9(Рита)

Кав’ярня мала зачинитися ще десять хвилин тому, але, здається, цього вечора годинник не на моєму боці. П’ятеро “героїв” за третім столом вирішили переплюнути самих себе й влаштували марафон по віскі. Восьма партія — і вони ще тримаються на ногах. Я дивлюся на них і думаю: завтра ніхто з них не згадає, як їх звати. Я витираю вже чисті столи по другому колу, просто щоб зайняти руки. У голові гуде — то від кави, то від алкоголю, то від цієї нескінченної зміни. Час наче зупинився: за вікном тиша, лише тьмяне світло ліхтарів на порожній вулиці.
Але за третім столом час іде по-іншому. Там — свій маленький всесвіт: п’ятеро хлопців, які вперто тримаються за кожну склянку. Їхні голоси зливаються в один шум, слова — то сміх, то сварка, то фрази “ні про що”. Кожен їхній тост звучить так, ніби останній.
Я давно навчилася дивитися на таких відвідувачів, як на тіней. Завтра вони зникнуть із мого життя, навіть не пригадавши, як виглядала офіціантка, яка терпляче підливала їм віскі. А я ж запам’ятаю все: як той у білій сорочці щоразу робив вигляд, що платить сам, як другий із татуюванням на шиї сміявся над кожним словом, а решта лише кивали, немов боялися залишитися осторонь.
Мені б лиш замкнути двері, загасити світло й піти додому. Але ніч ще не вирішила, чи відпустить мене. Всі мої думки там– вдома. Біля люблячого чоловіка Віталіка, що з нетерпінням чекає мого повернення."Ми могли б вже зайнятися чимось "цікавеньким“, а тут сиджу з цими "чемпіонами ", що вже не пам'ятають де чия склянка. Мої думки перервав їх сміх. "Все з мене досить." Я підходжу до їхнього столика, спершись на піднос, ніби на щит.
— Вітаю, чемпіони. Восьма партія — це вже рекорд нашого закладу. Але, на жаль, мої сили не безмежні, і кав’ярня теж має годинник. Час підбивати підсумки.
Хлопці сміються, хоча не зовсім розуміють, що ж тут смішного.
Один із них, із татуюванням на шиї, піднімає склянку:
— Та ми ж чемні клієнти, правда? Ще одну — і підемо.
Я вдихаю глибше, щоб не закотити очі.
— Ви вже казали це тричі. І все ще сидите тут.
Другий, у білій сорочці, нахиляється вперед і з посмішкою каже:
— Та не сердься, красуне, ми ж залишаємо тут гроші. Хіба це не головне?
Я ставлю піднос на край столика й дивлюся йому просто в очі:
— Гроші не куплять мені сну. І точно не додадуть сил прибирати після вас о другої ночі.
Хтось третій хихоче, проливаючи кілька крапель на стіл:
— О, вона вміє огризатися!
Їхній сміх стає ще голоснішим, але я бачу: слова таки дійшли. Вони переглядаються між собою, ніби вирішують, хто перший дістане гаманець.
-Тимон, заплати сьогодні га? Виручи по-братськи.
Тимон, той у кого на футболці було написано: "Все вирішують гроші" дістав з кишені куртки гаманець і витягнув з нього декілька купюр по 200 і кинув її на стіл.
-Ось.- сказав він.- Ні в чому собі не відмовляй.
Я взяла гроші запихаючи їх до передньої кишені.
-Дякую.- коротко відповідаю я.
Раптом той самий із татуюванням на шиї піднімається трохи хитнувшись від алкоголю. Його усмішка стає неприємною, коли він робить крок ближче:
— Та ти гаряча, якесь диво, що ще не пішла з нами…
Я інстинктивно відступаю на півкроку, але спина впирається в стіну. Серце калатає швидше, та руки самі собою міцніше стискають піднос.
— Сідайте на місце, — кажу рівно, намагаючись тримати голос твердим.
Він простягає руку, ніби збирається торкнутися мого плеча. І тут у мені щось клацає: піднос летить уперед, важко й різко, як справжній щит. Його пальці лише ковзають по моїй руці, а металевий край б’є його в груди.
— Я сказала: сідайте! — виривається в мене, вже без жодної посмішки.
