13 (Саша)

Всю ніч я думала над словами тітки Зіни.
«Повір, найбільше, що може його зранити зараз, — це дізнатися, що ти несеш цю ношу сама, приховуючи від нього.» «Ти не винна, що захворіла.» Твоє «вибач» тільки зробить йому боляче ще більше.» Боляче . Боляче.
«Бо він подумає, що ти вважаєш свою хворобу тягарем для нього. А для батька діти — це ніколи не тягар.» Тягар. Тягар.
Я дивилася у темряву й ловила себе на тому, що повторюю ці слова пошепки, ніби молитву.
Не ноша. Не провина. Не тягар.
Але мозок не слухається. Серце не вірить.
Як сказати? Як почати?
Чи витримає він? Чи зламається?
І найстрашніше — якщо його біль виявиться більшим за мій.
Ранок повзе холодними пальцями по віконному склу. Мені хочеться сховатися, відкласти, втікати.
Та від себе не втечеш. І від правди теж. Як ж мені хотілося щоб це лише кошмар, від якого можна було б от от прокинутись.
Але сон не розвіюється.
Я торкаюся долонями холодної ковдри — вона справжня.
Слухаю подих у сусідній кімнаті — і він справжній.
Життя поруч іде, ніби нічого не сталося.
Тільки в мені все давно зупинилося.
Я маю заговорити. У мене є час , проте він плине дуже швидко. Занадто швидко. Сьогодні мій перший день в готелі. Можливо хо́ч це допоможе мені виринути на деякий час з думо́к що вбивають мене.
О напів восьму годину я вже не могла спати. Дике хвилювання пронизувало мене до кісток. Але від чого?
Я переверталася на іншому боці, намагаючись відштовхнути думки, але вони, немов темні тіні, обплітали мене з усіх боків. "Я ж са́ма погодилась допомогти Риті і Віталіку,  хіба ні? Кинула виклик самій собі. А тепер? Відступаю назад?" Ні.
Я втомлено підвелась з ліжка і охайно заправила його. Я відкрила штори. Світло ранку пронизало кімнату, розсипаючись по підлозі м’якими смугами. Я піддішла до маленького комода. П'ять шухляд у ньому були порожніми. Лише у шостій шухляді лежали мій тимчасовий одяг, що Рита дала мені. А поруч з ним мій новий, куплений вчора.
Я обережно торкнулася тканини нового одягу. Він пахнув магазином і новим початком, але запах не розвіював важкість у грудях.
Серце стукало так, ніби хотіло вирватися назовні, а розум кричав: «Зберись! Починай день!»
Я посміхнулася: "Мій перший робочий день розпочнеться лише о напів другої години. До нього у мене точно є трішки часу." Ігноруючи бажання дістати його з комоду я́ взяла лише домашню кофточку з довгим рукавом і переодягнулась. Потім пішла до ванної.
У дзеркалі на мене дивилася бліда тінь. Очі червоні, повіки важкі. Я провела долонею по обличчю, ніби намагаючись стерти ніч.
Вода була крижана, але я навмисно не змішувала її з гарячою. Хотіла відчути, як холод пронизує мене, змушує тіло прокинутися.
Краплі стікали по шиї, по руках, і разом із ними, здавалося, тікала частинка страху. Але тільки частинка.
Скільки разів цей короткий час мені хотілося здатися? Забути́ся. Піти. Назавжди.
Однак я так не можу.
З цими думками я чистила зуби намагаючись не дивитися на своє відображення в дзеркалі. Після цього я вийшла з ванної глибоко вдихнула і попрямувала до кухні.
Ще з коридору я почула як там йде дискусія Рити́ з кимось по телефону.
Її голос був різкий, уривчастий, з металевими нотками, яких я раніше не чула.
— Як це на найближчі дні місць немає? Цей прийом до лікаря для нас дуже важливий. Тобто для неї.
Я завмерла у дверях кухні.
«Для неї…» — слово відгукнулося у мені, мов удар.
