8(Саша)

Мене вирвало зі сну різке відчуття болю. Спершу я навіть не зрозуміла, де перебуваю: тіло здавалося чужим, наче дерев’яним. Шия нила від незручного положення, спина ломила так, ніби її стискали в лещатах. Тверді двері вперто тиснули в плече, і кожен подих лише підсилював неприємний біль у грудях. Я повільно розплющила очі. Переді мною - моя кімната у ранковому світлі. Я сіла рівніше, відриваючи спину від холодних дверей, і потерла очі, які різало від виснажливого недосипу.  Підтримуючи себе рукою об холодну стіну, я насилу звелася на ноги. Вони здавалися налитими свинцем і вперто відмовлялися рушати з місця після тяжкої ночі. З останніх сил я дотяглася до ліжка й тяжко впала на нього, відчуваючи, як втома повністю паралізує тіло. Слабке сонячне сяйво у вікні змусило мене гірко посміхнутися і згадати все.
-Сьогодні мій останній день.- промовила я собі, щільно стискаючи зуби, відчуваючи, як біль простромлює щелепу. Сльози котилися самі по обличчю, і я не могла зупинити їхній потік. 
Закривши обличчя в подушку, я скрутилася калачиком, намагаючись хоч трохи відчути себе в безпеці. Мій шалений вихор думок перервав різкий стукіт у двері. Я  не була спроможна навіть перевернутися. Ні сил, ні бажання. Мені просто стало все одно на те, що думають інші.
У кімнату зайшов батько, і я, немов дитина, ще сильніше скрутилася. Він підійшов майже нечутно, сів поруч і лагідно погладив моє волосся. Його теплий дотик розтопив кригу в грудях, і я нарешті зробила глибокий вдих.
— Мила моя, — тихо мовив батько. Я примусила себе підвестися й сісти, ховаючи від нього свої заплакані, втомлені очі. Батько міцно пригорнув мене, даючи можливість утопити обличчя в його плечі. Я щосили намагалася стримати сльози, приховуючи свій справжній розпач.
Його обійми були такими міцними, ніби він намагався втримати мене від падіння у прірву. Я відчула, як плече під щокою злегка здригнулося — він теж хвилювався, хоч намагався цього не показати.Батько мовчав. Тільки його долоня повільно ковзнула по моїй спині, немов заспокоюючи невидимий біль. У цьому мовчанні було більше, ніж у будь-яких словах: тепло, турбота, страх. Я вчепилася в нього сильніше, хоча все ще вперто стримувала сльози.
-Тату...- прошепотіла я.
-Доню!- відгукнувся він.
-Вибач мене...- ледве стримувала сльози.
Він ще міцніше пригорнув мене до себе.
— За що вибачатися, дитино? — його голос був тихим, але сповненим тривоги. — Ти ж нічого поганого не зробила.
Я лише похитала головою, намагаючись приховати обличчя.
— Ти в мене найцінніше, — промовив він, і я відчула, як його підборіддя торкнулося моєї маківки.
Від цих слів грудну клітку стисло ще сильніше, і я, всупереч собі, пустила першу сльозу.
— Доню… — тихо повторив батько. — Що з тобою?
Я здригнулася від його слів і ще міцніше вп’ялася в його плече.
— Нічого… просто втомилась, — відповіла я так, щоб це прозвучало переконливо, хоча сама чула, як тремтить мій голос.
Він на мить замовк. Я знала: він відчув неправду, та не став тиснути. Лише сильніше обійняв і прошепотів:
— Я поруч. Завжди.
У грудях защеміло так гостро, що я ледь стрималася, аби не розридатися на повний голос.
-Я люблю тебе, тату!- сказала я намагаючи опанувати себе. Як би не було боляче, я мусила відсторонитися від його плеча — інакше він би неодмінно щось запідозрив. Потерши очі, я спробувала вирівняти голос, аби він не зривався на схлипування.
— Коли їде тітка? — запитала я майже байдуже.
Батько похитав головою.
— Вона вже поїхала, — відповів він.
— Як?
— Майже годину тому.
— Чому не розбудили?- швидко кинула я, але вже за мить прикусила губу. Думка про те, що мене могли виявити під дверима, чомусь лякала. Я не знала, що б тоді сказала, як би пояснила свою нічну втечу зі сну. Це здавалося б надто підозрілим, надто відвертим.
—Так краще.- відповів батько і в ту ж мить зморшки на обличчі стали ще глибшими, немов тінь лягла на нього.
— Так, мабуть.- голосно ковтнула я. - Що ж. Як я розумію сніданок вже давно минув. Тому я швидко щось перекушу і… чимось допоможу Лізці.