Хлопці за столом на секунду завмирають. Двоє починають гиготіти, третій мовчить, але очі його насторожено блимають. Атмосфера різко змінюється: від жартів — до напруги, що можна різати ножем.
Він ще не встиг доторкнутися до мене вдруге, як за його спиною пролунав низький, чіткий голос:
— Дракон, сядь. Досить.
Я здивовано підвела очі. Серед цієї п’яної п’ятірки, схоже, залишався один тверезіший за інших. Темне волосся, уважний погляд, і в його руках — так і не допита склянка, яку він тепер відсунув убік.
— Ти бачиш, що їй неприємно? — байдуже промовив він.- Відчепись від неї. 
Татуйований щось пробурмотів, проте повернувся на місце, грюкнувши склянкою об стіл.
Пролунав сміх а той промовив до них:
-Дівчина має рацію. Ходимо вже звідси. 
Він підвівся з-за столу і раптом усі інші зробили так само. Один за одним, наче за командою, вони встали, ще похитуючись, але вже мовчазні. Всі крім Дракона. Він навіть не зрушив з місця.
-Дракон, ходімо.
-Я хотів розважитися ще.- пробубнів хлопець з татуюванням.
-Ми приїдемо завтра.- підбадьорив Тімон.
Той п’яно похитнувся на стільці, щось нерозбірливо пробурмотів собі під ніс і нарешті піднявся. Його рух був різким, але нетвердим, і він мало не перекинув порожню склянку. Дракон кинув на мене дивний погляд — то чи виклик, чи образа, чи просто каламуть у його очах.
На мить мені здалося, що він зараз щось утне — скаже дурість, зробить крок уперед, потягнеться рукою. Я застигла з підносом, готова хоч відбиватися, хоч кричати. Але він лише фиркнув і, важко дихаючи, рушив за іншими.
-Прошу вибачення за ганебну поведінку моїх друзів.- квапливо кинув хлопець і пішов за ними. Полегшено дивилася, як вони поспіхом виходять із закладу. Тепер я можу вільно зітхнути.
-Ідіоти.- плюнула я їм в слід і поглянула на наручний годинник. Мої очі розширились. Друга година ночі. А мені ще потрібно прибрати цей стіл. Від самої думки стало недобре. Та я зібралася й пішла по ганчірку. Єдине, що мене тішило, – завтра вихідний. Закінчивши роботу я швидко побігла до вбиральної. Переодягнулась на буденний одяг і з швидкістю вітру покинула кав'ярню причому не забувши її зачинити на ключ, а його сховати у таємний кутом у вікні. Я вдихнула на повні груди, і свіже повітря видалося солодким нектаром після задушливого дня, проведеного в кав’ярні. "Нарешті" посміхнулася я і попрямувала до своєї машини. Я відкрила машину здалеку, і її фари блиснули в темряві, мов би радісно помічаючи мене і показуючи, як сильно сумували.
Відчинивши двері я буквально впала на водійське сидіння застогнавши: "Мої ноги". Вони гуділи немов бджоли у вулику. Однак лишився лише один ривок і я вже буду вдома. Поруч з коханим чоловіком. Ця думка спонукала мене їхати швидше. От вже і Кадайський міст тому до дому вже не так ж далеко. Кілька кілометрів і...стоп. Я раптом помітила тінь людини, яка стояла за перилами мосту, і від цього по спині пробіг холодок. Будь якого іншого разу я могла б подумати що вона лише милується нічним містом але ж не за ними і не у такий час. Щось невідоме змусило мене загальмувати і відскочити з машини. Я обережно наблизилася, намагаючись залишатися непомітною, і вдивилася у темну постать. Я аж очам своїм не повірила, коли зрозуміла, хто це.
-Сашо?-я промовила обережно, майже пошепки, щоб мій голос не налякав її й не штовхнув на необдуманий крок.
Вона здригнулася, проте не обернулася. Її руки ще міцніше вчепилися у холодний метал перил. Я зробила крок ближче, намагаючись не видавати звуків.
— Рито… іди геть… — прошепотіла вона, і слова прозвучали так, ніби розривали її зсередини.
У горлі в неї хрипіло, а плечі тремтіли.