Я відчула, як щоки спалахнули, хоч Рита й не бачила мене.
— Ви не розумієте, — різко кинула вона у слухавку. — Це не можна відкладати. Навіть тиждень — це надто довго.
Пауза. Тиша.
—Так , я розумію що у Вас напли́в пацієнтів, але...
Голос у слухавці щось наполегливо пояснював їй. Рита уважно слухала співрозмовника.
-Не дай Боже.- раптово вигукнула Рита а потім безпорадно зітхнула.- Добре, тоді на коли́ можна записатися?
Співрозмовник на мить замовк а потім щось відповів їй.
-Наступна п'ятниця о дев'ятій? Добре. Дякую. До побачення.- сказала Ри́та́ і поклала слухавку.
Я зробила крок назад, майже безшумно. Мені здавалося, що навіть дихання видає мене.
Хотілося сховатися, злитися зі стіною, аби тільки не зустріти її погляд.
«Наступна п’ятниця о дев’ятій…» — відлунювало в голові.
Це про мене. Це моя дата. Мій вирок, закарбований у календарі.
У грудях защеміло, наче всередині прокинувся камінь і потягнув мене на дно.
Рита довго стояла, тримаючи телефон у руці, ніби він ще щось мав їй сказати. Потім різко поклала його на стіл і лише тоді помітила мене у дверях.
Її очі блиснули — швидко, винувато, але вже за мить вона вдягла на обличчя звичну усмішку.
— О, ти вже прокинулася? — сказала вона майже занадто бадьоро. — Я якраз збиралася зварити каву.
Я кивнула, намагаючись усміхнутися.
— Так… трохи раніше сьогодні.
— То чудово. — Рита вже метушилася біля плити, відкривала шафки, ставила турку. Її рухи були швидкі, навіть різкі, але голос звучав так, ніби нічого не сталося.
Я сіла за стіл. Дерев’яна поверхня була тепла від сонця, яке пробивалося у вікно. І все одно мені здавалося, що я замерзаю.
— Тобі з цукром? — кинула вона через плече.
— Без, — відповіла я, і мої губи ледь ворухнулися.—Ти з знаєш.
Рита подала мені чашку кави трохи розгубишись.
—Ти записа́ла мене до лікаря?
— Так… я записала тебе на п’ятницю о дев’ятій, — відповіла Рита, трохи стишивши голос.
Я зітхнула:
—Я́ все чула.

Рита завмерла. Турка на плиті тихо зашипіла, кава піднялася темною пінкою, але вона не звернула уваги. Повільно обернулася до мене, ніби зважувала кожен рух.
— Я… — почала вона і замовкла. — Я не хотіла, щоб ти так дізналася.
— Я знаю, — сказала я тихо. Дивно, але голос не тремтів. Усередині вже все відбулося. — Просто… тепер це звучить інакше. Реальніше.
Рита сіла навпроти, обхопила чашку долонями, хоча кава була ще занадто гарячою.
— Я боялася, що ти знову скажеш, що не треба, — зізналася вона. — Що почнеш відкладати. А я не можу дивитися, як ти робиш вигляд, що часу безкінечно багато.
Я провела пальцем по краю чашки. Кава гірчила, але ця гіркота була чесною.
— А ти думаєш, я не боюся? — підвела я очі. — Кожен такий дзвінок у мене в голові звучить, як ви́рок. Думаєш мені легко сприйняти що ще вчора я була звичайною дівчиною, а тепер обуза для всіх? Думаєш я хочу проходити через все що пройшла мама і в результаті її не врятували?  А якщо я так само..? Що тоді?
Рита різко підвела голову. Її погляд потемнів, у ньому промайнула не злість — біль.
— Не смій, — сказала вона тихо, але так твердо, що слова різонули повітря. — Не смій називати себе обузою. Ні для мене. Ні для Віталіка. Ні для кого.
Я стиснула плечі, ніби готуючись до удару.
— Але ж це правда… — прошепотіла я. — Усе життя перевертається. Плани, робота, спокій рідних. Їхнє життя перетвориться на пекло. Особливо для батька. Вдруге.
