки.
Ковдра була теплою, знайомою. Я повернулася на бік, підтягнувши коліна до грудей, і втупилася в темряву. Кімната дихала тишею — не гнітючою, а такою, що дозволяє не тримати обличчя. Десь у квартирі тихо дзенькнув посуд, потім усе стихло. Мабуть Рита́ пішла до вітальні.
Я лежала, дивлячись у темряву, і намагалася не думати ні про завтра, ні про готель, ні про нього. Думки все одно поверталися — не гостро, не боляче, а повільно, ніби перевіряли, чи я ще тут.
«Це моє життя».
Слова Рити відлунювали тихо, без тиску. Не як вимога — як нагадування. Я повторила їх подумки ще раз. І ще. Наче пробувала на смак. Вони здавалися правильними, але поки що чужими. Як одяг, до якого треба звикнути.
Тіло нило рівномірно, чесно. У цій втомі не було паніки — лише сигнал, що сьогодні я дійшла до межі. Я дозволила собі не бути сильною. Не бути зібраною. Просто лежати.
Десь глибоко всередині ворухнулася тривога — про лікування, про батька, про те, що доведеться говорити вголос те, що давно боялася назвати. Але я не пустила її вище. Не сьогодні.
Сьогодні був день, який я витримала.
Зустріла минуле — і не зламалася.
Повернулася додому — і мене чекали.
Цього було достатньо.
Достатньо щоб бути тут і зараз.