— Я не можу, — відповіла я, намагаючись зберегти спокій. — Не можу залишити тебе тут одну.
-Іди, Рито!- скрикнула дівчина. У її голосі чувся відчай. -Ти ж не хочеш стати свідком моєї смерті? 
Я відчула, як у грудях стислося серце, але змусила себе заговорити.
— Тоді не вмирай, — прошепотіла я. — Бо я не зможу піти.
Вона здригнулася, відвернулася назад у темряву. Її пальці судомно стискали метал.
— У мене немає причин жити… — ледь чутно вимовила вона.
Я зробила крок уперед, ще ближче.
— Подивись на мене, — благала я. — Ти — причина. Для когось, для себе, для світу. І зараз — для мене.
— Я не можу. Вибач...
Вона на мить повернула голову, і наші погляди зустрілися. У її очах блищали сльози, що зливалися з нічною темрявою.
Я простягнула руку, намагаючись не тремтіти.
— Дозволь мені тримати тебе. Просто одну мить.
І тут її нога вже зависла над порожнечею, а пальці відірвалися від металу.
Світ стиснувся до одного удару серця. Я кинулася вперед, і мої руки схопили її, перш ніж темрява поглинула.
Вона була така легка, ніби сама складалася з вітру й сліз.
— Я не відпущу, чуєш? — прошепотіла я, притискаючи її до себе.
Витягнувши її на руках через перила, ми разом ударилися об асфальт. Дихання перехопило, а серце билося так, наче хотіло вирватися з грудей. У цей момент я зрозуміла: вона жива, і це єдине, що має значення.
Сльози текли по її обличчю, а руки судомно били мене по грудях.
— Відпусти мене! — ридала вона.
Я міцно тримала її, відчуваючи, як її відчай переповнює простір навколо нас. Кожен удар був криком її болю.
— Я не хочу жити… Бути обузою для когось, — голосила Саша, ще раз вдаривши мене в груди.
Раптом її удари стихли, і тіло стало нерухомим. Серце застигло. Я одразу зрозуміла — вона зненацька знепритомніла. Її голова похилилася, плечі ослабли, а руки вислизли з моїх долонь.
— Тримайся, Саша! — прошепотіла я, підхоплюючи її на руки́. Я вирішила перенести її до своєї машини.
Я відчинила двері машини і обережно посадила її на переднє сидіння. Її тіло було ще м’яким і безвольним, а волосся спадало на обличчя, приховуючи напівзаплющені очі. Я простягнула руку, щоб відсунути пасмо волосся, і обережно перевірила, чи дихає вона.
— Дихай… все гаразд, — прошепотіла я, намагаючись заспокоїти себе так само, як і її. — Ти в безпеці.
Серце калатало шалено, а руки тряслися від адреналіну. Я знала, що зараз важливо не відволікатися ні на що інше, крім того, щоб привести її до тями.
Я сиділа поруч, тримаючи руку на її плечі, і спостерігала, як її дихання стає трохи рівнішим. Серце калатало, а думки крутилися навколо лише одного: щоб вона не втратила свідомість остаточно.
Раптом її очі повільно поворухнулися, а повіки тремтливо відчинилися. Вона спробувала сісти, але тіло не слухалося.
— Я... жива? — її голос був слабким і ледь чутним, майже шепіт.
— Так, — відповіла я м’яко, намагаючись вселити впевненість. — Ти жива. Я тут.
Саша на мить застигла, дивлячись на мене розгубленими очима, а потім злякано оглянулася навколо. Мабуть, спогади нахлинули одночасно — бо вона різко схопилася і почала битися об двері, намагаючись вийти з машини.
-Відчи́ни ці кляті двері...- кричала вона на мене.
— Нікуди я тебе не пущу! — серйозно промовила я. — Губити власне життя ось так… Просто дурість.
— Не тобі мене судити…
— Твої рідні взагалі знають, що ти надума́ла?
Я відвернулася до вікна, намагаючись придушити власне хвилювання.
— Вони сплять, — тихо відповіла Саша, і її голос ледве долинав до мене.
Її очі блищали від сліз, а руки все ще смикалися, намагаючись відштовхнути мене. Я розуміла: слова зараз мало допоможуть, головне — залишатися поруч і дати їй відчути, що вона не сама.