Са́ша взяла свою чашку кави і невпевнено зробила великий ковток.
—Я боюся не за себе а за...тата́ і сестру. Моє життя вже пішло скеребеть... однак їхнє ще ні.
Рита повільно поставила чашку на стіл. Кава в ній ледь здригнулася, ніби відлунюючи її внутрішній рух. Вона подивилася на мене довго й уважно — так дивляться не тоді, коли шукають слова, а коли вирішують сказати правду, навіть якщо вона болить.
— Ти помиляєшся, Са́шо, — тихо сказала вона. — Ти дивишся на це, ніби вже все втрачено. Ніби ти вже прожила найгірше наперед.
Я гірко всміхнулася.
— А хіба ні? Я бачила це. День за днем. Лікарні, аналізи, очікування, марні сподівання...і кінець... смерть...
Рита здригнулася, але не відвела погляду.
—Сашо, ти не маєш права ховати себе живцем. Чуєш?
— Мені вже байдуже... я... вже про́сто існую.
Рита різко підвелася. Стілець скрипнув по підлозі, ніби не витримав напруги. Вона підійшла до мене так близько, що я відчула запах кави й її парфумів — теплий, знайомий, земний.
— Ні, — сказала вона твердо. — Тобі не байдуже. Якби було — ти б не тремтіла так. Ти б не боялася за тата і сестру. Ти б не плакала всередині, навіть якщо сліз уже немає.
Я опустила очі. У грудях щось стискалося, болісно й важко.
— Ти не існуєш, Сашо, — продовжила Рита, трохи м’якше. — Ти живеш. Просто зараз це життя болить так, що здається, ніби воно закінчилося. Але воно не закінчилося.
Вона присіла навпроти мене навпочіпки, щоб наші очі були на одному рівні.
— Ти бачила один сценарій. Страшний. Але це не означає, що він єдиний. Мама — це не ти. Твій шлях — не її шлях.
— А якщо той самий? — прошепотіла я. — Якщо мій фінал вже написаний до́лею?
Рита завмерла. Турка на плиті тихо зашипіла, кава піднялася темною пінкою, але вона не звернула уваги. Повільно обернулася до мене, ніби зважувала кожен рух.
— Я… — почала вона і замовкла. — Я не хотіла, щоб ти так дізналася.
— Я знаю, — сказала я тихо. Дивно, але голос не тремтів. Усередині вже все відбулося. — Просто… тепер це звучить інакше. Реальніше.
Рита сіла навпроти, обхопила чашку долонями, хоча кава була ще занадто гарячою.
— Я боялася, що ти знову скажеш, що не треба, — зізналася вона. — Що почнеш відкладати. А я не можу дивитися, як ти робиш вигляд, що часу безкінечно багато.
Я провела пальцем по краю чашки. Кава гірчила, але ця гіркота була чесною.
— А ти думаєш, я не боюся? — підвела я очі. — Кожен такий дзвінок у мене в голові звучить, як ви́рок. Думаєш мені легко сприйняти що ще вчора я була звичайною дівчиною, а тепер обуза для всіх? Думаєш я хочу проходити через все що пройшла мама і в результаті її не врятували?  А якщо я так само..? Що тоді?
Рита різко підвела голову. Її погляд потемнів, у ньому промайнула не злість — біль.
— Не смій, — сказала вона тихо, але так твердо, що слова різонули повітря. — Не смій називати себе обузою. Ні для мене. Ні для Віталіка. Ні для кого.
Я стиснула плечі, ніби готуючись до удару.
— Але ж це правда… — прошепотіла я. — Усе життя перевертається. Плани, робота, спокій рідних. Їхнє життя перетвориться на пекло. Особливо для батька. Вдруге.
Са́ша взяла свою чашку кави і невпевнено зробила великий ковток.
—Я боюся не за себе а за...тата́ і сестру. Моє життя вже пішло скеребеть... однак їхнє ще ні.