Батько кивнув, хоча в його очах промайнуло ледь помітне сумнівне світло — ніби він відчув, що я просто намагаюся втекти в буденні справи. Я підвелася з ліжка, приховуючи втому за квапливими рухами, і попрямувала до дверей. Усередині ж все ще відчувала тремтіння, від якого важко було відволіктися навіть думкою про звичайний сніданок. Ще хвилину батько спостерігав за мною, а потім підвівшись попрямував слідом. Гіркий присмак нашої розмови з батьком переслідував мене весь. Кожна усмішка рідних різала мене зсередини, перетворювала день на суцільну муку. І все ж я трималася за думку, що мій вибір — правильний, навіть якщо він болить. Я крок за кроком ловила все, що траплялося на моєму шляху, намагаючись відкласти в пам’яті кожен звук, рух, відтінок світла — ніби більше ніколи не повернуся сюди. Хоч можливо так і є. Ввечері я сиділа за своїм робочим столом, схилившись над записником. Нечітко наводила літери олівцем на наступній сторінці. Поряд лежав папір, який зруйнував моє життя.
"Мамо, сподіваюсь, скоро побачимось. Твоя Саша" — ці слова давалися мені нестерпно важко. Я закрила щоденник і спурнула його в ящик.
Раптом оглянулася навколо, глибоко зітхнула і переодяглася в піжаму, щоб усі справді подумали, що я приготувалася до сну. Вимкнула світло й покинула кімнату.
Останній вечір я не хотіла проводити на самоті, тому тихо постукала у двері татової кімнати, звідки лунав сміх. Невпевнено відчинила двері і майже ступила всередину. 
-О Сашок, заходь!- весело скрикнула сестра лежачи на животі на ліжку тата кепкуючи з нього напроти неї. 
-Так- сказав батько повернувшись до мене обличчям.
Я посміхнулася й зайшла, тихо зачинивши двері. З важким серцем приєдналася до них. Виявилося, вони грали в карти — улюблену гру тата й Лізки.
Я сіла поруч із батьком, тим самим зайнявши його бік. Приєднуватися до гри я не хотіла: цю забаву я завжди недолюблювала, та й коли пробувала грати, обов’язково програвала. Склавши ноги по-турецьки, я вмостилася зручніше й просто спостерігала за їхніми рухами, вслухаючись у легкий сміх і суперечки.
Я дивилася, як татові руки розкладають карти, а Лізка час від часу ховає усмішку за долонею, боячись видати свій виграш. У їхніх рухах і голосах було стільки легкості, стільки буденності, що мені на мить здалося: усе навколо так, як і має бути.
Та від цього ставало ще болючіше. Я відчувала себе зайвою у цій маленькій гармонії. Наче між нами стояла прозора стіна: вони сміялися, сперечалися через гру, а я лише мовчки спостерігала, ловлячи кожну мить так, ніби хотіла закарбувати її в пам’яті назавжди. Та від цього ставало ще болючіше. Я відчувала себе зайвою у цій маленькій гармонії.
— Саш, чого така серйозна? — усміхнувшись, кинув батько, навіть не відриваючи погляду від карт.
Я силоміць розтягнула губи в усмішку.
— Просто дивлюся, — відповіла я, намагаючись, щоб голос звучав легко.
— Ага, — підхопила Лізка, хитро примружившись. — Спостерігаєш, щоб допомогти батькові мене обіграти? Знаю я ці ваші хитрощі.
Батько витягнув шию зробивши вираз обличчя приголомшливим, а я ледь чутно засміялася, хоча сміх швидко застряг у горлі.
— Тобі нема чого хвилюватися. У карти я завжди програю, — сказала я й опустила очі. — Тому й помічник у таких справах з мене ніякий.
Лізка знизала плечима й знову втупилася в свої карти, та на її обличчі все ще грала добра усмішка.
Я ж відчувала, як тепло від їхніх жартів стискає мене зсередини, змішуючись із болем, який я намагалася сховати навіть від самої себе.
Лізка хитро прикушувала губу, намагаючись приховати радість від вдалої комбінації, а тато жартома бурчав, коли їй щастило знову й знову.
— Та як так? — удавано обурювався він, розмахуючи картами. — У тебе ж, мабуть, шпаргалки в рукавах!
— Просто я краща, ніж ти, — зухвало відповіла Лізка й переможно виклала карту на ліжко.
Я дивилася на них і відчувала, як серце стискається від ніжності. Їхні голоси, сміх, навіть жарти, які я чула сотні разів, тепер сприймалися інакше. Усе це здавалося неймовірно цінним, ніби дорогоцінним камінцем, який я ховала у пам’яті.
— Ну і що ти хочеш за перемогу? — нахмурив брови тато, удаючи суворість.
Лізка на мить задумалася, підперла підборіддя рукою й зробила вигляд, що обирає щось дуже важливе.
— Хм… — протягнула вона.— Хочу щоб сьогодні ми всі заночували тут.
— Що?- від здивування вигукнула я. Такого бажання я точно не очікувала. Можливо, вона й справді відчуває щось недобре, те, що має статися сьогодні вночі, і тому не хоче відпускати мене. А може, це всього лише безневинне бажання. Нехай так. У будь-якому разі я знайду в собі сили піти.