— А ти вирішила ось так піти з життя, щоб на ранок завдати їм нестерпного болю? — промовила я, голос тремтів, але був твердим.
Саша знову здригнулася, її руки стиснулися в кулаки, а очі блищали від сліз. Вона мовчки дивилася у вікно, ніби намагаючись сховатися від власного страху. 
— Ти не розумієш… —перевівши погляд на мене прошепотіла вона, ледве чутно. — Я просто… не витримую.
Я нахилилася ближче, тримаючи її погляд:
— Саша, я можу не знати всього, що ти відчуваєш, але я знаю одне: ти не повинна залишатися одна з цим болем. Я не дозволю тобі зробити це.
Вона різко зітхнула і трохи відсунулась, але її руки ще трималися за край сидіння. Я відчула, що наступний крок — дуже обережний, але він може почати процес довіри.
— Рито, моє життя зруйновано. Яка різниця, коли померти — зараз у тиші чи потім на чиїхось очах… — голосила Саша, і кожне слово звучало, як удар у грудях.
Я відчула, як холод пробігає спиною.
-Саш, що ти таке кажеш? — незрозуміла я, дивлячись на неї широко розплющеними очима.
Вона відвернулася, тримаючись руками за голову, ніби намагаючись сховатися від власного болю.
— Ти не розумієш… — прошепотіла вона, голос тремтів. — Все вже зруйновано. У мене рак.
Я застигла, серце стиснулося, а дихання перехопило. Слова повисли у повітрі, важкі і немов камінь.
— Рак… — видихнула я тихо, ледве вимовивши це слово. — Саша…
Вона опустила голову, а сльози знову почали котитися по її щоках.
— Навіщо жити далі, якщо все вже втрачено? — запитала вона, і кожне слово було пронизане відчаєм.- Навіщо робити комусь боляче, щоб самому існува́ти? 
Я ковтнула клубок у горлі і нахилилася ближче, тримаючи її за руку.
— Бідний тато з сестрою… — додала Саша, і сльози знову почали котитися по щоках. — Спочатку мама, а тепер… Я цього не витримаю.
-Мама?- спитала я тихо, бо серце стислося від передчуття важких слів.
Саша заплющила очі і важко зітхнула:
-У неї теж був рак... Лейкемія. Як у мене. Усе моє життя мені говорили, що я дуже схожа на неї. Зовнішність, характер, очі, посмішка… — Саша зітхнула, голос тремтів. — Так, я, мабуть, дуже схожа… бо спадкувала ще й рак.
Я відчула, як у грудях стискається щось важке, ніби камінь. Серце калатало шалено, а слова не приходили відразу. Але я знала, що мовчання зараз не допоможе.
— Саша… — прошепотіла я, обережно тримаючи її руку, — ти не «спадкувала» біль. Ти жива, і в тебе ще є шанс жити, боротися і знаходити моменти радості. І ти не повинна робити це одна.
Вона похитала головою.
Я не змогла стримати сльози:
— Коли ти дізналася?
— Менше місяця тому, — прошепотіла Саша, її голос зривався. — Лікар закликав почати термінове лікування… та я відмовилась. — Вона опустила погляд, ніби соромилася власних слів. — Таємно видав мені виписку і дав місяць на роздуми.
Я затамувала подих, відчуваючи, як серце стискається від болю.
— Саша… — ледве вимовила я. — І ти справді думала, що найкраще рішення — ось так зникнути? Піти й залишити їх із подвійним болем?
Вона знову заплющила очі, по щоках знову покотились сльози.
— Я боюсь… Боюся боротися. Боюся знову бачити, як інші страждають. Боюся повторити її шлях. Я слабша, ніж мама.
Я стиснула її руку міцніше, відчуваючи, як біль стискає горло.
— Саша, це неправда, — сказала я тихо, але твердо. — Ти не слабка. Те, що ти відчуваєш страх, не робить тебе менш сильною. Це означає, що ти жива. І навіть якщо дорога важка, ти не маєш йти нею сама.
Вона здригнулася, її плечі тремтіли, наче від холоду, і на мить здалося, що вона все ж дослухається.
— А якщо я не хочу? — ледь чутно вирвалося з її губ.