Рита повільно поставила чашку на стіл. Кава в ній ледь здригнулася, ніби відлунюючи її внутрішній рух. Вона подивилася на мене довго й уважно — так дивляться не тоді, коли шукають слова, а коли вирішують сказати правду, навіть якщо вона болить.
— Ти помиляєшся, Са́шо, — тихо сказала вона. — Ти дивишся на це, ніби вже все втрачено. Ніби ти вже прожила найгірше наперед.
Я гірко всміхнулася.
— А хіба ні? Я бачила це. День за днем. Лікарні, аналізи, очікування, марні сподівання...і кінець... смерть...
Рита здригнулася, але не відвела погляду.
—Сашо, ти не маєш права ховати себе живцем. Чуєш?
— Мені вже байдуже... я... вже про́сто існую.
Рита різко підвелася. Стілець скрипнув по підлозі, ніби не витримав напруги. Вона підійшла до мене так близько, що я відчула запах кави й її парфумів — теплий, знайомий, земний.
— Ні, — сказала вона твердо. — Тобі не байдуже. Якби було — ти б не тремтіла так. Ти б не боялася за тата і сестру. Ти б не плакала всередині, навіть якщо сліз уже немає.
Я опустила очі. У грудях щось стискалося, болісно й важко.
— Ти не існуєш, Сашо, — продовжила Рита, трохи м’якше. — Ти живеш. Просто зараз це життя болить так, що здається, ніби воно закінчилося. Але воно не закінчилося.
Вона присіла навпроти мене навпочіпки, щоб наші очі були на одному рівні.
— Ти бачила один сценарій. Страшний. Але це не означає, що він єдиний. Мама — це не ти. Твій шлях — не її шлях.
— А якщо той самий? — прошепотіла я. — Якщо мій фінал вже написаний до́лею? Лікування, сподівання, біль, страх, марні надії. А потім смерть на руках рідної людини. Я не хочу...  Мо́я боротьба, мо́я смерть не повинні стати тягарем і хрестом для батька. Чуєш, Рито?!
Рита різко вдихнула, ніби ці слова вдарили її під дих. На мить у її очах блиснула паніка — справжня, оголена. Потім вона взяла себе в руки.
— Чую, — сказала вона глухо. — Але ти зараз говориш не правду. Ти говориш зі страху.
Я криво́ посміхнулася:
—Не правду? Рито, лейкемія це пекло! Пекло!
Рита присіла біля мене так близько що я відразу відвернулася, щоб та не побачила моїх сліз.
— Я бачила це майже щодня. Упродовж багатьох років маминого життя.  А тепер я. І що? Боже, чо́му ти обрав мені саме таке випробування? Покарання?
Рита мовчала кілька секунд. Тих самих, у які серце встигає впасти кудись униз і вдаритися об дно. Потім вона обережно, але рішуче взяла мене за підборіддя й змусила подивитися їй в очі.
— Послухай мене, — сказала вона низько, повільно, ніби кожне слово мало вагу. — Бог нічого тобі не “обирав”. Це не покарання. І не вирок. Це хвороба. Страшна, несправедлива, але не рівна смерті.
Я здригнулася.
— Ти не можеш цього знати… — прошепотіла я. — Ніхто не може.
— Я знаю одне, — твердо відповіла вона. — Ти ще тут. Ти дихаєш. Ти говориш. Ти боїшся. А страх — це не кінець. Це початок боротьби.
Я відвела погляд, сльози нарешті прорвалися. Вони текли беззвучно, повільно, залишаючи гарячі сліди на щоках.
— Я не хочу, щоб тато знову проходив через це… — голос зламався. — Я не витримаю бачити, як він знову старіє на очах. Як тримається, посміхається, підтримує, а вночі плаче і ламається на друзки. Це несправедливо для нього. Він і так все життя страждав. Я хочу щоб хоч його старість була спокійною.
—Боже, Сашо́, я́ розумію, а́ле ти не маєш права вирішувати за нього. Він вже дізнався і не від самої тебе. Що далі?