-А що? Тим самим згадаємо дитинство.- знизила плечима та.
О, ні, тільки ностальгії мені бракувало. Я зітхнула.
-Та не будь ти такою занудою. Це лише одна ніч.
"Остання ніч" промайнула думка в голові. І впіймала на собі погляд батька. Мабуть він також був не проти щоб цю ніч ми провели в трьох.
І я здалась:
-Добре. Одну ніч.
Батько був задоволений моєю відповіддю. Його очі засяяли на мить.
-От і славно.- сказав він.- Тоді давайте вже лягати спати.
-Спочатку, любий татусю, збери всі карти.- по-доброму насміхалась над батьком Ліза.- А я розстелю ліжко.
Батько ображено згріб докупи всі карти і встав з ліжка запихаючи їх в упаковку. Я теж скочила на ноги, щоб не заважати сестрі.
-Тільки що я сплю посередині.- сказав він.
-Звісно.- закивала Ліза приховуючи свою посмішку.
Ми лягли у ліжко накрившись себе ковдрою. Це ліжко було призначено для двох осіб, а ніяк не для трьох. Однак ми все одно компактно розмістились на ньому. Сестра з правого боку, я - з лівого, а батько між нами. Я полегшено зітхнула що лежу біля нього, адже тато спить міцним сном і тому мене мали не помітити. Тим паче моє місце ближче до дверей. Світло згасло. Через деякий час я почула сопіння сестри, а за ним і тата. Правду кажучи, я й сама ледве не заснула. Повіки зрадницьки злипалися, голова провалювалась у подушку, та всередині щось уперто не дозволяло мені піддатися дрімоті.
Сон підкрадався м’яко, майже ніжно, але я знала: не маю права розслабитися. Кожен рух, кожна думка сьогодні мали значення. Тому я кусала губи, терла долонями обличчя, намагаючись бодай на мить відігнати важку, солодку втому.
У глибині душі я відчувала, що це ніч — моя межа. І якщо засну зараз, можливо, вже не прокинуся такою, якою себе знаю.
Вкотре перевертаючись у сні з боку на бік, батько несвідомо простягнув долоню, ніби дотиком шукав мене. Його пальці торкнулися порожнечі, і від цього у мене всередині защеміло так, що стало важко дихати. 
Мої пальці несвідомо потягнулися йому назустріч, та в останню мить завмерли в повітрі. Я відчувала його тепло навіть на відстані, і в горлі мимоволі піднявся клубок. Ще трохи — і я б торкнулася його долоні, вплела свої пальці в його, немов шукаючи прихистку.
Та я відсмикнула руку. Не мала права. Це було б наче зрада моєму рішенню.
— Я маю піти. Зараз. Негайно, — повторювала я собі з особливим переконанням. — Не дивитися на них. Не вагатися. Просто встати й піти.
Моє тіло опиралося, немов прикуте невидимими ланцюгами до цієї кімнати, до них. Я відчувала, як пальці судомно стискають край ковдри, як ноги тремтять, не наважуючись рушити з місця.
«Зроби крок, — наказувала я сама собі. — Один-єдиний крок. Якщо зараз не піднімешся — вже ніколи не зможеш».
І підвелась, відчуваючи як щось шалено рветься з грудей.
-Прощавайте, любі...- кинула я у тишу відвернувшись спиною і пішла з кімнати. 
Я вийшла в коридор, і темрява зустріла мене густим холодним подихом. Дошки під ногами зрадницьки скрипнули, і від того звук відбився в стінах, ніби попередження.
Я зупинилася. Серце калатало так голосно, що здавалося — воно ось-ось розбудить увесь дім.
Ледь торкаючись пальцями шорсткої стіни, я рушила вперед. Погляд ковзав по знайомих дрібницях: старий килим із витертим візерунком, криві рамки з фотографіями, годинник, що цокав на стіні. Кожна дрібниця раптово набула величезної ваги, немов кричала: подивися востаннє, запам’ятай мене. Минаючи вішалку для одягу, я на мить зупинилася. На гачках висіли старі куртки й шарфи — такі рідні, майже живі. Я мимоволі простягнула руку, торкнулася рукава батькової куртки. Тепло тканини, збережений запах дому раптово вдарили в груди, і від того захотілося закричати. Але я лише стиснула губи й відсмикнула пальці взявши тільки своє тонке пальто. 
-Візьму його аби залишитися не поміченою.- подумала я.- Тим паче що зараз жовтень. Холодно ж.
Взуваю свої кросівки і тихо виходжу з квартири, хоч і мені здається що я ніби злодій що намагається безслідно втекти. Ця думка викликає огиду до самої себе. Я йду по вулицях нічного міста немов в тумані. Моє тіло наскрізь пронизує холод. Він стукає по кістках, повільно огортає плечі й спину, змушуючи шкіру мурашитися. У голові— пустеля. Ще пів години і все скінчиться.