Моє серце здригнулося від цих слів. Я бачила перед собою не просто дівчину, що втратила надію, а людину, яку роз’їдала тиша відчаю.
— Ти маєш право не хотіти, — відповіла я тихо, щоб не злякати її ще більше. — Після всього, що ти пережила, це природно. Але… хіба твій біль має перемогти тебе остаточно? Хіба твоя мама хотіла б цього для тебе?
Саша затремтіла, її руки судомно вчепилися в коліна. Сльози капали на тканину джинсів.
— Я не знаю… — прошепотіла вона. — Я просто так втомилась.
Я торкнулася її плеча й нахилилася ближче:
— Якщо ти втомилась — дозволь собі відпочити. Але не здаватись. Твоя сім’я може підтримати тебе… і я теж. Дай їм шанс. І собі.
Саша різко затулила обличчя долонями, наче хотіла сховатися від моїх слів, але плечі її затремтіли ще дужче. Вона ридала, стискаючи себе руками, мов маленька дитина.
— Я… я так боюсь, Рито, — пробилася її сповідь крізь схлипування. — Вмирати страшно. Я весь час казала, що готова, а насправді… я не готова!
Вона опустила руки, її очі були червоні від сліз, але вперше в них читалося щось інше, крім відчаю. Там була крихітна, квола, але справжня надія.
Я обняла її обережно, притискаючи до себе:
— Це й означає, що жити ти ще хочеш. І поки хочеш — є заради чого боротися. Тебе відвести додому?
Саша витерла сльози рукавом, дивлячись у темряву за вікном.
— Я не хочу додому… — її голос був слабкий, але впертий. — Не можу зараз бачити тата й сестру. Якщо вони побачать мене такою… — вона запнулася, хитаючи головою. — Я зламаюся остаточно.
Я вдихнула глибше, розуміючи її біль.
— Добре, — сказала я спокійно. — Не поїдемо додому. Але й залишатися тут ми не будемо. Ти ж не хочеш, щоб хтось інший знайшов тебе на цьому мосту?
Вона здригнулася й опустила голову. Мовчала довго, перш ніж прошепотіти:
— А куди тоді?
Я стиснула кермо, відчуваючи, як усередині борються тривога й рішучість.
— До мене, — відповіла я м’яко. — Там тихо. Ніхто тебе не змусить говорити, якщо ти не захочеш. Просто відпочинеш.
— Не можна, — прошепотіла Саша, відводячи погляд. — У тебе ж є чоловік. Він, мабуть, буде сердитися, що ти приводиш в дім всіляких колишніх колег.
— Хто? Віталік? — тихо розсміялася я, хоч усередині серце калатало від хвилювання. — Та він найгостійніша людина з усіх, яких я знаю. Тим паче, не можу ж я залишити тебе наодинці в такому стані.
Саша невпевнено знизила плечима:
-Ну добре. Поїхали.
Я завела двигун і повільно рушила з місця, відчуваючи, як напруга трохи спадає. Саша мовчки сиділа поруч, тримаючи руки на колінах і періодично опускаючи погляд на підлогу машини.
—Вибач за клопіт.- промовляє вона через деякий час до мене коли ми доїжджали до мого житлового будинку.
— Який ще клопіт? — запитала я, посміхаючись м’яко. — Ти не створила жодного клопоту. Ти просто потребувала допомоги, і я рада, що ти погодилася поїхати зі мною.
Саша відвернулася до вікна, але я встигла помітити, як її губи ледь здригнулися, наче вона намагалася приховати сльози. Вона не відповіла, проте її руки, що досі стискали коліна, трохи розслабилися.
Ми під’їхали до будинку. У вікні все ще горіло світло — Віталій, мабуть, чекав на мене. Серце стиснулося від думки, як пояснити йому все, що трапилося, але я знала: він зрозуміє.
Я заглушила двигун і обернулася до Саші:
— Ходімо. Тут безпечно.
Вона глянула на мене довгим, розгубленим поглядом і лише після цього обережно кивнула.
Я допомогла Саші вийти з машини. Вона трималася трохи позаду, ступала невпевнено, наче кожен крок давався їй важко.
Ми піднялися сходами. Я вставила ключ у замок, і серце шалено закалатало — як усе це пояснити Віталію? Двері відчинилися, і тепле світло передпокою з іншої кімнати зустріло нас після темної ночі.