— Не знаю. Я думала що все скінчиться там . На́ мості́... однак ти не дала... А жаль. Всім було б легше. А зараз?
— Я правильно зроби́ла! — скрикнула Рита. — Твій батько майже не збожеволів коли знайшов щоденник,  а якщо йому ще подзвонили і сказали що тіло його доньки знайшли на дні річки? Подумай! Що він б відчув? Картав би себе до кінця своїх днів що не встиг. Не вберіг. Не помітив.
— Ри́то́, не читай мені моралі знову. Мене вже від них нудить. То́ді я́ не бачила кращого виходу...
Я похмуро глянула на її, майже гнівно.
Рита не відвела погляду. Навпаки — ніби вросла в нього, витримуючи мій гнів без захисту, без виправдань.
— Я не читаю тобі моралі, — сказала вона вже тихіше. — Я тримаю тебе тут. Живу. Бо іншого варіанту в мене немає.
Я різко відвернулася. У горлі пекло.
— А я не просила… — сказала я голосніше.— Не про́си́ла рятувати мо́є дурне життя... Ти ж могла просто́ проїхати тоді ми́мо́. Зробити вигляд що ніби взагалі мене не знаєш. І все. А потім... було що було б. Ти б все одно вже не дізналася.
Рита поклала руки на стіл і важко зітхнула. Її плечі опустилися, ніби вона раптом дозволила собі втому — справжню, без броні.
— Ти справді думаєш, що я змогла б так зробити? — тихо спитала вона, не дивлячись на мене. — Просто проїхати повз? Зробити вигляд, що тебе не існує? Що ми не знаємо один одного? Що ми ніколи не були подругами і колегами? Могла? Скажи,Сашо.
Я знала що відпо́відь очевидна проте не могла прийняти її.
—Могла, бо я тебе образила тоді... коли мене звільнили з кав'ярні. Ти мала право злитися на мене і просто зробити вигляд що тобі байдуже...
Рита повільно підняла голову. В її очах не було ані докору, ані образи — лише втома і щось ще, глибше. Те, що не кричить, а тримає.
— Я злилася, — сказала вона чесно. — Дуже. Мені було боляче, прикро, я почувалася зрадженою. Але, Сашо… — вона ковтнула повітря. — Образа не вимикає серце. Вона не робить людей сліпими.
Я опустила погляд на свої руки. Вони тремтіли.
— Тоді… на мосту… — продовжила Рита, — я побачила не дівчину, яка мене образила. Я побачила людину, яка стояла на краю. І мені було байдуже, що було між нами до того. Бо якщо хтось зараз впаде — минуле перестає мати значення.
Я стиснула пальці так, що нігті врізалися в долоні.
— А якби я тоді стрибнула швидше? — глухо запитала я. —І зникнула назавжди? Якби ти не встигла?
Рита заплющила очі. Лише на мить — але я побачила, як по її обличчю пройшло щось схоже на тінь. Вона вдихнула глибоко, так, ніби збиралася з силами, щоб не зламатися разом зі мною.
— Я жила б з цим усе життя, — сказала вона тихо. — І знаєш що? Це було б моє пекло. Не твоє. Моє.
Вона знову подивилася на мене — прямо, без жалю, без прикрас.
— Я б прокидалася з думкою, що могла зупинитися. Могла крикнути. Могла зробити крок. І не зробила. Кожен день я бачила б твоє обличчя там, на краю. І не було б жодного “але”, яке б мене врятувало.
Я мовчала. У грудях щось стискалося, але вже не так, як раніше — не різко, а повільно, важко.
— Ти думаєш, що твоя смерть полегшила б комусь життя, — продовжила Рита. — Але це неправда. Вона просто переклала б твій біль на інших. На батька. На сестру. На мене. І він би нікуди не зник — він би просто жив у них замість тебе.
Я здригнулася.
— Я не хочу, щоб вони страждали… — прошепотіла я.