— Рито? — з кімнати почувся його голос. — Ти вже вдома?
— Так.
Саша напружено стиснула мою руку. Я відчула, як вона завмерла, ніби готова відступити назад.
— Все добре, — прошепотіла я їй і легенько повела всередину.
У дверях вітальні з’явився Віталій. Він був у домашній футболці, трохи втомлений, але уважний. Його очі миттєво впали на Сашу.
— Це хто?.. — він глянув на мене з подивом, але в голосі не було злості, лише тривога.
— Це Саша, — тихо відповіла я. — Моя колишня колега. Їй потрібна допомога.
Віталій на мить замовк, вивчаючи її. Потім кивнув, відступив убік і сказав спокійно:
— Заходьте. Тут вам буде безпечно.
Саша переступила поріг і обережно зняла взуття, наче боялася лишити зайвий слід. Вона трималася близько до мене, а очі непевно бігали по кімнаті.
Саша здригнулася від мого запитання, наче я застала її зненацька.
— Допомогти зняти пальто? — повторила я лагідніше, простягаючи руку.
Вона кліпнула очима, а потім кивнула. Її рухи були повільні й невпевнені, ніби вона не знала, чи має право приймати навіть таку просту допомогу. Я обережно стягнула з її плечей пальто й повісила його на вішак.
— Дякую, — тихо промовила вона, уникаючи мого погляду.
— Тут тобі не за що дякувати, — відповіла я з усмішкою. — Розслабся. Це твій прихисток на сьогодні.
Віталій підійшов ближче, узяв з полиці домашні капці й поставив їх біля її ніг.
— Ось, щоб не мерзли ноги, — сказав він спокійно.
Саша спершу розгублено глянула на нього, але все ж обережно всунула ноги в капці. Її плечі трохи опустилися, і я помітила, як напруга, хоч і не повністю, але почала відступати.
Ми пройшли до вітальні. Саша сіла на край дивана, тримаючись прямо, наче боялася розслабитися. Я підсунула їй подушку, а Віталій поставив на столик тацю з чаєм і печивом. 
— Гарячий, будь обережна, — промовив він, передаючи їй чашку.
Саша взяла її обома руками, пальці ще тремтіли. Вона довго дивилася на пару, що здіймалася з темно-зеленого чаю, і нарешті зробила маленький ковток.
— Теплий… — прошепотіла вона, і в її голосі прозвучала ледь вловима полегкість.
Віталік відійшов і опустився у крісло напроти нас час від часу незручно відводячи погляд від гості. Я вирішила що час заговорити.
—Любий, ти ж не проти, якщо Саша залишиться на ніч у нас?- обережно промовила я до коханого.
Той посміхнувся:
—Звісно що так. Ти ж і так знала мою відповідь.
Я кивнула.
Віталік повільно піднявся з місця і рушив до дверей. Мабуть він сам зрозумів що зараз нас краще залишити на одинці .
— Я́ приготую гостеву кімнату...- сказав він і вийшов.
—Не звертай увагу. Зазвичай він не такий. Просто для нього це неочікувано. Гості посеред ночі.
Саша ледь помітно всміхнулася крізь втому.
— Він виглядає добрим… навіть коли не знає, як поводитись.
— Бо він такий і є, — відповіла я, ковтаючи тепло від гордості за свого чоловіка. — І повір, він не проти, що ти тут.
Саша знову опустила погляд у чашку. Її плечі трохи розслабилися, але в голосі все одно відчувалася напруга:
— Мені незручно. Я ж ніби… чужа у вашому домі. 
Я поклала руку їй на плече й м’яко промовила:
— Не чужа. Колись ми працювали разом, сміялися, підтримували одна одну. А тепер просто інші обставини. Але для мене ти не чужа, Сашо.
Її очі на мить зблиснули від сліз, проте цього разу вона їх не приховувала.
-Ми навіть колись були подругами.- тихо промовила Саша.-А я... Не цінувала цього. Накричала я тоді на тебе... Думала що ти насміхається над мною. Я була обурена через того грубого відвідувача і... Вибач.
Я здивовано кліпнула очима, а потім усміхнулася м’яко, стискаючи її руку.
— Сашо… хіба ж це важливо зараз? Усі ми буваємо злими чи несправедливими, коли нам болить. Я давно це відпустила.
Вона підняла на мене погляд, у якому змішалися сум і полегшення.
— А я — ні, — зізналася тихо. — Мені досі соромно, що втратила тоді шанс мати поряд когось… справжнього.
Я легенько похитала головою:
— Ти нічого не втратила. Бо ми зараз сидимо поруч, і я поруч із тобою не випадково.
Саша відвела очі й знову втупилася в чашку, але цього разу її руки вже не тремтіли так сильно.
У дверях знову з’явився Віталій. Він обережно прочинив їх і промовив:
— Кімната готова. Ви можете відпочити.
Я кивнула й поглянула на Сашу:
— Хочеш, я проведу тебе?
Вона злегка посміхнувшись мені невпевнено кивнула. 
Ми підвелися з дивана. Я злегка підтримувала Сашу, яка все ще тремтіла й не надто впевнено стояла на ногах. Вузьким коридором ми дійшли до гостьової кімнати, і я клацнула вимикачем.
Тепле світло залило невелику кімнату. Як і обіцяв Віталій, диван був розкладений і застелений чистою постіллю; на краю лежав м’який плед. Біля ліжка стояла маленька тумбочка з нічником, а на підвіконні — квітка в горщику, яку я завжди любила.
Саша спинилася на порозі, вдивляючись у все це. Її очі заблищали — не від світла, а від сліз, які вона намагалася стримати.
— Все готово, — сказала я тихо, м’яко торкаючись її плеча. — Тут ти зможеш відпочити.
Вона повільно зайшла всередину, погладила рукою плед і прошепотіла:
— А тут і справді затишно. Дякую!
Я відчула, як стислося серце.
— Це все твоє на сьогодні, — усміхнулася я. — Ти не сама, Сашо.
Вона тяжко зітхнула, опустившись на край дивана.
— Я... мабуть, тобі зараз принесу ще чистий одяг, — квапливо промовила я, намагаючись надати їй більше комфорту.
Саша підняла голову й ледь помітно всміхнулася, хоч у її очах ще тремтіли сльози.
— Рито… Ти занадто про мене дбаєш.
— Це не занадто, — відповіла я твердо. — Це рівно стільки, скільки ти зараз потребуєш.
Вона опустила погляд, ніби не знаходячи слів для заперечення, і просто кивнула.
Я вийшла з кімнати, щоб піти по одяг, залишивши двері прочиненими. За спиною я ще почула її тихий шепіт:
— Дякую…
Я повернулася з чистим одягом у руках. Двері залишалися прочиненими, і, коли я ступила всередину, помітила Сашу. Вона сиділа на дивані, згорнувшись, обхопивши коліна руками. Її плечі тремтіли, і я зрозуміла — вона плаче, намагаючись зробити це беззвучно.
Я тихо підійшла й поклала на край дивана складений одяг.
— Ось, — промовила я лагідно, неначе боялася злякати її тендітний стан. — Знаю, не зовсім нове, але зручне й чисте.
Саша різко витерла очі рукавом і спробувала посміхнутися, проте посмішка вийшла надламаною.
— Вибач… Я не хотіла, щоб ти бачила мене такою.
Я присіла поруч і торкнулася її руки.
— Тобі не потрібно нічого приховувати. Тут ти можеш бути будь-якою. Навіть слабкою.
Її губи здригнулися, і з очей знову потекли сльози — цього разу вже не стримані. Вона схилила голову мені на плече, дозволяючи собі вперше за довгий час не тримати оборону.
-Все буде добре.- тихо мовила я .
Вона кивнула витираючи сльози.
-Переодягнісь. Га?
Саша обережно взяла одяг:
—Дякую.
Я сиділа поруч чекавши поки вона віддасть свою піжаму але Саша тихо спитала чи я можу відвернутися.
-Так. Але тобі не треба соромитися. Ми тут вдвох і ми жінки.
-Я не про те.- відповіла саша.- просто не хочу щоб моє тіло бачили таким... у синцях.
Я відчула, як очі самі наповнюються сльозами.