— Вони страждатимуть у будь-якому разі, — відповіла Рита. — Бо вони тебе люблять. Але є різні види болю. Є той, який нищить. А є той, з яким борються разом.
Вона повільно простягнула руку й накрила мою. Я не відсмикнулася.
— Ти зараз не мусиш бути сильною, — сказала вона м’якше. — Не мусиш вірити, сподіватися, планувати. Ти мусиш лише одне: залишитися. День за днем. Крок за кроком.
Я закрила очі. Сльози знову потекли, але тепер у них було щось інше — не тільки відчай, а й виснаження.
— Я боюся, — зізналася я. — Так сильно, що іноді здається, ніби страх задушить мене раніше за хворобу.
— Це нормально, — прошепотіла Рита. — Боятися — нормально. Але ти не сама. І більше ніколи не будеш.
Тиша між нами стала іншою. Вона більше не різала. Вона просто була — важка, але жива.
—Сьогодні ти́ підеш у готель.— продовжила Рита вже спокійніше, майже діловито, ніби навмисно заземлювала розмову. — Представишся перед їхнім босом і візьмешся за роботу. Так , прибирання це не зовсім твоє, але це лише на два тижні. Віталік ж сказав.
—Два́ тижні...- пробумо́тіла я.— Гаразд. Я ж сама погодилась допо́могти вам. Погодилась на цю анва́рітюру.
—Ві́талік, забере тебе о напів другу. Будь готова до цього часу.
— Я́ могла самостійно при́ї́хати до цього готелю...
—Йо́му та́к зручніше. - махнула рукою Рита.— Приї́дете і о́дразу до боса.
Я кивнула, мовчки, відчуваючи, як тіло важчає від думок і страху, але водночас трохи звільняється від внутрішнього тиску після розмови з Ритою. Її слова були як якір: міцні, важкі, але стабільні. Я не втекла. Я залишилася.
— Добре, — прошепотіла я. — Я буду готова.
Потім ми ще деякий час сиділи на кухні розмовляючи про пусте. День за вікном ріс, мов обережний гість, пробиваючись крізь штори й відганяючи тінь ночі. Ми говорили про дрібниці: яку каву любить Віталік, як найкраще прасувати сорочки, смішні випадки з роботи Рити. Слова були легкі, але між ними відчувалася невидима нитка — наша спільна присутність, яка тримала мене за життя міцніше за будь-які настанови.
Час повільно тягнувся, і я помітила, що тривога трохи відступає, залишаючи місце для чогось нового — не надії, ще зарано, але для можливості дихати без страху, бодай на хвилину. Я дивилася на Риту, на її прості рухи, на гарячу каву в її руках і думала, що це — моя реальність. Жива. Непроста, але реальна.
Нарешті я підвелася. Серце ще билося швидко, але тепер не від безпорадного страху, а від рішучості. День чекав на мене, а я мала пройти через нього. Маленькими кроками, але йти вперед.
— Добре, — сказала я, майже до себе, — Я́ піду...у кімнату.
Я пішла, не чекаючи відповіді. Кроки по коридору були тихими, ніби я боялася розбудити щось крихке — ту тонку рівновагу, що щойно з’явилася в мені. Двері до кімнати зачинилися майже беззвучно.
Я сперлася на них спиною і заплющила очі. Повітря тут було іншим — спокійнішим. Або, може, це я стала трохи іншою.
Розмова з Ритою залишила в мені дивне відчуття. Наче хтось витяг із грудей ніж, але рану ще не зашив. Боліло. Проте я більше не стікала кров’ю.
Я повільно підійшла до ліжка й сіла. Ковдра була зім’ята, подушка зберігала слід моєї безсонної ночі. Тут усе пам’ятало мій страх — кожен кут, кожна тінь. Але тепер я дивилася на них інакше. Не як на ворогів. Як на свідків.
«Ти мусиш лише одне: залишитися…»
Слова Рити знову і знову прокручувалися в голові. Залишитися. Не перемогти. Не бути сильною. Не знати, що буде далі. Просто залишитися.