— Сашо… синці — це не ти. Це лише наслідок твоєї хвороби. — я торкнулася її руки, обережно, щоб не завдати болю. — Але жоден синяк не здатен затьмарити те, хто ти є насправді.
Вона опустила голову, плечі здригнулися. 
— А мені здається, що здатен… Бо коли я бачу себе у дзеркалі, я бачу не людину, а хворобу.
— Ти більше, ніж хвороба, — сказала я твердо. — Ти — Саша. Ти — донька, сестра, подруга. Ти жива, і ти поруч. Це цінніше за будь-які сліди на шкірі.
Саша довго мовчала. Потім, витерши сльози рукавом, прошепотіла:
— Ти навіть не уявляєш, як важко мені було це сказати…
Я стисла її руку тепліше.
— І я вдячна, що ти довірилася.
Саша глибоко зітхнула й довго дивилася на одяг у руках, ніби зважувала, чи зможе переступити через свій сором. Потім обережно кивнула.
— Добре… тільки… відвернись, гаразд? — її голос був слабкий, але рішучий.
— Звісно, — м’яко відповіла я й сіла боком, даючи їй простір.
Позаду мене почулося шарудіння тканини. Я відчувала кожен її рух, кожну затримку дихання, ніби вона боролася не лише з одягом, а й з усім своїм страхом.
Коли ж вона тихо промовила:
— Все… можна повертатися, — я обернулася й побачила Сашу вже у моїй просторій футболці та м’яких штанах. Вона віддала мені клубок свого одягу не дивлячись на мене.
Її очі були червоні від сліз, але в них з’явився новий відтінок — легший, ніж хвилину тому.
— Дякую, — сказала вона тихо. — Я не думала, що зможу… але стало трохи легше.
Я всміхнулася й накрила її руку своєю:
— Бачиш? Крок за кроком. І так буде далі.
Саша вперше дозволила собі ледь помітну посмішку. Вона лягла скрутившись клубочком а я поправила ковдру на її плечах, щоб їй було тепліше.
— Я можу залишитися з тобою, поки заснеш, — тихо запропонувала я.
Саша похитала головою, відводячи погляд убік.
— Ні… не треба. Я хочу сама. — Її голос був майже нечутний, але впертий.
Я вагалася, намагаючись зрозуміти, чи справді це її бажання, але врешті лише кивнула.
— Добре. Якщо щось буде потрібно — поклич мене. Я поруч.
Вона відповіла легким кивком і заплющила очі, даючи зрозуміти, що розмова закінчена.
Я вийшла з кімнати й обережно причинила за собою двері.
Темрява й тиша накрили Сашу, залишивши її наодинці з власними думками. Вона лежала, дивлячись у стелю, й відчувала, як пам’ять знову підкидає їй хвилі болю. Перед очима з’являлося мамине обличчя, уривки розмов з лікарем, погляди рідних, яких вона боялася втратити назавжди.
Сльоза зірвалася з куточка ока й впала на подушку. Вона закусила губу, аби не заплакати голосно, та біль був надто сильний.
Вперше за весь цей час Саша дозволила собі ридати в темряві — без свідків, без стримувань, так, як хотілося серцю.
Саша лежала на спині, дивлячись у темну стелю. Серце стукало нерівно, а думки метушилися, немов зграя птахів у клітці.
"Мама… — подумала вона. — Вона пройшла через це, і я бачила, як важко їй було. І тепер… це моє. Чому саме я? Чому я маю терпіти все це?
Сльози котилися по щоках.
Я боюся… Боюся, що зламаюся. Боюся, що тато й сестра… вони не витримають, коли дізнаються про все. Я не можу робити їм боляче. Я маю бути сильною, як мама. Але ж як?
Вона відчула холодок самотності, що просочувався крізь кімнату.
Але я втомилася боротися. Чому я повинна? Я не готова бачити ще один день болю, ще один ранок сліз."
Саша стиснула подушку, ніби намагаючись втримати себе від повного розпаду.
"І все ж… Рита була поруч. Вона мене не осуджує. Може, я ще не зовсім одна. Може, ще є шанс… але як? Я не знаю, як триматися."
Вона закусила губу, намагаючись стримати ридання. Темрява накрила її, але всередині — буря думок, біль, страх і крихітна іскра надії, яка ще не загасла.